Конспект лекцій 2 страница

Починаючи з ХV ст. в українському духовному житті поширюються ідеї гуманізму такими видатними філософами як Юрій Дрогобич, Станіслав Оріховський, Павло Русин. Вони спирались на здобутки античних мислителів і тогочасні наукові знання. З позицій теорії "природного права" та "суспільного договору" розглядали питання гідності особи, проблеми державності, релігії та власності.

У XVI-XVII ст. гострою проблемою становиться боротьба за збереження і розвиток національної й релігійної самобутності проти окатоличення і полонізації. Філософським центром у цей час стає Острозький науково-освітній осередок (1576-1636) до складу якого входили колегія, друкарня і науково-літературний гурток. Найвідомішими серед його діячів були М.Смотрицький, І.Вишенський, С.Зизаній. Значну роль у розвитку гуманістичних і демократично-реформаційних ідей в Україні відігравали братські школи, передусім Львівська, Київська, Луцька. Набутий ними досвід і методи навчання західно-євро-
пейських університетів синтезувала Києво-Могилянська колегія, заснована в 1632 р. В її стінах творила ціла плеяда видатних філософів - Ф. Прокопович, С. Яворський, І.Гізель. Курси філософії, що читались в академії, складалися з діалектики, логіки, фізики або натурфілософії, психології і метафізики. В цих курсах природа розуміється не лише як творіння Бога, а й як матеріальний світ з властивими йому законами, як самостійний предмет наукового дослідження. Значна увага приділяється вивченню пізнавальних здібностей людини. Смисл життя вбачався в активній боротьбі з вадами і злочинами, печаллю та негодою, активно пропагуються ідеї патріотизму.

Вихованцем Києво-Могилянської академії був Григорій Сковорода (1722-1794). Його увагу привертала в людині емоційно-вольова сутність - "серце" людини. Філософія повинна окреслити шляхи досягнення щастя. Сковорода виходив у своїх поглядах з ідеї існування двох натур: видимої і невидимої. Видима натура - то світ матеріальний; невидима - це дух, істина, вічність, Бог. Сковорода висунув концепцію трьох світів: "макрокосмос" (природа), мікрокосмос (людина) і світ символів (духовне життя, Біблія). В основі процесу їх пізнання він вбачав самопізнання людини і богопізнання. Пізнавати світ - це значить навчитися за допомогою розуму бачити за видимим невидиме. В основі життя людей має бути ідея "спорідненої праці", воно повинно будуватися відповідно до внутрішньої природи та здібностей людини. Суспільний ідеал Г.Сковорода вбачав у "горнєй республіке". Це країна, в якій взаємини між людьми мають будуватися на основі їхньої духовної природи, високої моралі, свободи і рівності.

В ХІХ ст. в Україні набувають поширення ідеї німецької класичної філософії, які поширювали Д.Лодій, Я.Рубан, Л.Якоб та ін. Проблеми суспільно-політичної філософської думки знайшли відображення у творчості Т.Г. Шевченка (1814-1861). Центрами боротьби за наукові підходи до вивчення світу були природничі факультети Київського, Харківського, Одеського університетів. Сформувались оригінальні філософські ідеї П.Юркевича, Г.Шпета, О.Потебні. П.Юркевич піддав критиці однобічний, механічний матеріалізм, не менш різко він критикував і ідеалізм. Головний недолік філософії він вбачав в ігноруванні конкретного, індивідуального. В теорії пізнання П.Юркевича чільне місце посідає концепція ідеї, яка здійснюється через діяльність особистості з її духовністю, душею, серцем, як центром духовності. В ідеї розум пізнає явища. Юркевич з серцем пов’язує й проблеми моральної чистоти людини та відношення знання і віри, етично-естетичний погляд на світ.

Видатну роль у розвитку філософської думки в Україні ХІХ-ХХ ст. відігравали письменники І.Франко, П.Грабовський, Леся Українка. В основі світогляду І.Франка - філософський матеріалізм та ідея розвитку природи і суспільства. Він доводив необхідність зміцнення зв’язку науки з практикою, закликав трудящих до активної боротьби за перебудову суспільства. І.Франко докладав значних зусиль для формування національної самосвідомості українського народу.

Великий внесок у розвиток української та світової науки й філософії зробив перший президент Української Академії наук В.І.Вернадський. Своїм вченням про ноосферу він сприяв створенню сучасної наукової картини світу, формуванню планетарного мислення.

Після 1917 р. розвиток філософії в Україні був нерівномірним і суперечливим. Доведений до абсурду принцип партійності довгі роки спрямовував розвиток філософії у русло апологетики радянської політики. Але й за таких умов активно розроблялися багато важливих філософських проблем: логічні основи пізнання (П.В. Копнін), питання природознавства й техніки (В.І. Шинкарук).

У 80-і - 90-і роки розгорнулось філософське осмислення національної психології, філософської спадщини в Україні, духовного відродження українського народу.

Досить значний пласт української філософської думки створено в зарубіжній діаспорі ХХ ст. У творах Д.Донцова (1883-1973), В.Липинського, Д. Чижевського провідне місце займають роздуми про український національний характер, українську національну ідею, про шляхи відродження національної самостійності.

Протягом століть, починаючи з часів Київської Русі, українська філософська думка поєднувала духовне життя нашого народу із світовою культурою, відображала його ставлення до актуальних проблем духовного розвитку, питань здобуття і збереження свободи, незалежності, релігійної самобутності.

2. Філософська думка в Росії

Одним із основних джерел розвитку філософії в Росії були твори київських "книжників": повчання, життєписи святих, твори Філофея, Пересвєтова, Макарія, що обґрунтовували концепції російської монархії, великодержавного курсу Москви. Спроби внести західноєвропейське мислення, просвітницькі ідеї аж до XVIII ст. сприймалися з недовірою і переслідуються. Прикладом може служити майже тридцятирічне ув’язнення афонського монаха, вченого, гуманіста Максима Грека (XVІ ст.). Вихованці Київської академії Сімеон Полоцький, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, запрошені в Москву в XVІІ ст., свою духовну діяльність цілком спрямовують на утвердження державного абсолютизму і православної догматики.

Теоретично самовизначається філософія в Росії лише у XVIІІ ст. Виявляються дві основні дослідницькі галузі: природнича і філософсько-гуманістична. М.В.Ломоносов (1711-1765) започаткував природничий матеріалізм ("корпускулярну теорію"). О.М.Радіщев у трактаті «Про людину, про її смертність і безсмертя», порівнюючи погляд спіритуалізму (ідеалізму) і натуралізму (матеріалізму), приходить до висновку про антиномічність, неможливість довести і смертність і безсмертя душі, заохочуючи читача до власних філософських роздумів про двоєдину (духовно-тілесну) природу людини.

Самобутність російської філософії вперше заявила про себе у «Філософських листах» П.Я.Чаадаєва (1794-1856), де він поставив питання про необхідність для розвитку Росії синтезу східної і західної культур (східного квієнтизму - спокійно-споглядацького ставлення до життя і західного активізму - орієнтації на перетворення середовища, на користь). Ця тема стала центральною і у таких російських мислителів як М.Я.Данилевський, М.О.Бердяєв. Мислитель світового рівня, М.О.Бердяєв на цій основі стверджував ідеали духовної свободи.

У ХІХ ст. російська філософська думка поляризувалась на слов’янофілів і західників. Слав’янофіли (брати Аксакови, О.С.Хомяков, П.В.Кіреєвський) протиставляли Заходу такі російські цінності як громада, православ’я, самодержавність і відданість народним звичаям. В них вони вбачали порятунок від вад західної цивілізації (культури користі, індивідуалізму, раціоналізму).

Західники (Т.М.Грановський, К.Д.Кавелін, В.П.Боткін, О.І.Герцен, М.П. Огарьов) були ідеологами ліберально-визвольного руху, орієнтувалися на німецьку класичну філософію (Гегеля, Канта), спрямовували свою творчість на обґрунтування наукового знання, прав людини, громадянських свобод і соціальної еволюції. Слав’янофіли і західники не були ворогуючими партіями. Це була дискусія людей, яких хвилювала доля Росії, по якому шляху їй іти після скасування кріпосництва.

Своєрідним синтезом ідей західників і народників стала філософія і революційна боротьба народників. Їх ідеологи О.Г.Герцен, М.Г.Чернишевський обґрунтували концепцію самобутнього "російського соціалізму", що спирається на традиції селянської общини, але філософська думка їх розвивалась в основному, під впливом західної філософії (гегельянства, антропологічного матеріалізму Фейєрбаха, позитивізму). Сильними сторонами філософської спадщини революційних демократів (О.Г.Герцена, М.Г.Чернишевського, Д.І.Писарєва) є глибокий зв’язок із революційною практикою і інтерес до природничих наук.

Із слав’янофільства виросли специфічно російські філософські течії: філософія російського космізму і філософія всеєднання. Для умонастрою значної частини російської інтелігенції ХІХ ст. було характерно презирство до міщанства, до зосередженості на здобуванні земних благ. В той же час не викликала захоплення і революційна енергія, спрямована на перерозподіл матеріальних цінностей. Тому знаходили певну підтримку філософські ідеї всеєднання. В.С.Соловйов підкреслював, що людина повинна зрозуміти перевагу духовних цінностей над матеріальними і творити добро незалежно від обставин. Л.М. Толстой проголосив: "Бог є любов". Це гасло виражає віру в євангельське вчення про об’єднуючу силу любові до ближнього. Шляхом до християнської любові виступає моральне самовдосконалення кожного: "Царство боже в нас самих".

Ідея об’єднання людства проводиться і в творах російських космистів М.Ф.Федорова, В.І.Вернадського, К.Е.Ціалковського. Російська філософія ХІХ ст. була переважно релігійно-ідеалістичною, але при цьому вона була наповнена духом шукань досконалої і моральної людини. В наш час, коли гостро проявили себе негативні риси науково-технічного прогресу, однобокого раціоналізму, завойовницького, споживацького ставлення до природи, гуманістичні тенденції російської духовності культури всіх філософських напрямків заслуговують на увагу й ретельне вивчення.

Контрольні запитання

1. Які характерні риси притаманні києво-руській філософській думці?

2. З яких позицій стверджували ідеї гуманізму видатні українські філософи XV століття?

3. Які філософські ідеї пропагували українські навчальні центри у XVІ-XVІІ ст.?

4. Що є найбільш характерним для філософської спадщини Г.С.Сковороди?

5. Як розвивалась філософська думка в Україні у ХІХ-ХХ століттях?

6. Як можна визначити духовну ситуацію в Росії до XVІІІ ст.?

7. Які ідеї відстоювали слав’янофіли і західники в Росії ХІХ ст.?

8. Якими поглядами відзначались представники філософії російського космізму і всеєднання?

Тема 4. ФІЛОСОФІЯ ХХ СТОЛІТТЯ

1. Суттєві риси філософії ХХ ст. Сайєнтистські та антропологічні напрями

Понад 70 років у нашому світогляді панував поділ сучасної філософії на буржуазну і марксистську (пролетарську). Але реалії сьогодення свідчать, що загально-людські інтереси та уявлення про світ і людину знаходять відображення у різних філософських напрямах, а представники однієї і тієї ж філософської системи можуть дотримуватись різних політичних поглядів.

Тим часом об’єктивна реальність ХХ століття (суперечливі наслідки науково-технічного прогресу, нищівні війни, злидні значної частини населення, моральна деградація: злочинність, наркоманія) потребує різнобічного філософського осмислення, яке не може зробити жодна філософська доктрина, бо всі вони зосереджуються на одних аспектах дійсності, залишаючи поза увагою інші. Невичерпна багатоманітність природної та суспільної реальності й інтересів, потреб різних соціальних верств інтелігенції зумовлює паралельне існування багатьох філософських шкіл і напрямків. Найбільшого поширення і впливу набрали у ХХ столітті марксизм, позитивізм, екзистенціалізм, філософський структуралізм, герменевтика, релігійно-філософські течії.

Загальними суттєвими рисами філософії ХХ ст. є, по-перше, спеціалізація її шкіл і напрямів на вирішення різних проблем науки і людини; по-друге, зосередження зусиль на пошуках свого читача, "споживача" серед різних груп інтелігенції; по-третє, взаємозв’язок плюралізму (як визнання свободи на філософські дослідження, розширення різноманітності підходів до осмислення дійсності) і монізму (як вибір певного, одного якогось першоначала). Одночасно поширюється пошук синтезу різних філософських вчень.

Одним з найпоширеніших виступають сайєнтистські напрями сучасної філософії, які виникли під впливом конкретних наук. Домінантне становище серед цих напрямів посідає позитивізм. Його основоположник О.Конт (1798-1857) вважав, що справжнє (позитивне) знання дають лише спеціальні, перш за все природничі науки. Це знання нейтральне відносно матеріалізму і ідеалізму.

Різновидом позитивізму є емпіріокритицизм. Його засновники Е.Мах (1838-1916) і Р.Авенаріус (1843-1896) в основу пояснення світу поклали досвід, який фактично зводили до відчуттів. Тим самим була поставлена під сумнів сама можливість отримувати об’єктивні знання, пізнавати хоча б елементи абсолютної істини.

З 20-х років ХХ ст. формується неопозитивізм (М.Шлік, Р.Карнап) як логічний позитивізм. Його послідовники досліджували роль логіко-математичних методів та штучних математичних і логіко-математичних мов науки у процесі пізнання. Одночасно вони намагались довести неможливість філософії як раціональної сфери знання. Як підкреслював Р.Карнап, філософія - це все ж не теорія, а лише метод логічного аналізу. Всі твердження науки, що не піддаються верифікації, тобто перевірці відчуттями окремої людини, неопозитивісти оголосили позбавленими смислу.

З початку 70-х років на ґрунті ідей критичного раціоналізму К.Поппера складається постпозитивізм. В ньому замість принципа верифікації запропоновано принцип спростування (фальсифікації) як спосіб перевірки достовірності теорії. Згідно цих поглядів в основі науки лежать гіпотези, із яких за методом дедукції виводяться висновки, які підлягають емпіричному спростуванню.

Різні напрями неопозитивізму формувалися протягом ХХ ст. під впливом досліджень Л.Вітгенштейна (1889-1951). Він вважав, що сама по собі філософія ("метафізика") не спроможна дати ніякого знання, але вона може очистити мову від беззмістовних загальних понять і служити лише "драбиною", що допомагає нам піднестися до етичного, ціннісного бачення світу: "Філософія - то засіб боротьби проти потьмарення нашого розуму за допомогою мови". Проти сайєнтизму виступили представники антропологічних напрямів у філософії, які зосередили увагу на проблемі людини, намагаючись визначити основи людської особистості, розглядати людину як "міру всіх речей", зрозуміти через неї не лише саму людину, а й природу і суспільство. Основи антропологічного принципу в філософії були закладені у XVIII-ХІХ ст. Гельвецієм, Л.Фейєрбахом, М.Г.Чернишевським, Ф.Ніцше, В.Дільтеєм. У ХХ ст. ідеї філософської антропології розробляли М.Шелер, А.Гелен, Х.Плеснер.

Для цих напрямів тією чи іншою мірою характерний ірраціоналізм, що найяскравіше проявився у філософії життя. У Ф.Ніцше (1844-1900) це воля до акумуляції сили, влади, у Бергсона - космічна сила - "життєвий порив". До ірраціоналізму відноситься і екзистенціалізм, що користується значним впливом на Заході (М.Хайдеггер, К.Ясперс, Ж.-П.Сартр, А.Камю). Він виник у 20-і роки як філософська реакція на відчуження людини. Екзистенціалісти поставили питання: "Чи можливо стати людиною у вік абсурду, а якщо так, то як?". Категорія "екзистенція" означає неповторність, унікальність існування окремої людини на противагу його загальній сутності - природній, соціальній. Така екзистенція розглядається як недоступна раціональному пізнанню, як така, що дана лише безпосередньому переживанню.

Головними питаннями філософії для екзистенціалістів є проблеми розрізнення справжнього і несправжнього існування людини, про можливості, межі і способи досягнення справжнього існування. На думку М.Хайдеггера, несправжній спосіб буття - це панування над людьми речей, усереднення, знеособлення людини. За цим криється психологія "бути таким, як інші", а не самим собою. Справжнє буття можливе лише завдяки осягненню людиною своєї конечності і свободи. Цього можна досягти тільки "перед лицем смерті". Кожна людина повинна власними руками розірвати кайдани, які поневолюють її серце та дух. За К.Ясперсом в основі справжнього існування знаходяться любов і дружба, що виключають егоїзм, хитрість, неправду, заздрість, ненависть.

У системі поглядів Ж.-П.Сартра і Камю головне місце посідає концепція індетермінованої свободи. Людина приречена на свободу вибору через свою відповідальність і перед собою, і перед іншими людьми.

2. Марксистська філософія у ХХ ст

Свою концепцію свободи висунули К.Маркс і Ф.Енгельс у ХХ ст. та їх послідовники у ХХ ст. К.Маркс зробив висновок, що вся історія людства є рух від відчуження до свободи і поставив проблему як зробити суспільство людяним, а людину суспільною.

Розробляючи філософські та методологічні підходи вирішення цієї проблеми, К.Маркс і Ф.Енгельс:

1) поєднали матеріалізм і діалектику, критично перепрацювали діалектику Гегеля і антропологічний матеріалізм Л.Фейєрбаха;

2) застосували метод матеріалістичної діалектики до пізнання суспільства;

3) зробили спробу визначити рушійну силу суспільного розвитку і поставити філософію на службу трудящим.

К.Маркс розглядав відчуження як наслідок певних історичних умов і суспільних відносин, а перш за все, приватної власності на засоби виробництва. За таких умов людина втрачає власну унікальність, перетворюється на засіб виробництва, на часткову людину. Відчужена праця, грошово-товарні відносини і капітал у буржуазному суспільстві знеособлюють і поневолюють людину. Подальший рух суспільства до свободи пов’язаний з перетворенням пролетаріату у самостійну політичну силу, революційним скасуванням приватної власності, утвердженням суспільної власності на засоби виробництва і комуністичної свідомості.

З часів закладення основ марксистської філософії минуло 150 років. Змінився капіталізм, змінилась суспільна свідомість людей, закінчилась невдачею спроба побудувати нове, вільне від експлуатації суспільство, чим було скомпрометовано марксизм. Безнадійно застарілим виявився його висновок про невпинне загострення класової боротьби, про соціалістичну революцію і диктатуру пролетаріату як про абсолютні шляхи прогресу. К.Маркс не помітив позитивного моменту у приватній власності, небезпеки для свободи у повному пануванні державної власності, недооцінював духовних підвалин у житті суспільства та окремої людини.

Але гуманістична спрямованість марксистської філософії, орієнтованої на звільнення людини від усіх форм експлуатації та поневолення привертає до себе увагу багатьох людей і сьогодні. Марксизм ХХ ст. увійшов в історію як марксизм-ленінізм. В.І.Ленін (1870-1924) у книзі «Матеріалізм і емпіріокритицизм» (1909) дав філософське визначення матерії, розкрив гносеологічні корені ідеалізму, розробив марксистську теорію пізнання. В.І.Ленін зробив спробу втілити марксистське вчення у практику, розробити нову теорію побудови соціалізму як суспільства цивілізованих кооператорів із застосуванням товарно-грошових відносин. Тим не менше уже при його житті марксизм став перетворюватися в догму, а Й.В.Сталін завершує цей процес: філософія перетворюється в інструмент втілення ідеологічних настанов партії.

На Заході сформувалося розкріпачене ставлення до марксизму і до наших часів цей пласт світової культури вивчається і розвивається. Західні марксисти А.Грамші, Л.Альтюссер, Ю.Хабермас та ін. поставили перед собою завдання з’ясовувати приховані тенденції розвитку суспільства, виявляти наявний потенціал майбутнього, розкривати вади сучасного суспільства, які викликають деперсоналізацію людини і ліквідують індивідуальність.

Західний марксизм, сторонячись економіки й політики, зосередив увагу на філософських методах аналізу соціальних процесів, ролі мови у спілкуванні і взаєморозумінні людей. Робляться спроби синтезувати марксизм з фрейдизмом, екзистенціалізмом, герменевтикою та іншими течіями у філософії. Загальними проблемами для західних марксистів стали проблеми культури, зокрема естетики, взаємодії природи суспільства і людини. Таким чином, сучасний неомарксизм багато в чому відійшов від вчення К.Маркса, але це краще, ніж його догматизація й канонізація у радянській філософії.

3. Релігійна філософія

Серед інших впливових філософських напрямків можна назвати релігійну філософію, філософський структуралізм та герменевтику. Офіційною філософсько-теологічною доктриною Ватікану, католицької церкви є неотомізм, засновником якого вважається Фома Аквінський (1224-1275). Основні представники цієї філософської системи - Ж.Марітен, М.Грабман, К.Фабро. Основною настановою неотомізму є примирення віри з вимогами мислячого розуму, виправдати християнство перед лицем зростаючого авторитету науки й освіти. За поглядами неотомістів, матерія як основа світу лише потенціальна можливість всього існуючого, яка здійснюється Богом; розум має лише обмежені можливості пізнання наслідків божественного творення світу. Бог творить кожну людську душу індивідуально, поміщаючи її в тіло для випробування, але люди нерідко зловживають дарованою їм свободою вибору іти шляхом зла чи служіння Богові. Неотомізм - одна з найбільш консервативних філософських систем, але й в ньому спостерігається розвиток. Так, Тейяр де Шарден (1881-1955) визначає, що Всесвіт еволюціонує від хаосу до космічного порядку завдяки точці «Омега» (Богу), що є імпульсом вдосконалення і метою всесвітнього розвитку.

Різновидом релігійної філософії є персоналізм, який твердить, що основою світу є особа, яка усвідомлює сама себе через правічний зв’язок з Богом.

4. Філософія постмодернізму

На початку 90-х років посилились спроби обґрунтувати якісно новий підхід до сучасної епохи, який би дав можливість подолати суперечності та однобічну орієнтацію на розум, на науки таких напрямів, як неопозитивізм, марксизм. Головними представниками постмодернізму є французькі філософи Ж.Дерріда, Ж.Лістар, Делез. Головні ідеї цієї філософської течії:

1) заперечення "метафізики" як синоніма теоретичної філософії із своєю самостійною раціональною системою категорій, відповідними світоглядними та методологічними домаганнями;

2) спрямованість проти домагань науки на домінуючу роль в системі знань.

Центральне місце у філософії Дерріда займає метод деконструкції - усунення диктату логічного мислення науки почуттєвим пізнанням, подолання логоцентризму в сприйнятті світу. Основний дух філософії Дерріда - це критика традиційних форм розуму, які історично вичерпали себе. Справді, далеко не завжди ми здатні виразити у загальних поняттях своє сприйняття природи, музики, почуттів любові, дружби. Але це говорить про необхідність вдосконалювати мову, логічне мислення, а не про необхідність заперечувати загальні поняття.

Контрольні запитання

1. Чому не може бути "єдино вірної" філософської системи?

2. Які суттєві риси притаманні сучасній філософії?

3. Що таке позитивізм, емпіріокритицизм, неопозитивізм, логічний позитивізм?

4. Чим відрізняється постпозитивізм К.Поппера від логічного позитивізму?

5. Які характерні риси притаманні антропологічним напрямам філософії?

6. Як можна оцінити марксизм з точки зору сучасності?

7. Які соціальні функції виконує сучасна релігійна філософія?

8. Які головні ідеї розробляє філософія постмодернізму?

Тема 5. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ

1. Філософський сенс проблеми буття

Буття - одне із найбільш абстрактних і універсальних понять, з яких починається філософське осмислення єдності світу. В той же час воно торкається глибинних, найважливіших проблем людського існування. "Бути чи зовсім не бути - ось тут вирішення питання", - зауважив Парменід, маючи на увазі, що будь-яка філософія починається з категорії буття. А через багато століть після цього Гамлет у трагедії У.Шекспіра проголошує: "Бути чи не бути - таке питання", замислившись, чи варто жити, боротись, перемагати труднощі у цьому грішному й мінливому світі. І все ж люди живуть, розраховують на краще, виходячи осмислено чи стихійно з того, що світ є, мається в наявності "тут" і "зараз" і буде існувати й надалі. Проблема буття виникає тоді, коли ці універсальні обставини підпадають під сумнів, стають предметом роздумів: бути чи не бути людству перед загрозою екологічної кризи, бути чи не бути економічно розвиненій Україні, бути чи не бути самостійній особистості, чи людина завжди буде рабом своїх звичок, шаблонів мислення, політичних та ідеологічних режимів.

Людина замислюється і над тим, а що там є, за межами відомого нам світу, чи існує світ всюди, чи існував і буде існувати завжди, чи можна уявити собі початок і кінець світу в часі і просторі. Ми співставляємо наше індивідуальне кінечне, смертне буття з безкінечністю, вічністю світу. З одного боку, вічний безкінечний світ (у цілому) не можна уявити собі без кінечних, скороминущих речей, кожна з яких має свої властивості буття. А з другого, входячи до складу вічного і безкінечного світу, всі кінечні речі пов’язані між собою якимись ланцюгами єдності світу.

Отже, і найперша, і найзагальніша властивість усіх явищ світу - це їх буття. Передумова загального між Богом, мрією, автомобілем, столом, народженням і смертю полягає врешті решт у тому, що вони є, тобто у їх бутті. Все це дійсності різного порядку: одні існують лише в уяві, в образах, поняттях мислення, інші у вигляді матеріальних речей, що діють (або можуть діяти) на наші органи відчуттів, але у сукупності вони складають буття дійсності, що обумовлює наші наміри і вчинки. Таким чином, буття передає свідомості та діяльності окремої людини: усім нам доводиться діяти, зважаючи на наявні обставини, на свої наявні здібності й можливості.

Тому філософія розглядає категорію буття з позицій практичної, пізнавальної, духовно-моральної діяльності. Вона прагне дати загальну картину світу, його буття, щоб синтезувати у ній всі взаємозв’язки від космогонії до моральних норм суспільного життя і виявити актуальні рішення, які визначають долю людства як необхідний етап його розвитку. Сутність онтології виявляється в аналізі відношень та взаємодій між такими категоріями і поняттями:

Ця схема дає змогу уяснити суттєву єдність багатоманітного матеріального і духовного світу, що відображається у свідомості. Визначаючи подібність умов, способів існування одиничних сущих предметів і процесів, філософія об’єднує їх у різноманітні групи, яким притаманна внутрішня загальність буття та його відмінність від інших груп. Основні форми буття можна визначити так:

1) буття речей (тіл), процесів, у тому числі буття Всесвіту в цілому, буття природних речей і процесів, буття штучних речей і процесів (техніки, технології, виробів), або "другої природи";

2) буття людини, як фізичного тіла і її духовне життя (переживання, почуття, прийняття та передача інформації);

3) буття духовного (ідеального), яке існує як суб’єктивне, ідеальне та об’єктивне (позаіндивідуальне) духовне життя;

4) буття соціального, яке поділяється на індивідуальне (буття окремої людини у суспільстві), і суспільне буття (політичні, економічні, культурні явища і процеси).

Усі форми буття людина розглядає через власне буття, через власні інтереси. Серед форм буття людини визначимо три найсуттєвіші для неї.

1) Буття тіла - це здоров’я (здібність до виконання усіх своїх функцій), це - одна із важливих передумов усіх взаємин з іншими людьми (важко спілкуватися з іншими слабким, потворним, хворим, це - фізична основа позитивних емоцій.

2) Соціальне буття людини як громадянина, члена суспільства, що проявляється у політичних, національних, економічних, родинних взаємозв’язках та діяльності індивіда.

3) Внутрішнє духовне буття людини - її духовний світ, психіка, переживання, самотворення і самоутвердження.

4) Позаіндивідуальне, позафізичне буття людини - у пам’яті, в уяві інших людей. "І після смерті людини, її ідеї, вчинки можуть жити" у настроях, у діяльності інших людей. Звідси, мабуть, і пішла віра у безсмертну душу.

Виділяючи основні сфери буття: природу, суспільство, свідомість, ми усвідомлюємо зв’язок і відмінність матеріального, об’єктивного та ідеального, суб’єктивного буття. Матеріальне, об’єктивне (природна, суспільна дійсність) існують незалежно від свідомості. Ідеальне, суб’єктивне - лише в колективній, або індивідуальній уяві. Воно більш-менш вірно відображає властивості реальної дійсності і не існує поза матеріальними носіями. Отже, матерія і свідомість - два способи буття, пов’язані між собою.

2. Матерія та форми і способи її існування

Матерія - це об’єктивна (незалежно від свідомості) реальність, яку свідомість може відображати у відчуттях та знаннях. Початково поняття "матерія" ототожнювалась із конкретним матеріалом, з якого складаються тіла і предмети (вода, повітря, земля тощо). Майже одночасно з цим виникло і до кінця ХІХ ст. проіснувало уявлення про матерію, що складається з невизначених елементів - апейронів або з найдрібніших, неподільних часток - атомів. Відкриття поділу атомів на елементарні частки та їх взаємоперетворення з полями (електромагнітним, гравітаційним і т.ін.) обумовили виникнення нових концепцій матерії. В наш час пануючою точкою зору серед матеріалістів є зведення розуміння матерії до двох її властивостей:

Дата добавления: 2014-12-08