Ритуали 4 страница

Разом з тим є очевидним, що особливості того чи іншого різновиду пізнання залежать від конкретного поєднання цих моментів, від рівня й характеру їх розвитку. Структура практичної, трудової діяльності є загальною основою для всіх різновидів пізнання. Тільки вона дає можливість порівнювати ці різновиди пізнання, фіксувати відмінності, що є між ними, та особливості.

Отже, у чому полягає різниця між буденним і науковим пізнанням?

По-перше, буденне пізнання водночас є і формою практичної діяльності, воно безпосередньо втілено в неї. Наукове пізнання відокремлене від практичної діяльності. Воно здійснюється спеціально підготовленими групами людей, які досягли певного рівня знань, навичок, розуміння, виробили відповідні світоглядні та методологічні установки з приводу своєї професійної діяльності.

По-друге, вони відрізняються також за обсягом, методами і засобами дослідження, ступенем обґрунтованості знань. На відміну від буденного пізнання наука має справу не тільки з реальними, а й із так званими абстрактними, ідеальними об'єктами. Це обумовлює наявність у науці специфічних засобів опису об'єктів, їх дослідження.

По-третє, засобом буденного пізнання виступає наша "природна" мова, знаряддя праці. Його методи і прийоми, як правило, не усвідомлюються суб'єктом. І навпаки, наукове пізнання має усвідомлений, планомірний характер. Наука виробляє засоби емпіричного і теоретичного дослідження: вимірювальні прилади, мову науки, яка містить спеціальні правила формування визначень, висновків, доказів.

По-четверте, ці види пізнання відрізняються також і за ступенем проникнення у суть природних і суспільних явищ. Якщо наука - це система обґрунтованого, достовірного знання, то буденне пізнання € сукупністю фрагментарних знань, здогадок, рецептів народної мудрості, які є результатом практичного досвіду поколінь, воно фіксує в основному зовнішні зв'язки між явищами. Достовірність цих знань встановлюється в ході повсякденної практики. І навпаки, наукове знання проходить через особливі процедури доведення, обгрунтування, перевірки через експерименти і тільки потім широко запроваджується в практику.

У такому разі можна зробити висновок, що наукове пізнання являє собою відносно самостійну, цілеспрямовану пізнавальну діяльність, що складається із взаємодії таких компонентів'.

а) суб'єкта пізнання, тобто особистості чи групи людей, що мають певний рівень знань, навичок, світоглядні і методологічні установки з приводу своєї діяльності;

б) об'єкта пізнання, тобто фрагмента об'єктивного світу, на який спрямовані думка і дії суб'єкта пізнання;

в) предмета пізнання, тобто конкретних аспектів пізнання, що детермінуються об'єктом пізнання і визначаються у певних логічних формах;

г) особливих методів і засобів пізнання; ґ) певних форм пізнання і мовних засобів;

д) результатів пізнання, що виражаються головним чином у законах, теоріях, наукових гіпотезах;

е) цілей пізнання, спрямованих на досягнення істини і достовірного систематизованого знання, здатного пояснити невідомі науці факти.

Наукове знання і сам процес його отримання характеризуються системністю і структурністю. Передусім у структурі наукового пізнання виокремлюються емпіричний і теоретичний рівні. Вони відрізняються глибиною, повнотою, всебічністю осягнення об'єкта; цілями, методами досягнення та способами вираження знань; ступенем значущості чуттєвого та раціонального моментів.

У найбільш загальному розумінні емпіричне дослідження є знанням про явище, а теоретичне - про його сутність. Емпіричне дослідження - це такий рівень наукового пізнання, зміст якого головним чином отримано з досвіду, із безпосередньої взаємодії людини з об'єктивною дійсністю. На емпіричному рівні здійснюється спостереження об'єктів, фіксуються факти, проводяться експерименти, встановлюються емпіричні співвідношення та закономірні зв'язки між окремими явищами.

Теоретичний рівень наукового пізнання є більш високим ступенем дослідження дійсності, де об'єкт постає з боку тих його зв'язків і відносин, які недоступні безпосередньому чуттєвому вивченню. На цьому рівні створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності.

Слід відрізняти поняття "емпіричне" та "теоретичне" від понять "чуттєве" та "раціональне". Поняття "чуттєве" та "раціональне" характеризують пізнавальні здібності людини, а "емпіричне" та "теоретичне" - відносно самостійні етапи та рівні наукового пізнання. Чуттєве і раціональне-це етапи цілісного процесу пізнання. Вони не відокремлені в часі, отже, ізолювати їх можна лише в абстракції. У людини не буває відчуттів без їх осмислення, раціонального-без супроводження його почуттями. Наприклад, коли хворий відчуває біль, він одночасно підводить його під певні поняття (біль гострий, пульсуючий та ін.).

Емпіричні знання, дослідні дані не є тотожними ні сумі відчуттів, ні сприйняттю. Це особливий вид знань, який є результатом довгочасної попередньої обробки, спостережень, узагальнення даних приладів, експериментів. Завданням емпіричного рівня пізнання є отримання наукових фактів. їх формування пов'язане з діалектичною взаємодією чуттєвого і раціонального в ході емпіричного пізнання.

Теоретичний етап - це також переплетіння чуттєвого і раціонального. Форми раціонального пізнання (поняття, судження, умовиводи) домінують у процесі теоретичного освоєння дійсності. Втім при побудові теорії використовуються також наочні модельні уявлення, які є формами чуттєвого пізнання. Отже, можна говорити лише про те, що на нижчих рівнях емпіричного пізнання домінує чуттєве, а на теоретичному рівні - раціональне.

Однак, незважаючи на зазначені відмінності, чіткої межі між емпіричним і теоретичним пізнанням не існує. Так, емпіричне дослідження, хоча і зорієнтоване на пізнання і фіксацію явищ, постійно проривається на рівень сутності, а теоретичне дослідження шукає підтвердження правильності своїх результатів у емпірії. Експеримент завжди теоретично навантажений, а будь-яка абстрактна теорія має емпіричну інтерпретацію.

У науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми.

1. Факт (Від лат. factum - здійснено, зроблено). Це подія, явище, процес, які мають місце в об'єктивній дійсності і є об'єктом дослідження. Розрізняють факти дійсності і факти науки (факти пізнання). Факти дійсності- це речі, властивості, відношення, події, які існують дійсно, незалежно від свідомості. Факти науки - це відображення фактів дійсності, всебічно перевірених, вірогідність яких доведена. Вони усвідомлюються і фіксуються в термінах мови науки у вигляді емпіричних суджень. Різними шляхами дослідник поступово накопичує факти, які становлять емпіричну основу усієї подальшої роботи. Ця основа - першорядна передумова успіху в науковій роботі. Після набуття фактичного матеріалу починається друга фаза дослідження. Вчений прагне дізнатися, що насправді є фактом, а що думкою або навіть вигадкою. Факти групуються за їх важливістю, актуальністю і т. д. Ця робота ґрунтується на теоретичних положеннях науки, її законах та категоріях.

2. Проблема.Ця форма виникає як намір пояснити факт. Проблема (від грец. problema - завдання) - це запитання чи комплекс запитань,. які виникають у процесі розвитку пізнання і вирішення яких має суттєвий практичний або теоретичний інтерес. Формування проблеми є важливим моментом розвитку наукового знання, оскільки правильно поставити проблему означає частково вирішити її. Хибна постановка проблеми буває однією з причин виникнення вигаданих проблем (псевдопроблем), тобто таких, що несумісні з фактами і законами. І такі проблеми практично не вирішуються. Поставити проблему означає: відокремити відоме від невідомого; факти, з'ясовані від фактів, які вимагають з'ясування; сформулювати запитання, яке виражає основний зміст проблеми; накреслити конкретні шляхи її вирішення. Формулювання проблеми спирається на процес і результат емпіричного дослідження і разом з тим стимулює подальше дослідження, направляє його.

3. Гіпотеза. З формулювання гіпотези починається рух проблеми. Гіпотеза (від грец. hypothesis - основа, припущення) - це різновид здогадки, припущення більш або менш обґрунтоване, але ще не підтверджене, не доведене повністю. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від непевного до знання більш повного і точного.

У яких же випадках використовується гіпотеза у процесі розвитку наукового знання? По-перше, тоді, коли відомих фактів недостатньо для пояснення причинної залежності явищ і є потреба їх пояснити. По-друге, коли факти складні і гіпотеза може принести користь як перший крок до їх пояснення. По-третє, тоді, коли причини фактів недоступні для досвіду, але дії і наслідки їх можуть бути вивчені. У проблемній ситуації може висуватися кілька логічно несумісних між собою гіпотез. Кожна з них повинна відповідати знанням і припускати висновки, що можуть бути перевірені практикою.

4. Доказ гіпотези. Це наступна необхідна стадія дослідження і форма, в якій існує знання. Суть доказу полягає в установленні істини, підтвердженні або спростуванні сформульованих положень теоретичними аргументами за допомогою порівняння, індукції, дедукції, аналогії. Аргументи доказу будуть переконливими тоді, коли висновки послідовно виходитимуть один із одного з урахуванням законів і правил логіки, як ланка з ланки в ланцюгові.

5. Теорія. Вона є найрозвиненішою формою наукового пізнання. Теорія - це система узагальненого знання, основних наукових ідей, законів і принципів, які відображають певну частину навколишнього світу, а також матеріальну і духовну діяльність людей. Теорія на відміну від гіпотези є знанням достовірним, істинність якої доведена і перевірена практикою. Вона дає істинне знання й пояснення певної сфери об'єктивної дійсності, дає можливість зрозуміти її загальні, необхідні, суттєві, внутрішні закономірні властивості і зв'язки. Від інших видів достовірного знання теорія відрізняється своєю точною, логічною організацією.

Теорія включає такі елементи: змістові - принципи, закони, категорії, ідеї та ін.; формальні - знаки, символи, правила та ін. Вона дає змогу зрозуміти об'єкт пізнання в його внутрішніх зв'язках і цілісності, пояснює різноманітність наявних фактів і може передбачити нові, ще невідомі, прогнозуючи поведінку систем у майбутньому. Найважливіші функції теорії такі: синтезуюча, пояснююча, прогнозуюча.

Теорія є не тільки результатом, але й одним із початкових моментів розвинутого наукового пізнання. На основі практики дослідник підходить до вирішення кожної конкретної проблеми, будучи озброєним певними теоретичними концепціями. З їх допомогою відбираються проблеми, гіпотези. У свою чергу розвиток теорії, підтвердження справедливості її положень вимагає нового звернення до фактів, постановки нових проблем, висування гіпотез - і так без кінця. Процес наукового пізнання йде від теорій меншої загальності до теорій більшої загальності. При цьому нова теорія не виключає попередню, а навпаки, включає її, по-новому організуючи зміст.

Таким чином, всю логіку наукового пізнання як послідовну зміну форм наукового дослідження можна подати так: нагромадження та усвідомлення фактів; виникнення і постановка проблеми; висування гіпотези або гіпотез; побудова теорії; визначення шляхів практичної реалізації теорії.

У сучасному науковому пізнанні, залежно від характеру об'єктів пізнання, методів та засобів їх вивчення, від особливостей проблем, що вирішуються, вирізняють два основних види наукових досліджень:

1) фундаментальні теоретичні дослідження, спрямовані на пізнання глибинних законів дійсності для їх можливого практичного застосування в майбутньому;

2) прикладні наукові дослідження, спрямовані на пізнання конкретних форм прояву об'єктивних законів, вирішення проблем не тільки пізнавального, а й соціально-практичного характеру.

Фундаментальні теоретичні дослідження покликані пояснювати навколишній світ, а прикладні, спираючись на їхні досягнення, - перетворювати його. Закони і методи фундаментальних наук мають більш загальний характер, а закони і методи прикладних - конкретний, вузький. У системі наук провідне місце належить фундаментальним дослідженням, які становлять передній край пізнавальної діяльності і, власне, тому ці дослідження називаються фундаментальними, що на їх основі можна провести різноманітні прикладні дослідження. Розглядаючи специфіку наукового пізнання, слід охарактеризувати і основні методи, які тут застосовуються.

18. Філософські аспекти постмодернізму: лібідо як продуктивна сила суспільного розвитку

Під постмодернізмом слід розуміти сукупне позначення наметившихся протягом останніх трьох десятиліття тенденції в культурному самосвідомості країн Заходу. Поняття “постмодернізму”, як основну проблему сучасності, яка характеризується протиборством різнорідних способів мислення та життєвих форм, вперше увів у кінці 70-х років французький філософ Жан-Франсуа Лиотар (“La condition postmodern”, 1979). Філософії постмодернізму як такої немає, як через відсутність єдності поглядів між относимыми до постмодернізму мислителями, а й у тій причині, постмодернізм у філософії виник із радикального сумніви щодо можливості самої філософії як нікого мировоззренческо-теоретического і жанрового єдності. Тому доречно не про “філософії постмодерну”, йдеться про “ситуації постмодерну” у філософії та культури взагалі.

“Ситуації постмодерну” у філософії та культури збігаються з початком переходу низки країн до постіндустріальному (інформаційному) суспільству принципово нової стадії у суспільному розвиткові, наступній за індустріальним суспільством. Провідну роль постіндустріальному суспільстві” набувають сфера послуг, наука й освіту, корпорації поступаються чільне місце університетам, а бізнесмени - вченим та професійним фахівцям. У житті суспільства, усі великої ваги набуває виробництво, розподіл і споживання інформації. Якщо виділення у особливий соціальний групу стало ознакою входження людини у індустріальне століття, в Новий час, то наступу епохи постмодернізму і постіндустріального суспільства ознаменувало поява молодіжних субкультур. Виникнення субкультури хіпі є найяскравішим прикладом змін світогляду людини другої половини сучасності. У цьому роботі спробуємо а то й розкрити, так хоча б позначити задля її подальшого осмислення сутність процесів, які у соціальної, культурної революції й філософської сферах сучасної цивілізації.

Філософські витоки постмодернізму

Спочатку позначимо ряд явищ у різноманітних галузях науку й культури, які, попри певну віддаленість друг від друга у часі, є основними на формування “ситуації” постмодернізму, і що їх більше будемо загострювати увагу, через обмеженості даної роботи певними рамками.

Початок сучасному типу світосприймання поклали:

· у живопису - імпресіонізм (ввів мову фарб, розмитість форм), абстракціонізм (поставив на чільне місце предмет, як самоцінне твір мистецтва; “Чорний квадрат” Малевича, як початок і поклала край живопису), модерн (суть модерну - еклектика, початок цитування; интерьерность стилю висловлювала його спрямованість на стирання кордонів між мистецтвом та власним життям);

· в архітектурі - модерн, конструктивізм (від концепції вдома Ле Корбюзьє, як довкілля, здатного змінити свідомість людини, до сучасних футуристичних проектів четырехмерных міст майбутнього);

· музикою - Вагнер (як “кінець музики”), джаз (як вільне творчість, імпровізація, початок цитування музикою), ланцюжок - блюз, ритм-енд-блюз, рок-н-рол, рок, панк (як анархія, вище вираз волі у музиці), поп-музика та масове культура;

· в історичної науки - концепція локальних цивілізацій Шпенглера (усвідомлення кінцівки цивілізації і західної культур), “эйкуменизм” Тойнбі;

· у фізиці (як науці про першооснову всього сущого) - теорія відносності Ейнштейна, квантова механіка Нільса Бору (логічною кінцівкою прориву розуміння матерії став Манхеттенський проект і двісті п'ятнадцять тисяч жертв Хіросіми і Нагасакі);

· в біології - “Походження видів” Дарвіна, дарвінізм (концепція людини, як мислячого тваринного), соціал-дарвінізм (як перенесення законів живої природи з її “боротьбою за існування” на людське суспільство);

· в психології Фрейд (лібідо) і Юнг (архетип);

· і, нарешті, у філософії Шопенгауер, Ніцше і Хайдеггер з одного боку, і Маркс, з іншого, - власне явища однотипні, відбивають спільну кризу гуманістичної філософії Нового часу.

Зазвичай, у ряду теоретиків, що започаткували постмодерністському типу філософствування, першими називаються імена Шопенгауера, Ніцше, Хайдеггера.

“Теоретик вселенського песимізму” Шопенгауер виходив речей, що досвід, “світ явищ”, дано людині як він “уявлення”, його апріорні форми - простір, час, причинність. Суб'єкт і той - це співвідносні моменти світу - як “уявлення”. Світ як “річ у собі” постає у Шопенгауера як безосновная “воля”, яка можна знайти й у сліпо діючої силі природи, й у обдуманої діяльності, розум - лише інструмент цієї “волі”.

У живої природи та суспільство воля проявляється у ролі “волі до життя” - джерела тварин інстинктів, і нескінченного егоїзму людини. Кожен “усвідомлює себе всієї волею до життя”, тоді як інші індивіди перебувають у його уяві чимось від неї залежне, виражену в безупинної “війні всіх проти всіх”. Держава не знищує егоїзму, будучи лише системою збалансованих приватних воль. Шопенгауер говорить про стадному людині, як і справу масовому продукті виробництва природи.

На противагу Лейбницу Шопенгауер називав світ “найгіршим із можливих”, а своє вчення - “песимізмом”. Світова історія втрачає сенс. Страждання - “покарання” за “первородний гріх”, провину відособленого існування. Подолання егоїстичних імпульсів і обумовленого ними страждання відбувається у сфері мистецтва і тієї моралі. У основі мистецтва - “незацікавлене споглядання” ідей, звільняюче суб'єкт від імені влади простору й часу й служіння “волі до життя”. Вище з мистецтв - музика, має за мету не відтворення ідей, а безпосереднє відбиток самої волі. Проте повне звільнення відбувається у сфері моралі, шляхах аскези, умертвіння бажань, і пристрастей (тут Шопенгауер близький до буддизму та її концепції нірвани). У унікальному власному досвіді співчуття долається ілюзорна межа між “я” і “не-я” і тим самим відбувається “звернення” волі, переворот у самому бутті.

Для Ніцше основу всього лежить не “воля до життя”, як в Шопенгауера, а “воля до партії влади”. Воскресіння Ісуса Ніцше постмодерністська філософія знаходить мислителя, намагався осягнути витоки кризи ренесансного гуманізму в юдео-християнської традиції, хто поклав початок тотальної раціоналізації і моралізацію універсуму. Сам приклад “танцю на руїнах” спростовуваних, начебто, непорушних основоположень класичної філософії, приваблює у філософії Ніцше сучасних постмодерністів. Прародитель сучасного теоретичного антигуманізму, Ніцше, протиставляє максимально наближеного до природи ідеального “надлюдини”, подолав умовності європейської культури, слабовільним масам людей, яких та має вести у себе.

Уся “справжня”, за словами Шпенглера, філософія ХІХ століття є вираз концепції “волі корумпованої влади, як волі до життя, як життєвої сили”, решта, кажучи словами Шопенгауера, “професорська філософія професорів філософії”. Філософія ХІХ століття себто продуктивності - це тільки етика, лише критика громадського способу життя й нічого.

Мартін Гайдеґґер, одне із основоположників німецького екзистенціалізму, розвинув вчення про бутті (“фундаментальна онтологія”), основою якого ставив протиставлення справжнього існування (екзистенції) та світу повсякденності, буденності. Розуміння сенсу життя пов'язано, по Хайдеггеру, з усвідомленням тлінність існування. У лекціях, інтерпретує поняття філософії Ніцше (“воля до повалення влади” та інших.), Хайдеггер досліджує явище “нігілізму” як недогляд онтологічного різниці між буттям і справжнім, що призводить до бездумному підкорення планети у боротьбі світове панування, зрештою, до спустошення землі, по площині якої активно рухається “працюючий звір” - забув свою істину людина. Хайдеггер звертається до поезії й особливо мистецтва як “хранителям буття” і співрозмовникам філософії.

Отже, поступово під впливом філософії у свідомості (небезпідставно, оскільки вже філософія ХІХ століття об'єктивно відбивала існуючий стан речей) склався образ людини, як “думаючого тваринного”, “працюючого звіра”, наділеного “волею корумпованої влади”, подминающего під себе природу. Саме проти такого бачення сучасної людини стихійно виступили хіпі, протиставивши йому гасло “тому до природи”, до пасторальної невинності, до кохання, і світу, замість ненависті і тотального руйнації. Відкидаючи суспільні інститути, хіпі відхиляли який винайшов їх “ніцшеанського” людини.

2. Ситуація постмодерну у сучасній культурі.

Постмодерна ситуація у культурі склалася до кінця шістдесятих років і є логічним фіналом кризи гуманістичних традицій у філософії Нового часу. Європейська філософія Нового часу є спадкоємицею ренесансного гуманізму із властивою йому ідеєю самоцінності особи і вірою в безмежні можливості людського розуму, здатного проникнути в усі таємниці Світобудови і побудувати царство гармонії у людини. Глобальний історизм, який призвів до появі універсальних схем соціального розвитку та подальшими утопічними ідеалами майбутнього, є одним із основ новоєвропейської культурфилософии.

Постмодернізм в архітектурі й мистецтві є сукупність тенденцій у мистецькій культурі другої половини сучасності, що з радикальної переоцінкою цінностей авангардизму. Під авангардизмом розуміється сукупне найменування певних художніх тенденцій, радикальніших, ніж модернізм. Їх ранній кордон у мистецтві 1910-х років вказано фовизмом і кубізмом. Співвідношення абстракціоністського мистецтва, із попередніми стилями, з традиціоналізмом як таким, було надто різким і полемічним. Навівши до потужному оновленню всього художнього мови, авангардизм додав особливу масштабність утопічним надіям до можливості перебудови суспільства з мистецтва, тим більше його розквіт припала на хвилею воєн та революцій. У другій половині ХХ століття основні засади авангарду зазнали різкій критики на постмодернізмі. Утопические устремління колишнього авангарду змінилися більш самокритичним ставленням мистецтва перед самим собою, війну з традицією - співіснуванням із нею, принциповим стилістичним плюралізмом. Постмодернізм, відкидаючи раціоналізм “інтернаціонального стилю”, звернувся безпосередньо до наочним цитатами з історії мистецтва, до неповторним особливостям навколишнього пейзажу, поєднуючи усе з новітніми досягненнями техніки і технології. Творчість постмодернізму (раннім кордоном якого стала поп-арт) проголосила гасло “відкритого мистецтва”, яке вільно взаємодіє з усіма старими і "новими стилями. У цій ситуації старе протистояння традиції, і авангарду втратило свій сенс.

У культурно-эстетическом плані постмодернізм постає як освоєння досвіду художнього авангарду, проте, на відміну авангарду постмодернізм повністю стирає межі між різними колись самостійними сферами культури та рівнями свідомості - між “науковим” і “повсякденним” свідомістю, “високим мистецтвом” і кітчем. Постмодернізм остаточно закріплює перехід від твори до конструкції, від мистецтва, як “діяльності з створенню творів”, до “діяльності з приводу цієї бурхливої діяльності”. Творчий процес стає самоціллю мистецтва, об'єкт - його твором. Ця “діяльність із приводу діяльності” виражається й у механічних скульптурах разрушающихся (подібно тибетським мозаїк з кольорового піску) відразу після їх створення, й у привселюдних політичних акціях сучасних російських художників, мають мета привернути увагу до своєї діяльності увагу громадськості.

Постмодернізм у культурі щодо справи є на корінну зміну поглядів цього разу місце культури у життя сучасного суспільства. Постмодерна установка стосовно культурі виник як результат порушення чистоти такого феномена як мистецтво. У основі мистецтва лежить якесь созидающее початок, оригінальне творче діяння. У сучасному постіндустріальному (чи інформаційному) суспільстві від його нескінченними можливостями відтворення, тиражування будь-яких творів мистецтва мимоволі йдеться про існуванні мистецтва, як унікального, неповторного твори людського генія. Інший аспект зміни статусу культури і те, сучасний художник фактично немає справи із чистим матеріалом, останній завжди більш-менш культурно освоєно. Його твір, з накопиченого людством культурного досвіду, ніколи первинним, існуючи лише як мережу алюзій інші твори, отже як сукупність цитат. Визнаючи цю кінцівку, освоєність культурного простору, постмодернізм свідомо переорієнтує сучасного митця із творчості, як створення оригінального твори, на компіляцію і цитування. І ми можемо поспостерігати на період пізньої Римська імперія, коли народився також і набув популярності жанр центона, як твори складеного з фрагментів іншого, зазвичай класичного тексту.

Постмодернізм не протиставляє деструкцію творчості, цитування - творення. Він ніби дистанціюється самих опозицій “руйнація - творення”, “серйозність - гра”. Характерно, що прагнення максимальне наближення роботу до гри було з засад філософії хіпі. Самі комуни хіпі створювалися у тому, щоб працювати граючи.

Знаковою прикметою мистецтва сьогодення стають лапки. Така ситуація особливо й у таких класичних форм мистецтва, як театр і музика. У ХХ столітті театр з авторського перетворюється на режисерський. П'єси, класичний репертуар знаходить нового змісту у кожному нової режисерського трактування. Не ходячи далеко прикладів назву лише “Гамлета” у постановці театру на Таганці й фільм 1997 року “Ромео і Джульєтта” База Лурмана, який одержав чотири вищих призу Європейської академії кіномистецтв. Нині дедалі більшої популярності набуває цитування елементів творів класичної музики рок-композициях, переосмислення класики і виконання її сучасними електронними музичними інструментами. Прикладом може бути популярність Ванесси Мей.

Апофеозом дегуманізації сучасного суспільства є марксистська філософія діалектичного та історичного матеріалізму, політична економія Маркса. Як у відповідь соціальну утопічність світовідчуття новотимчасового людини, породжену марксизмом, ХХ століття породив особливий літературно-філософський жанр - антиутопію. Від Замятина і Оруелла і до сучасним “киберпанком”, писатели-антиутописты відбивають апкалиптичность, властиву свідомості сучасної людини, котрий пройшов дві світові війни, спізнало у собі утопічний “рай” тоталітарних режимів і навіть жах близькості ядерної катастрофи. Що буде...

Наприкінці століття як що раніше очевидно, що розв'язання проблем планетарного масштабу необхідно знову звернутися до загальнолюдських цінностей. Тільки ухваливши ролі універсальні цінності життя (збереження людського роду та подержания світу, дотримання права і свободи особистості, демократію та світові культуру), можна врятувати цивілізацію від загрози ядерній фізиці й екологічній катастрофі. І тому необхідно докорінно змінити як думку, а й усю систему світогляду сучасної людини, схему світоустрою. Першими зробити цей гігантський стрибок у свідомості спробували хіпі та інші молодіжні субкультури другої половини сучасності.

Франц. DESIR, англ. DESIRE. Одна з найвпливовіших концепцій сучасної західної думки; поняття бажання проробило довгий і вельми звивистий шлях від чисто сексуального потяга (лібідо) Фрейд до основного імпульсу, внутрішнього двигуна усього суспільного розвитку. У цьому понятійному конструкте, що частково є спадкоємцем "первинних процесів", тобто діяльність ид, як це сформулював в свій час Фрейд, втілене ірраціональне уявлення про рушійні сили сучасного суспільства, де бажання, позбавлене чисто особового аспекту сексуальних потреб окремого індивіда, набуває характеру "сексуальної социальности" - надличнои сили, стихійно, ірраціональне і досконале що непередбачувано трансформує суспільство.
Той факт, що Барт, Крістева, Делез, Гваттарі, Ліотар, а також, хоч і в меншій мірі, Дерріда практично одночасно розробляли проблематику "бажання", свідчить про те, шануй вона на певному етапі розвитку постструктуралистской думки перетворилася в ключове для неї питання, від рішення якого залежало саме існування постструктурализма як доктрини. Якщо відійти від частковості, то самим головним в цих зусиллях по теоретичному обгрунтуванню механізму бажання було прагнення зруйнувати, по-перше, сам принцип структурности як уявлення об неяку организующем і ієрархічно впорядкованому початку, а по-друге, і одну з впливових структур сучасної західної свідомості - фрейдовскую структуру особистості, бо "бажання" мислиться як феномен, "що категориально" протистоїть будь-якій структурі, системі, навіть "ідеї порядку". Як виразився Гваттарі на характерній для нього мові, "бажання - це все, що існує до опозиції між суб'єктом і об'єктом, до репрезентації і виробництва"; "бажання не є чимсь одержуючим що або дає інформацію, це не інформація або зміст. Бажання - це не те, що деформує, а те, що роз'єднує, змінює, модифікує, організує інші форми і потім кидає їх" (Guattari:1976, з. 61).
Філософська традиція осмислення "бажання" виявилася вельми поважною; якщо раніше за її відлічували від Фрейд, то тепер, завдяки зусиллям декількох поколінь істориків і теоретиків, її виникнення (принаймні, в межах європейської традиції, щоб не торкатися індуїзму з його фалічним культом лингама) простежується від древньогрецький філософії і передусім від концепції Платона про космічну еросе.
З постструктуралистских інтерпретаторів "бажання", крім Делеза і його співавтора Гваттарі, потрібно згадати Ролана Барта з його "Задоволенням від тексту" (Barthes:1973a) і Юлію Крістеву, підбірка творів якої була перекладена на англійський під характерною назвою "Бажання в мові: Семиотический підхід в літературі і мистецтві" (Kristeva:1980), Жан-Франсуа Ліотара і, звісно, самого Дерріду, у якого проблема "бажання" (як, проте, і всі питання, що порушуються ним) придбаває надто опосередковану форму.
Як пише Лейч, "бажання, подібно владі у Фуко, для деяких постструктуралистов виникає як таємнича і руйнуюча, всюди проникаюча продуктивна сила лібідо" (Leitch:1983, з. 211). Критик підкреслює, що властиве "бажанню" якість принципової "неопределимости" ріднить його з аналогічним за своїми характеристиками поняттю розрізнення в теорії Дерріди.
Необхідно враховувати ще один момент в тому кліматі ідей, який панував в 60-70-е рр., - істотний вплив неомарксизма, в основному в трактуванні франкфуртской школи. Під його впливом завоювала популярність, зокрема, ідея "духовного виробництва", доведена з типовим для тієї епохи екстремізмом до своєї крайності. Якщо її "раціональний" варіант дає концепція Машере-Иглтона, то Делез з Гваттарі (як і Крістева) пропонують ірраціональний, "сексуализированний" варіант тієї ж ідеї. Вони підкреслюють "машиноподобие" лібідо, діючого за принципом нерівномірної, неритмічної пульсації: воно функціонує як машина і одночасне як виробництво, зв'язуючи несвідоме з "соціальним полем". Породжені в несвідомому, руйнівні продукти бажання постійно зазнають кодування і перекодування. Таким чином, суспільство виступає як регулятор потоку імпульсів бажання, як система правил і аксіом. Саме ж бажання як "дизьюнктивний потік" пронизує "соціальне тіло" сексуальністю і любов'ю.
У результаті функціонування суспільства розуміється як дія механізму або механізмів, які є "машинами в точному значенні терміну, тому що вони діють в режимі пауз і імпульсів" (Deleuze, Guattari:1972, з. 287), як "асоціативні потоки і парциальні об'єкти", об'єднуючись і відокремлюючись, перехрещуючись і знов віддаляючись один від одного. Всі ці процеси і розуміються авторами як "виробництво", оскільки для них бажання саме по собі є одночасно і виробництвом, і продуктом цього виробництва.
Дослідники вводять поняття бажаюча машина, під яким мається на увазі самий широке коло об'єктів - від людини, діючої в рамках (т. е. кодах, правилах і обмеженнях) відповідної культури і, отже, їй що підкоряється, аж до суспільно-соціальних формацій. Головне у всьому цьому - акцент на несвідомому характері дій як соціальних механізмів (включаючи, природно, і механізми влади), так і суб'єкта, суверенність якого оспорюється з позицій всесильности несвідомого.
Лібідо пронизує все "соціальне поле", його економічні, політичні, історичні і культурні параметри і визначення: "Немає бажаючих машин, які існували б поза соціальними машинами, які вони утворять на макроуровне; точно так само як немає і соціальних машин без бажаючих машин, які населяють їх на микроуровне" (Deleuze. Guattari:1972, з. 341)).
По мірі того, як несвідоме проникає в "соціальне поле", тобто виявляється в житті суспільства (Делез і Гваттарі, як правило, віддають перевагу більш образній формі вираження і говорить про "насичення", "інвестування соціального тіла"), воно породжує гру "сверхинвестиций", "контринвестиций" і "дизинвестиций" підривних сил бажання, які коливаються, "осциллируют" між двома полюсами. Один з них являє собою панування великих агрегатів, або молярних структур, що підпорядковують собі молекули; другий включає в себе микромножества, або часткові, парциальні об'єкти, які "підривають" стабільність структур.
Делез і Гваттарі визначають ці два полюси таким чином: "один характеризується поневоленням виробництва і бажаючих машин стадними сукупностями, які вони утворять у великих масштабах в умовах даної форми влади або виборчій суверенності; інший - зворотною формою і ниспровержением влади. Перший - тими молярно структурованими сукупностями, які придушують сингулярности, виробляють серед них відбір і регулюють ті, які вони зберігають в кодах і аксіоматиках; другий - молекулярними множинами сингулярностей, які навпаки використовують ці великі агрегати як вельми корисний матеріал для своєї діяльності. Перший йде по шляху інтеграції і территориализации, зупиняючи потоки, задушуючи їх, обертаючи їх назад і розчленовуючи їх відповідно до внутрішніх обмежень системи таким чином, щоб створити образи, які починають заповнювати поле имманентности, властиве даній системі або даному агрегату; другої - по шляху втечі (від системи), яким слідують декодовані і детерриториализированні потоки, винаходять свої власні нефигуративні прориви, або шизи, породжуючі нові потоки, що завжди знаходять бреш в закодованій стіні або территориализированном межі, яка відділяє їх від виробництва бажання. Отже, якщо підсумовувати всі попередні визначення: перший визначається поневоленими групами, другий - групами суб'єктів"
Взагалі вся критична література постструктуралистской орієнтації того часу, була надто зосереджена, навіть, можна сказати, заворожена "науковим фантазмом" мифологеми "духовного виробництва", яке все більш придбавало риси машинного виробництва з всіма витікаючими з цього наслідками. Типове для структурализма поняття "породження" стало переосмислюватися як "виробництво", як "механічна фабрикація" духовних феноменів, насамперед літературних. Інакшими словами, закладена в російському вираженні "літературний твір" метафора була буквально реалізована в теорії постструктурализма. Свого апогею ця фантастична ідея машиноподобности духовного виробництва досягла у Пьера Машере в книзі "До теорії літературного виробництва" 1966 р. (Macherey:l966) і у Террі Іглтона в його "Критиці і ідеології" 1976 р. (Eagleton:1976). "Шизоанализ" якраз і відноситься до подібного роду "фантасциентем", так популярних в цей час, де дія несвідомого бажання мислилася як акт "виробництва", реалізуючий себе через шлях "машин бажання", що виявляються, зрештою, деиндивидуализированними суб'єктами, безличностними медиумами, через які в цей мир просочується несвідомий мир бажання.
У Крістевой, в порівнянні з Делезом, незважаючи на явно більш ускладнена мова, все більш чітко обумовлене і образно наочне; проте схожість основних передумов і загальної спрямованості думки просто разюча. Психосексуальная енергія лібідо у обох вчених з'являється як виверження лави, потоки якої, все крушачи на своєму шляху, остигаючи, затвердівають і утворять природну перешкоду своєму подальшому виявленню і просуванню. Щоб звільнити собі шлях, потоки лави повинні зламати, висадити застиглу кірку. Лібідо породжує або вибухову деструктивну енергію, що руйнує суспільні і державні інститути влади, панування і придушення, або "відсталі" соціальні і семиотические системи, діючі як ланцюги - символи духовного рабства індивіда і його свідомість.
Лакан саму особистість розумів як знакова, язикова свідомість, структуру ж знака психологизировал, розглядаючи її з точки зору психологічної орієнтації індивіда, тобто в його розумінні, з позиції вияву в ній дії несвідомої, що реалізовується в складній діалектиці взаємовідношення "потреби" (або "потреби", як переводить Г. Косиков) і "бажання" (desir). "Лакан, - пише Саруп, - проводить розмежування між потребою (чисто органічною енергією) і бажанням, активним принципом фізичних процесів. Бажання завжди лежить за і до вимоги. Сказати, що бажання знаходиться за межами вимоги, означає, що воно перевершує його, що воно вічне, тому що його неможливо задовольнити. Воно навіки неудовлетворимо, оскільки постійно посилає до невимовного, до несвідомого бажання і абсолютного недоліку, які воно приховує. Будь-яка людська дія, навіть саме альтруистическое, виникає з бажання бути визнаним Іншим, з спраги самопризнания в тій або інакшій формі. Бажання - це бажання ради бажання, це бажання Іншого"
Виходячи в своєму визначенні бажання багато в чому з А. Кожева, Лакан підкреслює його символічний характер, зазначаючи, що задоволення бажання може здійснитися лише тільки внаслідок його зняття - руйнування або трансформацій бажаного об'єкта: наприклад, для того, щоб задовольнити голод, необхідно "знищити" їжу. У світлі такого підходу, явно максималистского, принаймні в своєму теоретичному посиле, стає зрозумілим і інше не менш славнозвісне висловлювання Лакана: "Ми, звісно, всі згодні, що любов є формою самогубства" (Lacan:1978, з. 172). За цим трактуванням любові, з її явно екзистенциалистскими обертонами, в яких безсумнівно переглядається специфічний вплив Сартра, криється лакановская проблематика взаємовідносин уявного, символічного і реального - трьох основних понять його доктрини.

Дата добавления: 2014-12-16