Конспект лекцій 4 страница

3. Гольдентрихт С.С., Гречко П.К. К вопросу о диалектике теории и практики. – Философские науки, 1991. - №2.

4. Бахтияров К.И. Многомерность истины. – Философские науки, 1991. - №4.

5. Дейнеко Н.И. Объективное и субъективное в процессе отражения. – Киев-Одесса, 1978.

6. Ленин В.И. Материализм и эмпириокритицизм / Полн.собр.соч. т.18.

Тема 8. НАУКОВЕ ПІЗНАННЯ.
НАУКОВО-ТЕХНІЧНЕ ПІЗНАННЯ

1. Сутність та форми наукового пізнання

Передумовою виникнення наукового пізнання є донаукове, стихійно-емпіричне пізнання, яке не передбачає постановки будь-яких пізнавальних завдань, усвідомлення спеціальних методів пізнання і не виходить за межі окремих тверджень про різні властивості та конкретні відношення предметів повсякденного досвіду. На відміну від стихійно-емпіричного пізнання наукове пізнання являє собою відносно самостійну від повсякденної практики пізнавальну діяльність, яка включає:

1. цілеспрямовану на одержання системи знань діяльності спеціально підготовлених людей - вчених та їх обслуговуючих співпрацівників;

2. об’єктів пізнання, які не співпадають з об’єктами безпосередньої виробничої діяльності, практики;

3. особливі методи, засоби, мови, науки;

4. результати пізнання - теорії, наукові гіпотези, закони.

Наукове пізнання - процес, цілеспрямований на отримання системи знань про суттєві взаємозв’язки між явищами природи, суспільства й мислення. Специфіку наукового пізнання відображає застосування в ньому таких пізнавальних форм, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.

Ідея - це форма і засіб наукового пізнання, яка поєднує відображення дійсності з метою її перетворення. Ідея виконує функції:

1) систезування знань в цілісну систему;

2) виконання ролі активних евристичних принципів пояснення явищ;

3) спрямування пошуку нових шляхів вирішення проблем.

Проблема - це форма і засіб наукового пізнання, що поєднує: 1) знання про незнання і 2) передбачення можливості отримання нового наукового знання. Проблема відображає суперечність між знанням про людські потреби і незнання шляхів, засобів чи знарядь їх задоволення. Постановка проблеми - це вихід із сфери відомого науці у сферу, що ще належить вивчити.

Гіпотеза - це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких визначається один із можливих варіантів вирішення проблеми. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання до знання.

На основі ідеї, проблеми та гіпотези формується наукова концепція. Концепція - це форма та засіб наукового пізнання, які є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії. Це науково обґрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії, але на відміну від неї він ще не може бути втілений у струнку логічну систему наукових понять.

Теорія - вища форма наукового пізнання, система достовірних і глибоких знань про дійсність. Теорія має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об’єкта. Дві основні функції теорії - пояснення та передбачення.

Усі форми та засоби наукового пізнання - ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія - взаємопов’язані, взаємообумовлюють одна одну.

2. Рівні й методи наукового пізнання

У сучасному науковому пізнанні виділяють три основних рівні наукових досліджень.

1. Фундаментальні теоретичні дослідження, спрямовані на пошук принципово нових ідей, шляхів і методів пізнання та пояснення. На цьому рівні пізнання виявляються внутрішні, суттєві взаємозв’язки, закони. Приклади: відкриття періодичного закону Д.І.Менделєєвим, створення спеціальної і загальної теорії відносності А.Енштейном та інші.

2. Емпіричні дослідження. Метою цих досліджень є критичне вивчення раніше запропонованих рішень, емпірична (експериментальна) перевірка визнаних наукою законів, гіпотез. На емпіричному рівні об’єкт відображається з боку його зовнішніх зв’язків і проявів.

3. Прикладні наукові дослідження. Вони спрямовані на практичне використання сформульованих наукою законів та теорій, пошуки методів практичного використання наукових знань.

На емпіричному рівні застосовують такі наукові методи, як спостереження, вимірювання, експеримент, моделювання.

Спостереження - це певна система фіксування та реєстрації властивостей і зв’язків досліджуваного об’єкта в природних умовах або в умовах експерименту. Спостереження полягає у цілеспрямованому сприйнятті предметів дійсності для одержання безпосередніх чуттєвих даних про об’єкт пізнання на основі відчуття, сприймання, уявлення.

Експеримент - це спосіб чуттєво-предметної діяльності, коли явища вивчають за допомогою доцільно обраних чи штучно створених умов для встановлення закономірних зв’язків між явищами.

До загальнонаукових методів пізнання та мислення належать: аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування, узагальнення, моделювання, ідеалізація. Аналіз - це розчленування предмета на його складові частини (сторони, ознаки, властивості, відношення) з метою їх всебічного вивчення. Аналіз потребує виділення суттєвого - того, що становить основу зв’язку всіх сторін об’єкта.

Синтез - об’єднання раніше виділених частин (сторін, ознак, властивостей, відношень) предмета в єдине ціле. Аналіз і синтез діалектично суперечливі та взаємообумовлені методи наукового дослідження. Узагальнення - метод наукового пізнання, за допомогою якого фіксуються загальні ознаки і властивості певного класу об’єктів та здійснюється перехід від одиничного до особливого та загального, від менш загального до більш загального.

Індукція - метод наукового пізнання, за допомогою якого на підставі знання про певну кількість окремих випадків робиться висновок про загальні властивості цього класу явищ.

Дедукція - метод пізнання, коли на підставі загального принципу, знання про загальні якості класу предметів виводиться нове знання про окремі предмети. Логічною підставою дедуктивного методу є аксіома: "Все, що стверджується або заперечується відносно всього класу предметів, стверджується або заперечується і відносно кожного предмета цього класу".

Моделювання - це дослідження об’єкту (оригіналу) шляхом створення та вивчення його копії (моделі).

Абстрагування - це метод відволікання уваги дослідника від деяких властивостей та відношень об’єкта і одночасно зосередження основної уваги на тих властивостях, які є безпосереднім предметом наукового дослідження. Абстрагування сприяє проникненню пізнання у сутність явищ, руху пізнання від явища до сутності.

Аксіоматичний метод - це метод теоретичного дослідження та побудови наукової теорії, за яким деякі її твердження приймаються як вихідні аксіоми, а всі інші положення виводяться з них шляхом міркування за певними логічними правилами. Аксіоматичний метод широко застосовувався ще Платоном та Аристотелем, а остаточне його утвердження пов’язують з появою «Начал» Евкліда. За аксіоматичним методом побудована і теорія відносності Ейнштейна.

Велике значення в розвитку наукового пізнання має застосування історичного і логічного методів в їхній органічній єдності.

Історичний метод передбачає розгляд об’єктивного процесу розвитку об’єкта у хронологічній послідовності та конкретності.

Логічний метод - це спосіб мисленого відтворення реального історичного процесу в його теоретичній формі, в системі понять. За логічним методом відображаються не всі, а лише суттєві моменти історичного процесу, його основні етапи, принципи, тенденції, що робить зрозумілими і конкретні події, подробиці.

Методи пізнання мають спрямувати наукову думку відповідно до природи досліджуваного об’єкту. Наукові методи формуються та розвиваються в процесі активного впливу суб’єкта на об’єкт, творяться науковцями, але обумовлюються властивостями об’єкта пізнання.

3. Науково-технічне пізнання та його методи

На відміну від науково-технічного знання, зверненого до об’єктивно існуючого, науково-технічне знання можна визначити як знання про створення "другої природи", штучного світу. Технічне знання є опосередковуюча ланка між дослідним і теоретичним знанням. У технічному знанні поєднуються експерименти з науково сформульованими проблемами, гіпотезами, ідеями й науковими висновками. Специфіка технічного знання - у його спрямованості на проектування і конструювання штучних об’єктів за допомогою використання законів природи: процес використання природних матеріалів та енергії у технічному знанні включає до себе такі етапи, як мислене конструювання об’єкту, створення проекту, розробку конструкції.

Науково-технічне пізнання функціонує у системі: природознавство - суспільствознавство - інженерні дослідження - винахідництво - проектування - конструювання - організація виробництва.

Інженерні дослідження - форма науково-технічного пізнання, що виконує функції здійснення зв’язку між технічними науками та виробничою практикою. Інженерні дослідження як вид науково-практичного пізнання виникає тоді, коли їх основою починають виступати наукові знання про природу і суспільні процеси, про можливості, обмеження й принципи створення і застосування технічного об’єкту у конкретних природних і соціальних умовах як вид наукового пізнання, інженерне пізнання здійснюється у таких формах, як соціотехнічна проблема, технічна ідея, побудова ідеалізованих виробничих схем і технічних теорій.

Весь процес інженерного пізнання можна собі уявити як послідовну зміну мислених операцій:

1) усвідомлення технічного завдання - визначення існуючого стану та ідеального образу бажаного стану штучного об’єкту;

2) аналіз проблеми - дослідження природних, технічних і соціальних умов вирішення інженерної задачі;

3) пошук варіантів можливих соціотехнічних рішень;

4) прийняття оптимального варіанту вирішення задачі.

Специфічними методами науково-технічного пізнання виступають: конструювання, проектування, оптимізація. Основою інженерного пізнання є проектування соціотехнічних об’єктів - виробничих людино-машинних систем. Процес проектування складається з трьох стадій:

1) аналіз проблеми - розклад задачі на складові, більш прості елементи;

2) синтез (трансформація) - поєднання складових елементів по-новому;

3) оцінка практичних майбутніх наслідків здійснення проекту.

Сучасний інженер повинен мислити системно, приймаючи до уваги результати досліджень не лише в галузі технічних наук, але й усю сукупність знань про природу, суспільство, про функціональні можливості і потреби людського організму, про моральні та естетичні цінності людей, що будуть користуватися проектованою технічною системою. Отже, вихідним принципом культури інженерного пізнання повинен стати гуманізм.

Контрольні запитання

1. Чим відрізняється наукове пізнання від дослідного?

2. Які форми застосовуються у науковому пізнанні?

3. Що являють собою три рівні наукового пізнання?

4. В чому полягають наукові методи пізнання?

5. Чим відрізняється науково-технічне, інженерне пізнання від наукового, природничого та соціального пізнання?

6. В чому полягає процес інженерного пізнання, його основні форми?

Література

1. Філософія. Навчальний посібник / За ред. І.Ф.Надольного. – К, 1997.

2. Філософія. Підручник. За ред. Г.А.Заїченка. – К., 1996.

3. Философия техники. – Вопросы философии, 1993, №10.

4. Сидоренко В.Ф. Генезис проектной культуры. – Вопросы философии, 1984, №10.

5. Бердяев Н.А. Человек и машина. – Вопросы философии, 1989, №2.

Тема 9. ФІЛОСОФІЯ ТВОРЧОСТІ

1. Філософське розуміння творчості

У творчості людей закладена життєдайна, зорієнтована на майбутнє соціальна енергія. Роль творчості в структурі діяльності зростає в міру перетворення середовища існування людей із природного в штучне, техногенне. Творчість своєю сутністю, внутрішньою логікою переплітається з такими проблемами, як свідомість, мислення, пізнання, критика, практика, передбачення, соціальний ідеал.

Перші спроби силою розуму осягнути проблему творчості знаходимо вже у філософії Стародавньої Греції. Платон вважав, що в основі творчості є світова Душа. Він виділив два роди творчості: божу і людську. Божа творчість створює вічні цінності. Творчість людини залежить від "божої іскри" і проявляється у творчих досягненнях філософа, правителя, лікаря або ремісника, тощо. Аристотель розрізняв емпіричне знання ремісників і творче знання мислителів.

У середньовічній філософії до творчості намітилось два підходи: теологічний (творчість - прерогатива Бога) і логіко-гносеологічний (виділення способів пізнання через досвід і логічний доказ).

Філософія Нового часу (Ф.Бекон, Р.Декарт) висунула ідеї про необхідність сумніву, перегляду традицій минулого. У німецькій класичній філософії (І. Кант, Фіхте, Ф.Гегель) розкривається творча самодіяльність розуму через продуктивну уяву, через єднання свідомості людини з творчим началом - Абсолютною ідеєю. Л.Фейєрбах виділяє у процесі творчості два взаємопов’язані напрямки: предметне-чуттєве буття людини та спілкування між людьми. Розкриття творчих сил людини здійснюється через діалог "Я" і "Ти".

Плідні ідеї в дослідженні творчості залишили представники української філософії. Г.С.Сковорода закликає до самоудосконалення, завантажувати розум добрими справами. І.Я.Франко досліджував питання психології творчості, ролі в ній неусвідомленого, інтуїтивного, асоціативного начала.

2. Синтезуюча природа творчості

Творчий синтез - це фундаментальна характеристика активності людини. Він є універсальним принципом творення. Синтезуючи різні форми діяльності, людина розкриває свої творчі можливості. В.Енгельмейєр (філософія техніки) проблему творчого синтезу вдало розкриває через виділення періодів підвищення та спаду волі. Він вказує, що в період підвищення волі чітко виявляються шляхи досягнення бажаного, вибираються найоптимальніші рішення. Він робить висновок, що періоди підвищеного стану волі відзначаються синтезуючою силою, яка і становить ядро творчості.

Творчість - це категорія для відображення синтезу різних форм діяльностей, що здійснюють сутнісні, внутрішні зміни в матеріальних і духовно-теоретичних системах з метою створення нових якостей.

Творчість - велика загадка і одночасно велике щастя для людей, яким воно доступне. З точки зору М.О.Бердяєва, людина покликана до творчості, творчість є її моральний обов’язок, її призначення на землі, її місія. Творчий акт є продовження справи Творця, а геніальність людини відображає в ній образ Бога-Творця. Творчість - це привнесення у світ принципової новизни. Кожна людина, за переконанням С.Л.Франка (1877-1950) хоч у малій мірі або у потенційній формі - творець.

3. Форми творчого синтезу

Їх можна визначити:

1) За результатами, масштабами творчості - велика і мала творчість, відкриття і повсякденні вдосконалення у праці робітників, селян.

2) За видами діяльності - виробнича, науково-технічна, художня.

3) За суб’єктом творчості - індивідуальна, колективна, національна.

Відповідно до вихідних методів можна виділити розсудково-раціона-
лістичну творчість, інтуїтивну творчість, позасвідому.

Перший тип - це раціоналістична творчість, що ґрунтується на розсудково-раціональному мисленні. Головними ознаками цього типу творчості є свідоме цілепокладання, осмисленість, цілеспрямованість творчої діяльності. Вона має два відгалудження:

1) практично-емпірична творчість;

2) науково-теоретична творчість.

Другий тип - творчість на позасвідомому рівні, інтуїтивна. Цей тип творчості є логічним наслідком значної підготовчої роботи, напруженого обдумування проблеми. Але її вирішення виникає по формі як озаріння, як готовий результат при випадкових обставинах (уві сні, при спостереженні якогось явища, навіть не маючого прямого відношення до об’єкту творчості).

4. Особливості технічної творчості

У духовно-практичному освоєнні світу значне місце посідає технічна творчість. Технічна творчість - це практична діяльність, спрямована на задоволення потреб людей за допомогою зміни штучних пристроїв і технологій. При цьому творча людина синтезує в них не лише досягнення практичного, виробничого досвіду, але й науки. Основними формами технічної творчості є: винахідництво, раціоналізаторство (вдосконалення), пристосування вже існуючих пристроїв до конкретних умов виробництва.

Сучасна технічна творчість пов’язана з наукою. Але вони відрізняються за метою і соціальними функціями. Завдання вченого, інженера-дослідника знайти способи, як зробити річ, поєднуючи відомі властивості різних об’єктів, а справа інженера-практика - створити штучний об’єкт, який би виконував задані функції.

Інженерна творчість, як вона сформувалась близько 200 років тому, до останнього часу керувалася принципами раціональності, тобто економічної вигоди і панування над природою. Ці обидві установки суперечать сучасним вимогам до інженера в умовах високорозвинутої техніки, що без гуманістичної орієнтації може призводити до екологічної катастрофи і загрози існування людства.

Ось чому інженер-творець нових технологій повинен піклуватися не лише про розвиток техніки, але й про її взаємодію з біосферою, з суспільними процесами. Інженерна творчість розгортається у трьох основних галузях: пошук можливих варіантів вирішення технічної задачі, визначення і обґрунтування оптимального варіанту і проектування.

Проектування включає вивчення порівняння та вибір з ряду ідеальних об’єктів оптимального варіанту, моделювання та експериментування на основі методів формалізації та математизації. У сучасному проектуванні підвищується роль соціально-моральних інтерпретацій та ціннісних настанов, з позицій яких дослідник підходить до моделювання складних соціотехнічних об’єктів (підприємств, міст, транспортних систем). Наприклад, при проектуванні міста одні архітектори орієнтуються на зближення з природою, а інші - на скорочення транспортних потоків.

Тому вважається, що такий вид інженерної творчості як проектування ґрунтується на сполученні мистецтва (творчої уяви), науки і математичних розрахунків. Проектування включає у свій склад три основні стадії пізнання і творчості: аналіз (дивергенцію), синтез (трансформацію) і оцінку (конвергенцію).

На першій стадії відбувається творче формулювання проблеми шляхом розкладу соціотехнічного завдання на його складові частини. Стадія аналізу (дивергенції) здійснюється тим успішніше, чим ширше світогляд інженера, його розуміння технологічних, економічних, екологічних соціально-психологічних вимог і умов функціонування проектованого об’єкту.

Вершиною інженерної творчості є стадія синтезу (трансформації) ідеального соціотехнічного об’єкту, перетворення штучного середовища. На цій стадії створюється концептуальна схема вирішення задачі, виявляються критерії творчого вибору нового варіанту. Найважливішими принципами творчості на цій стадії є гнучкість мислення, здібність до зміни ідей і цілей, що, як виявилося, не призводять до оптимального варіанту. Третя стадія (оцінка, або конвергенція) настає тоді, коли в загальних рисах соціотехнічне рішення уже інженером знайдено і залишається крок за кроком усувати другорядні суперечності, недоліки, поки не визначиться цілісна, функціонуюча система взаємообумовлених елементів, що складають єдиний соціотехнічний механізм (цех, технологічну лінію). Мета конвергенції - скоротити поле можливих варіантів до єдиного обраного проекту з мінімальними втратами часу і засобів і без необхідності робити потім непередбачувані зміни у проекті.

5. Творчість і особа

Психологічні особливості творчої особи. Творчість виступає як поєднання свідомого прагнення до цілеспрямованих змін в ідеальному об’єкті та інтуїції. У свою чергу інтуїція розглядається тепер як форма інтелекту, а не містичного озаріння. Інтуїція розуміється як скорочене ідеальне освоєння задачі на створення нового образу.

Першою рисою творчої особи виступає гнучкість розуму, почуття новизни, сміливість у подоланні ставших звичними стандартів, обмежень у мисленні, сприйнятті дійсності та засобів вирішення проблеми.

Друга риса творчого стилю - це широта мислення, тобто здібність вирватися з вузького кола ідей, які були відомі до цього часу вченому або інженеру. Своїм супутником творчий процес має широкий кругозір.

Третя риса творчої особи - це самостійність, що передбачає критичність, прагнення через сумнів осмислити чужі і свої ідеї.

Здатність до творчості вимагає розвитку всіх духовних якостей особи, постійної праці над собою.

Контрольні запитання

1. Що таке творчість?

2. Які думки висловлювали різні філософи щодо сутності творчості?

3. Які форми творчого синтезу можна виявити у творчості?

4. Які два типи творчості розрізняються у філософії?

5. В чому полягають особливості технічної творчості?

6. Які основні стадії пізнання і творчості складають процес проектування?

7. Якими рисами характеризується творча особа?

Література

1. Філософія. Підручник для вузів за ред. Г.А.Заїченка. К., 1995. - С.332-351.

2. Філософія. Навчальний посіб. За ред. І.Ф.Надольного. К., 1997.- С.296-315.

Тема 10. ПРОБЛЕМА ЛЮДИНИ У ФІЛОСОФІЇ

1. Людина як предмет філософії

Для людини немає важливішої проблеми, ніж та, що пов’язана з її фізичним здоров’ям та психічним станом. Багато наук (фізіологія, психологія, медицина, ергономіка) досліджують цю проблему, але лише філософія у світоглядному плані обґрунтовує місце людини в світі, її призначення і сутність, а у методологічному - розробляє оптимальну стратегію комплексного вивчення, розуміння та вдосконалення людини.

Філософські концепції людини дуже різноманітні. Суб’єктивний ідеалізм зосереджує увагу на внутрішньому світі людини. Об’єктивний ідеалізм розглядає людину як особливе творіння абсолютного духу, всесвітнього Розуму, Бога. Матеріалізм вбачає в людині вищий продукт розвитку об’єктивної реальності, тобто природи. Натуралізм біологізує людину, запевняє, що життя її повністю пояснюється законами біології, не враховує соціальної суті людини. Соціологізм, навпаки, стверджує, що той чи інший тип людини визначається виключно соціальними обставинами, наприклад, характером економічних відносин або розвитком техніки. А змінюючи суспільні умови, соціологізм вважає, що можна спроектувати і створити нову людину, як машину або "гвинтик" у суспільстві.

П.Фейєрбах звертався до розуму, серця і волі людини, щоб пробудити в ній потяг до любові, краси і власної величі. Ф.Ніцше вважав, що справжня людина, або надлюдина, може сформуватися лише у боротьбі за своє існування та владу. Російські релігійні ідеалісти В.Соловйов, М.Бердяєв вбачали призначення людини у вільному вдосконаленні світу, у служінні "загальному ділу" наближення до ідеалу, задуманого Богом. Український філософ Г.С.Сковорода прийшов до висновку, що сили добра знаходяться в самій людині, їх треба лише відкрити й привести в дію у "сродній" праці за допомогою освіти й самосвідомості.

2. Антропосоціогенез. Єдність природного і суспільного в людині

Антропосоціогенез - це проблема виникнення людини як біологічного виду (антропоса) і суспільної (соціальної) істоти. Поява нових видів тварин пов’язана із пристосуванням їх до різкої зміни природних умов шляхом біологічної мутації. Поява ж людини (антропосоціогенез) - унікальний випадок, коли виникає не просто новий вид тварин, але й принципово новий (соціальний) спосіб існування. Для такого якісного стрибка у розвитку предка людини були необхідні біологічні передумови: унікальний мозок, здібний до конструктивної, творчої роботи; прямоходіння, що вивільнило передні кінцівки для трудових операцій; утворення органів для членороздільних звуків. Але предок людини став людиною, насамперед, завдяки праці, мисленню і мові, що могли розвинутись лише в процесі суспільної взаємодії.

На відміну від інстинктивної праці тварин (птахів, бобрів, бджіл), що будують свої гнізда за спадково заданими програмами, людській праці передує ідеальне проектування. Постійне вдосконалення засобів виробництва і розвиток самої людини пов’язані із невпинно зростаючими потребами, що стають все більш різноманітними і вимагають нових технологій, знань і вмінь. Найважливішими умовами виживання людини стають не стільки біологічні пристосування, скільки соціальна організація, економічні, соціокультурні та політичні відносини.

Тому люди потребують досить складних засобів упорядкування свого спільного життя. Це, перш за все, звичаї, норми моралі і права, розвиток, збереження і передача яких від покоління до покоління неможливі без мови. Отже, людина є одночасно і природною, і соціальною істотою, тому треба поліпшувати, як біологічні, так і суспільні умови життя людей.

3. Духовність і проблема сенсу життя

Що означає жити по-людськи? Мислячу людину не задовольняє лише матеріальний добробут. Вона шукає шляхи свого самоутвердження, вищий сенс буття, свого зв’язку з вічними цінностями, з Богом, з історичною пам’яттю свого народу, з культурою людства. Так, людина народжується тричі: як біологічна істота (дитина), як соціальна істота (особа) і духовно-психічна істота із своїм особливим внутрішнім світом. Духовний світ людини формується як необхідність для вироблення програм, що керують працею і спілкуванням. Але наслідком постає духовність - потреба мріяти, творити, винаходити, шукати істину.

Духовність людини існує немов би в полі, створеному двома полюсами: з одного боку, унікальністю, самоцінністю, неповторністю людської індивідуальності, а з другого - причетністю кожного до універсальності, цілісності космосу (природи і культури). Таким чином, духовність індивіду - це малий світ, мікрокосмос, душа людини, що вміщує в собі якоюсь мірою вічний, великий світ - космос, визначає її відповідальність не лише за себе і за свій час, але й за довкілля і за майбутнє своїх нащадків. В цьому й полягає вищий сенс життя. Як вчив Г.Сковорода: "Думки сердечні - вони незримі, як начебто їх нема, але від цього зерна залежить цілого життя нашого дерева; якщо зерно добре - добрими насолоджуємося плодами; як сієш, так і жнеш". Багатий внутрішній світ людини - духовність - він порівнював з дорогоцінним камінцем, що несе людству спасіння.

4. Людина і людство

Виникає запитання, за яких умов реалізується вищий сенс життя, чи все залежить від духовної орієнтації окремої людини на добрі і гідні вчинки? Реалізація сенсу життя можлива лише в єдиному ланцюжку "людина - людство - природа". Людина не може стати духовною (такою, що не обмежується споживацькими потребами) без сприятливих соціальних і природних умов, а природа і суспільство не можуть гармонійно розвиватися без духовної людини.

Та все ж, між цілим - людством - і окремим (людиною) завжди існують якісь суперечності. Людство - єдиний біологічний вид, який складається із різноманітних соціальних груп - націй, класів, політичних, релігійних об’єднань, інтереси яких далеко не завжди збігаються. Окрема ж людина входить до складу цих груп, поділяє їх погляди, цінності, звичаї. Тому загальнолюдські інтереси завжди проявляються через групові та індивідуальні, співпадаючи з ними лише частково (десь у вершині піраміди).

Але ж досягнення широкого розуміння єдності загальнолюдських потреб конче необхідне, щоб запобігти війні, екологічній кризі, зберегти здоров’я і культуру людей. Планетарна спільність долі неминуче веде до соціальної і духовної єдності людства, бо саме вона є умовою його виживання. Але штучне формування єдності, як свідчить сумний історичний досвід тоталітарних держав, до добра не доводить і спричиняє до знецінення окремої людини, зведення її до становища "гвинтика" соціально-політичної машини. Щоб дійсно сприяти єдності людства, треба уявити собі її об’єктивні і суб’єктивні засади.

Об’єктивні основи єдності людства:

1) розвиток господарсько-економічних, політичних і духовно-культурних відносин між різними етнічними і регіональними спільнотами;

2) усвідомлення потреби у спільних діях, щоб запобігти екологічній кризі і воєнній загрозі.

Головним засобом досягнення єдності всіх народів є діалог, що передбачає прагнення до широкого взаємопорозуміння і поваги до позиції, інтересів та потреб іншого. Діалог означає, що єдність ставиться вище за боротьбу точок зору, але не означає нівелювання їх, втрати своїх позицій чи розчинення їх у чужій точці зору. Єдине людство повинне скоріше асоціюватися з поліфонічним оркестром, що оберігає у вищій цілісності неповторність кожного, з нетоталітарною сукупністю "солдатиків" в уніформі.

Дата добавления: 2014-12-08