Ритуали 1 страница

У вченні Конфуція важливе місце посідає поняття лі, що можна перекласти як ритуал, правило, церемоніал. Конфуціанство вимагає неухильного дотримання лі, без якого неможлива держава. Без лі немає відмінності між небом і землею, між правителями й підлеглими, верхами й низами, літніми й юними. У свою чергу лі визначається усталеними звичаями й традиціями. Таким чином, конфуціанство за своїм характером консервативний, патріархальний світогляд.

Конфуціанство вважає, що добровільне дотримання людиною ритуалів набагато ефективніше виховує в ній принципи гідноїповедінки, ніж зовнішній щодо людини закон, що опирається на покарання.

Історія конфуціанства

Конфуцій став титульною фігурою, із якою історики пізніших часів ототожнювали власно поняття "конфуціанства". Але, як сам Конфуцій стверджував, "Я передаю, а не утворюю". Вивчення витоків його вчення оскладнюється обмеженістю письмових джерел, за якими можна було би встановити міру традиціоналізма цієї інтелектуальної течі. Важливішою пам'яткою для освідомлення інтелектуального контекству конфуціанства є Цзо чжуань.

Розповсюдження конфуціанства відбувалося за допомогою навчальної традиції, яку заснував Конфуцій та підтримували його учніта нащадки. Після його смерті вона зазнає поділу на окремі течії, які відрізняються та іноді полемізують одна з одною (Менцзи та Сюньцзи). За описами династії Хань, конфуціанство нараховувало 8 течій, але подробиці цього поділу не відомі.

Конфуція, цього мислителя стародавності, на відміну від багатьох інших, не ховає завіса, виткана уявою його послідовників. Навпаки, завдяки їм ми можемо довідатися про його звички та характер, про події його життя, почути його справжні слова. Виявляється, у його вигляді немає нічого надлюдського, він на диво простий, навіть прозаїчний.

Однак Конфуцій не залишив цілісного письмового викладу своїх ідей. Йому приписують складання і редагування знаменитого «П’ятикнижжя», що здавна вважалося в Китаї початковим витоком усієї китайської літератури. Особливе місце серед цих джерел займає книга «Лунь юй», складена учнями Конфуція вже після його смерті. Вона складається головним чином з окремих афоризмів, що починаються словами «Учитель сказав...». У цих афоризмах ми можемо знайти думки подібні до ідей античних філософів, наприклад роздуми про ідеального правителя й ідеальну державу: якими вони повинні бути? «»

2.1...Хто править відповідно до чесноти, подібний північній зірці: знаходиться на своєму місці, у колі інших сузір’їв.

4.10...Шляхетний муж нічого не дозволяє і не забороняє в Піднебесній, а порівнює зі справедливістю.

Правління – це:

12.17...є виправлення. Хто ж посміє не виправитись, коли виправитеся ви самі?

13.6...Коли поводишся ти правильно, то за тобою підуть і без наказу; коли ж ти поводишся неправильно, то не послухають, хоч і накажуть.

3. Постмодернізм як феномен культури

Постмодерні́зм (фр. postmodernisme — після модернізму) — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Вперше термін «постмодернізм» згадується в роботі німецького філософа Рудольфа Панвіца^[1] (Rudolf Pannwitz) «Криза європейської культури»^[2] (1914), але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі, живописі та музиці^[3].

В англійській мові розрізняють терміни «Postmodernism» (власне постмодернізм) — для означення постмодернізму, як історичної епохи, що прийшла на зміну епосі модернізму та «Postmodernity» (постмодерність) — який використовується для означення проявів постмодернізму у соціальній та культурній сферах^[4]. Подібне розрізнення термінів характерно також французькій мові (Postmodernisme та Postmodernité).

Як філософська категорія термін «постмодернізм» отримав розповсюдження завдяки філософам Жаку Дерріді, Жоржу Батаю,Мішелю Фуко і особливо книзі французького філософа Жана-Франсуа Ліотара «Стан постмодерну» (1979)^[5].

Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.

Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.

Для епохи постмодерну характерні конкурентна демократія та узгодження інтересів різних груп на основі суспільного договору, ринкова економіка з масовим споживанням, нові джерела соціальної нерівності, індивідуалізація та плюралізація життєвих стилів. Прогресуючою стає регіональна нерівність. Філософський постмодерн оголошує все відносним, крім самої відносності^[6].

У постмодерністському пізнавальному дискурсі збільшується роль індивідуального^[6].

Постмодернізм виходить із цілісності суб'єкт-об'єктних відносин. А ключовим моментом його раціональності є визнання того, що світ (об'єкт) не є призначенням, «служницею» людини (суб'єкта). Тому слід відкинути уявлення про людину як хазяїна Всесвіту, зрозуміти, що вона істота не штучна, яка височить над природою, а частина її, міцно вкорінена у світові процеси й залежна від них^[10].

Людина своєю діяльністю порушує самоорганізацію природи, тому між ними виникає конфлікт. У зв'язку з цим істотним моментом постмодернізму є усвідомлення глобального взаємозв'язку живої й неживої природи, сприйняття світу як єдиного цілого. Ключ до цього — дія закону ентропії, яка в одну мить може перетворити світ на руїни. Людина періоду постмодернізму знає також, що якісь наші дії у минулому (наприклад застосування гексахлорану) здатні про себе нагадати найнесподіванішим чином. Тому, щоб ситуацію зробити стійкою, необхідна значна мобільність суб'єкта, вміння пристосовуватися до змін умов^[10].

Обов'язковими атрибутами реальних об'єктів (систем) постмодернізм вважає мінливість і випадковість. Відповідно будь-яка система вважається процесуальною. Сама ідея процесуальності систем бере початок з праць А. Файоля. Нині вона входить в усі фундаментальні підручники з менеджменту^[10].

4. Сутність міфологічного світогляду ї його відмінність від релігійного і наукового світогляду.

Міфологічний світогляд. Міфологія (від грец. mifos – оповідь і loqos – слово, поняття, вчення)є універсальним типом світогляду первісних суспільств; всі етноси своїм першим світоглядом мають міфологію, яка містить у своїй основі міф – вигадану розповідь, витвір народної фантазії, в якому явища природи або культури подаються в наївно-антропоморфній формі. Порівняльне вивчення міфів різних народів показало, що, по-перше, дуже схожі міфи існують у різних народів, в різних частинах світу, і, по-друге, міф був єдиною універсальною формою свідомості. Він відображав світовідчуття, світосприйняття і світорозуміння тієї епохи, в яку створювався. У міфологічній свідомості закріплені поетичне багатство та мудрість різних народів.

Чому ж сприйняття світу первісною людиною набуло такої дивної форми, як міфологія? Слід, напевно, врахувати такі передумови: а) первісна людина ще не вирізняла себе з навколишнього середовища – природного та соціального; б) нероздільність первісного мислення, яке ще чітко не відокремилось від емоційної сфери. Наслідком таких передумов стало наївне олюднення навколишнього природного середовища. Людина перенесла на природні об`єкти свої особисті властивості, приписувала їм життя, людське почуття. У міфі неможливо відокремити натуральне від символічного, реальне від фантастичного, існуюче від бажаного, духовне від природного, людське від нелюдського, зло від добра і т. ін. Через це для міфа характерна така форма цілісності, яка для інших форм свідомості майже неможлива. Окрім того, міф для носіїв міфологічної свідомості був не думкою чи розповіддю, а самою реальністю.

Отже, нездатність провести різницю між природним і надприродним, байдужість до протиріч, слабкий розвиток абстрактних понять, чуттєво-конкретний, метафоричний, емоційний характер, – ці та інші особливості первинної свідомості перетворюють міфологію на дуже своєрідну символічну (знакову) систему, через терміни якої сприймався і описувався увесь світ. З розвитком і ускладненням форм життя міфологічна премудрість перестає задовольняти людину. Міф як специфічний ступінь суспільної свідомості поступово розкладається, і із нього виокремлюється ціла низка напрямів духовної діяльності, яка стає характерною вже для цивілізаційно розвинених суспільств (схема 1.2).

Релігійний світогляд. Це другий історичний тип світогляду. Умовами для його формування стали: перехід від первісного ладу до рабовласницького суспільства і певні досягнення в організації суспільного виробництва, передусім в розподілі праці, зокрема виділенні розумової праці. Як соціально-історичне явище релігія змінювалась разом із зміною форм суспільного життя, які вона спотворено відображала. Етапами її еволюції були первісні вірування (тотемізм, магія, фетишизм, анімізм), національні (іудаїзм, індуїзм, синтоїзм, даосизм, конфуціанство), світові релігії (буддизм, християнство, іслам).

Схема 1.2. Сфери духовної діяльності, які виокремилися з міфу

Релігія є більш зрілою формою світогляду, ніж міфологія. У ній буття осягається не міфічними, а іншими способами. Вирізнимо такі: а) в релігійній свідомості вже чітко розділяються суб`єкт і об`єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини й природи; б) світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного. Міфологічні ж персонажі живуть у феноменальному світі (на горі Олімп, на горі Меру тощо); в) у релігії надприродний світ, недоступний органам чуття, а тому – в об`єкти цього світу треба вірити. Віра і виступає головним засобом осягнення буття; г) особливістю релігійного світогляду є також його практичність, оскільки віра без справ мертва. А у зв`язку з цим віра в Бога та надприродний світ взагалі викликає своєрідний ентузіазм, тобто життєву енергію, яка надає розумінню цього світу життєвого характеру; д) якщо для міфу головним є обґрунтування зв`язку індивіда з родом, то для релігії ним є досягнення єдності людини з Богом як втіленням святості та абсолютною цінністю.

Релігія – явище багатопланове і багатозначне.Сьогодні, незважаючи на наукові досягнення, які, здавалось би, заперечують її світоглядні положення, релігія продовжує бути великою соціально організованою й організуючою силою в світі. Це значною мірою пов`язано з тим, що вона по-своєму відображає великий життєвий досвід людства, зберігає систему емоційно-образних уявлень і переживань, цінностей, норм життя, моральних ідеалів, які так потрібні сучасному людству. За допомогою обрядовості релігія культивує людські почуття любові, добра, терпимості, співчуття, милосердя, обов`язку, справедливості. Але в релігійному світогляді можуть відображатися і протилежнінастрої, ідеї: фанатизм, вороже ставлення до людей іншої віри тощо (досконально релігійний світогляд вивчається в курсі “Релігієзнавство”).

Науковий світогляд - цілісна система наукових, філософських, політичних, моральних, правових, естетичних понять, поглядів, переконань і почуттів, які визначають ставлення людини до навколишньої дійсності й до себе.

Для наукового світогляду характерне правильне розуміння минулого і сучасного світу, цілісне бачення його наукової картини. Наукова картина світу система уявлень про найзагальніші закони будови й розвитку Всесвіту та його окремих частин. Вона певною мірою є елементом світогляду людини, адже кожен має певне уявлення про те, "звідки взявся світ", "як з'явилося життя на Землі". На основі наукових даних про тенденції розвитку явищ природи можна передбачати їх у майбутньому (так, астрономи визначають наступне затемнення Сонця, вчені-геофізики - землетруси).

Науковий світогляд виявляється у поведінці людини і визначається оптимальним засвоєнням понять, законів, теорій, готовністю обстоювати свої ідеали, погляди, переконаністю у щоденній поведінці та діяльності. На його визначальній ролі у поведінці людини наголошував В. Сухомлинський: "Переконання - це не лише усвідомлення людиною істинності світоглядних та моральних понять, а й особиста її готовність діяти відповідно до цих правил і понять. Переконаність ми спостерігаємо тоді, коли діяльність людини мотивується світоглядом, коли істинність того чи іншого поняття не тільки не викликає в людини сумнівів, а й формує її суб'єктивний стан, її особисте ставлення до істини".

5. Суб’єктивний ідеалізм Дж.Берклі.

Суб'єкти́вний ідеалі́зм бачить першооснову буття у свідомості суб'єкта. Об'єктивний ідеалізм як першооснову буття розглядає дух або ідею, що існує об'єктивно, поза суб'єктом.

Основна думка: світ складається не з готових завершених предметів, а є сукупністю процесів, в яких предмети, що здаються незмінними, так само як поняття, що виникають в уяві, перебувають у безперевній зміні на основі поступального розвитку.

Вже у перші роки своєї навчання у університеті Берклі переконується в успіхи математично-природничої грамотності. І тому своє завдання у створенні «власної філософської системи бачить у протидії поширенню матеріалістичних поглядів». Защите релігії він присвячує все своє життя. (8)

Вчення, створене Берклі це - суб'єктивний ідеалізм. Відкинувши буття матерії, воно визнає існування лише людської свідомості, у якому Берклі розрізняє «ідеї» і «душі» («уми»). Найкращі його праці, у яких говорить своє філософію, було написано їм у молодості, це «Досвід нову теорію зору», «Трактат про принципи людського знання», «Три діалогу між Гиласом і Филонусом».

У 1709 року Берклі публікує свій «Досвід нову теорію зору». Під час створення цього твору Берклі непокоїть необхідність усунення ідеї первинних якостей, незалежних від нашої свідомості, які підтверджують реальність матерії, саме матерії поза розуму. А первинне якість, особливо - по праць Декарта, вибороли загальне визнання, це і є протяжність тіл. (6, З. 353) Берклі публікує свій «Досвід…» спеціально із єдиною метою спростувати загальне упереджене (на його переконання) думка. «Мій задум у тому, щоб показати, як ми у вигляді зору сприймаємо відстань, розміру й становище предметов».(1, З. 20)

Результат, на думку Берклі успішно досягнутий, стало те, щоб довести, що відстань, величина і становище предметів зовсім не від є первинними, об'єктивними (тобто независящими від суб'єкта) якостями предметів, а скоріш, нашими тлумаченнями. У насправді: «Коли ми ще дивимося на близько розташований предмет обома очима, то мері його наближення і видалення ми, ми змінюємо напрям погляду, зменшуючи чи збільшуючи проміжок між зіницями; це й зміна напрямку погляду чи рух очей супроводжується відчуттям, що саме воно дає розуму уявлення (ідею) про більшому чи меншому відстані». «…коли предмет перебуває в якомусь відстані, та був присувається ближче до очей, ми можемо уникнути, хоча на короткий час, здобуття права зображення Герасимчука більш расплывчатым, навіть сильним напругою очей. У разі відчуття заміщає невиразне бачення, допомагаючи розуму оцінити відстань від предмета, його вважають то ближчий, що більше зусилля чи напруга зору для одержання більш чіткого бачення». (1, З. 26)

Отже, сприйняття відстані не відбиває реального відстані; таке сприйняття не передає образу реального світу, оскільки відстань залежить від форми діяльності суб'єкта. Проти цієї теорії зору ми могли змогли ефективно використати правила геометричній оптики, на яку простір, вимірюваний з дистанції, мала б поєднуватися з чимось об'єктивним. Проте Берклі нагадує, якби цих правил мали силу, то звідси слід було б, що сприйняття відстані в усіх має бути однаковим. Та, вочевидь, що інша справа. Бажання пояснити зір «через геометрію», на думку Берклі, - лише «фантазія» чи «каприз». (6, З. 355)

Також помилкою було думати, що зв'язок, що об'єднує зорові враження з дотикальними відчуттями, належить а то й безпосередньо до зовнішнім тілах, чи до природі цих речей. (6, С.354-355) Як вважає генеральний Берклі, Зв'язок меду різними типами відчуттів належить до області логіки й об'єктивності: це тільки справа досвіду. Тільки людська душа встановлює зв'язок між «підказками» різноманітного змісту різних типів відчуттів. Отже, душа створює «речі» і надає форму «предметів». Як дотикальні відчуття, і зорові уявлення (образи) є знаки мови природи, які Бог посилає органам почуттів та розуму у тому, щоб молода людина навчився регулювати свої дії, необхідні ля підтримки життя, і співвідносити його з обставинами, щоб забрати своє життя небезпеці. Отже, зір – це інструмент задля збереження життя, але ланів жодному разі не засіб докази реальності зовнішнього світу. Відповідно до Берклі, «об'єктивність виникає маємо основі інтерпретації, тлумачення «знаків» відчуттями, єдино відомими спочатку. І тільки ми встановимо певну зв'язок між різними класами ощущаемы відбиття і розглянемо їх відповідно що склалося з-поміж них взаємної залежності, тільки можна вважати, що зроблено перший крок у побудові реальності». Де Руджеро справедливо нагадує, що Берклі хотів протиставити свою «Теорію зору» як наукового трактату «Диоптрике» Декарта, «Лекциям із оптики» Барроу, «Оптике» Ньютона і «Диоптрике» Молине. Тема був у вищого рівня актуальною завжди і завоювала вчених, попри спробу ускладнити її нагромадженням метафізичних і гносеологічних проблем. Але Берклі по-справжньому цікавили саме горезвісні нагромадження. У одному із своїх листів він повідомляє, що «Досвід нову теорію зору», найімовірніше виявиться непотрібним, проте додає, що сподівається показати наступного трактаті, що «Досвід…», «показуючи порожнечу і неправдивість багатьох областей умоглядної науки, послужить спонуканням до глибокому вивченню релігії, і корисних речей». Берклі має тут у вигляді свій «Трактат про принципи людського знання».

6. Філософські аспекти постмодернізму: симуляційний напрямок Ж. Бодрійяра

Перш за все аналізується поняття «симулякр», яке виникає ще у творах античних філософів для позначення певної подоби, копії дійсності, яка є результатом імітації цієї дійсності. В теорії античної естетики симулякр виступав синонімом поняття «художній образ», а Лукрецій перекладав словом simulacrum те, що Епікур називав eicon, тобто пізнавальний образ.

Семантичне навантаження цього поняття кардинально змінюється у період Нового часу, який характеризується нав’язливим домінуванням значної кількості підробок, імітацій дійсності, особливо в архітектурі. Просвітництво та романтизм лише посилили плинність поняття «симулякр» в напрямку підміни реальності її симулятивними копіями. Найбільш вдалий час для тріумфу симулякру – друга половина минулого століття та ХХІ століття, симулякр символізує кінець референціальності та імітації (Н. Маньковська).

Саме у такому ключі симулякр розглядається представниками постмодерної філософії, які відмовляються від референції на користь інтерпретації, оголошуючи симулякр («точну копію, оригінал якої ніколи не існував», за словами П. Клоссовські) специфічним засобом спілкування, сучасною моделлю комунікації, яка заснована на тому, що співрозмовники повинні реконструювати конотативні сенси висловлювань одне одного, здійснюючи тим самим «відкритість існування», ототожнюючи ідентичність зразка і подібність копії.

Заслуга Ж. Бодрійяра полягає в тому, що він наділив поняття симулякр прозорістю та зробив його наочним. Початок створення Ж. Бодрійяром власного тлумачення симулякра – робота «Система речей», де він приходить до висновку, що не існує жодної сфери буття, вільної від симуляції, основним предметом симуляції мислитель оголошує «природність», конотаціями якої є свобода та відповідальність. При цьому принцип реальності стосовно будь-якої речі виноситься за дужки, усі речі виявляються моделями, і моделей більше не залишається.

Подальший розвиток концепт симулякра отримує у Ж. Бодрійяра в роботах «До критики політичної економії знаку», «Прозорість зла», «Симулякри та симуляція» та ін.

Однією з основних характеристик сьогодення, на думку Ж. Бодрійяра, можна вважати «метафізичну красу зруйнованої абстракції». Оскільки остання вже не є абстракцією карти, копії, дзеркала, концепту. Абстракція тотожна симуляції. Тому наступне поняття – симуляція, яку Ж. Бодрійяр визначає як «породження моделей реальності без першопричин: гіперреальності». У процесі симуляції реальне співпадає з моделями симуляції, зникає відмінність між симуляцією та реальним, між сутністю та явищем, «залишки реального стали пустелею самого реального». Реальне втрачає властивість бути раціональним, а залишається лише операційним, а разом з ним зникає ціла метафізика, заперечується уявна рівнооб’ємність, єдиним виміром симуляції стає генетична мініатюризація. Руйнується традиційна дихотомія «реальне-уявне», замість неї утворюється новий симбіоз «гіперреальне-уявне», єдине, що залишається у спадок – «орбітальне циркулювання моделей та симульоване породження відмінностей».

Симуляцію неможливо подолати, проникнути за її межі не дано нікому, вона «матова, вона не має зовнішнього вияву», втрачено дзеркало, а разом з ним і можливість зазирнути «по інший бік дзеркала». Ж. Бодрійяр переконаний, що симуляція завжди була іманентною сутністю всього того, що відбувалося у світі, а тепер настав час її явної появи, тому симуляція буде присутньою у світі до самого його скінчення.

При аналізі Бодрійярівського теоретичного спадку досить часто доводиться зустрічати поняття «споживання», яке трактується автором безвідносно до матеріальної практики, не визначається ніяким речовим або візуальним змістом образів чи повідомлень, має значення лише те, яким чином все це організовується у знакову субстанцію.

Ж. Бодрійяр і філософема постмодерну: дотичність та відмінність» розкриваються спільні та відмінні риси філософської концепції Ж. Бодрійяра та визнаних представників постмодерної філософії – Ж. Дерріда і М.Фуко.

Одним з магістральних напрямків постмодерної філософії постає дослідження у сфері гуманітарних наук, прагнення до розкриття та розуміння сутності й перспектив сучасних соціальних трансформацій та процесів, створення футурологічних прогнозів стосовно розвитку соціуму у координатах глобалізації, інформатизації та віртуалізації.

Однією з найрозробленіших проблем філософії постмодерну можна вважати проблему мови. Як зауважував Дж. Д. Аткінс, «мова ніколи не була, не може бути і нарешті перестає вважатися нейтральним прихистком сенсу». Саме тому одним з основних предметів постмодерного дослідження стає відношення між позначуваним та позначуючим, при цьому акцент робиться не на значенні, а на позначуванні, що розуміється як рух у сфері позначуючого. Таким чином, сфера семіотики оголошується самодостатньою реальністю, тому сенс не гарантується і не визначається зовнішнім позатекстовим референтом, а перетворюється на релятивно-плюралістичне утворення.

Головними авторами у цій сфері можна назвати Р. Барта, Ю. Крістєву, Ж. Дельоза, Ж. Дерріда, проте і Ж. Бодрійяр не залишився осторонь цього магістрального напрямку дослідження, його концепції знаку та позначення буде присвячений один з підрозділів наступного розділу.

Місце Ж. Бодрійяра у просторі постмодерної філософії досить неоднозначне. Деякі дослідники беззаперечно відносять його до філософів-постмодерністів Н. Маньковська), тоді як інші (О. Дьяков) переконані, що Ж.Бодрійяр завжди знаходиться або «до», або «після» постмодернізму.

Щодо відношення Ж. Бодрійяра до М. Фуко, якому він присвятив книгу з досить провокативною назвою «Забути Фуко», то обидва філософа намагаються розкрити основні протиріччя та недуги сучасної цивілізації, проте, кожний у властивій саме йому манері. Ж. Бодрійяр переконаний у міфічності дискурса М. Фуко, оскільки останній займається вивченням того, що вже не існує – влади. Проте, на думку Ж. Бодрійяра, М. Фуко не може схопити «з середини» своєї генеалогічної теорії того, що влада вже скінчилася, а тому продовжує сприймати її як таку, що існує і розвивається, залишається відданим принципу реальності, проти якого і виступає Ж. Бодрійяр. Влада мертва, вона повністю розчинилася, перетворилася на свою протилежність, самознищилася або отримала гіперреальність в симуляції, саме цього не може ухопити М. Фуко у межах своєї генеалогії влади, адже для нього не існує кінця політики, а є лише її метаморфози.

Певні паралелі можна провести між ідеєю симулякру Ж. Бодрійяр і відомим концептом «слід», представленим у філософії Ж. Дерріда. Обидва поняття приховують відсутність реальності і, керуючись принципом доповнюваності, займають місце предмету, який відсутній. Тобто вони обидва спираються на алібі принципу реальності. Відмінність між двома концептами полягає у тому, що слід покликаний деконстуювати будь-яку презентність, а симулякр до певного моменту її підтримує. Також вони мають діаметрально протилежні часову спрямованість – слід постійно вислизає у минуле, а симулякр прагне до майбутнього. Відсутність референта і будь-якого фіксованого позначуваного – ще одна спільна риса сліду та симулякра, яка дозволяє відкинути принцип реальності як Ж. Бодрійяру, так і Ж. Дерріда у створеній ним дисципліні – граматології.

Відмінність між двома філософами також є – це питання відношення до структури та структурності. Ж. Дерріда спрямовує свою діяльність на децентрацію структури, а Ж. Бодрійяр неявно відроджує структурність.

Як зауважує російський дослідник Дьяков, Ж. Бодрійяра одночасно можна визнати структуралістом, гегельянцем та гностиком. Проте багато моментів у його філософській системі дозволяють позицінувати його як філософа постмодерного ґатунку – це використання психоаналітичних та структурних методів та констант, активне користування надбаннями семіотики та семантики, значна увага до знакових систем, відмова від претензії на всеохоплюючу перспективу власної творчості.

7. Атоми, амери та хронони Левкіппа та Демокріта як вирішення проблеми буття і небуття

Філософія Левкіппа вперше поєднує поняття «буття» з поняттям «першоелемент» у понятті про атом — неподільну частинку, яка рухається в порожнечі. Про Левкіппа не збереглося майже жодних відомостей, однак про Демокрита, його видатного учня, існує досить велика кількість суперечливих фактів.

Діяльність Демокрита (460—370 pp. до н. е.), за свідченнями античних авторів, була спрямована на розвиток вчення Левкіппа. Тому вчення про атомізм розглядається як теорія Левкіппа — Демокрита. В ній зберігається елейська концепція вічного, сталого і непорушного буття (як і самі атоми). Зберігається і характер чуттєвого існування (лише в уяві, а не в думці) розмаїття навколишнього світу: «Лише в уяві існує колір, солодке, гірке. Насправді ж існують лише атоми і порожнеча». На відміну від елеатів, змушених заперечувати реальність даного в чуттяхруху, Демокрит приймає ідею Емпедокла і Анаксагора про множинність фундаменту світу. Поділ дійсності на нескінченну множину атомів (неподільні елементи), однакових за своєю структурою, але відмінних за формою, вагою, і нескінченну порожнечу як реальну умову руху атомів, дає змогу теоретично розв'язати проблему єдиного буття і різноманітності даної в чуттях дійсності. В понятті атома знаходить своє відносне завершення принцип індивідуалізації (розділення на нескінченну множину часточок, серед яких немає жодної абсолютно тотожної іншій) цілісно-мінливого (у іонійців) або цілісно-незмінного (у елеатів) Космосу.

Атоми рухаються і утворюють найрізноманітніші з'єднання, які сприймаються людьми як різні речі, процеси, що виникають і зникають. Але це розмаїття, стверджує Демокрит, удаване: немає різних речей, процесів, є лише різні з'єднання одних і тих самих атомів. Атомізм можна розглядати як філософське усвідомлення реальної життєвої ситуації в рабовласницькому суспільстві, адже атоми тотожні своєю неподільністю і відрізняються лише зовнішньою, тілесною формою, як і люди тотожні в своїй«людяності», але різні за зовнішністю. Ці атоми рухаються відповідно до необхідності в порожнечі, так і люди рухаються відповідно до свого місця в суспільному житті. Соціальний підтекст атомістичної теорії яскраво демонструє римський переклад грецького слова «атом» — «індивід».

Демокріт (Демокрит) Абдерський (грецькою: Δημόκριτος) (приблизно 460—370 роки до н. е.), давньогрецький філософ-матеріаліст, засновник атомістичної гіпотезипояснення світу.

Дата добавления: 2014-12-16