Конспект лекцій 3 страница

1) незалежності матерії від людської свідомості і

2) здатності її бути відображеною в людських чуттях.

Матерія як філософська категорія визначає найбільш суттєві властивості об’єктивно-реального світу - цілісність, невичерпність, мінливість, системну упорядкованість. Категорія "матерія" визначає методологію сучасного наукового пізнання структурних рівнів світу: неорганічний; органічний (організменний, підорганізменний, понадорганізменний); соціальний (особистість, родина, плем’я, народність, нація, клас, суспільство, людство).

Матерія - це філософська категорія для визначення об’єктивної реальності, що розвивається по власним законам у часі та просторі й відображається свідомістю.

Розвиток, рух - є універсальною властивістю матерії. Існувати означає взаємодіяти, взаємна дія і є рух. Це саморух світу до розмаїття його проявів, до більш високого рівня самоорганізації. Рух, зміна - це внутрішньо зв’язана єдність протилежностей - буття і небуття, тотожності і відмінності, стабільності і плинності, зв’язок між тим, що зникає і тим, що з’являється.

Свідомість фіксує стільки форм руху, скільки можна виявити структурних рівнів упорядження матерії (у неживій природі - механічний, фізичний; у живій природі до них додаються біологічний, психічний рухи, у суспільстві, крім цих, взаємодіють політичні, економічні, культурологічні рухи). Вони класифікуються за носієм (макротіло, атом, молекула, соціальна група), за рівнем упорядненості матерії (в неорганічній, органічній природі, у суспільстві), за складністю (простіші форми руху у знятому вигляді входять у вищі, але вищі форми руху не зводяться до суми нижчих, а мають свою специфічну цілісність).

Світ - це рухома матерія, а пізнання саме руху світу неможливе без знання про час і простір - дві основні форми існування матерії. Простір - найзагальніша форма сталості, збереження змісту об’єктивної реальності, а час - це форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самознищення. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній, філософський зміст простору й часу. Разом із розвитком суспільства, науки змінюються і просторово-часові уявлення про буття світу.

У міфологічному світогляді час циклічно відтворює пори року, релігійній уяві час набуває векторної форми відтворення світу через тимчасове теперішнє життя до райської чи пекельної вічності.

У розумінні просторово-часових характеристик руху матерії склалося два основних підходи: субстанціональний та реляційний. Перший започаткували Демокріт і Ньютон. Згідно субстанційного підходу простір і час розглядаються як самостійні сутності, незалежні від матерії (порожнечі, у яких рухаються тіла), властивості простору і часу вважаються незмінними, універсальними і абсолютними за будь-яких обставин в усьому світі, тобто абсолютизуються уявлення про час і простір за геометрією Евкліда.

За реляційним підходом (Платон, Арістотель - Лейбніц - Ейнштейн) простір і час розуміють як форми буття матерії, невід’ємні від її властивостей на кожному рівні упорядкування (космічному, соціальному, біологічному, неорганічному). У загальній теорії відносності просторово-часові відношення визначаються як функція мас, що тяжіють, тобто без матерії простір і час позбавлені змісту.

Просторово-часові характеристики такі ж мінливі, як і сама матерія, а тому і визначаються її специфікою. У мікросвіті і мегасвіті властивості простору й часу, взаємодія між ними, відрізняються від відомих нам з повсякденного досвіду просторово-часових характеристик макросвіту.

У масштабах галактик суттєву роль відіграє кривизна простору часу: його відхилення від евклідової метрики. За швидкостей, близьких до швидкості світла, виникають відмінності у розщепленні простору - часу на його просторову та часову складові. На так званому метагалактичному обрії, де швидкості досягають світла, час ніби зупиняється. В самому ж початку розширення, коли щільність речовини була величезною, час і простір Метагалактики мав властивості мікросвіту.

Свої особливості має біологічний час-простір ("лівосторонні" форми молекул у живих системах, наявність біологічних "годинників"). Стискуючи минуле у своїй внутрішній просторово-часовій організації, живий організм живе сучасним і майбутнім одночасно.

Соціальний простір і час включає наявність і зміну сфери існування суспільства, поділяється на освоєні, упорядковані людьми і ті, що залишаються поза сферами людської діяльності. Людей цікавлять перш за все просторові і часові умови зайнятості, ділової активності. З розвитком технічного і соціального прогресу простір діяльності ніби розширюється, а час стискується, прискорюється, час і простір індивідуального буття може вписуватися, а може й випадати з суспільного часу-простору.

Контрольні запитання

1. Чому категорія буття виступає як першопочаток філософського осмислення світу?

2. Який філософський зміст вкладається у поняття "буття"?

3. Які форми буття Вам відомі?

4. Яке значення має розгляд різних форм буття?

5. Як співвідносяться між собою категорії "буття" і "матерія"?

6. Які властивості світу передаються категорією "матерія"?

7. Як можна визначити поняття "рух", "простір", "час"?

8. Яких специфічних властивостей набирають рух, простір і час на різних рівнях розвитку матерії?

9. В чому полягає відмінність субстанційного і реляційного розуміння простору і часу?

Тема 6. МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ФІЛОСОФІЇ.
КОНЦЕПЦІЇ РОЗВИТКУ

1. Поняття діалектики та метафізики

В античній філософії поняття "діалектика" означало:

1) мистецтво суперечки, вміння вести дискусію - вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів;

2) під поняттям "діалектика" розуміють також стиль мислення, який характеризується гнучкістю йти на узгодження думок, на компроміси;

3) діалектика може означати також теорію, вчення про розвиток "абсолютної ідеї", "абсолютного духу" (ідеалістична діалектика у Гегеля);

4) діалектика - це наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання, що враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливості, постійні взаємопереходи матеріальних і духовних процесів (матеріалістична діалектика у Маркса).

Отже, діалектика виступає як теорія і методологія пізнання на основі принципів розвитку та універсального взаємозв’язку усіх речей, явищ і процесів у світі. Їх головною альтернативою, що уособлює протилежний підхід до розуміння світу, виступає метафізика - антипод діалектики як теорії розвитку.

Термін "метафізика" складається з двох частин, перша з яких означає: "мета" (з грецької - між, після, через) - префікс, що характеризує проміжний стан речі, її зміну, переміщення тощо; в сучасній науці вживається для позначення складних систем найвищого рівня (метатеорія, метагалактика). "Фізика" - наука про природу, що вивчає загальні властивості матеріального світу. Термін "метафізика" дослівно означає "після фізики". Згодом термін "метафізика" набув іншого, більш широкого філософського значення.

Поняття "метафізика" в історико-філософському аспекті має ряд значень:

1) метафізика - це вчення про надчуттєві, недоступні конкретним наукам принципи і начала буття (існування світу);

2) метафізика - це синонім філософії;

3) метафізика в переносному (буденному) розумінні означає щось абстрактне, малозрозуміле, умоспоглядальне;

4) метафізика - це концепція розвитку, альтернативна діалектиці, система методологічних принципів пізнання.

В значенні "антидіалектика" термін "метафізика" запровадив у філософію Гегель.

Альтернативність, протилежність методологічних підходів діалектики й метафізики до розуміння світу полягає в тому, що:

1) З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе повністю відкидається новим, старе абсолютно знищується новим, оскільки вони є протилежностями. Діалектичний підхід включає розуміння розвитку як складного процесу зв’язку старого з новим: елементи старого входять у нове, а не відкидаються повністю.

2) Метафізика вбачає джерело розвитку (руху, змін) у зовнішньому поштовсі, а діалектика - у внутрішніх суперечностях речей і явищ, в саморусі матерії через ці суперечності.

3) З точки зору метафізики "механізмом руху" є процес зменшення чи збільшення, тобто кількісне перетворення існуючого поза якісними змінами, а діалектика розуміє розвиток як взаємопереходи кількісних і якісних змін: поступові кількісні зміни готують стрибки у нові якості речей, процесів.

4) Діалектика вважає, що розвиток відбувається спіралеподібно, коли старе лише частково повторюється на новому оберті подій та процесів. Метафізика ж розуміє напрямок розвитку ніби по замкненому колу, його стадії періодично просто повторюються.

5) Відмінність між метафізикою і діалектикою полягає, насамперед, у самому стилі мислення, усвідомлення дійсності. для метафізики характерна однобічність, прямолінійність, негнучкість. З точки зору діалектики, щоб справді знати предмет, необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв’язки і опосередкування. Треба розглядати предмет у його розвитку, саморусі, зміні.

2. Закони і категорії діалектики

Система теорії діалектики складається із її законів, категорій та принципів.

Поняття "закон" відображає у свідомості людей об’єктивний, необхідний, суттєвий і повторюваний зв’язок явищ, процесів. Можна виділити три групи законів:

1) окремі закони притаманні певним формам руху матерії (закони механіки, біології, суспільства);

2) особливі закони, притаманні усім формам руху матерії (закони збереження речовини та енергії, закони математики, кібернетики);

3) загальні, універсальні закони природи, суспільства і мислення. Це закони діалектики, що розкривають різні сторони універсального взаємозв’язку і розвитку.

Так, закон єдності протилежностей розкриває джерело - рушійну силу розвитку. Його основні категорії: протилежності - взаємопов’язані сторони цілісного явища (позитивний та негативний заряди в електричному струмі, в атомі, добро і зло у суспільстві); суперечність - зв’язок між протилежностями.

закони принципи категорії
1. Взаємопереходу кількості в якість 2. Єдності протилежностей 3. Заперечення заперечення 1. Універсального розвитку 2. Універсального зв’язку
1. Одиничне, особливе і загальне 2. Причина і наслідок 3. Необхідність і випадковість 4. Форма і зміст 5. Явище та сутність

Суперечність треба розглядати у динаміці, русі, процесі, який має свої стадії, ступені розвитку. Перший ступінь - тотожність, що містить у собі і відмінність. Відмінним у предметі є те, що "прагне" вийти за межі тотожності, але ще не проявилось. Другий ступінь суперечності - відмінність, що проявляється поряд з тотожністю. Третій ступінь - протилежність як нетотожність, що веде до розриву єдності протилежних сторін, переходу до іншого стану предмету чи процесу. Непримиренна боротьба протилежностей, що закінчується знищенням однієї з сторін одержала назву антагонізму, антагонічної суперечності. Антагонізм як загострена форма суперечностей може бути повним і частковим. У першому випадку виключена наявність спільних інтересів, у другому - є елементи спільних інтересів. За певних умов такі соціальні антагонізми можуть втрачати конфліктність, частково розв’язуватись.

Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні - відображає механізмрозвитку: через еволюційне, поступове накопичення кількісних змін до стрибкоподібних змін якості - переходу явища у новий стан. Основні категорії закону: кількість - відображення однорідності явищ, яка вимірюється вагою, величиною, обсягом. Різні речі можна кількісно порівняти лише після того як вони виявляються зведеними до однієї і тієї ж єдності: якої завгодно одиниці виміру. Якість - це тотожна буттю визначеність як сукупність суттєвих властивостей речі, із втратою яких річ перестає бути сама собою, стає іншою річчю.

Усі речі існують у межах зони, інтервалу - міри, коли кількісні зміни ще не спричиняють до зміни якості. Перехід від старої якості до нової позначається категорією "стрибок". Стрибки поділяються на швидкі ("вибухові") і поступові: перетворення, наприклад, води в кригу і космічної туманності у планету.

Закон заперечення відображає об’єктивний, закономірний напрямок розвитку ("по спіралі"), обумовлений моментами спадкоємності і заперечення. Основою діалектичного заперечення є суперечність. Це єдність протилежностей - старого і нового, відмова від старого із збереженням того, що необхідне для розвитку нового. У цьому законі два заперечення. Перше - заперечення старого, розрив із старим, наприклад, зерно у вологому, теплому ґрунті проросло, перетворилось у стебло, перестало існувати. Друге заперечення - відтворення суттєвих рис старого, первісного стану на новому рівні, завдяки спадкоємності. наприклад, стебло дало нове зерно.

Отже, за цим законом повний цикл розвитку включає три ступені (Гегель): теза (зерно) - антитеза (стебло) - синтез (нове зерно).

Цей закон є методологічною основою інновацій, творення нового за двома принципами:

1) необхідність сміливого розриву із старим, рішуче подолання застарілих знань, норм, звичаїв;

2) важливість додержання принципу спадкоємності, оптимального втілення у новому проекті позитивних рис минулого, дбайливе ставлення до досягнень минулого, до свого коріння у професійному і національному сенсі.

Категорії (від грецького - твердження) - це основні поняття, з допомогою яких розкривається система філософських поглядів. категорії діалектики як і закони, але більш детально розкривають принципи універсального розвитку і зв’язку. Частина категорій входить безпосередньо у визначення законів: протилежності, суперечність, кількість, якість, міра, заперечення.

Крім цих, існують ще парні, співвідносні категорії:

1) одиничне, особливе, загальне;

2) причина і наслідок;

3) необхідність і випадковість;

4) елемент і система;

5) сутність і явище;

6) форма і зміст.

Одиничне відображає сукупність властивостей, притаманних лише окремому предмету. Особливе - риси, характерні для частини, групи предметів, риси, що в той же час, відрізняють цю групу від іншої. Загальне - об’єктивно існуюча тотожність усіх предметів певного роду. Категорії одиничного, особливого і загального розкривають не лише зв’язок, співвідношення між предметами, але й їх розвиток від одиничного через особливе до загального і навпаки. Тобто вони взаємно переходять одне в інше.

Причина - річ, явище, процес, що викликає наслідок, але вона діє лише за певних умов. Наприклад, причина проростання зерна - зародок у ньому, але зерно проросте лише за умов достатньої вологості і тепла. Причинно-наслідковий зв’язок відрізняється від часового (день - ніч) і функціонального (пройдена відстань залежить від швидкості і часу руху), але день не є причиною ночі, а швидкість не є причиною відстані (перше не породжує друге).

Необхідність - категорія для визначення внутрішнього стійкого зв’язку об’єктів, зумовленого їх сутнісними властивостями. Випадковість - необов’язковий характер взаємодії об’єктів, оскільки їх пов’язують не основні властивості і зовнішні умови, що можуть бути наявними або відсутніми. Між необхідністю і випадковістю існують різноманітні зв’язки, між ними немає безумовної межі, вони переходять одне в друге. Необхідність торує собі шлях через масу випадковостей. Випадковість є формою здійснення необхідності.

Отже, діалектика, її закони, категорії та принципи дають ключ до розуміння розвитку й універсального зв’язку в світі; орієнтує на конкретне, багатостороннє вивчення об’єктивних процесів, з урахуванням їх змін у минулому й майбутньому часу; сприяє формуванню нестандартного, гнучкого мислення.

Контрольні запитання

1. У якому значенні вживається поняття "діалектика"?

2. Що являє собою "метафізика"?

3. В чому полягає протилежність підходів метафізики й діалектики до розуміння світу?

4. Що таке "закон"?

5. Як можна уявити собі систему діалектики?

6. Які універсальні характеристики розвитку й зв’язку розкривають закони діалектики?

7. Яке значення мають категорії діалектики для розуміння розвитку та універсального зв’язку?

Тема 7. ПІЗНАННЯ: СУТНІСТЬ І СТРУКТУРА

1. Філософське осмислення пізнавального процесу

Пізнання - процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності у свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як гносеологія (теорія пізнання). Головним у гносеології є питання про відношення знання про світ до самого світу: чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) дати адекватне відображення дійсності.

Це питання виникає тому, що:

1) Взаємодія суб’єкта і об’єкта пізнання породжує чимало суперечностей. Річ у тому, що суб’єкт свідомо чи підсвідомо може дати неадекватне відображення об’єкта у знанні.

2) З одного боку, посилюється взаємовплив природничого і соціального пізнання, а з другого, дослідниками конкретних наук не завжди усвідомлюється принципова відмінність соціальних закономірностей від природних, специфіка соціального пізнання.

3) На сучасному етапі постала проблема так званого посередника між суб’єктом і об’єктом. Це прилади, моделі, знакові системи, алгоритми, штучні мови. Вони все більше виконують функції роз’єднання суб’єкта і об’єкта і цим ускладнюють процес пізнання.

4) Закони розвитку об’єкта і закони його пізнання не збігаються. Принципи, форми, методи пізнання мають відносну самостійність, але ж від їх вибору залежить пізнання істини.

Всі ці суперечності і є предметом філософських дискусій у гносеології. Існують у філософії течії, які тією чи іншою мірою заперечують можливість пізнання навколишнього світу. Представники скептицизму стверджують, що істинність або хибність майже всіх положень науки й досвіду однаковою мірою може бути доведена або заперечена. Скептицизм не заперечує можливість знань, він лише підкреслює їх вірогідність або сумнівність. Представники агностицизму заперечують пізнання суті явищ і процесів. Різновидність агностицизму є апріоризм. Апріорні знання, на думку агностиків, людина може отримати до будь-якого досвіду: за допомогою віри або надприродної інтуїції.

Філософське осмислення цієї проблеми дає змогу дійти висновку, що людина загалом здібна пізнати суть предметів. Головним доказом цього є практичне використання законів природи й суспільства, що відображають суттєвий зв’язок, суттєві властивості досліджуваних процесів та явищ.

Сам процес пізнання умовно можна поділити на два етапи: інформаційно-пізнавальний (дослідження властивостей реальних предметів, перевірка знань на практиці) і творчий (формулювання образів, моделей предметів, проектування їх бажаних властивостей).

Розрізняють чуттєвий і раціональний рівні процесу пізнання. Чуттєве пізнання - першооснова і передумова всякого пізнання. Воно виникає при безпосередній взаємодії суб’єкта та об’єкта і має три форми: відчуття, сприйняття, уявлення. За допомогою відчуття людина пізнає окремі властивості предмета: колір, вагу, смак тощо. Відчуття - наслідок взаємодії властивостей суб’єкта і об’єкта, тому воно має не лише об’єктивний, але й суб’єктивний зміст. Абсолютизація суб’єктивного боку відчуття і приводить до агностицизму. Сприйняття - це цілісне відтворення об’єкта у свідомості при безпосередньому впливові його на суб’єкт. Сприйняття має вибірковий характер: людина звертає увагу на ту сукупність властивостей об’єкту, що має для неї практичне чи пізнавальне значення, відповідає її потребам. Уявлення - це узагальнений образ предмета, сприйнятого раніше. Об’єктом уявлення можуть бути також фантазії, ілюзії, але, як правило, уявлення відтворює суттєві риси предмета. Загалом форми чуттєвого пізнання відображають об’єкт у наочно-образній формі, у конкретних проявах його властивостей.

Раціональне пізнання (мислення) проникає в суть предметів і процесів. Форми раціонального пізнання - поняття, судження, умовивід - дають змогу знайти суттєві взаємозв’язки - закономірності в розвиткові природи і суспільства. Поняття - форма думки, в якій узагальнені внутрішні, найсуттєвіші властивості об’єкту. В понятті фіксуються основні зв’язки і відношення, утримуються загальні та особливі ознаки об’єкта. Судження - це думка, в якій за допомогою декількох понять щось стверджується або заперечується. Умовивід - форма абстрактного мислення, поєднання декількох суджень за законами логіки. Розрізняють індуктивні умовиводи, в яких процес пізнання йде від одиничного до загального; та дедуктивні умовиводи, коли на основі загальних знань про сутність групи предметів доходять висновків про окремі його сторони. Поняття, судження, умовивід становлять основний зміст наукових теорій.

На практиці процес пізнання спирається на сукупність чуттєвих і раціональних форм. Абсолютизація одних і недооцінка інших форм призводить до логічної помилки, невірних висновків про об’єкт. У філософії спостерігається два моменти такої абсолютизації - сенсуалізм, коли чуттєвість визначається за головну форму пізнання, і раціоналізм, представники якого єдино достовірними знаннями вважають ті, що отримані за допомогою мислення.

2. Проблема істини у філософії

Метою пізнавального процесу є досягнення істинного знання про об’єкт. Розуміння істини в історії філософії було неоднозначним. Платон розумів під істиною певні незмінні якості ідеальних об’єктів. Аристотель - відповідність наших знань об’єктивній реальності. Гегель вбачав істину у процесі досягнення абсолютної ідеї через раціональні форми пізнання.

Немає єдиної точки зору на проблему істини і в сучасних філософських вченнях. Позитивізм доводить, що істину можна відкрити лише методами конкретних природничих наук; неопозитивізм пов’язує істину з вибором мови науки. Екзистенціалізм вбачає істину в переживаннях індивіда, а прагматизм - в такому результаті пізнання, який забезпечує успіх або задоволення.

Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по перше, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як об’єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище; по-друге, пізнання та його результат - істина нерозривно пов’язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою.

Істина - це адекватне відображення об’єкта суб’єктом, яке відтворює об’єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб’єкта пізнання. Сучасна теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через діалектичний взаємозв’язок понять: "об’єктивна істина", "конкретна істина", "заблудження".

Об’єктивна істина має своїм змістом такі знання про дійсність, які не залежать ані від суб’єкта, ні від людини, ні від людства. Але істина завжди існує в суб’єктивній формі, відображаючи рівень розвитку практики, конкретно-історичного способу мислення людей.

Процес поглиблення об’єктивної істини відображається у взаємозв’язку абсолютної та відносної істини. Абсолютна істина - це такий зміст людських знань, який тотожний своєму предмету і який не буде спростований подальшим розвитком практики. Відносна істина - це об’єктивне, адекватне, але не повне відображення дійсності. Та оскільки, з одного боку, повністю завершеного знання досягти неможливо, а з другого, - в кожній відносній істині є елементи абсолютної істини, то немає серед об’єктивних істин ні чисто абсолютної, ні виключно відносної, всяка об’єктивна істина - єдність абсолютної і відносної істини, а відносна істина - певна ступінь на безмежному крокуванні пізнання до абсолютної істини.

Відносність істини означає, що суб’єкт неповно відображає об’єкт. Абсолютна істина означає повне відображення об’єкта.

Нерозуміння суті абсолютної й відносної істини на практиці призводить до догматизму і релятивізму. Догматичне мислення намагається упродовж певного часу видавати за істину цілком правильні у минулому знання і тоді, коли сам об’єкт уже змінився. А релятивізм як течія у філософії впадає в іншу крайність - абсолютизує швидку змінність явищ і тому робить висновок про неможливість отримання будь-яких істинних знань взагалі.

Безумовно, людське пізнання ніколи не зможе дати вичерпно адекватну характеристику сутності безкінченого за своєю природою матеріального і духовного світу. Проте, це зовсім не означає, що абсолютна істина є недосяжним ідеалом. В кожній відносній істині є момент абсолютної. Це те об’єктивно істинне, перевірене практикою знання, що не спростовується розвитком пізнання, а зберігається, включаючись у зміст нового знання.

Насамперед виявляється і уточнюються ті межі, в яких це знання зберігає свою об’єктивну істинність.

Кожна об’єктивна істина є абсолютною лише в певних межах, по відношенню до конкретних умов, перехід яких перетворює істину в її протилежність - заблудження. Тому необхідною, суттєвою ознакою об’єктивної істини є її конкретність. Вимога конкретності істини означає, що об’єкт слід розглядати в тих умовах місця і часу, в тих зв’язках і відношеннях, у яких він виник, існує та розвивається. Незнання, або ігнорування їх перетворює наші знання з істини в заблудження, яке є таким лише в певних межах.

Заблудження - це такий зміст знання, в якому дійсність відображається неадекватно. Але заблудження не означає навмисного спотворення дійсності суб’єктом. Пізнання здійснюється через єдність та боротьбу протилежностей - істина та заблудження, що перевіряються практикою.

Контрольні запитання

1. Що таке пізнання та гносеологія?

2. Чому виникає питання про можливість адекватного пізнання дійсності, тобто про можливість істини?

3. Що таке агностицизм, апріоризм і скептицизм?

4. Основні етапи, рівні та форми процесу пізнання?

5. Що таке сенсуалізм і раціоналізм?

6. Що таке істина?

7. Істина об’єктивна, абсолютна, відносна та конкретна. в чому філософський зміст цих понять?

8. У чому полягає сутність догматизму й релятивізму?

Література

1. Введение в философию. Учебник. – М., 1989. Ч. ІІ, гл. ХІІ, ХІІІ.

2. Гарак А.И. Истина в контексте социума // Философ. науки, 1991. - №12.

Дата добавления: 2014-12-08