Етичне вчення Сократа. 3 страница

Із зростанням авторитету конфуціанства відбувався і процес канонізації особи Конфуція. З 555 р. обов'язковою стає наявність храму Конфуція в кожному місті, де спочатку поклонялися поминальним табличкам Конфуція, потім - його скульптурам. Пізніше цього мислителя стали вважати "першим святим", а ще через деякий час розроблено церемонію поклоніння Конфуцію на його могилі, а йому присвоєно титул "наставника держави". Потім його стали називати "великим вчителем нації", у 1906 р. було замінено "середні жертвопринесення" Конфуцію "великими жертвопринесеннями".

Культ Конфуція зберігся і після падіння династії Цін у 1912 р., хоча жертвопринесення Небу, Сонцю і Місяцю було скасовано. Лише в КНР культ Конфуція припинив своє існування на державному рівні, але в побуті зберігся дотепер.

Діяльність Конфуція припала на ті часи, коли давньокитайська релігія вже остаточно сформувалась. Це було вчення про Небо, духів і душі предків з відповідною системою релігійного культу. Розвиток вірувань, культової системи майже не відбувався, не було духовенства, священних писань і богослов'я.

Головними були зумовлені звичаями зовнішні дії. Конфуцій усе це сприйняв як абсолютну істину. Він не вважав себе релігійним реформатором. В існуючу систему анімістичних і фетишистських уявлень з дуже бідною міфологією, але з розвинутою магією він вніс ідеї, яких потребувало суспільство, сповнене соціального напруження і протиріч. Його вчення - не стільки релігійне, скільки етико-політичне, оскільки в релігійно-філософському вченні Конфуцій зробив наголос на етико-політичних проблемах.

Філософсько-етичні, релігійні засади конфуціанства. Конфуціанство є складним комплексом філософських, етичних, релігійних поглядів, особливим способом життя, основу якого становить солідарність. Серцевину його утворює своєрідне розуміння моральної природи людини, її взаємозв'язків у родині, суспільстві, державі.

Спершу конфуціанство заявило про себе як етико-філософське вчення, а його творець бачив себе навчителем мудрості, завдання якого полягало в коментуванні висловлювань давніх мудреців. Загалом конфуціанство було спрямоване на стабілізацію китайського суспільства, якому дошкуляли різноманітні міжусобиці та смути. Це спонукало Конфуція, звернувшись до давніх національних вірувань, традицій, культів, переосмислити їх відповідно до тогочасних суспільно-політичних, духовних обставин.

Передусім він зосереджується на двох давньокитайських культах - культі Неба і культі предків. Небо конфуціанство розглядає і як частину природи, і як вищу духовну силу. Даром Неба є етичні якості людини, з якими вона повинна жити в злагоді, що передбачає підкорення Небу. Визнання конфуціанством необхідності поклоніння Найвищій сутності, Вищому правителю, Небу є найважливішою підставою того, щоб вважати його релігією.

Світ, за Конфуцієм, є упорядкованим, гармонійним, вічним началом. Завдання людини полягає в тому, щоб знайти своє місце у цій вічній гармонії. А це можливо лише внаслідок постійного прагнення до досконалості, гармонійних відносин з Космосом, наслідування ідеалам. Таким ідеалом для людства є "мудрець", "благородний муж", якому властиві обізнаність, обов'язковість, чуття міри, законослухняність, самовимогливість, підпорядкування своїх помислів і дій велінню Неба, думкам мудреців і великих людей. Саме мудрецю слід довіряти великі справи.

На протилежному полюсі конфуціанство розглядає простолюдина, налаштованого, як би вигідніше пристосуватися в житті, який презирливо ставиться до великих людей, ігнорує слова мудрих, прискіпливий до інших і невимогливий до себе. Великі справи довіряти йому не можна. Якщо якості благородної людини можуть поліпшуватися завдяки освіті, то простолюдина може спонукати до вдосконалення лише страх перед покаранням.

На думку Конфуція, кожна людина здатна знайти в собі етичні правила власного життя. У стосунках з ближніми головним має бути намагання не робити нікому того, чого не хочеться, щоб вчинили тобі.

В основі всіх справ має бути принцип справедливості. Навіть якщо людина прагне посісти бажане для себе місце, де б то не було - в сім'ї, суспільстві, на державній службі, вона повинна намагатися бути достойною його. Для того потрібно вдосконалювати свій характер, що потребує очищення серця, думок, розширення знань.

Найважливішим критерієм людської величі є любов, що зобов'язує до взаємоповаги вдома, старанності на роботі, правдивості у стосунках з оточуючими. Особливо важливою є любов і повага до влади, батьків. Сім'ю конфуціанство вважає основою політичної та соціальної структури суспільства. Навіть володар держави повинен чинити, як батько в сім'ї. Інтереси сім'ї конфуціанство вивищує над інтересами людини.

Досконалість людини неможлива без її гармонійної діяльності. Як розвиток цього положення конфуціанство запропонувало концепцію серединного шляху, що унеможливлює крайнощі в думках і вчинках. Сповідування його налаштовує людину на постійне пристосування до обставин, що змінюються, підкорення владі.

Маючи в основі антропоцентричну ідею служіння людям, конфуціанство як релігійна система стримане щодо служіння духам, ідеї загробного життя, релігійного містицизму, магії. Байдуже воно і до проблем космогонії. А сам Конфуцій, хоч і брав участь у присвячених духам ритуальних дійствах, вважав: "Мудрість полягає в тому, щоб серйозно віддаватися обов'язкам, які стосуються людей, і, шануючи духів, триматися від них подалі".

Конфуцій не змінив релігійних обрядів, а збирав, об'єднував обрядові правила і норми, шанував традиції, вважався знавцем культу, виконував усі обряди і привчав до цього інших. Він визнавав тогочасну суспільну структуру непорушною, існуючий суспільний лад - досконалим. На його думку, людина має суворо дотримуватись суспільних порядків. Держава, яка забезпечує цей лад, - вища над усе, особа - ніщо перед державою.

Дуже важливим у конфуціанстві є вчення "про імена": будь тим, хто ти є за своїм становищем у суспільстві: хлібороб має бути хліборобом, чиновник - чиновником, раб - рабом. Кожна соціальна група має дотримуватися визначених для неї норм поведінки (лі). Державу повинні очолювати мудрі люди і особистим прикладом виховувати підлеглих.

За потреби вони мусять "виправляти імена", тобто ставити кожного на своє місце в суспільстві. Відмінність між вищими станами і простолюдом не може бути стертою: "Що то за держава, якщо в ній панство і прості люди будуть рівні? Знатні люди - мудрі люди. Саме Небо надало їм владу. А прості люди - нерозумні. Вони мають працювати на ланах і годувати шляхетних панів". Благородна людина має бути налаштована на справедливість, дотримання моралі. "Мала" людина більше зорієнтована на здобуття вигоди і багатства.

Основою суспільних відносин Конфуцій вважав гуманність. Для впорядкованості суспільства, бездоганності дій держави потрібно послідовно впроваджувати принципи гуманності - жень. Конфуцій старанно аналізує їх сутність. Це, по-перше, сяо - повага до батьків. Потім - ті - повага до старших за віком і вищих за суспільним становищем; чжун - вірність, відданість; шу - прощення; лі - доброчесність; чжі - знання; юн - хоробрість; гун - шанобливість; куань - великодушність; сінь - вірність; мінь - кмітливість; чуй - доброта. Ці моральні риси облагороджують людину, оскільки в них закладені принципи загальнолюдської моралі, що забезпечило конфуціанству стабільний авторитет протягом двох із половиною тисяч років.

Релігійно-філософське вчення Конфуція спершу адресувалося державним службовцям, згодом міцно вкоренилось у свідомість китайського суспільства, зумовило спосіб мислення китайців. У його лоні сформувалося до восьми шкіл.

Розвиток вчення Конфуція продовжив його учень Мен-цзи (прибл. 372-289 до н. е.), який обміркував проблему "справедливого володаря", що в основі політичної концепції конфуціанства. Розвиваючи її, Мен-цзи визнавав за народом право змінити правителя, дії якого спрямовані проти нього. Народом вважав землевласників, чиновників, монахів.

Мало вчення Конфуція й опонентів. Один із них - філософ Мо-цзи (479-381 до н. е., за іншими даними, 468- 376 до н. е.) заперечував учення про імена, лі, твердив, що в основі всього має бути принцип всезагальної любові - цзянь-ай, хоч теж виправдовував суспільний поділ на бідних і багатих, визнавав владу Неба. Послідовники Мо-цзи, які розвивали матеріалістичні тенденції його вчення (моїс-ти), вели ідейну боротьбу з конфуціанцями.

Критикували конфуціанство і так звані законники (легі-сти). Один з них, Шан Ян (390-338 до н. е.) написав у IV ст. до н. е. трактат "Шан цзюнь шу" ("Книга правителя області Шан"), де обґрунтував принципи необмеженої монархії, засуджував освіту народу, схвалював війни як найкращий засіб вирішення економічних і політичних проблем. Запеклим противником конфуціанства був імператор Цін ПІі-хуан (259-210 до н. е.), який у 213 р. до н. е. закопав живцем 460 послідовників Конфуція і спалив конфуціанські книги.

Та все ж конфуціанський ідеал покори, суворого дотримання суспільної ієрархії, суспільного консерватизму забезпечив його авторитет серед правлячої верхівки. У II ст. до н. е. конфуціанство зближується з легізмом. Далі воно стає офіційною релігійно-філософською, правовою системою Китаю. До його заслуг, очевидно справедливо, приписують економічний злет у другій половині II ст. "чотирьох малих драконів" - Гонконгу, Південної Кореї, Син-гапуру, Тайваню, де релігійно-філософські цінності конфуціанства стали невід'ємним елементом виховання, способу мислення, господарської діяльності.

Дата добавления: 2014-12-16