Конспект лекцій 7 страница

Між західними та східними цивілізаціями розвиваються складні взаємовідносини. З одного боку, західні, звичайно американські, культура, стиль життя і звички стають дедалі популярнішими серед народних мас Сходу. А з другого боку, Захід дедалі більше натрапляє на протистояння в Японії, Індії, східних країн, які мають бажання, волю й ресурси будувати життя за своїми, а не західними зразками. С.Хантінгтон визначає, що "по суті Захід використовує міжнародні інституції, військові сили та економічні ресурси, щоб керувати світом у певному розумінні для своєї вигоди, підкреслюючи свою вищість, захищаючи свої інтереси, сприяючи поширенню своїх політичних і економічних цінностей". На думку Хантінгтона, у прийдешньому світі не буде єдиної універсальної цивілізації, а будуть різні, і кожна з них має навчитися співіснувати з іншими.

Контрольні запитання

1. Що таке культура і які функції вона виконує у суспільстві?

2. З яких елементів складається структура культури?

3. Що означає культура виробництва?

4. Який вплив на відносини між різними культурами справляють етноцентризм та культурний релятивізм?

5. Які визначення можна дати цивілізації?

6. Які ознаки має цивілізація?

7. Як співвідносяться між собою культура і цивілізація?

8. В чому причина зіткнень цивілізацій?

Література

1. Філософія / Підручник за ред. Г.А.Заїченка. - К., 1995. - С.399-411.

2. Философия / Учебное пособие под ред. Ю.В.Осичнюка. - К., 1994. - С.205-228.

3. Введение в философию / Под ред. К.Т.Фролова в 2-х частях. Ч.II. – М., 1989.

4. С.Хантінгтон (США) Зіткнення цивілізацій? // Філос. і соціол. думка, 1996, №1-2.

Тема 16. ОСОБА І СУСПІЛЬСТВО

1. Свобода і необхідність у суспільстві

Поняття особи у філософії має специфічний зміст. Особа - це елементарна частка суспільства. Поняття особи відображає соціальну сторону людини, характеризуючи її як члена суспільства, представника певної соціальної групи (сім’ї, нації, класу, страти) або громадянина у своїй державі. Стосунки між окремою особою і суспільством досить складні і суперечливі.

З одного боку, особу не можна уявити поза суспільством, що виступає як ціле відносно частини, як необхідна умова життя людини. Майже все, що людина має і до чого прагне, втрачає свій сенс, якщо вона залишиться поза суспільством (суспільними відносинами). Отже, турбота про добробут суспільства в цілому та окремих його утворень (сім’ї, трудових (учбових) колективів, держави, людства), підпорядкування загальній справі особистих інтересів - важлива умова задоволення потреб і окремої особи, і соціальних груп. Та абсолютизація цієї вимоги веде до конформізму і тоталітаризму, до встановлення диктату в ім’я цілого над індивідом, а врешті решт і до застою у розвитку суспільства, до стримування ініціативи окремих людей.

А з другого боку, проголошення приорітету інтересів окремої особи над інтересами соціальних груп, держави, суспільства небезпечне, оскільки має своїми наслідками егоїзм, індивідуалізм, анархізм, які руйнують єдність суспільства, основи його існування. В той же час певна самостійність особи, можливість для неї вибору варіантів, альтернатив вирішення життєво важливих проблем все те, що називають свободою - необхідна умова розвитку і суспільства і людини та її відповідальності за свої вчинки. Відповідальність і свобода нерозривно пов’язані між собою. Без них же немає прогресу.

Чим більше розвинене суспільство (і люди, і техніка), тим більш необхідна свобода дій і творчості. Архаїчні, примітивні спільноти, традиційна цивілізація, для яких основна умова існування - повторюваність, незмінність, якомога більше підпорядковують індивідуальні інтереси загальним. Одностайність для таких суспільств - найважливіше благо. Давньогрецькі міфи (про Дедала і Ікара), біблейські сюжети (про Вавилонську вежу) демонструють згубність виходу за межі дозволеного. Давньогрецька філософія (Сократ, Платон) проголошує духовну свободу, але й обов’язок громадянина підкорятися законам, долі (необхідності).

Християнська філософія проголошує свободу як перехід до царства небесного, а умовою цього переходу виступає любов, бо вона, за словами ап.Павла "довго терпить, милосердствує, не заздрить, не звеличується, не бешкетує, не шукає свого". Критики християнства завжди зазначали суперечності:

1) Ісус Христос обіцяв всім порятунок, а сам не був врятований.

2) Заповіді любові не можуть бути виконані у реальних суспільно-історичних умовах. І проповідь християнства протягом двох тисяч років не змогла поліпшити суспільство.

Але вся культура пронизана християнством. У християнському світогляді синонімом свободи є нескінченна любов до Бога, а синонімом несвободи є невикорінена гріховність, невіра і порок. Людина вільна зробити вибір: або святість, або бісівство, або врятуватись, або загинути.

Гуманісти епохи Відродження формують особливий антропоцентричний світогляд на грунті синтезу греко-римської та іудейсько-християнської культури. Вони висувають ідеал людини: всебічно освіченої і фізично розвиненої, соціально орієнтованої, діяльної, самокритичної і морально досконалої. Особливе розуміння свободи і необхідності виступало у них в образі фортуни, що зображалася брехливою, небезпечною, підступною жінкою. Фортуна сприймалася як необхідність, яку можна подолати сміливим і бурхливим натиском, виявляючи творчу ініціативу, стверджуючи високе призначення і гідність людини.

У ХVІІ ст. уяви про свободу набувають нормативного характеру. Спіноза висуває визначення свободи як усвідомленої необхідності. Розвиваючи це положення, Гоббс стверджує, що свобода є наслідком розумних настанов "громадської угоди", яка не гарантує свободи від детермінації, але гарантує свободу від насильства.

Але всі ці визначення свободи не враховували наростаючу відчуженість праці у капіталістичному суспільстві: зосередження власності в руках небагатьох, вузька спеціалізація, монотонність дій. Шіллер у Німеччині, Руссо у Франції показали трагізм людини, позбавленої всебічності духовного життя і можливості розвивати всі свої здібності. Критикуючи сучасне йому суспільство, Кант вбачав шлях до свободи - у правовій державі, у перетворенні людини із засобу на мету, а Гегель - у русі до загальних принципів розуму та волі. Без визначення свободи, підкреслює Кант, неможливе визначення особистої відповідальності людини за свої вчинки.

Для Маркса і його послідовників знищення приватної власності є основний шлях до подолання відчуженості праці і повної свободи людини від усіх форм експлуатації та насильства. Тільки суспільство, засноване на громадській власності, може створити умови для всебічного розвитку індивідів і поневолення людей вузькою спеціалізацією. Але на практиці, в конкретно-історичних умовах СРСР і країн Східної Європи ХХ ст. ці ідеали свободи залишилися нездійсненими.

Сучасна західна філософія пропонує два рішення проблеми свободи. Перше, проголошується свобода підприємництва, свобода індивідуальна ціною економічної нерівності (М.Фрідман, Г.Уоллінг). Рівність ототожнюється з "соціальною ентропією", яка стримує в людині будь-яку ініціативу. Друге, переноситься акцент на особистість, на індивідуальне існування, визначаючи суспільство синонімом несвободи (екзистенціалізм, персоналізм). Ж.П.Сартр, наприклад, стверджує, що "людина приречена на свободу", бо незважаючи на зовнішнє буття, вимушена робити вибір і нести за нього відповідальність.

Можна з усього зазначеного вище зробити висновок, що всі підходи до вирішення проблеми свободи не можуть претендувати на її остаточне вирішення, хоча вони корисні і повчальні. По-перше, можна згодитися з Гоббсом, що жити у суспільстві й бути вільним від нього неможливо. Але можливо бути вільним від безпосереднього насильства, розвиваючи законність і правову державу. І по-друге, шляхом до вирішення проблеми свободи є розвиток культури, загальнолюдської системи моральних норм і цінностей, що визнають право кожної людини на задоволення своїх потреб.

2. Проблеми соціалізації людини

Важливу роль у вирішенні суперечності між особою та суспільством у практичній реалізації проблеми свободи індивідів і координації їх зусиль у суспільстві відіграє процес соціалізації. Соціалізація - це система набуття особою тих духовних і моральних якостей, які необхідні для життя у даному суспільстві, для взаємодії з іншими людьми. Соціалізація - це процес засвоєння людиною досвіду, культури попередніх поколінь. В основі цього процесу знаходяться засвоєння мови, моралі та права. Важливою формою соціалізації є звичаї, традиції. З моменту народження і до смерті людина живе у світі звичаїв, що регулюють мораль, форми спілкування і самовираження.

Механізм процесу соціалізації складається з таких соціально-психічних чинників, як імітація, ідентифікація, сором і вина. Імітація - це здібність людини до уподібнення іншим, засвоювати спосіб дій, мислення, поведінки своїх батьків, наставників, друзів. Завдяки цьому звичаї передаються від покоління до покоління.

Ідентифікація - це почуття співпричетності індивіда до певної соціально-демографічної (стать, вік), соціально-класової групи, що призводить до засвоєння специфічних для даної групи поглядів, норм поведінки, тощо.

Сором - це почуття незручності, психічного дискомфорту, що виникає у особі під впливом інших людей, які засуджують ту чи іншу лінію поведінки і цим спонукають індивіда відмовитись від вчинків, які не відповідають громадській думці, щоб змусити людину жити "як усі".

Вина ж має внутрішній характер для даної людини, яка сама розуміє хибність, аморальність свого вчинку, відчуває необхідність виправити свою помилку або хоча б не повторювати її.

Соціалізація - безперервний процес набуття людиною якостей, які дозволяють їй вдосконалювати свої стосунки із світом. У цьому процесі відбувається розвиток власного "Я" кожної людини. Російський філософ Володимир Соловйов всі взаємовідносини людського "Я" поділив на три групи: все, що нижче мене (моє тіло, природа); все, що дорівнює мені (інші люди); усе, що є вищим за мене (Бог, святе).

Справді, у процесі соціалізації відбувається розвиток взаємовідносин по лініям:

- відношення "я - я", внутрішній діалог, умова формування самосвідомості і самооцінки, коли я якимись вчинками пишаюсь, а за якісь відчуваю сором і вину;

- відношення "я - ти", царина формування морального почуття, почуття любові, дружби, ненависті до окремих близьких і не дуже близьких мені людей;

- відношення "я - ми" - сфера виховання національної, класової свідомості, гуртової солідарності;

- відношення "я - людство", усвідомлення загальнолюдських інтересів і мого зв’язку з ними;

- відношення "я - друга природа" - ставлення до всього того, що створене людьми, до техніки, науки, мистецтва;

- відношення "я - природа", царина різноманітних прагматичних і духовно-естетичних інтересів, екологічної культури, ставлення до всього живого;

- відношення "я - універсум", формування філософського і релігійного світогляду, розуміння сенсу життя і смерті.

Процес соціалізації відбувається цілеспрямовано і стихійно у сім’ї, навчальному закладі, трудовому колективі, у спілкуванні друзів.

Соціалізація - важлива умова як успіху окремої людини, так і узгодженого співробітництва в суспільстві.

Тема 17. ЦІННОСТІ І РОЛЬ ЇХ
У ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА І ЛЮДИНИ

1. Поняття цінності

Людська діяльність відрізняється від тваринної тим, що їй передує ідеальний образ бажаного як наслідку свідомо спрямованих дій. Виникнення ідеального образу обумовлене метою. Маючи мету та ідеальний образ, людина складає план їх здійснення, перетворення у реальність. Мета відповідає на запитання: що треба зробити? (Наприклад, вступити до академії). План відповідає на запитання: як можна цього досягти?

Але чому один прагне вступити до академії, а інший - зайнятися торгівлею? Більше того, одні й ті ж цілі й плани можуть мати у різних людей різні мотиви, різне ціннісне значення. Один вступає до вузу, щоб одержати вищу освіту, залучитися до змістовного духовного життя, інший, щоб мати гарантований заробіток, а той, щоб весело провести молоді роки і т.ін.

Отже, люди мають різні ціннісні орієнтації. Навіть досягнення однієї і тієї ж мети для різних людей має неоднаковий життєвий сенс - цінність. Специфіку цінності, що становить мотив - рушійну силу діяльності людей, можна пояснити давньою легендою. Подорожуючий запитує у робітників, які возять цеглу: "Що ви робите?" Один відповідає: "Цеглу вожу", другий: "На хліб заробляю", а третій: "Храм будую". Таким чином, дії у них однакові, а ціннісні орієнтації різні. І що дуже важливо - різний настрій і різне ставлення до своєї роботи.

Цінність суттєво відрізняється від мети та інших станів свідомості, що керують діяльністю: потреб, інтересів, настроїв. Кожен з цих психічних станів виконує власну функцію в регуляції людської діяльності. Потреби відображають у свідомості суб’єкту ваду будь-чого, що спонукає людину до діяльності, спрямованої на усунення цієї вади. Інтерес підпорядковується потребі і означає усвідомлене прагнення до чогось, щоб задовольнити дану потребу. Задоволення потреб, інтересів супроводжується емоційними переживаннями: радощів у разі успіху, гніву, якщо хтось підступно заважає нам іти до мети.

У кожного з нас виробляється уява про більш важливі потреби, інтереси, переживання, ніж інші. У кожного з нас на основі власного досвіду виникають певні домінантні потреби, інтереси. Ці домінанти відіграють роль маяків, що орієнтують наше ставлення до навколишнього світу, окремих його явищ і процесів. Припустимо, що перед нами людина, яка надає перевагу матеріальним потребам з усталеним інтересом до техніки і оптиміст за типом переживань. Ці найтиповіші для даного суб’єкту потреби, інтереси і переживання, що сформувалися у єдину домінанту, впливають на вибір мети та засобів її досягнення.

Так виникають цінності - суб’єктивно-об’єктивні відносини, що скеровують поведінку людини і виступають як основа вибору цілей, засобів, результатів та умов діяльності і відповідають на запитання: "В ім’я чого відбувається ця діяльність?" цінність фіксує якості об’єкту, які спроможні задовольнити потреби суб’єкту і виступають як мотив діяльності. Процедура вибору на основі цінності називається оцінкою. Це завжди порівняння, віддання переваги чомусь. Спрямованість суб’єкта і його діяльності на певну цінність називається ціннісноюорієнтацією. Оскільки вона виступає як головна внутрішня сила діяльності, то найважливішою передумовою якої-завгодно співпраці чи організаторської, керівної роботи є прийняття до уваги ціннісної орієнтації партнерів або підлеглих. Без цього неможлива ефективна дія ніякої системи заохочення до співпраці чи санкцій проти порушників дисципліни.

Можна виявити цінності індивідуальні, групові (національні, колективні, класові) та загальнолюдські; тимчасові, перспективні та вічні, що об’єднують певні кола людей. Розділ філософії, в якому осмислюється суть, походження і роль цінностей у ставленні людей до світу, називається аксиологією (вченням про цінності). Виразом вищої цінності для людини виступає ідеал. Це образ найкращого бажаного безвідносно до реальних можливостей його досягнення. Маючи інформацію про конкретні умови руху в напрямі до ідеалу, людина визначає мету - образ оптимального бажаного, що набирає вже риси такої реальної цінності, якої можна досягти за сприятливих умов. Найнижчий рівень бажаної цінності, за яким уже починається незадоволення своїми досягненнями, розчарування, складає норма (бо "ненормальне" - це вже щось неспроможне задовольнити нашу потребу).

Все це - конкретні соціально-психологічні механізми поведінки людей, їх взаємодії. Той, хто хоче досягти успіхів, як менеджер, бізнесмен, організатор виробництва, просто бути щасливим у дружбі, шлюбі, повинен пам’ятати: ніщо так не об’єднує людей, як загальні ідеали, цілі, норми, що відбивають притаманні людям цінності. Щоб бути готовим до певного типу діяльності, потрібно не лише мати інформацію про ціннісну орієнтацію людей, з якими маєш справу, та усвідомлювати свої цінності, але й загартувати волю до дії, що веде до мети. Це забезпечується таким станом психіки як настанова - підсвідома готовність до певної діяльності в певних умовах. Оптимальних наслідків досягають єдність всіх елементів керуючої програми на мотиваційно-когнітивному (інформаційному) і вольовому рівні від цінності (оцінки) до настанови.

Отже, цінності постають як системотворче ядро програми діяльності і внутрішнього духовного життя. Щоб зрозуміти суть певної культури або людини, треба звернутися до відповідних систем цінностей, що надають їхній життєдіяльності справжнього сенсу.

2. Різноманітність ціннісних орієнтацій людей

Філософія розглядає лише базові (ключові) цінності, що виражають сутність людини, класу, нації, визначають світогляд. Різним епохам, соціальним групам і особистостям властиві свої цінності, які розрізняються між собою, але всі вони є атрибутами (невід’ємними властивостями) ставлення людини до навколишнього світу.

Наприклад, істину по-різному тлумачать матеріалісти і суб’єктивні ідеалісти, але немає людського буття без пізнання і немає пізнання без пошуків істини. Так само різні люди по-різному уявляють собі красу, але немає людей без естетичних цінностей. Різноманітність ціннісних орієнтацій людей проявляється у діапазоні між цінностями добра (співпричетності до природи та інших людей) і користі (задоволення індивідуальних та групових матеріальних, престижних інтересів), тобто між альтруїзмом (все для інших) і егоїзмом (все для себе). Наприклад, підвищуючи продуктивність праці, людина потребує все більшої незалежності від навколишнього середовища, стає більш вільною. Проте, якщо вона дивиться на світ лише як на джерело ресурсів для задоволення своїх потреб, це призводить до екологічних конфліктів, до погіршення умов життя всіх людей. Корисний ефект сучасного виробництва визначається не лише техніко-економічними, а й екологічними критеріями, а основою такого підходу є "шанобливість до життя" (А.Швейцер) ціннісна орієнтація на співпричетність до світу в цілому.

Аналіз основних типів ціннісних орієнтацій слід проводити за трьома напрямами:

а) виділення пріоритетних цінностей;

б) розгляд їхнього змісту;

в) характеристика способу обґрунтування їх.

Перший тип ціннісної орієнтації виникає за умов, коли людина відчуває, з одного боку, страх перед таємничими силами природи, незадоволена своїм реальним становищем у суспільстві, а з другого боку, - схиляється перед величчю вічності й нескінченності світу, які відкриваються перед нею, коли вона замислюється над цими питаннями. На одному полюсі ціннісної орієнтації таких людей поклоніння перед надприродним, на іншому співпричетність до святого, вічного, до світу в цілому.

Друга орієнтація - на самого себе і свої власні сьогоденні потреби, зневіра в усьому святому, в загальнолюдських цінностях - характерна для багатьох людей в часи занепаду, суспільної кризи, особливо, коли якась чергова ідея перетворення світу на краще зазнала невдачі. Тоді поширюється звірячий індивідуалізм, зосередження на сьогоденних цінностях насолоди, збагачення, не зупиняючись перед шахрайством, злочином, провідним неписаним гаслом для таких людей становиться: "Після нас хоч потоп". Це вельми небезпечне спотворення цінностей. Адже такі люди користь розуміють як споживацтво, а добро - як престижність, творчість вироджується у видимість, імітацію, а свобода - у дику сваволю.

Третя орієнтація - на суспільство - переважає у ті зоряні часи людства, коли віра у надприродні сили послаблюється, а впевненість у могутності творчого духу людини посилюється, нестримна жадоба особистого багатства, влади і насолоди виявляє свої руйнівні наслідки і настає розуміння величі і плідності загальнолюдських цінностей, заради торжества яких люди готові віддати своє життя.

Зрозуміло, що у реальному житті зазначені типи ціннісних орієнтацій не часто зустрічаються у чистому вигляді (часом вони набувають дивовижних форм і поєднань).

У філософії ці напрямки знайшли відображення у прагматизмі, марксизмі, філософії всеєдності. З точки зору прагматизму, головною цінністю є користь. Проте, якщо кожний прагнутиме лише до користі тільки для себе, не рахуючись з іншими, суспільство як умова існування людей розпадеться. Тому егоїзм повинен бути розумним: не роби іншим того, що не хочеш, щоб зробили тобі.

Марксизм проголосив домінанту суспільних цінностей перед особистими на основі громадської власності як умови вільного розвитку всіх людей.

У філософії В.І.Соловйова проголошується як найвища цінність вільне творче самовиявлення боголюдини, втілення образу Бога у світі через людину. Така ціннісна орієнтація звеличує людину, підносить її відповідальність. Вона знайшла наукове відображення у концепції ноосфери В.І.Вернадського, у філософії біоетики А.Швейцера - морального обов’язку людини як розумної істоти перед природою та іншими людьми.

Різні ціннісні орієнтації обгрунтовуються через одкровення, логічний доказ або традиціями окремої спільноти.

Доля людства залежатиме від наслідків зіткнення двох ціннісних орієнтацій:

1) безвідповідальне задоволення власних сьогоденних потреб і примх з позицій сили;

2) єдності вільного, творчого розвитку кожної людини з відповідальною співпричетністю до становлення світу як цілісної ноосфери.

Контрольні запитання

1. Як пов’язані між собою цінності, потреби та емоційні переживання людини?

2. Що таке цінність, оцінка та ціннісна орієнтація?

3. Як співвідносяться між собою ідеал, мета і норма?

4. Яке значення у практичному житті мають знання про конкретні ціннісні орієнтації людей?

5. За якими напрямками можна проаналізувати основні типи ціннісних орієнтацій?

6. Як можна класифікувати ціннісні орієнтації людей?

Література

1. Філософія. підручник за ред. Г.А.Заїченка. К., 1995. - С.424-415.

2. Введение в философию. Учебник. Ч.II. Под ред. И.Т.Фролова. М., 1990. - С.406-409, 608-610.

3. Кримський С.Б. Ціннісно-смисловий універсум як предметне поле філософії. - Філософська і соціол. думка, 1996, №3-4. - С.102-119.

4. Сурио Э. (Франция). Эстетические ценности и деятельность. Философская и социол. мысль, 1992, №4. - С.88.

5. Шалышкине И.В. Духовные ценности в жизни общества. Философская и социол. мысль, 1992, №5. - С.163.

Тема 18. МАЙБУТНЄ ЛЮДСТВА

1. Проблеми передбачення і соціальне прогнозування

Різноманітні форми передбачення майбутнього необхідні для ефективного управління, планування, цілевизначення в якій-завгодно галузі людської діяльності. Без передбачення наслідків своїх дій людина і суспільство в цілому втрачають контроль над створенням умов для здійснення своїх цілей. Передбачення характеризує спроможність суб’єкта пізнання до відображення явища чи процесу, якого ще немає, але вони можуть здійснитися у майбутньому. Пророцтво(провіщення) - такий вид передбачення, яке претендує на непогрішимість, обов’язкове здійснення за всіляких умов. Прогнозування - процес отримання знань про майбутнє лише на ґрунті спеціальних наукових методів. На відміну від нього, передбачення і провіщення можуть бути віднесені до зображення майбутнього не лише науковими, але й іншими методами (інтуїція, божественне одкровення, астрологія та ін.).

Розрізняють природничонаукові та соціальні прогнози. Перші є науковим передбаченням таких процесів, на які практично людське управління не діє (наприклад, на землетруси, на погоду). Прогнозування природних процесів має на меті, в основному, пристосування до них, вжити заходів по зменшенню шкоди від них або використанню у господарстві майбутніх сприятливих погодних умов. А соціальне прогнозування - це набуття інформації про майбутнє в суспільному житті, яке розвивається не лише стихійно, але й спрямовується до деякої міри свідомо. Цей вид прогнозу може впливати на свій об’єкт, на його поведінку. "Едіпе! Ти вб’єш свого батька, женишся на своїй матері і від цього шлюбу народяться діти - потвори, прокляті богом і людьми!" Це провіщення дельфійського оракула так вплинуло на Едіпа, що він покинув рідне місто, тих батьків, яких вважав рідними і подався у мандри. Так і сучасні керівники фірми чи країни, одержавши соціальний прогноз, можуть прийняти заходи, щоб запобігти небажаним явищам у майбутньому.

Тому соціальний прогноз не претендує на обов’язковість його здійснення. Його автори лише стверджують, що може трапитися у суспільстві, якщо не втручатися у соціальний процес спеціально спрямованими управлінськими діями. Отже, на відміну від природничонаукового, соціальне прогнозування має на меті не лише пристосування до майбутнього (майбутніх змін), які обов’язково відбудуться, але й своєчасний вплив на управління соціальними процесами.

За своїми функціями соціальні прогнози поділяються на пошукові і нормативні (телеологічні). Пошукові прогнози виявляють проблеми, труднощі, які можуть постати перед суб’єктом управління у подальшому перебігу подій в майбутніх соціальних процесах. А нормативні прогнози спрямовані на обґрунтування ієрархії можливостей і цілей, що можуть з’явитися за певних умов у майбутньому.

Розробка прогнозу починається із створення висхідної (базової) моделі профільного процесу (явища), тобто того об’єкту, який досліджується. На основі науково обґрунтованих соціальних показників створюється образ цього об’єкту, суть тих процесів, що відбувалися в нього до цього часу. Наприклад, об’єктом дослідження є злочинність у місті. Його соціальними показниками виступають динаміка загальної чисельності злочинів по рокам, зміни у соціальному складі злочинців, у структурі злочинів і т.ін. Далі досліджується прогнозний фон цього соціального явища: динаміка тих чинників, що впливають на нього. В даному випадку, це - рівень життя населення, розшарування за багатством та зубожінням окремих його категорій, безробіття серед молоді, якість освіти та виховання, робота правоохоронців і т.д. Вивчаючи зміни, що відбуваються у прогнозному фоні та їх вплив на досліджуване явище, можна передбачати, що в ньому буде відбуватися за умов збереження тих самих тенденцій, які склалися в минулому, або нових вірогідних подій чи управлінських дій.

Методи прогнозування можна умовно об’єднати у декілька основних груп. Екстраполяційні методи спираються на емпірично виявлені закони, тобто на усталені низки явищ, що повторюються. При цьому автори прогнозу виходять із припущення, що зафіксовані тенденції збережуться і в майбутньому. На такому припущенні ґрунтується найпростіша - механічна екстраполяція. Наприклад, з низки цифр: 1, 3, 9, 27, 81… виводимо закономірності: це геометрична прогресія з основою "3", отже, прогнозуємо наступні цифри: 243, 729.

Першу глобальну модель світового розвитку суспільства зробив Мальтус. На основі механічної екстраполяції він зробив прогноз: зростання населення відбуватиметься у геометричній прогресії, а збільшення продуктів харчування - в арифметичній. Населення земної кулі швидко почне страждати від голоду і вимирати, якщо не буде регулювання чисельності людства нищівними війнами і скорочення народжуваності простолюдинів.

Цей метод фактично повторили, але вже на сучасному рівні математичних розрахунків, американський вчений Дж.Форестер, Д.Медоуз та інші члени Римського клубу в 70-х роках. На основі екстраполяції п’яти чинників: зростання народонаселення, індустріалізації, забруднення навколишнього середовища, виробництва продуктів харчування, видобутку природних ресурсів, вони дійшли до висновку, що у 2010 р. чисельність людей у світі зросте вчетверо. Протягом ХХІ століття природні ресурси будуть вичерпані, почнеться масова загибель людей від голоду і забруднення навколишнього середовища, якщо темп зростання чисельності населення і промисловості будуть такими ж як у ХХ столітті.

Але метод екстраполяції не враховує всієї складності динаміки соціальних процесів. Тому він доповнюється іншими методами моделювання, аналогії, експертних оцінок, які використовують логічний аналіз, інтуїцію, життєвий досвід експертів, методи комп’ютерної розробки сценаріїв майбутнього перебігу соціальних подій.

Дата добавления: 2014-12-08