Закон заперечення заперечення

Всі явища природи та суспільства розвиваються через заперечення. Процес розвитку був би неможливим без заперечення старого новим. Так, з насіння розвивається рослина, а саме насіння зникає, в тваринному світі гігантські плазуни були замінені більш високоорганізованими організмами – ссавцями. Виникнення нового суспільного устрою є заперечення старого устрою, заміна його новим. У людському пізнанні незнання переходить в знання, помилка замінюється істиною. Перехід від простої форми руху до більш складної також є прикладом заперечення. В жодній сфері існуючої реальності не може відбуватися розвиток, що не заперечував би своїх попередніх форм існування.

Але розуміти заперечення можна по-різному. Діалектичне тлумачення принципово відрізняється від метафізичного. Для метафізики заперечувати – значить ліквідувати, відкинути, знищити без залишку, без утримання позитивного. Тут відсутнє уявлення про процес розвитку. Це шкідливо може відображатися в суспільному житті. Зокрема, повне метафізичне заперечення, "відкидання" досягнень попередньої культури та створення "нового мистецтва" на пустому місці негативно впливає на розвиток світової культури взагалі.

Метафізика абсолютизує момент подолання в запереченні. Однак повного подолання в природі немає і бути не може, бо сама матерія незнищувана, не перетворюється в повне небуття. Наприклад, зерно може вирости, перетворитися в стеблину, рослину. Але може бути і розмелене в муку, з'їдене пташкою, людиною, перетворитися в тіло пташки, людини.

Таким чином, заперечення може виступати і в формі знищення, загибелі певного явища і в формі переходу його від нижчої стадії розвитку до вищої. З погляду розвитку важливо, звичайно, таке заперечення, за якого зберігається можливість прогресивного розвитку певного явища.

Діалектичному запереченню властиві такі риси:

– заперечення – це подолання старого, що віджило, заважає розвиткові;

– заперечення є збереження всього позитивного, здатного розвиватися. Цей процес у філософській літературі називається "зняття". "Зняти" – це означає подолати старе й одночасно зберегти, утримати те краще, що досягнуто на попередній стадії. Без наступництва, спадкоємності не може бути розвитку.

Старе і нове – це дві сторони заперечення. Нове – це те, що найбільш повно відповідає об'єктивним потребам розвитку. Воно необхідне, тому росте і розвивається, має перспективу, майбутнє. Старе – те, що перестає або вже перестало відповідати об'єктивним, потребам розвитку. Воно не здатне розвиватися, більш того, воно стримує і навіть гальмує розвиток. Як правило, воно не хоче відійти від життя без опору, без боротьби. Разом із тим, поняття "старе" не слід ототожнювати з поняттям "реакційне". Не все старе реакційне (вчорашній день – старий, але не реакційний). До старого слід підходити конкретно-історично. Не все старе слід відкидати безумовно, наприклад, народні традиції.

У природі і суспільстві здійснюється невблаганний процес переходу від старого до нового, процес відмирання старого та утвердження нового. Старе і нове нерозривно пов'язані одне з одним в процесі розвитку. Це проявляється в таких аспектах:

– нове випливає зі старого відповідно до специфічних законів розвитку;

– нове використовує для свого розвитку все позитивне, що є в старому.

Діалектика розглядає заперечення не як акт втручання зовнішньої сили, а як самозаперечення, тобто перехід явища в свою протилежність, де заперечуване і те, що заперечує, – це сторони єдиної суперечності. Таке заперечення готується внутрішніми причинами на попередній стадії розвитку певного предмета чи явища. Цими внутрішніми причинами є боротьба протилежностей. Тут перемагає прогресивна сторона, життєстверджувальна, життєздатна, яка містить у собі передумови подальшого руху вперед, розвитку Того, що заперечується.

Заперечення з погляду діалектики і абсолютне, і відносне. Абсолютне в тому розумінні, що будь-який розвиток здійснюється у формі заперечення. Відносне тому, що передбачає не повне заперечення, не абсолютне знищення, а збереження певних сторін, що необхідні для подальшого прогресивного розвитку.

Процес розвитку в об'єктивному світі ніколи не припиняється. Кожне заперечення спричиняє нове заперечення, яке внутрішньо пов'язане з першим. Зміна одного заперечення іншим виражається поняттям заперечення заперечення.

Заперечення заперечення є закон безперервного розвитку, тобто кожне явище є результатом заперечення попереднього явища. Нове, що розвивається і стає старим, заперечується новим і так до безкінечності.

Вперше закон заперечення заперечення був сформульований Гегелем. Однак він докорінно відрізняється від розуміння цього закону матеріалістичною діалектикою. У Гегеля мова йде про саморозвиток ідеї. Для матеріалістичної діалектики цей закон є законом розвитку об'єктивного світу і мислення, яке його відображає.

Закон заперечення заперечення має всезагальне значення. Він проявляється в усіх галузях об'єктивної реальності – в рослинному і тваринному світі, в геології, математиці, історії, філософії.

37. Характерні риси філософського світогляду. Основне питання філософії і його актуальність

Філосо́фія — особлива форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу^[1]. Також під філософією розуміють форму людського мислення, теоретичну форму світогляду.

Своїм основним завданням філософія має встановлення перших, основних істин, які слугують першопочатком або принципами для інших істин. Як наука філософія встановлює свої істини шляхомдослідження і доведення. Тобто філософія прагне раціональними засобами створити гранично узагальнену картину світу і місця людини у ньому, досліджуючи пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне й естетичне ставлення людини до світу^[2][3].

Філософське мислення характеризується такими ознаками:

· гранично широкий рівень узагальнення, що виходять на межу буття і небуття;

· постає формою людського самоусвідомлення, мисленням під кутом зору людини, її життєвоговибору;

· окреслює дійсність не лише такою, якою вона є, але й такою, якою має бути;

· є більшою мірою мисленням про мислення, ніж мисленням і думкою про якусь реальність;

· філософське мислення постає внутрішньопов'язаним, логічно послідовним, аргументованим та обґрунтованим;

· прагне поставити і розв'язати граничні, абсолютні проблеми людського буття.

Зазначені риси філософського мислення обумовлені тим, що саме у філософії та за допомогою філософії людина заявляє про своє бажання взяти на себе відповідальність за свідоме вирішення своєї життєвої долі. Тобто тією мірою, якою людина здатна на сьогодні осмислити та зрозуміти себе і своє становище у світі, тією мірою, якою вона просякнута рішучістю пройти усю можливу дистанцію розумового прояснення своєї життєвої ситуації, — саме тією мірою вона філософствує або постає філософом.

Дата добавления: 2014-12-16