Етичне вчення Сократа. 1 страница

Слава

За стилем, легким і енергійним, це найкраще з написаного Вольтером; стилю цієї повісті відкрито наслідували Пушкін і Флобер. Авторський голос не звучить прямо, але його думки - всюди: вони вкладені в устах персонажів, як правило, другорядних. Незважаючи на несхвальне ставлення Вольтера до ідеї ілюстрування літературних творів, повість ілюстрували багато художників, зокрема Пауль Клеє, який називав «Кандид» своїм улюбленим твором. Леонард Бернстайн написав на сюжет «Кандида» популярну оперету. Термін «панглос» став прозивним позначенням завзятого оптиміста.

Перу Вольтера належало півтора десятка повістей, які назвали "філософськими". Вони вимагали посиленої уваги до філософських поглядів самого автора, які той виражав не абстрактно, а в конкретних персонах і життєвих ситуаціях. На оповідній манері відбилася та обставина, що Вольтер вголос читав у своєму салоні розділи творів у міру їх написання.

Автор побудував розповідь у вигляді стрімких подій. Його завдання — якнайшвидше привести подію до точки, в якій виявиться і стане наочною "якась безглуздість оточуючого життя". Використовував і свіфтівську іронію, коли безглуздя демонструвався як для всіх прийнятне явище. Проза Вольтера наскрізь іронічна та комічна.

До найкращих "філософських повістей", письменник належала повість "Кандід". Тут у комічно-пародійній формі змальовані мандри головного героя Кандіда в пошуках втраченої коханої—Кунігунди. Доля закинула персонажів у різні куточки світу, зокрема й в Америку. Кандід— втілення наївного здорового глузду і моральної чистоти, якими обдарувала його природа. Він мандрував у супроводі вчителя - філософа Панглоса. Якщо для Кандіда світ сповнений вражаючих несподіванок, загадок і чудес, то для Панглоса вже заздалегідь на все була відповідь: "Все — на краще у цьому найкращому зі світів".

Герої щоразу перевіряли істину Панглоса на собі, точніше — на своєму тілі: їх били, вішали, спалювали на вогнищі, ґвалтували, проколювали шпагами, вони тонули в океані, страждали від землетрусу тощо. Остаточно заплутавшись, кому слід довіряти, — привабливій ідеї вчителя про вічну гармонію чи власним відчуттям, які свідчили зовсім про інше, доля нарешті повернула йому Кунігунду.

Перед читачем твору постали не характери, а своєрідні маски. Герої уособлювали різні філософські системи. Панглос виражав систему німецького філософа Г. Ф. В. Лейбніца, згідно з якою людина з колиски мала у свідомості так звані "природжені ідеї" щодо розумності і гармонійності всього навколо сущого. Йому протиставлено філософію англійця Дж. Локка: довіряти треба не наперед даним уявленням про реальність, а самій реальності, яка свідчила про себе через органи чуттів.

Кандід готовий повірити у піднесений ідеалізм Панглоса, але його особистий досвід, досвід його багатостраждального тіла свідчить про зовсім протилежне.

Вольтер відкрито глузував з філософського твердження Лейбніца про те, що у світі панує "наперед усталена гармонія", тобто все, що б не відбувалося — відбувається на благо.

За твердженням Шефтсбері, сама природа ніби допомагала людині приймати морально бездоганні рішення. Вольтер критикував цю думку, і в повісті Кандід страждав саме від своєї моральної незіпсованості і наївності.

Сюжет повісті підкорено єдиній логіці — логіці маятника: від везіння до невезіння і навпаки.

Фінал твору не ставить крапки у філософській суперечці. Герої оселялися десь у Туреччині у невеликому садку. З точки зору ідеалізму, садок — це рай в мініатюрі, чарівний куточок, мрія поета; з точки зору практичної філософії— жалюгідний шматок землі, неспроможний прогодувати юрбу стомлених життям героїв. Відповідний критерій можна було застосувати і для коханої жінки Кандіда — Кунігунди. З погляду німецького ідеалізму, герой знайшов свій ідеал краси і кохання, його мрія здійснилася; з погляду ж англійського практицизму — Кунігунда постаріла, втратила свою красу, її багато разів ґвалтували, вона стала дратівливою, голос її — хрипким, руки — червоними і жилавими.

Вольтеру загалом не вдалося ані спростувати ідеалізм Лейбніца і Шефтсбері, ані захистити переваги Локкового практицизму. Суперечності між цими двома істинами є вічною рушійною силою самого життя.

Одним письменник не прагнув ставити перед собою оригінальних художніх завдань. Він використовував художні здобутки сучасників і попередників. При цьому переслідував цілком конкретну мету— пропагувати свої філософські, соціальні, антиклерикальні ідеї.

Так, в "Кандіді" автор комічно переосмислив сюжетну схему давньогрецького (певною мірою і середньовічного лицарського) роману: доля розлучає юних, палко закоханих героїв, вони поневіряються в чужих краях; дівчину змушують до шлюбу, навіть продають у будинок розпусти, проте вона зберігає цнотливість і вірність коханому. Юнак пережив численні пригоди, які загартували його дух. Він навіть мав стосунки з іншими жінками, однак його серце належило тільки обраниці. Нарешті, розлучені зустрілися і одружилися — так в античних романах. У Вольтера знаходимо травестійне варіювання цієї традиційної схеми.

У найбільш значній повісті Вольтера виразно виступав філософський злам, що відбувся у свідомості письменника після повернення з Прусії та землетрусу у Лісабоні. Оптимістична ідея Лейбніца щодо "передбаченої виваженої гармонії добра і зла", щодо причинно-наслідкових зв'язків, які панувало "в найкращому зі світів", послідовно відкидалися подіями з життя головного героя — скромного та доброчинного юнака Кандід.

У повісті "Кандід" Вольтер використав структурні прийоми так званого "плутовського" роману, примушуючи героя мандрувати із країни в країну, знайомитися із представниками різних суспільних верств— від коронованих осіб до дорожніх бандитів і ницих жінок.

Оповідь була побудована як пародія на авантюрний роман — герої переживають незвичайні життєві перевороти, пригоди, які відбуваються у приголомшливому темпі.

21.Свідомість і її форми

Свідо́мість — вища форма відображення дійсності, властива людям і пов'язана з їхньою психікою,абстрактним мисленням, світоглядом, самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів останньої. Свідомість людини — складне і багатогранне явище. З погляду психології свідомість можна розглядати як форму психіки. Стосовно буття свідомість демонструє свою пізнавальну функцію, що полягає в побудові певного образу світу, який несе в собі ступінь освоєння людиною буття.

Свідомість є своєрідним поєднанням усіх простіших форм відображення реальності (сприйняття,відчуттів, уявлень, понять, почуттів, дій), такою формою відображення реальності, для якої властиве узагальнення, і в якій з найбільшою повнотою відображено те, що є специфічним для людини порівняно з тваринами. Свідомість тісно пов'язана з мовою.

Одним зі структурних елементів суспільної свідомості є розмаїтість її форм. Це – політична свідомість, правова, моральна, релігійна, естетична, наукова свідомість тощо. Ця розмаїтість залежить від двох основних факторів:

– по-перше, від об'єкта, тобто від складності суспільного буття. Кожна сторона суспільного буття відбивається якою-небудь формою суспільної свідомості;

– по-друге, від способу відображення. Як це розуміти? Люди мають потребу глибше і всебічно пізнати світ. Один і той самий об'єкт люди намагаються пізнати з різних сторін, з різних поглядів, тобто по-різному підходять до його розгляду. Наприклад, відносини між людьми можна розглядати і в моральному, і в юридичному, і в політичному аспектах.

Треба мати на увазі, що складність об'єкта та численність способів відображення не викликають автоматично різноманітності форм суспільної свідомості. Вони лише породжують можливості появи різних форм свідомості. Кожна форма виникає як наслідок суспільної потреби розвитку матеріального виробництва. Так, мораль, мистецтво як форми суспільної свідомості з'являються набагато пізніше виникнення суспільства. Політична ідеологія виникає лише тоді, коли розвиток матеріального виробництва спричиняє приватну власність, суспільні класи, державу. Наука теж виникає внаслідок появи в суспільстві потреби в теоретичних знаннях, в яких відображалися б закономірності об'єктивної реальності. Тобто, коли матеріальне виробництво вже не в змозі задовольнитися власне емпіричними знаннями.

Суттєве значення для розвитку форм суспільної свідомості має їх взаємодія. Всі форми переплітаються між собою, доповнюючи за певних умов одна одну. Основою взаємодії виступає цілісність суспільного життя, тісний зв'язок між собою різноманітних суспільних відносин. Взаємодія форм суспільної свідомості – це об'єктивний закон її розвитку.

Характер взаємодії різних форм суспільної свідомості залежить від конкретних історичних умов. У кожну історичну епоху одні форми можуть посилювати свою активність, а отже, і вплив на інші форми, або, навпаки, послаблювати. Нерідко в конкретних умовах історичного розвитку суспільства певна форма може відігравати провідну роль у суспільній свідомості. Так, в Середньовіччі наука, філософія, мистецтво, мораль зазнавали значного впливу з боку релігії, яка посідала панівне становище серед інших форм суспільної свідомості. Неможливо зрозуміти духовне життя Середньовіччя, не знаючи ролі та місця релігії в ту епоху.

Згодом форми суспільної свідомості звільняються від впливу релігії. Але не всі однаково. Наприклад, мораль ще довгий час перебуває в залежності від релігії. Наука, навпаки, більш рішуче звільняється від релігійного впливу і досягає значних успіхів у пізнанні природи. Потреби матеріального виробництва диктують необхідність суворо наукового розуміння об'єктивних закономірностей без будь-яких релігійних напластувань.

Особливе місце серед форм суспільної свідомості займає політична свідомість та правосвідомість. Це пояснюється тим, що вони найбільше наближені до економічних умов життєдіяльності суспільства.

Політична свідомість відображає суспільне буття найбільш безпосереднім і глибоким способом. Вона тісніше за інші форми свідомості пов'язана з економічним базисом суспільства. Це пояснюється тим, що між ними відсутні будь-які опосередковані ланки. Однак сам характер цього зв'язку залежить від інтересів соціальних груп – верств, класів, страт тощо.

Політична свідомість включає в себе ідеологічну і психологічну сторони. Політична ідеологія – це система поглядів, ідей, які відображають інтереси соціальних угруповань, націй, держав.

Політична психологія поєднує в собі несистематизовані погляди, а також почуття і настрої конкретних соціальних груп стосовно інших груп, націй чи держав.

Певне соціальне угруповання реалізує свої інтереси, цілі і завдання шляхом діяльності політичних установ і організацій, тобто через діяльність держави та партій. Політична ідеологія обґрунтовує цілі й засоби реалізації групових інтересів і виступає як сукупність поглядів на державу, її побудову та політику. Слід розрізняти політичну ідеологію як систему поглядів на політику і політичні відносини.

Важливу роль у регулюванні відносин між людьми відіграє правосвідомість. Адже політичні та інші відносини в суспільстві немислимі без фіксації їх у законах.

Правосвідомість – це сукупність поглядів, що відображають ставлення людей до існуючого права.

Відомо, що право є системою загальнообов'язкових норм і правил поведінки людей у суспільстві. Ці норми і правила, зазвичай, відображають політичні відносини, які залежать від інтересів різних груп суспільства. Оскільки інтереси, як правило, в сучасному суспільстві протилежні, то і правова свідомість має суперечливий характер. Важливе у зв'язку з цим стремління до побудови демократичного, по-справжньому справедливого суспільства. В такому суспільстві панівною правосвідомістю буде відповідність уявлень людей про законність, порядок, справедливість існуючим державним правовим нормам та законам.

Важливе місце серед форм суспільної свідомості належить моральній свідомості.

Мораль – це система норм і правил, що склалася історично і регулює поведінку людини, її ставлення до інших людей, до суспільства в цілому і яка підтримується силою суспільної думки, традицій і виховання.

Моральні норми мають історичний характер, немає якоїсь абстрактної, вічної, незмінної моралі. Мораль з'явилася як відповідь на суспільну потребу регулювання людських відносин.

Регулятивна функція моралі подібна до функції права, яке теж регулює відносини між людьми. Проте, якщо право спирається на державну владу, державний примус, то норми моралі контролюються громадською думкою, а також совістю кожної окремої людини. Суспільна думка, моральна відповідальність за доручену справу, усвідомлення обов'язку перед суспільством мають велику силу. Нерідко людина, яка скоїла якийсь проступок, воліє отримати покарання в суді, ніж почути осуд з боку колективу, колег по роботі.

Особливою формою суспільної свідомості є естетична свідомість. Формування останньої здійснюється, як правило, мистецтвом. Мистецтво – це специфічний спосіб практично-духовного освоєння світу, в якому відображення дійсності і вплив на людей здійснюється в формі художніх образів. Саме цим мистецтво відрізняється від наукового пізнання, де буття відображається в формі логічних понять і теорій.

Мистецтво, естетична свідомість здійснюють суттєвий вплив на розвиток суспільних відносин. Можна виділити такі основні соціальні функції мистецтва:

– пізнавальна функція. Завдяки мистецтву людина розширює свої можливості в пізнанні світу. Люди мають можливість наглядно уявити собі події минулого, побут, звичаї інших народів;

– виховна функція. За допомогою мистецтва у суспільстві утверджуються певні ідеї, погляди, настрої, поширюються і закріплюються ті чи інші моральні норми та принципи;

– виховання почуття прекрасного. Мистецтво вчить людину виділяти, сприймати та відтворювати прекрасне, тобто виховувати в людині почуття, властиві лише людині – почуття прекрасного.

Значне місце в життєдіяльності суспільства займає релігійна свідомість. Вона є надзвичайно складним, різнобарвним утворенням, яке проявляється в релігійних психології та ідеології. Психологія охоплює такі елементи, як віру в надприродне, релігійний культ, релігійні почуття, емоції, звичаї, уявлення тощо. Формується релігійна психологія в основному стихійно, під впливом повсякденного життя людини. Релігійну ідеологію розробляють і поширюють теологи.

Ставлення людства до релігії неоднозначне. Воно значною мірою залежить, зокрема, від стану суспільства на тому чи іншому етапі його існування. Суспільні потрясіння, природні катаклізми, як правило, активізують релігійні вірування. В сучасній Україні спостерігаються зміни в ставленні до релігії.

22. Веди – загальна характеристика

Період Вед. Веди (з санскритської, давньоіндійської мови букв. - знання, вéдение, відання) є найбільш ранніми текстами на давньоіндійському, названому ведичним, мові, створені в період з 2-го тисячоліття до н.е. до 6 століття до н.е. Назва "Веда", "відати" відносять також до позначення знання взагалі, особливої сфери умогляду, з якої згодом виділяються окремі знання, напрями, навчання, науки, філософія і богослов'я. Загалом "Веди" і пов'язана з ними ведична література (брахмани - коментарі до ритуальних текстів Вед, араньяки, "лісові книги" - інтелектуальні, умоглядні коментарі відлюдників, упанішади - трактати релігійно-філософського характеру) є цінним джерелом давньоіндійської думки.

Прадавню частину складають чотири Веды - Веда гімнів ("Рігведа"), жертовних формул ("Яджурведа"), наспівів ("Самаведа") і заклинань ("Атхарваведа"). Хоча в них содеpжится напівміфічне, полуpелигиозное, полусуевеpное, в цілому - образне пояснення окpужающего людини миpа, проте їх рассматpивают в якості філософських, а точніше пpедфилософских джерел. У обpазном мові Вед выpажено дуже дpевнее pелигиозное миpовоззpение, пеpвое філософське пpедставление про миpе, людині, нpавственной житті. Найбільший інтерес представляють філософські частини "Рігведи" (завершальна, 10-а мандала, частина), де є присутніми ідеї про творіння світу, про єдиний, про космічну жару і пуруше (первотворце, первочеловеке). Вже в цій pанней книзі видні пеpвые пpоявления сумнівів в істинності жpеческих заклинань і pитуалов ("Немає Индpы, - інші говоpят, - хто бачив його? Кого оспівувати нам"?), що є явною ознакою зародження проблем і пов'язаних з ними питань і роздумів.

Саме у ведичній літературі складаються такі поняття усієї наступної індійської філософії, як брахман і атман (вище духовне начало, абсолютна реальність і душа, відносне, суб'єктивне духовне начало, "я сам"), думки про їх тотожність і відмінність, виникають ідеї карми (сума вчинків і подяка за вчинки, доля), мокші (звільнення як сенсу життя), бхавы і абхавы (буття і небуття), авидьи (помилки, брехні), майи (ілюзії), дхарми (закону) і багато інших. Основні проблеми давньоіндійської філософії - це проблеми космогонії і космології, онтології і сотериологии (вчення про буття і вчення про порятунок), теології (співвідношення многобожжя і єдинобожності), теорії пізнання (питання реальності, видимості, можливості помилки). У упанішадах (санскр. букв. сидіння біля, біля ніг учителя), найбільш філософській частині ведичної літератури (подібних текстів налічують більше ста), є присутньою вже теорія причинності, вчення про переселення душ (реінкарнація, метемпсихоз), концепція світової душі, розвиваються практичні ідеї подолання страждання життя, зла, витікаючого з прихильності до видимого (ілюзорному) світу. Веди і ведична література є зборами ідей, до яких звертатимуться на всьому протязі індійської філософії. Відношення до авторитету Вед визначило і класифікацію напрямів, релігійно-філософських і антирелігійних шкіл (даршан - систем умогляду). З одного боку - школи, які розвивають спадщину Вед, визнають їх незаперечну істину (передусім - положення про існування потойбічного світу, астипаралока, відповідно і життя після смерті). Таких напрямів, ортодоксальних шкіл (астика, від санскр. асти - є, існує), налічують шість:

1. мімансу (санскр. букв. роздум, дослідження; засновник - Джаймини, 4 повік до н.е., основні ідеї і цілі школи - обгрунтування авторитету Вед і священної мови, на якому вони написані);

2. веданта (букв. кінець Вед, - вчення, що спирається на упанішади, і передусім розвиваючі основні поняття цих творів - ідеї атмана і брахмана; перший представник школи - Бадараяна, 2 повік н. э);

3. санкхья (санскр. произв. від слова "число" - розрахунок, перерахування; це вчення будується на перерахуванні елементів космосу в їх становленні від початкових принципів до усього різноманіття світу об'єктів; засновник - Капила, 6 повік до н. э);

4. йога (санскр. з'єднання, участь; ця школа виробляла комплекс прийомів для досягнення особливого духовного стану, созерзания, заради з'єднання з абсолютною реальність і звільненням; творець цього напряму - Патанджали, 2 повік до н. э);

5. ньяя (санскр. букв. правило, міркування, дослідження, логіка; своє вчення ця школа намагається будувати на незалежних основи, хоча і визнає авторитет Вед. Такими виступають для неї логічні підстави, яким вона і приділяє усю свою увагу,: джерела пізнання, форми пізнання, теорія доказу і тому подібне. Засновник - Готама, почало н. э);

6. вайшешика (санскр. від вишеша - відмінність, особливість; близька до ньяя школу, така, що створила з нею пізній єдиний напрям, також прагнула розробляти незалежні від авторитету основи мислення і знання, як шляхів до порятунку; створила атомістичну теорію будови матеріального світу; засновник - Канада, 1-е століття до н. э).

Дещо пізніше за вищезгадані школи виникаю неортодоксальні релігійно-філософські і нерелігійні напрями давньоіндійської філософії, які в протилежність першим назвали настика (від санскр. на асти - він не існує, його немає; тобто заперечення існування потойбічного світу і життя після смерті і, відповідно, авторитету Вед). До неортодоксальних даршанам віднесли як антирелігійні, матеріалістичні навчання таких напрямів, як школи локаята (від санскр. лока - (цей) світ, що йде від цього світу; засновник - напівлегендарний Брихаспати) і адживика (санср. аджива - спосіб життя; напрям, що тяжіє до фаталізму і нігілізму, заснував в 6 столітті до н.е. Госала), так і філософські навчання раннього буддизму і джайнізму (вважають, що первинне це були не релігійні течії, а моральні навчання, засновниками яких були не пророки або надприродні істоти, а мандруючі учителі Будда і Вардхамана). Виходячи з цього вважають, що в ранньому буддизмі основними були ідеї практичного, морального плану - прагнення уникнути страждання в поточному житті і відповідно викладався шлях, що веде до позбавлення від страждання, а в ранньому джайнізмі - проблема буття особи, що складається з двох частин,: дживы (душі, живого) і адживы (недуші, матерії). Обидва напрями виступили проти крайнощів ритуалу і абстрактного догматизму Вед і ведичної літератури.

Ведичні писання є духовною літературою древньої індійської культури. Будучи величезними зборами книг, написаних на санскриті, вони включають матеріальне (мирське), релігійне (ритуалистическое) і духовне (монотеїстське) знання. Слово "ведичний" виникає від санскритського слова "веда", яке переводиться як "знання" або "одкровення". Відповідно до ведичної історії, ці писання були записані близько п'яти тисяч років назад. Ця дата не приймається в сучасній індології, але фактично вона (ця дата) не так важлива, тому що знання, представлене в цих писаннях, існувало задовго до того, як його записали.

Веди можуть зрозуміти простим прийняттям того, що самі Веди говорять про себе. Таке розуміння Вед може здатися дивним або навіть неймовірним для сучасного читача, але різні думки про джерело і історію Ведичних писань відбуваються із-за фундаментальної відмінності в поглядах на світ між послідовниками Вед і сучасними мирськими ученими.

Відповідно до представлень деяких індологів, "Ведичних писань" навіть не існує. Багато сучасних індологів говорять, що збори книг, згаданих в цій статті, містять ті, що не узгоджуються один з одним знаннями, це просто зборами текстів з різних джерел. Вони проголошують, що ці тексти були написані протягом тривалого періоду часу, починаючи з гіпотетичного арійського вторгнення на Індійський субконтинент, десь в 1000-1500 рр. до н.е., коли суміш племен сформувала "ведичну" культуру. Якщо ми повіримо в цей сценарій, то природно думати, що індійські писания-скопление несистемних міфологічних текстів.

Ведичні писання містять пояснення, що абсолютно відрізняється. Усе Ведичне знання, складене Ведичними риши (мудрецями) на чолі з Вйасадевой, має систематичну структуру і ясно певну мету. Близько 5000 років тому ці мудреці систематично записали це знання, щоб воно не було втрачене в Кали-югу, що наближається, Залізне Століття, століття найбільшого занепаду в циклі чотирьох епох.

Структуру Ведичних писань можна уподібнити сходам з множиною сходинок, і кожне певне писання відповідатиме кожній сходинці. Ведичні писання описують як мету, так і східці, що ведуть до цієї мети. Ці писання не сектантські, тому що вони з повагою відносяться до людей на усіх "східцях", надихаючи кожного просуватися до наступного ступеня. У них немає місця "зверненню" або "тиску", тому що кожен повинен йти сам, без сторонньої допомоги. Як мовиться у Ведичній приказці, "Навіть в зграї птахів кожен птах повинен летіти сам".

Індивідуальна еволюція не обмежується одним життям. Ведичне розуміння перевтілення говорить про те, що східці цих символічних сходів можуть також вважатися життями. Що стала майже притчею в языцах терпимість Хінду грунтується на твердому філософському розумінні і її не слід плутати із злиттям, байдужістю, або концепцією "усе єдино".

Зовні Ведичні писання можуть здатися несистематичними і навіть суперечливими, але це враження легко може змінитися, коли ми побачимо, як кожен ступінь пов'язаний з метою.

В історії філософії, мабуть, немає фігури більш відомою, ніж Сократ. Ще в давнину у свідомості людей він став втіленням мудрості, ідеалом мудреця, поставив істину вище за життя. Уявлення про нього як про синонім мудрості, мужності думки і героїчної особистості збереглося і в наступні часи. Образ Сократа-мислителя був покладений в основу багатьох творів літератури та мистецтва, починаючи з діалогів Платона і закінчуючи п'єсою російського драматурга Е. Радзинського «Бесіди з Сократом».
Про Сократа, його особистості та навчанні накопичилася величезна література. І тим не менше в історії філософії, можливо, немає фігури більш загадковою, ніж Сократ. Він не залишив письмового спадщини. Про життя і вченні Сократа ми дізнаємося головним чином з творів його учнів і друзів (філософа Платона, історика Ксенофонта) або його ідейних супротивників (комедіографа Арістофана).
Сократ - великий античний мудрець, "уособлення філософії", як назвав його К. Маркс, - стоїть у витоків раціоналістичних і просвітительських традицій європейської думки.
Слава, який Сократ удостоївся ще при житті, легко пережила цілі епохи і, не померкнувши, крізь товщу двох з половиною тисячоріч дійшла до наших днів. Сократом цікавилися і захоплювалися за всіх часів. Від століття до століття аудиторія його співрозмовників змінювалося, але не спадала. І сьогодні вона, безсумнівно, багатолюдні, ніж коли б то не було.
З ім'ям Сократа пов'язане якісна зміна в історії європейської культури, суть якого добре передав Гегель словами про те, що місце оракулів зайняло свідчення духу індивідуумів. Сократ є родоначальником філософської етики, яка, на відміну від релігійної, розглядає мораль як предмет, цілком перебуває у компетенції людини, в межах його пізнавальних та практичних можливостей. Афіняни до Сократа були моральними, а не моральними; вони жили, керуючись звичаями і розумно пристосовуючись до обставин. Сократ показав, що існує добро як таке. Він поставив знак рівності між досконалістю людини, його чеснотою і знанням.
Термін "етика" - давньогрецького походження. Він бере початок від слова етос (ethos), що означало в далекі часи місцеперебування-людське житло, звірине лігво, пташине гніздо. У цьому значенні воно вживалося ще Гомером. Пізніше дане слово набуває нового значення - стійка природа якого-небудь явища, в тому числі характер, внутрішній характер живих істот. У даному значенні воно широко використовується у філософії.
Етика Сократа може бути зведена до трьох основних тез: а) благо тотожне задоволень, щастя, б) чеснота тотожна знання; в) людина знає тільки те, що він нічого не знає.
Всі люди прагнуть до задоволень і їх складним комбінаціям, які називаються користю, щастям. Це - аксіома людського існування. Сократ говорить: «Благо - не що інше, як задоволення, і зло - не що інше, як страждання».
Якщо врахувати, що поняття блага і зла позначають позитивні та негативні цілі діяльності, то ми тим самим отримуємо суворий закон людської поведінки, а разом з ним і критерій його оцінки: прагнути до задоволень і уникати страждань.
Проте світ задоволень, як і світ страждань, виявляється складним. Існує багато задоволень і існує багато страждань. Різним людям приємні різні речі. Часто один і той ж людина може бути роздирають одночасно бажанням різних задоволень. Крім того, немає суворої кордону між задоволеннями і стражданнями, одне пов'язане з іншим. За радістю сп'яніння слід гіркоту похмілля. Страждання може ховатися за маскою задоволень. Шлях до задоволень може лежати через страждання. Людина постійно опиняється в ситуації, коли необхідно вибирати між різними задоволеннями, між задоволеннями і стражданнями.Відповідно постає проблема підстави такого вибору. Те, що було критерієм - кордон між задоволеннями і стражданнями, самепотребує критерії. Таким вищим критерієм є вимірює, зважують розум.
«Раз у нас виходить, - запитує Сократ співрозмовника, - що благополуччя нашого життя залежить від правильного вибору між задоволенням і стражданням, між рясним і незначним, більшим і меншим, далеким і близьким, то чи не виступає тут на перше місце вимір, оскільки воно розглядає, що більше, що менше, а що між собою одно? А раз тут є вимір, то неминуче буде також мистецтво і знання».
Цей висновок Сократа є бездоганним, якщо взяти початкову посилку, згідно з якою людина завжди прагне до задоволень, користі, щастя. Людина вибирає для себе найкраще. Така його природа. І якщо тим не менш він веде себе погано, шкідливо, то тому може бути тільки одне пояснення - він помиляється. Відповідно до одного з сократовских парадоксів, якщо б було можливо навмисне (свідоме) зло, воно було б краще ненавмисного зла. Людина, що здійснює зло, ясно розуміючи, що він чинить зло, знає його відмінність від добра. У нього є знання добра, і це в принципі робить його здатним до добра. Якщо ж людина чинить зло ненавмисно, не відаючи про те, що він робить, то він взагалі не знає, що таке добро. Така людина наглухо закритий для добрих справ. Сказати, що людина знає чеснота, але не слід їй, - означає сказати нісенітницю. Це значить допустити, ніби людина діє не як людина, всупереч своєї користі.
Між мудрістю і розсудливістю Сократ не знаходив відмінності: він визнавав людину разом і розумним, і розсудливим, якщо людина, розуміючи, у чому складається прекрасне і гарне, керується цим у своїх вчинках і, навпаки, знаючи, у чому складається морально потворне, уникає його.
Філософія як любов до мудрості в сократовськой трактуванні постає як любов до божественної мудрості. Знання божественно і тільки воно підносить людину і уподібнює його богам. Більшість же людей, вважав Сократ, цурається знань і керується випадковими потягами і мінливими почуттями. «Більшість, - говорить він, - вважає, що знання не володіє силою і не може керувати і командувати: тому-то (люди) і не розмірковують про нього. Незважаючи на те, що людині нерідко притаманне знання, вони вважають, що не знання їм управляє, а що-небудь інше: іноді пристрасть, іноді задоволення, іноді скорботу, інший раз любов, а частіше страх. Про знання вони думають прямо як про невільників: кожен тягне його в свою сторону».
На противагу думку більшості Сократ відстоював принцип загального панування розуму - у природі, в окремій людині і в людському суспільстві в цілому. Тому істинне пізнання, відповідно до Сократа, виходить від Бога і приводить до нього. А справжній шлях людського пізнання і полягає в тому, щоб зрозуміти божественну мудрість, керуючу всіма справами. Тому мірою речей у Сократа, в кінцевому підсумку, виявляється людина, але Сократ при цьому має на увазі розум і знання людини - людина як мисляча істота. При цьому вищим проявом божественної турботи про людей є розумність людини. У земному житті людина безпосередньо не бачить образ божий, але йому досить і того, що він бачить справи богів. Чи не очевидно, і божественне начало в людині, його розумна душа, хоча саме вона править тілом і діями людини.
Людина за Сократом, був би взагалі позбавлений розуму і знання, якби в ньому, на ряду із смертним тілом, не було б безсмертної душі. Саме завдяки божественній душі людина долучається до божественного знання: подібне пізнається подібним. Крім того, душа - берегиня знань, набутих нею раніше у вічних мандрах у цьому та іншому світі; Людське ж пізнання - це по суті справи, спогад душі про колишніх знаннях. Тому вважав, що народжуючись, ми втрачаємо то чим володіли до народження, а потім за допомогою почуттів відновлюємо колишні знання, і тоді «пізнавати» означає відновлювати знання і назвав це «пригадування». Однак подібної гносеологічної роллю значення душі в сократовском вченні не вичерпується. Положення про безсмертя душі займає провідне місце в моральній філософії Сократа, визначаючи сенс і мету людського буття у світі, його життя і смерті.
Вважав, що душа повинна бути «вершником» тіла, тіло існує для душі, а не навпаки, тобто підпорядкувати тіло душі - це вища мета людини. Саме через порушення цього правила виникає все погане і зле.
Безсмертя душі, на думку Сократа, з усією очевидністю показує, що тільки розумна і добродійне життя доцільна і відповідаєбожественної гармонії всесвіту, її провіденціальним цілям.
Відсутність безсмертя душі, зауважує Сократ, було б щасливою знахідкою для дурних людей: із смертю душі вони легко позбувалися б від властивої їм порочності. Але душа безсмертна, і отже, неминуча відповідальність людини за свої справи. Будучи безсмертної, душа, за версією Сократа, разом з тим, схильна як вдосконалення, так і псування - в залежності від земного способу життя тих, кому вона дістається в своїх вічних переселеннях з цього світу в загробний і повернення назад. Душа людей, які вчинили тяжкі, але все ж іскупімие злочину (напр., душі каялася ще за життя вбивць і т. д.), увергаються в Тартар (тобто пекло) лише на час, до тих пір, поки не вимолити собі вибачення у своїх жертв.
Космос, за Сократом, є місцем проживання богів. Сюди - то, судячи з його розповіді, і направляються душі філософів. А заплата їм полягає, отже, в тому, що їх душі вивільняються з вічного кругообігу і переселення душ, позбавляючись остаточно від необхідності нових тілесних перевтілень і пов'язаних з цим мук. Тільки для істинного філософа, до числа яких Сократ, звичайно, відносив і себе, смерть означає кінець мукам і початок вічного блаженного життя. Це і є, за Сократом, досягнення доступного смертній людині безсмертя. Душі ж інших людей будуть мучитись до тих пір поки не стануть чистішими, досконаліше, поміркований, розумніше. Головним на цьому шляху звільнення від мук є турбота про душу: нехтування тілесними задоволеннями, які, швидше, приносять шкоду, ніж користь і прикраса душі справжніми доброчесними плодами пізнання - істини, справедливості, свободою, мужністю, помірність.
Пристрасний філософський порив Сократа до полів блаженним, на тому світі обернувся духовним безсмертям на цьому світі: земні справи мають земної результат.
Етична чеснота в цілому і різноманітні її частини і прояви - наприклад, такі чесноти, як благочестя, мудрість, розсудливість, мужність, справедливість і т. п., - представляють собою знання, яке забезпечує вибір блага і відхилення зла. Регулююча роль знання, за Сократом, безумовною і абсолютна: «... немає нічого сильнішого знання, воно завжди і у всьому пересилює і задоволення і все інше». Тому зло діється, відповідно до Сократа, через незнання, незнання. Злий вчинок є наслідком нерозуміння, що є істинне благо, а не результатом розумного зла; іншими словами, умисне зло не можливо.
Виходячи саме з такого розуміння зв'язку між незнанням і злом, Сократ з приводу притягнення його до відповідальності за нібито умисне моральне розбещення юнаків заперечував на суді своєму обвинувачу Меле наступним чином: «Але чи я не псування, або якщо псування то не навмисне; таким чином, у тебе виходить брехня в обох випадках. Якщо ж я псую ненавмисно, то за такі ненавмисні провини слід за законом не викликати сюди, а приватним чином наставляти і перестерігати. Адже ясно, що, зрозумівши все, я перестану робити те, що роблю ненавмисно. Ти ж мене уникав, і не хотів навчити і викликав сюди, куди за законом слід приводити тих, хто потребує в покаранні, а не в повчанні». Сократовской етики в помітною мірою притаманне характерне для античних уявлень зближення незнання з безумством, ставлення до злочину як акту безумців. Правда, Сократ все ж таки в принципі відрізняв незнання від божевілля.
У співвідношенні з благом як результатом дії пізнання, зло є непорозуміння, слідство проступків, вчинених через незнання. Отже, добро і зло, по концепції Сократа, не два різних і автономних початку, як це має місце, наприклад, у повчаннях Зороастра про боротьбу світла і пітьми або в християнській доктрині про боротьбу бога і диявола. У Сократа добро і зло - наслідок наявності або відсутності одного і того ж почала, а саме - знання.
Звичайно ж люди тільки думають, що знають, і їх думки в більшості випадків мало чим відрізняються від простого незнання. Але є, зауважує Сократ, і справжні думки які знаходяться як би між знанням і незнанням. Думка, якщо воно істинне, веде до правильних дій і доброчесним вчинкам. Істинну думку, так само як і знання, керують людиною, направляє його до вірної мети і утримує в межах чесноти.
Крім філософського свого значення, діяльність Сократа мала і політичний зміст. Він висловлював судження, що стосуються справедливості, законності, добра, зла і т.п. стосовно до існуючого тоді суспільному ладу і відносин між людьми. Зростання його популярності не збігався з інтересами правлячої аристократії. Як пише А. Ф. Лосєв, на гнилий грунті вироджується в Афінах демократії зародився в ті роки крайній індивідуалізм, повсякчасна впевненість у собі, егоїзм і жадоба влади. Сократ же своїми на вигляд простими і невинними питаннями викривав не тільки вульгарність обивательських уявлень, але й ні на чому не засновану самовпевненість прихильників тодішнього демократичного режиму. Його діяльність для таких людей стала руйнівною. Але ці випади Сократа не означали що він хотів би насильницьким чином замінити демократію будь - якої іншої політичної формою. Мова йшла, швидше, про необхідність вдосконалення демократії, про необхідність мати компетентне правління. Кожна людина, обдарований або бездарний, повинен, за Сократом, вчитися і тренуватися в тому, в чому він хоче досягти успіхів. Особливо значимо виховання і навчання політичного мистецтва для людей обдарованих. Ці люди, будучи за своєю природою нерідко неприборканими і розгнузданими, без належних знань здатні заподіяти державі і співгромадянам величезної шкоди. І, навпаки, вони приносять велику користь батьківщині, якщо прідворітельно вивчили предмет соєю майбутньої діяльності, навчилися мистецтву управління, долучилися до політичної чесноти. Сократ, сам безпосередньо, не займався політичною діяльністю, разом з тим жваво цікавився всіма полісними справами і прагнув до їх вдосконалення. Виховання своїх слухачів, особливо молодих, в дусі політичної чесноти було головною метою сократовских бесід, всіх його філовско-просвітницьких зусиль.
І ось сталося так, що влада, вважали себе демократичними, не витримали добродушною іронією Сократа, і йому був винесений судовий вирок - такий, якого до того часу ще нікому не виносили в Афінах у випадках абстрактних ідейних розбіжностей. Було вирішено його стратити.

Дата добавления: 2014-12-16