Конспект лекцій 6 страница

Визнання того факту, що раса є підвидом єдиного людського роду свідчить про фактичну хибність і теоретичну неспроможність расизму. Починаючи з другої половини ХІХ ст. час від часу з’являються книги, в яких містяться спроби "науково" довести існування вищих і нижчих рас. Але насправді расові відмінності не є причиною соціальної, культурної чи інтелектуальної недорозвиненості. Неодноразові спроби шляхом тестів експериментально встановити залежність між расою та обдарованістю не дали переконливих доказів.

Дещо складнішим є поняття етносу. В сучасній науковій літературі використання цього терміну багатозначне. Етнос (грец. - група, народ) як поняття використовується і для позначення порівняно невеликих об’єднань людей архаїчного характеру (відсталих племен) і як еквівалент слова "народ". Етноси - особливі спільності, відмінні риси яких формуються під впливом і природних (кліматичних ландшафтних) умов і соціальних відносин. Так, специфічні риси характеру мають мешканці безмежних рівнинних просторів (росіяни), гірських місцевостей (кавказькі народи) тощо.

Л.М.Гумільов пояснює такий етногенез (виникнення особливостей різних народів) явищем пасіонарності. Це така непоборна, як він вважає сила, яка врешті-решт задається космічною енергією, консолідуючи з різних осіб, з різним культурним рівнем та соціальним положенням єдину спільність, етнос. Середня тривалість життя етносу приблизно 1200 років.

Хоч концепція Л.М.Гумільова викликає багато сумнівів і заперечень, багато вчених погоджуються в тому, що етноси - це біофізичні реальності у соціальній формі. Етнос (народ) поєднує людей головним чином саме за ознакою їхньої кровної спорідненості і спільного проживання, які несуть у собі значною мірою відбиток спільності. Отже, етнос - це система людей, одна з ланок людства, що з’єднує біосферу і соціосферу, а пасионарність у цій ланці є основним етногенним чинником.

2. Нація та національний характер

Етногенний чинник складає природну основу утворення нації, але сама нація як сучасна спільнота людей формується в епоху капіталізму безпосередньо внаслідок створення спільності економічного життя в умовах розвитку ринкових відносин, які руйнують перепони феодальної замкненості окремих регіонів. Економічний чинник утворення націй зміг проявити себе лише у зв’язку з існуванням мовної і культурної спорідненості тієї спільноти людей, яка перетворилась у націю. Таким чином, лише взаємодія духовно-етнічних і економічних умов і чинників сприяла формуванню націй, з їх специфічною культурою і національним характером.

У формування сучасних націй, в т.ч. слов’янських, була "втягнута" велика кількість народностей, а латиноамериканської нації формувалися навіть із різних рас. Так, у складі кубинської нації 40 % негрів і мулатів (тобто народжених від негрів і білих), у парагвайській нації метиси (тобто народжені від білих та індійців) становлять 92 % від усього населення цих країн.

Сучасна епоха - це час пробудження і зростання національної самосвідомості. Національна самосвідомість стає могутнім фактором консолідації нації. Однак за своєю спрямованістю, характером співвідношення із загальнолюдськими цінностями вона може бути як творчою, так і руйнівною. Заклики повернутися до національних джерел і традицій, до відродження національної культури не тільки можуть, а й реально наповнюються як гуманістичним, так і людиноненависницьким змістом. Любов і гордість по відношенню до свого народу не виключає шанобливого ставлення до інших.

Український філософ Д.Чижевський підкреслював, що для нашого народу характерна "здатність розуміти іншу природу, іншу людину, інший народ, розуміти, що у кожного може бути власний шлях, для нього більш природний, ніж наш".

Найбільш сталою рисою кожної нації є її національний характер. Крім того, складовими частинами національної психології виступають національні почуття та національна самосвідомість. Особливості національного характеру зумовлюються особливостями історичного і природного буття даної нації, особливостями її соціально-економічного розвитку. Безперечно об’єктивна своєрідність розвитку нації дає нам право говорити про російський, український, грузинський національний характер. Ця своєрідність знаходить своє відображення в матеріальній і духовній культурі народу, його мистецтві, традиціях. Та загальнолюдське не суперечить національному тому, що існує спільність соціальних умов розвитку людства в цілому. Ось чому національний характер кожної нації має і загальнолюдські риси: прагнення до миру, свободи, трудова діяльність, свідомість, мова. Але всі ці риси своєрідно проявляються у національному характері окремих народів. Національний характер - це своєрідне, специфічне сполучення загальнолюдських рис у конкретних історичних і соціально-економічних умовах буття даної спільноти.

Нерідко акцентують увагу лише на негативних рисах національного характеру. Внаслідок цього психологічний портрет народу постає в спотвореному вигляді - росіяни - п’яниці і ліниві, українці - жадібні і заздрісні. Але говорити про націю так однобічно і без урахування історичних умов існування було б несправедливим.

Наприклад, виховання населення Німеччини на ідолах пруського мілітаризму формувало такі риси характеру німців як педантизм і законопослушність. Життя росіян в умовах кріпацтва, монархізму, відсутності демократичних свобод сприяло укоріненню таких рис їх національного характеру, як покірність, пасивність, байдужість, догоджання владі, чиношанування.

Роз’єднання, роздробленість українських земель, перебування під владою інших держав не могло не позначитись на формуванні української духовності. Український національний характер, як і характер кожного народу, неоднозначний, суперечливий. Нерідко твердять, що українці емоційні, ліричні, сентиментальні, слабкі духом. Але це не вичерпує типових рис українського національного характеру. Мужність і сила духу Тараса Бульби та його сина Остапа так, зворушливо зображена Миколою Гоголем, проявлялась не раз у драматичних сторінках нашої історії. Доброзичливість, щедрість, та душевність, гумор, працьовитість - все це теж риси українського національного характеру, але водночас це і загальнолюдські цінності, просякнуті національним буттям і відображені в його літературі, мистецтві, народній творчості.

Контрольні запитання

1. За якими критеріями можна структурувати суспільство на сфери і спільноти?

2. Чому слід уважно поставитись до вивчення соціально-етнічних спільнот?

3. Які ознаки мають соціально-етнічні спільноти? Які групи людей до них відносяться?

4. Що потрібно для подолання етноцентризму у світогляді людей?

5. Ознаки і сутність раси. Теоретична неспроможність расизму.

6. Що таке етнос і пасіонарність?

7. Що таке нація? Які чинники її утворення?

8. Що таке національний характер?

Література

1. Філософія. Підручник. За ред. Г.А.Заїченка, – К., 1995. – С.365-386.

2. Кулик В. Тоталітаризм у традиції та сучасності України // Філос. і соціол. думка, 1993, №7-8.

3. Москалець В. Релігійність як риса українського національного характеру // Філос. і соціол. думка, 1993, №1.

4. Карпенко Ю.О. Потебня - зачинатель українського народознавства // Філос. і соціол. думка, 1995, №1-2.

5. Лоб’є П. Природа соціального феномена: альтернатива: "Аристотель - Маркс" // Філос. і соціол. думка, 1995, № 5-6.

Тема 14. ПРОГРЕС

1. Джерела та рушійні сили суспільного прогресу

З питання про джерела суспільного прогресу немає єдиної думки серед вчених та філософів. Але більшість вважає, що джерела людського поступу слід шукати у соціальних суперечностях. Найбільш поширена точка зору - джерело суспільного прогресу слід шукати у суперечності продуктивних сил і виробничих відносин. Поширена також і точка зору, згідно якої - це суперечність між постійно зростаючими потребами і виробництвом.

Суспільний прогрес - це процес становлення розвитку людини, і його сутність слід шукати у суперечностях самої людської суті, що проявляється у взаємозв’язку потреб і діяльності людини: потреб і виробництва, потреб у полегшенні праці і стану техніки, потреб у свободі, творчій діяльності і характером праці та суспільних відносин. Отже, суспільний прогрес вимірюється ступенем задоволення матеріальних і духовних потреб людини, можливостями для розвитку і застосування її здібностей, мірою її свободи від технологічного, політичного, економічного примусу.

Соціальний прогрес набуває конкретних форм прояву в суспільно-економічних формаціях (первісного суспільства, рабовласницького, феодального, буржуазного), у цивілізаціях (традиційних і техногенних) від тоталітарних до демократичних, в культурі (якісному рівні моралі, освіти), в технологіях (від вузької спеціалізації робітника, його включення у виробничий процес як часткової машини до універсалізації і становища агента, що творчо розвиває і контролює технології, стоїть над ними, дистанцюється від них). Все це ступені розширення свободи, що виступає по суті синонімом прогресу. Згідно концепції Г.Гегеля рух людства в напрямі розширення свободи і є змістом суспільного прогресу. К.Маркс конкретизує цю думку Гегеля у вченні про п’ять суспільно-економічних формацій аж до затвердження останньої - комуністичної, коли здійсниться стрибок з "царства необхідності" у "царство свободи".

Така прямолінійна уява про суспільний прогрес ґрунтувалася на припущенні, що люди можуть оволодіти законами розвитку суспільства і свідомо спрямувати його розвиток до загальновизначеної мети. Не лише К.Маркс, але й багато інших видатних мислителів ХХ ст. робили спроби накреслити загальний хід людської історії (фінський вчений П.Куусі у книзі «Цей людський світ», 1988; Дж.Неру, В.І.Вернадський «Філософські думки натураліста») та інші. Загальний висновок з цих творів такий: все нові і нові верстви суспільства з часом включаються у процес свідомого творення історії, спрямування прогресу по своїй волі, без зовнішнього примусу з метою забезпечення сприятливих умов для індивідуального розвитку все більш широкого кола людей.

Справді, кожний новий крок прогресу розширює можливості пошуку соціальної гармонії, бо головною діючою силою становиться індивід, а історичний процес перетворюється на процес самовизначення, самостворення і самоздійснення людини. Але історія не дає ніяких гарантій того чи іншого напрямку у розвитку суспільства, бо немає таких суспільних законів, які б примусили індивідів із "залізною" необхідністю прямувати до земного Раю.

Отже, прогрес людства полягає не стільки у ступінчатому переході від однієї формації до іншої, скільки у накопиченні цінностей цивілізації на кожному витку прогресу. А саме цивілізація виступає перш за все як система ефективних засобів управління, підтримання порядку, досягнень культури, засобів спілкування, моральних ідеалів і принципів, що дозволяють узгоджувати різноманітні потреби й інтереси людей, їх спільності і тим надавити все більш сприятливі можливості для розвитку кожної особи.

2. Ознаки суспільного прогресу

Осмислення проблем суспільного прогресу пов’язано з проблемою його критеріїв - суттєвих ознак. Існують різноманітні думки з приводу того, за якими ознаками можна визначити, що дане явище є прогресивним. Труднощі вирішення цього філософського питання полягають в тому, що сам суспільний прогрес - явище дуже складне і різнобічне. Специфіку суттєвих ознак суспільного поступу слід враховувати, насамперед під кутом зору:

1) його суті як процесу становлення і розвитку людської сутності;

2) порівняння конкретно-історичних форм його здійснення у поступальному розвитку суспільства;

3) порівняння рівнів розвитку різних країн на даному етапі історії людства.

Перш за все, основним критерієм прогресу можна визначити стан виробництва - рівень розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. Як найважливішу умову задоволення людських потреб, дійсно, розвиненість виробництва можна прийняти за базовий критерій. Але само по собі воно ще не означає рівня та якості задоволення тих потреб людини, які сприяють розвитку здібностей, підвищенню якості життя людей, бо високий рівень виробництва може бути спрямований на досягнення егоїстичних цілей окремих соціально-політичних груп, а не більшості населення (наприклад, мілітаризація економіки, боротьба за сфери впливу, збагачення окремих людей навіть ціною загострення екологічної кризи тощо).

Таким чином, хоч процес виробництва і виступає як матеріальна основа всієї життєдіяльності людини і системи суспільних відносин, він сам по собі ще не гарантує відповідної якості життя. Визначення основного критерію - рівня виробництва - ще недостатньо, щоб напевне стверджувати про суспільний прогрес, якщо його розуміти як процес становлення і розвитку людської сутності у її самоцінності.

Найбільш загальним критерієм суспільного прогресу, що охоплює усі аспекти прояву сутності людини, виступає рівень свободи й творчості, в якому відбивається рівень розвитку і виробництва, і суспільних відносин, і моралі, і досконалості особи.

Рівень свободи і творчості розкриває і ступінь розвитку усіх сутнісних сил людини, ступінь панування його над силами природи зовнішньої і своєї власної. Він показує, у якій мірі людина здібна, перетворюючи навколишній світ і саму себе, забезпечити життєдіяльність усього суспільства як цілісної системи і кожної людини зокрема. Таке розуміння свободи багатоаспектне. По-перше, людина потребує технологічної свободи, і технічний прогрес все більше полягає у звільненні людини від важких фізичних функцій у виробництві, від монотонних операцій, пригнічуючих психіку робітника, від необхідності встигати за темпом роботи машини, конвеєру. За допомогою автоматизації розширюються межі свободи внаслідок виведення оператора із виробничого процесу, перетворення персоналу з безпосередніх агентів виробництва у програмістів та наладників, наглядачів за автоматизованим технологічним обладнанням. Але це лише перший ступінь прогресу як вияв свободи і творчого потенціалу людини.

Другий ступінь свободи як ознаки прогресу - це економічна свобода, можливість вільного вибору занять, засобів існування, розпорядження та володіння власністю. Історичний досвід ХХ ст. засвідчив, що простим проголошенням громадської власності ця проблема суспільного прогресу не вирішується. Щоб стати вільними і можновладними суб’єктами своєї життєдіяльності та її наслідків, люди повинні пройти важкий шлях морально-культурного вдосконалення. Примусово зробити водночас усіх господарями своїх власних суспільних відносин неможливо.

Третій бік свободи - це політичні можливості вибору і впливу на владу. В цьому плані суспільний прогрес полягає у демократичних перетвореннях, у розширенні доступу населення до влади.

Четвертий аспект свободи і суспільного поступу - то інформатизаціясуспільства. Лише люди високоосвічені, добре поінформовані мають реальні можливості скористатися свободою для творчого і відповідального вдосконалення технологічних, і політичних, і економічних умов своєї життєдіяльності. Без достатньої інформації людина, якщо їй і надати право вибору, безпорадна і навіть небезпечна внаслідок своєї сліпоти, тобто неможливості орієнтуватися у навколишньому середовищі. Ще А.Сахаров підкреслював роль інформаційного забезпечення і тих руйнаційних імпульсів, що виходять із ідеологічно обмежених, однолінійних програм і настанов. Війна, злиденність і терор - безпосередні чинники руйнації свободи і сенсу життя людини. Проте існують і більш потаємні руйнаційні процеси. Один з них - обтісування людини масовою культурою (з опорою на розваги та утилітарні цінності) або тоталітарною пропагандою. Другий руйнаційний процес пов’язаний з надмірною уніфікацією освіти, особливо з гуманітарних дисциплін. Третя загроза інтелектуальній свободі виходить з системи контролю за народжуваністю, біохімічного та радіоелектронного управління психічними процесами. Зупинити прогрес науки і техніки неможливо, але треба обмежити його негативний вплив на людину. Неконтрольоване нарощування кібернетичної могутності може обернутися, на думку Сахарова, своєрідною пасткою, коли машина "видасть поради", небезпечні з точки зору можливостей людського розуму. Цій загрозі інтелектуальній свободі треба запобігти.

3. Суперечливий характер суспільного прогресу

Прогрес має суперечливий характер. Він здійснюється завдяки наполегливій праці багатомільйонного народу, організаторським здібностям лідерів, впровадженню в практику нових ідей, техніки і технології, надзвичайного напруження фізичних, інтелектуальних та моральних сил суспільства. Нерідко він здійснюється насильницькими методами, у зв’язку з чим виникає питання про ціну прогресу, співвідношення цілей і засобів їх досягнення. Не завжди і не всі соціальні верстви сприймають прогресивні зміни (реформи і революції) як бажані і необхідні. І тоді на порядок денний постає питання про насильство. Прогрес здійснюється, як правило, за рахунок інтересів тих чи інших верств населення шляхом насильства групою людей, що контролюють державну владу.

У ХІХ-ХХ ст. розгорнулись пошуки ненасильницького прогресу Л.М. Толстой, індійський політичний діяч М.Ганді (1869-1948), німецько-французький мислитель А.Швейцер (1875-1965) обґрунтовували ідеї морального самовдосконалення особи, взаємних компромісів, непротивлення злу насиллям, благоговіння перед життям. Так, А.Швейцер ставив завданням досягнення прогресу через розвиток освіти, моралі, виробництва. Технічну еру він вважав зовнішнім прогресом. Він закликав до розвитку людської волі, активності духу, які подолають зовнішню необхідність та забезпечать прогрес особистості навіть за найнесприятливіших умов.

Досить поширені рухи пацифістів та зелених, що прагнуть громадянського миру та злагоди між народами, поліпшення економічних умов та розвитку культури ненасильницькими засобами.

Контрольні запитання

1. Що таке суспільний прогрес? Чим він вимірюється?

2. В чому полягають джерела рушійних сил прогресу?

3. В чому полягають конкретні прояви прогресу?

4. Які критерії (ознаки) має суспільний прогрес?

5. Чому свобода і творчість виступають як загальний критерій прогресу?

6. У чому полягає сенс технологічної, економічної і політичної свободи?

7. Чому інформація суспільства виступає важливою умовою свободи і прогресу?

8. Співвідношення насильницького і ненасильницького прогресу.

Література

1. Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. – К., 1996. - С.358-368.

2. Філософія / За ред. Г.А.Заїченка. – К., 1995. - С.385-398.

3. Философия / Под ред. Ю.В.Осичнюка. – К., 1994. - С.343.

Тема 15. КУЛЬТУРА І ЦИВІЛІЗАЦІЯ

1. Сутність культури та її соціальні функції

Слово "культура" походить від латинського colere, що означає обробляти землю. У середні віки це слово стало означати прогресивний метод вирощування зернових, звідси термін агрокультура. Але у ХVІІІ і ХІХ ст. його стали застосовувати, щоб виділити культурних людей, головним чином аристократів, з вишуканими манерами на відміну від простих, некультурних людей. Німецьке слово kultur також означало високий рівень цивілізації - розвитку суспільства в цілому.

Сучасне визначення символізує рівень розвитку індивіда, його мислення, духовності, цінностей, моральних норм та художніх засобів (стосовно мистецтва і літератури), які є загальними для даної групи. Культура - суто людський механізм упорядкування досвіду та передачі його від покоління до покоління і регулювання поведінки учасників групи. Культурні норми і цінності, специфічні для підгрупи, називають субкультурою.

Засвоєння культури здійснюється шляхом навчання і виховання. культура організує людське життя. У суспільстві вона виконує ту ж функцію, яку в житті тварин виконує генетично запрограмована поведінка (на рівні інстинктів). Отже, основною функцією культури виступає соціалізація, тобто засвоєння кожним індивідом тих поглядів, цінностей, вірувань, норм, правил, які регулюють його поведінку відповідно до умов суспільства. Без соціалізації, люди не здатні засвоїти упорядкований спосіб життя, оволодіти мовою, навчитися добувати засоби до існування.

Поряд із соціалізацією культура виконує у суспільстві функцію контролю за поведінкою людей. Суспільне оточення постійно співставляє дії індивідів з тими нормами, очікуваннями, вимогами, які суспільство висуває відносно кожної людини у відповідності із її соціальною позицією і роллю в сім’ї, учбовій, робочій групі, тощо.

Таким чином, культура є особливий діяльнісний спосіб освоєння людиною світу, спосіб спрямування і регулювання поведінки людей за допомогою цінностей, моральних норм і символів. Культура постає як самовідтворення людини в її матеріальній і духовній діяльності. Матеріальнакультура - це предметна форма духовної культури, в якій відбиваються знання і переконання людей. Духовнакультура одержує своє реальне буття лише в змісті матеріальної культури. Це дві сторони цілісного явища - суть якого розвиток людської духовності.

Виступаючи в якості прояву людської сутності, культура охоплює всі сторони життя людини. Вона постає як процес відтворення людини з усім багатством здібностей і потреб. Культура - це міра людського в індивіді, міра, що свідчить, наскільки людське втілилось в окремій особі, якою мірою в ній здійснюється людська сутність.

2. Структура культури

У відповідності з рівнями сутності людини можна виділити основні структурні елементи культури.

І. Культура життєвих потреб і способів їх задоволення. Рівень культури людини визначається тим, що вона їсть і п’є, як вона задовольняє ці потреби; як вона одягається, які має житлові умови, як задовольняє свої сексуальні потреби. Можуть виникати і культивуватися в окремих групах і патологічні потреби, алкоголізм, наркоманія, які призводять до руйнівних наслідків не лише відносно організму окремого індивіду, а й суспільства в цілому.

ІІ. Культура праці і виробництва відображає рівень розвитку техніки і технологій, ставлення до людини у процесі виробництва, задоволення фізіологічних і духовних потреб учасників виробництва. При цьому рівень розвитку знарядь праці та організації виробництва виступає як основний показник розвитку культури. Тому в історії людства визначаються: кам’яний, бронзовий, залізний і т.д. віки. Наша епоха визначається нерідко як епоха автоматизації, інформатизації.

ІІІ. Культура суспільних відносин (економічних, національно-етнічних, шлюбно-сімейних, побутових, міжособових). Культура, тобто рівень розвитку кожного з цих видів відносин справляє вплив на всі інші і виявляється у мірі уваги до кожної людини, у засобах юридичного і морального упорядкування цих відносин, у методах запобігання та вирішення конфліктів.

ІV. Виключно важливим структурним елементом культури є культура суспільної свідомості, духовного світу людини. На основі взаємозв’язку раціонального мислення і почуттєво-емоціональної оцінки людей формується суспільна психологія, менталітет (спосіб сприйняття дійсності), що являє собою систему почуттів, настроїв, переживань, обумовлених життєвим досвідом особи. Все це знаходить своє відображення у культурі мови, мислення, релігійної, політичної, моральної, естетичної свідомості.

V. Важливим структурним елементом культури виступає також сфера свободи і творчості. Свобода є вищим рівнем сутності людини, її розвитку, а засобом здійснення свободи виступає творчість - здібність вносити ініціативні зміни у середовищі відповідно до потреб людини.

В цілому рівень культури свідчить про здібність людей і суспільства розумно узгоджувати індивідуальні, групові і громадські потреби.

Заслуговують на увагу і такі структурні форми культури, як регіональні, локальні, національні, вікові (наприклад, молодіжні) культури та субкультури. Багатоманітність форм культур складалась в умовах відносної ізоляції окремих регіонів і груп, що сприяло формуванню відмінностей у звичаях, традиціях, моральних нормах, у світоглядних цінностях. При цьому у людей виникає схильність свій спосіб життя, свої погляди та естетичні смаки вважати "вірними", а все не схоже на свою культуру в інших групах, народах сприймати як ненормальне, гідне осуду. Таку тенденцію ставитися до інших культур з позицій зверхності своєї власної називають етноцентризмом. При цьому зосереджують увагу на тому, що роз’єднує людей різних культур, а не на загальнолюдських культурних цінностях. А це нерідко спричиняє до непорозумінь та конфліктів.

Більш прогресивна позиція тих людей, які вважають, що культуру будь-якої етнічної чи вікової групи можна зрозуміти лише на основі аналізу її власних цінностей та умов життя. Така позиція одержала назву культурногорелятивізму. Вона сприяє взаєморозумінню між представниками різних культур.

Таким чином, культура виступає в ролі загального показника розвиненості людської суті, що проявляється у задоволенні потреб у виробництві, в людських відносинах, у спілкуванні. Одночасно, вона виконує функції упорядкування взаємодії та взаємовідносин між людьми за допомогою традицій, звичаїв, норм поведінки та ціннісної орієнтації.

3. Співвідношення культури та цивілізації

Якщо культура визначає рівень людяності, розвитку людської суті, то цивілізація характеризує суспільство в цілому, його якісну ступінь відповідності соціальним потребам. А саме, цивілізація визначається як міра розвитку суспільства на основі поділу праці, обміну і товарного виробництва. Цивілізація - це соціальна організація співіснування та співпраці людей, це спосіб буття культури.

Культура і цивілізація близькі і взаємопов’язані поняття, в тому змісті, що обидва відображають рівень розвитку досконалості людини і суспільства. Але поняття культури зосереджує увагу на людині як самоцінності, на духовно-практичній стороні життя, а цивілізація, особливо сучасна, відображає технологічну, організаційно-матеріальну сторону суспільства. І в цьому плані людина більше сприймається як засіб досягнення загальної мети. Тому цивілізація - не самоціль, а необхідний базис культури, якщо цивілізація виходить з-під контролю культури, вона деградує.

Різні суспільства і суспільні умови оцінюються з точки зору того, наскільки вони відповідають сутності людини, її духовним і матеріальним потребам. Але сучасна індустріальна цивілізація багато в чому розвивається, не рахуючись з потребами окремої людини. З одного боку, виникають бюрократичне управління культурою, індустрія культури, ринок духовного виробництва, де духовні цінності сприймаються як товар, а не як засіб розвитку людської сутності. Внаслідок цього культура деградує до задоволення тваринних інстинктів людини. А з другого - сухий раціоналізм науки, прагматизм вступає в гостру суперечність з гуманітарною культурою, що відстоює самоцінність окремої людської істоти. На одному полюсі - соціально-гуманітарна і художня інтелігенція, а на другому - науково-технічна інтелігенція. Як зауважив англійський вчений Ч.П.Сноу: "Їх розділяє стіна непорозуміння, а іноді й ворожнечі". Створюється враження, що для об’єднання обох культур взагалі немає ґрунту, а це означає, що пропадають багатющі можливості розумової і творчої діяльності.

З розвитком засобів масової комунікації розширюються можливості безпосередньої і прихованої дії на світогляд і психологію людини у певному ідеологічному напрямі. Телебачення, радіо, масова преса використовуються часто-густо як зброя політичної боротьби і маніпулювання свідомістю населення. Тому бізнес активно втручається у сферу культури, створюючи водночас маркетинг і масову культуру, а реклама формує відповідний тип духовного споживання і масової свідомості.

Науково-технічний прогрес підвів цивілізацію до порога нової культури - культури комп’ютерної техніки, яка, трансформуючи книжкову культуру, створює новий тип мислення. Основна ознака цієї культури - діалог людини з екраном. Комп’ютер - це явище культури знакових систем - культури, проміжної між "світом речей" і "світом людей".

Отже, в сучасному суспільстві слід розрізняти цивілізацію і культуру. У філософії досить поширеним є розуміння цивілізації як нового стану культури. Культура стає цивілізацією, коли з’являються писемність і міський образ життя. Відповідно з’являються політична організація суспільства (держав, партія) і техніка, що характеризує культурний рівень виробництва. Таким чином, цивілізацію можна визначити як технологічну характеристику суспільства, як матеріально-технічний базис культури. Культура ж це вираження суті людини у ставленні її до навколишнього світу і до самої себе, опредмечене у системі смислових значень і символів. Культура - це світ людини.

Але є інший погляд на співвідношення цивілізації і культури. Американський філософ Семюєль Хантінгтон вважає, що "цивілізація є найвищим культурним утворенням, яке об’єднує людей, і рівнем культурної самобутності, що відрізняє їх від інших біологічних видів". Вона визначається, як загальними об’єктивними елементами, такими, як мова, історія, релігія, звичаї, суспільні інституції, так і суб’єктивною самоідентифікацією людей. Цивілізація може включати кілька національних держав, як у випадку з західною, латиноамериканською та арабською цивілізаціями, або тільки одну, як у випадку з японською цивілізацією.

Дата добавления: 2014-12-08