Ритуали 5 страница

Уявлення про тілесне і духовне зазнали в історії культури значну трансформацію. Античність, яка залишила у спадок мистецтво турботи про себе, високо цінувала здорове і красиве людське тіло, що стало не природним, а культурним, наділеним суспільно значимими символами. Зовнішність, манери, жести, одяг - усе це свідчило про походження і становище людини і виражало його ставлення до системи громадського порядку. Стародавні суспільства взагалі надавали значення не стільки тому, що думає або переживає людина, скільки того як він поводиться. Середньовіччя, навпаки, надмірно інтенсифікувало дух і культивувало не стільки турботу про тіло, скільки турботу про душу, в рамках якої вироблялася складнапсихотехніка стримування афектів і потягів. У нових суспільних умовах все більш важливим ставали бажання, наміри і думки людини і тому контроль за пристрастями душі ставав серйозною суспільною проблемою. Її рішення взяла на себе релігія, ефективно використала для цього процедури покаяння, що діють на основі ретельних класифікацій гріхів. У Новий часосновної антропологічної константою зробився розум, сприяє зростанню самодисципліни, стриманості, передбачливості та далекоглядності людей.
У класичній філософії людина вважалася господарем власного Я, здатним керувати душевними пристрастями і тілеснимибажаннями на основі розуму. Разом з тим безліч мимовільних дій, незрозумілих фобій і неврозів свідчили про те, що вчинки людини визначаються не тільки раціональними суспільними нормами, але і несвідомими афектами, потягами і бажаннями, які з причини їх не моральності витісняються зі свідомості, але залишаються при цьому сильнодіючими мотивами поведінки і викликають або осуджені суспільною мораллю проступки, або у разі придушення цих бажань до найсильнішим нервових розладів. Критика метафізики розуму і реабілітація несвідомого Фрейдом може зрівнятися з коперніканської революцією, що перетворила Землю з центру Всесвіту в рядову планету Сонячної системи. Архіпелаг несвідомого, дослідженням якого займався Фрейд, виявився великим, і дуже своєрідним. Для його вивчення виявилися малопридатними класичні методи рефлексії. Вони були трансформовані або замінені психоаналізом. Однак у Фрейда ще збереглися багато застарілих моральніоцінки несвідомого як зосередження всього порочного і аморального. К. Юнг спробував звільнитися від тиску цих догм і розвинув концепцію "архетипів" колективного несвідомого, які, на його думку, виконують роль носіїв культурної енергії і сприяють єдності думки, почуття і діла. Мова йде про дуже складну проблему придушення і заборони успадкованих від минулого інстинктів і збереженні при цьому вихідної психічної енергії бажань, яка повинна використовуватися або, як кажепсихоаналіз, "сублімуватися" в культурній творчості.
Життєздатність суспільства багато в чому визначається тілесним і духовним здоров'ям її громадян. З одного боку воно зацікавлене у всебічному розвитку і задоволенні потреб і бажань, а з іншого, прагне перетворити їх для приведення у відповідність з можливостями політики та економіки. Сьогодні на це звертають явно недостатня увага, що викликано застарілим розумінням влади як форми заборони, репресії і обману. Це "критико-ідеологічне подання не відповідає дійсності, тому що влада не тільки пригнічує, але і інтенсифікує штучні тілесні бажання і вже не просто обманює людей, а робить їх такими, якими потрібно.
Виникає питання: як же можлива зміна тіла? Хіба воно не є природною даністю, а його потреби природними і незмінними? Зрозуміло тіло росте, формується, старіє і вмирає як вегетативна система, непідвладна вказівками розуму. Однак ще з давніх-давен здійснюється всебічна культивація тіла з метою пристосування людини для виконання тих чи інших суспільних функцій. Тіла раба і пана, лицаря і священика, вченого і робочого значно відрізняються один від одного і при цьому не стільки зовні, скільки внутрішньо за типом реакцій, потягів, здатності самоконтролю та самоврядування. Фізичні ігри і танці, розфарбування і татуювання, вироблення манер і жестів, контроль над афектами - все це сприяє управлінню тілом, його потребами і потягами. Цивілізація пов'язана насамперед із формуванням особливих дисциплінованих тіл, на дресуру яких будь-яке суспільство витрачати значні зусилля. Наприклад, становлення капіталізму пов'язано не тільки з інтелектуальними або технічними відкриттями, але і з перетворенням лицаря і селянина в буржуа і робітника. Для цього треба було створення спеціальних дисциплінарних просторів, в рамках яких відбувалася заміна старої системи стимулів і реакцій на нові бажання і прагнення.
Враховуючи досвід культури, що створює штучні, символічні суспільно необхідні тіла, філософія повинна звернути пильну увагу на історію тілесності. Хоча сьогодні суспільство не вдається до тортур і покарань з метою дисциплінарного впливу, проте не можна сказати, що тіло "приватизовано" і є так би мовити особистою власністю людини, вільного відчувати і задовольняти будь-які бажання. Насправді сім'я і школа, література і медицина у формі різного роду моделей і рекомендацій здорового і красивого способу життя сприяють самоконтролю і самодисципліни щодо тіла.
Спостерігаючи широкомасштабне технічне освоєння природи, людство не помітило появи не менш вражаючих технологій перетворюють внутрішню природу людини і перш за все систему його тілесних імпульсів і бажань. Традиційні практики дресури і дисципліни тіла, що включають не тільки тілесні покарання, але і систему фізичних вправ, дієту, танці, практичні навички, виявилися недостатніми у сучасній цивілізації. По-перше, підвищилися вимоги до точності, передбачливості і розважливості: сучасна людина за деякими параметрами перевершує своїм терпінням християнських аскетів. По-друге, сучасне виробництво штучних продуктів передбачає штучні потреби: людина повинна любити суспільство, в якому він живе, приймати духовні і матеріальні цінності, які виробляються системою. По-третє, громадський порядок, що реалізується не як зовнішній примус, а як самодисципліна і відповідальність, спирається на складну гру норми і патології, яка перевершує техніку гріха і покаяння і нерідко виявляється занадто ризикованою для людини про що і свідчить зростання психічних захворювань.
Люди хворіють не так, як тварини та психічні захворювання найбільш яскраво свідчать про те, що душевні аномалії маютькультурне походження. Ця обставина не завжди послідовно враховувалося в класичному психоаналізі, представники якого, фіксуючи протиріччя культурних норм і тілесних бажань, нерідко натуралістично тлумачили останні. Насправді "едипів комплекс" зовсім не є чимось вродженим, а складається в буржуазному суспільстві з його новими дисциплінарними просторами: окреме житло, школи з роздільними класами, гувернантки і педагоги, образи "татка" і "матусі" і т.п. Виникає цілком обгрунтована підозра, що "заборонні" бажання, описувані психоаналітиками, не тільки мають штучне походження, але й навмисно інтенсифікуються, щоб ефективно керувати людиною. Втягуючи людини в гру спокуси і морального осуду,суспільство домагається слухняності набагато більш ефективно, ніж прямими заборонами.
Якщо класична філософія вважала розум пануючою і контролює афекти інстанцією в людині, то романтична установка розробляла своєрідну "метафізику екстазу", згідно з якою спонтанна чуттєвість ближче до природи, вона в принципі не підлягає спотворює, влади і стало бути виступає опорою істини і справжнього буття. Поняття несвідомого як модус екстатичного і нераціонального, як вираження стратегії волі до життя, яку сковують знання і мораль, спочатку розроблялося в руслі цієї традиції. Навіть Ніцше, який виявив дивовижну проникливість у викритті механізмів фабрикації тілесних органів, необхідних для існування європейської цивілізації, висунув проект культурної органологіі, тим не менш не цілком звільнився від ідеалізації свого Заратустри бо мислив його в дискурсі абсолютного і досконалого надлюдини, мешканця гірських вершин.
Фрейд, здавалося, звільнився від метафізичних установок і природничих чином приступив до вивчення архіпелагу несвідомого. При цьому головною його думкою представляється підхід до нього як до енергетичного базису, раціональне використання та витрачання якого повинно бути вивчено та поставлено під контроль. Цим підходом визначаються функціїпонять бажання і лібідо, які не вичерпуються, як думали деякі дослідники психоаналізу, відродженням поняття природи. У ньому можна виділити два різних полюси: експлікацію динаміки бажання, включаючи мета і об'єкт, що виконується і відсутній; розуміння лібідо як первинного потягами в роботі "По той бік принципу задоволення", де цей процес досліджується у двох режимах: еросу і Танатоса. Початкова енергія розтинають на два потоки, які задають психіку, тілесність і їх окремі органи. Найбільш цікавою аналогією виглядає характеристика цих потягів як нескінченного повторюваного процесу, що маєкібернетичний, тобто стохастичний характер. Нескінченне повторення за умови відсутності єдності танатосу і еросу свідчить про щось інше, а саме на те, що насолода - це перш за все енергетичний процес. Саме в цьому полягає своєрідність фрейдовского підходу до задоволення, яке зазвичай розкривається як почуття пов'язане зі споживанням, спогляданням, розумінням, моральним задоволенням і т.п. Бажання виступає як лібідо, як продуктивна сила здатна до різноманітним перетворенням і змінам в найнесподіваніших формах, і як енергія, каналізіруемая та яка використовується в різних системах для виробництва необхідних афектів, тобто перетворювана в щось інше. Ця сторона бажання описана Фрейдом при роз'ясненні принципу константності, що з'єднує ерос і реальність. Саме тут найяскравіше проявляється подібність з Марксом, який використовував поняття робочої сили як підстави суспільної системи. Як і ерос вона підпорядкована своєму принципу константності, який реалізується в законі вартості, що забезпечує обмениваемость різноманітних продуктів праці. Інший режим енергії притаманний лібідо, яке, як здається, не регулюється і не контролюється в рамках суспільної системи праці абодискурсу бо це енергія смерті і руйнування. Але фактично ця енергія виявляється настільки ж позитивної як і та, що циркулює по мережах порядку і використовується для відтворення, але відрізняється лише надмірністю і тому тематизує Фрейдом не якбіологічні регулярні ритми, а як "хімічні" реакції, що мають вибуховий характер викликають страждання, і в цьому за своїми наслідками подібним "криз" Маркса. Таким чином не можна вважати, що Фрейда цікавив якийсь невимовний або заборонений предмет або зміст мрій. Для нього найважливішим було вивчення перетворення енергії бажання в різноманітних формах маніфестіруемого змісту від опису сновидінь до наукової і художньої творчості.
У цьому і проявляються кордону психоаналітичного проекту, який вимагає доповнення смисловими інтерпретаціями. "Але, - як зазначив П. Рікер, - загальну структуру, в яку можна було б вписати фрейдовскую метапсихологію, поряд із далекими психоаналізу герменевтики, потрібно створювати майже заново" (Рікер П. Конфлікт інтерпретацій. М., 1995. С. 222). Фрейдовский регресивний підхід, що виявляє в культурних феноменах сліди архаїчних бажань, є вираженням спроб викриття свідомості, розпочатих Марксом і Ніцше. Класичним теоріям культурної творчості, орієнтованим на розкриття ролі вищих цінностей, вони протиставили "генеалогічний" і "соціологічний" методи редукції свідомості до фундаментальних практикам праці і влади. Разом з тим редукція не виключає проекції: сила опановує справедливістю у формі дискурсу виправдання трансформується з чистого насильства, аргументом якого є смерть, в право, яке хоч і залишається правом сильного, разом з тим загальмовує і обмежує прояв інстинкту агресії. Те ж саме можна сказати і стосовно моралі. Ніцше викривав її як спосіб виживання слабких і заздрісних людей, Фрейд бачив у ній обмежувач вихідних інстинктів еросу і Танатоса і вважав її джерелом нав'язливий невроз. Воля до влади загрожує існуванню і тому для її приборкання необхідно культивування почуття вини, але останнє робить індивіда нещасним і незадоволеним. Так протиріччя основних інстинктів переходить на вищих фазах розвитку в інші конфлікти, які, зокрема, і задають динаміку культури. Тому психоаналітична інтерпретація художньої творчості повинна бути доповнена вивченням тих нових проблем, які викликані цивілізацією. Мережі порядку, поліморфнатехніка влада робить механізми сублімації вихідної енергії все більш тонкими і опосередкованими. У цих умовахгерменевтичні інтерпретація і деконструкція, з'єднані з критичною рефлексією, яка виступає по суті як метагерменевтіка, дозволяють не тільки емансипувати людини від ілюзій і інфантильних бажань, а також від тиску дисциплінарних просторів суспільства, а й контролювати стратегічні орієнтації, цінності структури відмінності і диференціації, визначають цілі, потреби, бажання, смаки та ідеали.
У ході історії формуються різні типи тілесності і кожен суспільний уклад вносить свою лепту у загальноцивілізаційний процес контролю і управління тілом. Воно, таким чином, не може розглядатися як природна даність або незмінна субстанція. У сучасній цивілізації спостерігається особливо інтенсивний процес виробництва нових і екзотичних форм тілесності, який радикалізується мистецтвом, кіно, рекламою, фотографією, комп'ютерною технікою. Поверхня тіла заповнюється все новими знаками і символами, які виробляються мас медіа і читаються людьми. Відмінності "поганого" і "хорошого", "красивого" і "некрасивого", "нормального" і "аномального", що задаються зразками рекламної продукції і використовуються для формування бажання в вироблених товарах, інтенсивно перетворять "природне" людське тіло. У зв'язку з цим філософія, яка традиційно будувалася як критика пізнавальних помилок і ідеологічних забобонів, повинна звернутися до вивчення тілесних практик сучасного суспільства і тим самим сприяти емансипації людей.

19. Релігія як форма суспільної свідомості. Зв’язок і відмінність філософського осмислення світу та його релігійного сприйняття

Релігія — винятково складне явище суспільного життя і за змістом і за способами життєдіяльності. Релігія — єдине явище суспільного життя, що стверджує і намагається обгрунтувати існування надприродного: /Бога, богів, дияволів, духів, чудес. Специфічним поглядом насвіт, природу, людину крізь призму надприродного релігія істотно відрізняється від науки, яка вивіряє вірогідність теоретичних висновків суспільною практикою. Нарешті, релігія багатоманітно вплетена у структуру соціального життя, торкається життєвих інтересів різних прошарків і груп людей. Тому релігію сприймають, розуміють, тлумачать по-різному бідні й багаті, служителі культу та пересічні віруючі, православні і мусульмани, вчені та митці. Усе /снування людини наука поділяє на суспільне буття і суспільну свідомість. Суспільне буття (як буття взагалі) і суспільна свідомість (як і свідомість загалом) — явища, які

Суспільна свідомість, незважаючи на її неосяжність і невичерпну багатоманітність, вичерпують сім її форм: філософія, наука, мистецтво, мораль, політика, право і релігія.

Форма суспільної свідомості — це форма усвідомлення людиною свого суспільного буття. Коли людина усвідомлює його у формі законів природи — це наука; у формі оцінки добра та зла — мораль; загальних категорій — філософія, художніх образів — мистецтво тощо.

Оскільки релігія — одна із форм суспільної свідомості, їй притаманні ті загальні особливості, що властиві загалом суспільній свідомості й виявляються у всіх її формах.

Загальні особливості релігії такі:

релігія відображає суспільне буття, вона вторинна щодо нього; зі зміною суспільного буття змінюється і сама релігія;

релігія, залежна від суспільного буття, водночас перебуває у взаємозв'язку і взаємозалежності з іншими формами суспільної свідомості;

релігія справляє зворотний вплив на буття.

Поряд із загальними особливостями релігія, як і всі інші форми суспільної свідомості, має і свої специфічні особливості. Вона є світоглядною формою суспільної свідомості, як і філософія, визначає світорозуміння людини.

Релігія найбільш віддалена від суспільного буття. Це найбільш стала форма суспільної свідомості, яка найменше піддається змінам, адекватним змінам у суспільному бутті.

Лише всебічне врахування загальних і специфічних особливостей релігії дає можливість її наукового вивчення, тлумачення, прогнозування можливих процесів її еволюції.

Релігія, як і будь-яка інша форма суспільної свідомості, має свої об'єкт і форму відображення.

Об'єкт релігійного відображення. Оскільки релігія — світоглядна форма суспільної свідомості, вона може відображати все суспільне буття.

Як світогляд релігія не обмежена нічим, для світогляду немає заборонених тем. Релігія значною мірою — це фантастичне відображення у свідомості людей тих зовнішніх сил, які панують над ними в буденному їх житті.

Отже, об'єктом релігійного відображення є умови життя людей, передусім ті суспільні відносини, що безпосередньо зачіпають інтереси людей.

У процесі історії об'єкти релігійного відображення змінюються. Спочатку ними були грізні сили природи, які обожнювалися. Згодом виникли суспільні сили, чужі і нерідко ворожі щодо певної людини. Вони, як і природні, обожнювались і сприймалися як потойбічні сили, що керують життям людини незалежно від її волі. Поступово грізні природні та суспільні сили втілювалися в образі богів, а згодом — в образі одного всемогутнього Бога. Виникло уявлення про надприродний світ.

Форма релігійного відображення. Специфікою релігійного відображення є уявлення про надприродне.

Будь-які сторони суспільного буття людина сприймає через призму надприродного і усвідомлює себе як його невід'ємна частка. Умови власного буття людина сприймає як наслідок втручання добрих чи злих надприродних сил.

Отже, релігія — це форма суспільної свідомості, в якій ілюзорно відображаються сили, що панують над людиною в її повсякденному житті і які трансформуються у ЇЇ свідомості у формі неземних сил. Будь-яку релігію характеризує віра в реальне існування надприродного і система опосередкованих зв'язків з ним.

Існує багато інших визначень релігії, адже історично існували й існують конкретні релігії; якоїсь загальної чи абстрактної релігії не існує. Можна зазначити, що релігія є сферою духовного життя суспільства, соціальної групи, особи, способом практично-духовного освоєння світу та сферою духовного виробництва. Релігія — явище багатогранне. Вона є виявом сутності суспільства, аспектом життєдіяльності людини і суспільства, що складається історично; способом існування і подолання людського відчуження; формою відображення дійсності; феноменом культури; певною соціальною підсистемою.

Філософія як методологія пізнання і соціальної дії окреслює магістральнішляхи розвитку суспільства, визначає основні тенденціїдуховнопрактичного осягнення світу, постійно актуалізує докорінніпроблеми людини і буття на шляхах утвердження високих загальнолюдськихцінностей. Філософія як теоретичний світогляд поряд із наукою,мистецтвом, мораллю, правом —одне з видатних надбань людськоїцивілізації та культури. Вона — не тільки візитна картка цивілізації ікультури, а й їхня основа та животворний фермент. Але історично так склалось, що саме філософія була тією колискою, з якоївиросли і наука, і мистецтво, і мораль, і право і набули статусусамоусвідомлюючих особливих проявів людського духу та практикижиттєдіяльності людини і суспільства. Філософські ідеї, школи, напрями подібно до людей, які їх створили, немають буття поза часом та простором. На них лежить відбиток певноїепохи, країни. Це аксіома. Але в ній виражена тільки частина істини щодопоходження та творців філософських ідей, шкіл і напрямів. Якби цяаксіома виражала всю істину, то філософські ідеї та школи народжувалисьі гинули б у часових та просторових межах окремих епох і країн. Алецього не відбувається. Ідеї, проблеми, думки зберігаються століттями інавіть тисячоліттями і не знають просторових та часових меж. Багато у філософії належить, або належатиме, тільки історії. Середбагатьох причин філософської неперервності й універсальності не малуроль відіграють внутрішня логіка розвитку філософських знань танаціональні традиції у формі постановки філософських проблем, підходівдо їхнього вирішення. В історії філософії склалися і у певнихмодифікаціях перманентно повторюються так звані вічні проблеми. Що такелюдина? Що таке природа, або ширше — Всесвіт? Який між ними зв'язок,залежність? Чи може людина пізнати себе, природу, суспільство? Якіформи, методи, засоби пізнання? В чому відмінність явищ і сутностіматеріального і духовного, ідеального світу? Який з цих двох світів єосновою для виникнення й існування другого світу? Чи вони незалежні одинвід одного? Що таке свобода? Чи є підстави для того, щоб людина ісуспільство могли сподіватися на здобуття свободи? Що таке людськіцінності — Істина, Добро, Мудрість, Гармонія? Що таке життя та смерть,яке їхнє ціннісне значення для окремої людини і суспільства? Фундаментальна роль належить філософії у розвитку і обгрунтуваннікультури людства. У теоретичному плані культуроохоронна та культуротворча роль філософії полягає у розробці онтології культури, увідповіді на питання: що у бутті матеріальної та духовної культуриналежить до справжніх, а не ілюзорних людських цінностей. Успішний пошук конструктивної відповіді — передумова збереженнянормального культурного середовища. Продуктивна місія філософії, їїсоціальна цінність полягає насамперед у її антропологічному призначенні:допомогти людині ствердитися у світі не лише як свідомій, а йвисокоморальній, емоційно чуйній, розумній істоті. У добу загостренняглобальних проблем філософія покликана проаналізувати допустимі межі"інструментального" ставлення до світу та альтернативні шляхи прогресу,розвитку цивілізації. Нині, на межі тисячоліть, немає нічогоактуальнішого, ніж збереження життя на Землі, запобігання глобальнійкатастрофі людства. Сучасна філософія не може абстрагуватися відможливого апокаліпсису, має бути філософією життя, і в цьому полягає їїпокликання. Хоч зв'язок філософії з політикою, навіть філософське осмисленняполітики, не дають ніяких підстав для того, щоб змішувати, ототожнюватиці якісно різні форми суспільної свідомості. Як теоретична формасуспільної та індивідуальної свідомості філософія осмислює стратегічнішляхи загальнолюдського існування і містить у собі заряд гуманістичноїдальнодії. Філософія має сенс не замикатися в "національних" межах,рамках, а долати еклектичність і створювати фундаментальні філософськіпраці та нові парадигми наукового пізнання й суспільного поступу. Серед повчальних уроків цінностей філософії чільне місце посідає і урокз німецькою класичною філософією. Свого часу німецька класичнафілософія подолала зведення філософії до теорії пізнання, до логіки таметодології науки і вийшла на рівень розуміння філософії якінтегрального духовного феномена, як самосвідомості всієї культури, а нелише науки. В той же час німецькі класики не створювали філософію зарадифілософії, а підкреслювали її слугову роль у суспільному та особистомужитті. У Канта, наприклад, теоретична свідомість (розум), підпорядкованапрактичній, тобто моральній; у Шеллінга — естетичній; у Гегеля —осягненню епохи ("філософія є у думках схоплена доба"); у Фейербаха —антропології. Зазначені аспекти підкреслювали, що завданння філософіїполягає в духовнопрактичному осягненні людиною світу, утвердженнігуманістичних цілей. Важливо наголосити, що в індивідуальному аспектіцінність філософії — у пробудженні творчого, конструктивного осмисленнялюдиною самої себе, світу, суспільної практики та витоків суспільногопоступу в майбутньому, пробудження до свідомого світосприйняття, употрясінні свідомості. Потрясінння — пролог до пробудження духу, до самостійного духовногожиття особи, до самосвідомості. У цьому випадку очевидне, те, до чогозвикли, перетворюється у проблему, в сумніви, а звідси починаєтьсявнутрішній діалог людини з самою собою, народжується процесфілософствування. Якщо у людини немає пориву до нових горизонтів своєїсвідомості, самоусвідомлення буття, картини світу, то без цього фактичнонемає філософії, і навчити її не можна. Свого часу Кант писав у трактаті"Про педагогіку": "Взагалі не можна назвати філософом того, хто не можефілософствувати. Філософствувати можна навчитись лише завдякисамостійному застосуванню розуму". Душа філософії — рефлексія як. принцип людського мислення, що спрямовуєйого на осмислення і усвідомлення власних форм та посилань. Без цьоговона перетворюється у звичайне знання про щось, але тільки не про себе.Роздуми ж є переосмисленням, тобто перетворенням знань у проблему, яказасвідчує межі 28 знання, досвіду, вміння та виявляє нове незнання. Атому філософія цілком вільна від самовдоволення; вона є втіленнямскромності та самокритики. Сократ сформулював два фундаментальнізавдання філософії: "Пізнай самого себе" та "Я знаю, що я нічого незнаю". Його ж видатний учень Платон у діалозі "Тімей" розцінив філософіюяк такий дарунок богів смертному людському роду, кращого за який не булоі не буде. Сказати: "Я не знаю" — означає знайти в собі мужність взятипід сумнів завершеність, остаточність своїх суджень. Це, за словамиМиколи Кузанського, "вчене незнання", а зовсім не невігластво. Отже,філософія вимагає невпинного поповнення знань про світ і людину, алезаради продуктивної праці над собою. Тут основним імперативом філософіїє навчити людину мислити пошуково, творчо, самостійно. Сучасний світнадто складний, суперечливий, динамічний, і місце людини в цьому світі,її мобільність і творчість завжди вимагатимуть постійного філософськогоаналізу й осмислення. 2. Релігія як форма світогляду людства Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому ібільш дослідженою. Світогляд — постійний супутник людськоїжиттєдіяльності на будьякому етапі історії суспільства. Найбільшвивченими історичними формами його є міф та релігія. В ній буттяосягається іншими, ніж у міфі засобами. В релігійній свідомості вжечітко розділяються суб'єкт і об'єкт, а отже, долається характерна дляміфу неподільність людини й природи і закладються основи проблематики,яка стане специфічною для філософії. В релігії ідея відділяється відматерії і навіть протиставляється їй. Світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, горний ідольний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатисяяк наслідок надприродного. Міфологічні ж персонажі (а в пізніх міфах"язицьких релігіях" і боги) живуть у феноменальному світі (на горіОлімп, на горі Меру тощо). У релігії виникає зовсім інший, ноуменальнийсвіт, недоступний органам чуттів і розуму, а тому в об'єктинадприродного світу треба вірити. Віра і виступає головним способомосягнення буття. Релігія постулює світ ідеальних сутностей, що упрактичному плані веде до обгрунтування пріоритету духу над тілом,необхідності турботи про душу з усіма наслідками для способу життявіруючих, які звідси випливають. Зв'язок із богом через культ тарелігійну організацію (церкву) є критерієм наявності релігійногосвітогляду і належності до певної конфесії. Другою особливістю релігійного світогляду є його практичність, оскількивіра без справ мертва. А в зв'язку з цим віра в бога та надприродний та надприроднийсвіт взагалі викликає своєрідний ентузіазм, тобто життєву енергію, яканадає розумінню цього світу життєвого характеру. Релігію творить народ,він є і суб'єктом і об'єктом релігійної творчості, яка в історіївиступала джерелом потужних зрушень у суспільстві. В релігії поряд ізсвітовідчуттям добре розвинене світорозуміння, тобто є релігійна ідея,яка обґрунтовується теологами. Але в тому й полягає особливість іпривабливість релігійного світогляду, що в ньому ідея пройнята своєрідноекзальтованим почуттям, вона переживається і підживлює віру. Краще всіх,мабуть, про роль почуття в релігії сказав апостол Павло: "Коли я говорюмовами людськими й ангельськими, та любові не маю, — то став я як мідьта дзвінка або бубон гудячий. І коли маю дар пророкувати і знаю всітаємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть горипереставляти, та любові не маю, — то я ніщо. І коли я роздам усі маєткисвої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любові не маю, — топожитку не матиму жодного... Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва йіснують, — та припиняться, хоч мови існують, — замовкнуть, хоч існуєзнання, — та скасується" (Кор., 13, 13). Якщо для міфа головним є обгрунтування зв'язку індивіда з родом, то длярелігії — досягнення єдності з Богом як втіленням святості та абсолютноюцінністю. В цьому полягає позитивне значення релігії, бо чим є життя,коли нема нічого святого і все піддається нігілістичному запереченню,людині нашого століття добре відомо. Але й засилля релігійногосвітогляду становить певну небезпеку. Слід пам'ятати, що ні релігійнийфанатизм, ні поліцейський атеїм не є альтернативою. 20. Парменід про властивості буття. Проблема небуття у елеатів.

Основоположником елейєької школи (м. Елея на півдні Італії) був Ксенофан — один з перших раціоналістичних критиків міфологічного світогляду. Але слава Елея пов'язана з іменами Парменіда й Зенона. Парменід і його послідовники переконливо показали, що результатом людського пізнання є не одна, а дві різні картини світу — чуттєве сприйняття дає одну картину світу, а розум — іншу, причому ці картини світу можуть бути принципово протилежними.

Елеати вважали, що з двох картин світу справжньою є та, котра осягається розумом. Першооснова світу — буття як таке — є для них абстрактно-філософською категорією. Елеатівське буття — це специфічний теоретичний об'єкт, предмет філософського й ніякого іншого пізнання. На думку елеатів, такий об'єкт (буття) ніколи не виникав, не може зникнути, він цілісний — єдиний, нерухомий, завершений і досконалий. А найголовнішим є те, що буття осягається тільки розумом і в жодному випадку не чуттєво. За Парменідом, є два шляхи пізнання — "шлях істини" й "шлях думки". Шлях істини це пізнання єдиного буття за допомогою розуму, виділення його з нескінченної якісної різноманітності речей, що є небуттям. Шлях істини — це відділення буття від небуття. Шлях уявлення — це пізнання образів на рівні чуттєвого сприйняття, що не дає знання буття, а тільки рухається на рівні поверхневих властивостей речей, на рівні явища, небуття. Шлях уявлення — це шлях нефілософ-ського, хибного пізнання.

Дата добавления: 2014-12-16