Ритуали 2 страница

Демокріт народився в місті Абдери у Фракії. Він багато мандрував світом, вивчив філософські та натурфілософські ідеї різних народів (Єгипет, Вавилон, Персія, Індія,Ефіопія).

Демокріт розвинув вчення про атоми свого вчителя філософа Левкіппа, що є головним досягненням демокрітової філософії.

Демокріт приходить до ідеї неподільних атомів, які можуть бути різної конфігурації: гачкоподібні, якореподібні, кутасті, вигнуті тощо.

За Демокрітом фізичні атоми неподільні, але подумки в них можна виділити певні частини – точки, які не мають ваги і які не можна від атомів відторгнути. Це – уявна частина атома – „амера” (та, що не має частин). Згідно з деякими свідченнями (серед них є опис так званої „площі Демокріта” у Джордано Бруно), у найдрібнішому атомі було 7 амер: верхня, нижня, ліва і права, передня і задня, серединна. Це була математика, узгоджена з даними чуттєвого сприйняття, які говорили, що, яким би малим не було фізичне тіло - наприклад, невидимий атом, - точки частини (сторони) у ньому завжди можна уявити, ділити нескінченно навіть подумки неможливо.

8. Маніхейство як історична альтернативи християнства: смисл вчення.

Маніхе́йство (фарсі آیین مانی Āyin e Māni; кит. 摩尼教; піньїнь:Móní Jiào)складенезвавилонськохалдейських, юдейських, християнських, іранських (зороастризм) гностичнихуявлень синкретичне релігійне вчення перса Мані, або Манеса.^[1] Поруч із зороастризмом імітраїзмом маніхейство було однією з найвпливовіших іранських релігій.

Шість сакральних книг маніхейства було написано сирійською арамейською мовою, але незабаром, задля поширення релігії, було перекладено іншими мовами (пехлеві, согдійською,уйгурською, китайською, латиною, грецькою, коптською).

Вчення Мані — це дуалістичне вчення про боротьбу добра і зла. Беручи своє коріння ізгностицизму, воно вимагало від певного кола адептів найсуворішої врівноваженості, особливо щодо харчування, статевого життя, фізичної праці. Більшість маніхейських мирян дотримувалися лише деяких із необхідних правил, що не позбавляло їх можливості спасіння.

Оскільки Мані вважав себе останнім і головним із пророків Бога добра (перед ним пророками були Авраам, Мойсей, Заратуштра, Ісус, Будда), він прагнув поєднати всі основні віровчення і замінити їх, тому він зазнав переслідувань з боку представників усіх цих релігій, зокрема з боку зороастрійських священиків, від рук яких і помер. Попри це, маніхейство набуло певного впливу поза межами держави Сассанідів, а пізніше Аббасідів: на схід — до Китаю і Сибіру, на захід — до Іспанії і Галлії; Августин, який згодом різко виступав проти маніхейства, протягом 7 років був адептом цього культу.

Мані (перс. مانی‎, [mɔːˈniː], східноарамейська Mānī ḥayyā «живий Мані», грец. Manichaíos,лат. Manes або Manichaeus; 14 квітня 216, Мардіна, неподалік від Ктесифону — 14 лютого 276 або 26 лютого 277, Гондішапур) — засновник маніхейства, релігії, названої його іменем.

Перська держава того часу перебувала під відчутним впливом зороастризму. Але Мані, як відомо, виріс у християнсько-іудейському оточенні. Батьки Мані (Патик і Маріам) походили з парфянських княжих родів. Молодість Мані провів у монастирі гностиків, можливо, мандеїв або елкасаїтів, але у віці 24 роки, на його думку, отримав одкровення згори й вирішив заснувати нову релігію. Як проповідник Мані дуже багато подорожував по Індії, Персії, Середній і Передній Азії, брав участь у дискусіях з релігійними діячами різних релігій — індуїзму, буддизму, юдаїзму, гностичних і не гностичних гілок християнства, зороастризму, що призвело до використання у маніхейських текстах символіки всіх цих вчень, оскільки Мані був впевнений у сутній єдності світових релігій.

Мані розумів себе, немов наступника засновників релігій: Заратустри, Сіддхарти Гаутами (Будди) і Ісуса Христа. Тому його релігія мала синкретичний характер і містила елементи вищезгаданих релігій. Філософський рух гностицизму також мав значний вплив на вчення Мані.

Під час правління Шапура I (242−273) Мані зміг вдало розповсюдити своє вчення у Персії. Наступник Шапура Бахрам І за вимогою магів — представників старої релігії, наказав заарештувати і стратити Мані.

До своєї страти він проповідував лише у перській державі, та його послідовники поширили вчення на захід в Римську Імперію і на Схід в Китай. Комбінація різних елементів призвела до того, що у Середземномор'ї маніхейство називали «церквою Святого Духа», а в Мані багато хто вбачав обіцяного Христом параклета. В інших частинах світу Мані вважали реінкарнацією Лао-Цзи або новим Буддою.

Згодом маніхейство припинило своє існування в Ірані, але інформацію про прихильників Мані у Китаї та столиці країни Сіань сягають кінця правління династії Тан. Уйгурський керманич Бугуг-хан (759—780) затвердив маніхейство офіційною релігією, і вона залишалося нею до монгольського завоювання. Маніхейство було також державною релігією великої сибірської державиЄнісейський каганат[1]. На Заході маніхейство, починаючи з IV століття, зазнало переслідувань, але й тут маніхейські громади були порівняно численними. Зокрема, один із отців церкви, Августин Аврелій до 387 був послідовником маніхейства, яке пізніше критикував у своїй «Сповіді».

Сучасний стан[ред. • ред. код]

Маніхейство мало значний успіх у різних куточках світу протягом багатьох років успішно змагалося з іншими тогочасними релігіями, що мали статус державних. Причина цієї популярності у надзвичайній простоті і наочності маніхейського міфу, а також у дивовижній здатності пристосовуватися до різних культурних оточень, у які потрапляли маніхейці. Маніхейство мало чітку і структуровану церковну систему, завдяки якій була розгорнута широка місіонерська і перекладацька діяльність. Етичне вчення маніхеїв, яке надавало віруючим самим вибрати, яким шляхом вони підуть: або найсуворішим шляхом «досконалого», або дотриманням простих правил, яких звичайному віруючому достатньо для спасіння.

Попри все це майже скрізь маніхейство стало «світовою єрессю», існування якої інколи попускалось владою. Все ж, стати тією релігією, якій судилося бути єдиною вірою, що об'єднала б усі релігійні погляди людей, маніхейству не вдалось.

9. Поняття, судження та умовивід як форми мислення

Умовивід — форма мислення, за допомогою якої з одних думок (засновків) одержують нові думки — висновки.[ред. • ред. код]

Під «умовиводом» розуміють і розумовий процес виведення нового знання із суджень, і саме нове судження як наслідок розумової операції.

Умовивід за своєю структурою складніший, ніж поняття судження, форма мислення. Поняття і судження входять до складу умовиводу як його елементи. Будь-який умовивід складається із засновків та висновку.

Засновки — це судження, із яких виводиться нове знання.

Висновок — судження, виведене із засновків.

Умовивід — це логічний засіб здобування нового знання. У процесі умовиводу здійснюється перехід від відомого до невідомого. Об'єктивною підставою умовиводу є зв'язок і взаємозалежність предметів і явищ дійсності. Якби навколишній світ складався з нагромаджених не пов'язаних між собою випадкових предметів і явищ, то від знання одних предметів не можна було б перейти до знання інших і, отже, умовивід як форма мислення був би неможливим. Але оскільки предмети і явища об'єктивної дійсності взаємопов'язані, підпорядковані певним законом, то існує не тільки можливість, а й необхідність пізнання одних предметів на підставі знання інших. Умовиводом є не будь-яке сполучення, я тільки таке, у якому між судженнями існує логічний зв'язок, котрий відображає взаємозв'язок предметів і явищ самої дійсності. Якщо ж предмети дійсності не пов'язані між собою, то й судження, що відображають ці предмети, логічно будуть не пов'язаними і тому вивести із них якесь нове значення, тобто побудувати умовивід, не можна.

У будь-якому умовиводі слід розрізняти три види знань:

* Вихідне знання, те, з якого виводять нове знання — воно міститься в засновках умовиводу.

* Висновкове знання — міститься у висновку.

* Обгрунтовуюче знання — знання, котре пояснює правомірність висновку із засновків.

Обгрунтовуюче знання міститься в аксіомах і правилах умовиводів, воно не входить до складу умовиводу у вигляді окремого судження, а складає логічну підставу висновків, дає відповідь на запитання про те, чому висновок, здобутий з тих чи інших суджень, є правомірним і необхідним.

Дедуктивним (від латинського слова deductio — виведення) називається умовивід, у якому висновок про окремий предмет класу робиться на підставі класу в цілому. У дедуктивному умовиводі думка рахується від загального до окремого, одиничного, тому дедукцію звичайно визначають як умовивід від загального до часткового.

Щоб дійти дедуктивного висновку, необхідно мати подвійне знання, засновки:

1) засновок, що має загальне положення або правило, під яке підводиться частковий випадок;

2) засновок, у якому ідеться про той окремий предмет або частковий випадок, який підводиться під загальне положення.

Загальні положення звичайно є готовими, заздалегідь відомими. До них відносяться закони науки, аксіоми, наукові положення принципи й інші судження, в яких міститься знання загального. У юридичній практиці як знання загального виступають норми права(статті кодексів та інших законодавчих актів), положення правових наук, керівні вказівки органів суду, прокуратури та ін.

Дедукція дає висновки достовірні. У цьому одна з її переваг над іншими видами умовиводів. Якщо засновки дедуктивного умовиводу істинні і правильно пов'язані, то висновок буде неодмінно істинним. Проте, якщо один із засновків дедуктивного умовиводу буде не достовірним, а вірогідним, то й висновок у такому випадку буде вірогідним і не може бути достовірним. Дедуктивні умовиводи з вірогідними засновками широко використовуються у судовій практиці під час побудови судових версій, висловлюванні різноманітних пропозицій. Висновок дедуктивного умовиводу має примусовий характер. Це означає, що коли якесь загальне положення визнане істинним і якщо відомо, що частковий випадок підлягає під це загальне положення, то не можна не визнавати наявність загального у цьому частковому випадку.

Розрізняють такі типи дедуктивних умовиводів: категоричний силогізм, умовні силогізми і розподільні силогізми.

Термін «силогізм» походить від грецького слова sullogismos — здобуття висновку чи виведення наслідку.

Категоричним силогізмом називається такий дедуктивний умовивід, у якому обидва засновки є категоричними судженнями.

Розподільно-категоричним силогізмом називається такий умовивід, у котрому більший засновок є судженням розподільним, а менший — категоричним.

Умовно-розподільним силогізмом або лемантичним силогізмом називається силогізм, у котрому більший засновок є судженням умовним, а менший розподільним.

Індукцією називається умовивід, у якому на основі знання частини предметів класу робиться висновок про всі предмети класу, про клас в цілому.

Індукція — це умовивід від часткового до загального. Термін «індукція» походить від латинського слова inductio, що означає «наведення». Повною індукцією називається умовивід, у якому загальний висновок про клас предметів робиться на основі вивчення всіх предметів цього класу. Неповною індукцією називається умовивід, у якому загальний висновок виводиться із засновків, котрі не охоплюють усіх предметів класу.

Безпосередній умовивід — умовивід, до складу якого входить лише один засновок (і, звичайно ж, — висновок).

До безпосередніх часто відносять і деякі інші різновиди умовиводів, зокрема контрапозицію просту (її формулаА-В-ґ-В-Аті умовиводи, в основі яких лежить характер відношень між судженнями за «логічним квадратом» тощо.

Безпосередні умовиводи мають певне пізнавальне значення, а їх осмислення підвищує логічну культуру людини. Назвемо кілька аргументів для підтвердження цієї тези (і водночас спрямованих проти тих, хто скептично ставиться до цієї гранично простої, але «філігранної» форми міркування).

Повною індукцією називається умовивід, у якому загальний висновок про клас предметів робиться на основі вивчення всіх предметів цього класу.

Неповною індукцією називається умовивід, у якому загальний висновок виводиться із засновків, котрі не охоплюють усіх предметів класу.

Індукція через простий перелік – це такий умовивід, у якому загальний висновок про клас предметів робиться на тій підставі, щоб серед спостережуваних фактів не траплялося жодного, який би суперечив узагальненню.

За ступенем обґрунтованості висновку умовиводи поділяють на: достовірні (необхідні) і ймовірні (правдоподібні). Висновки перших є необхідно істинними (за умови істинності засновків і правильності зв'язку між ними), а висновки других - імовірно істинними, навіть за умови істинності засновків. Залежно від кількості засновків, що входять до складу умовиводів, останні поділяють на безпосередні (до складу яких входить лише один засновок) та опосередковані (які містять у собі два і більше засновків).

Безпосередні умовиводи (йдеться про різні види перебудови судження) дають можливість:

• одержати нову інформацію (вивідне знання) на основі мінімальної кількості вихідних знань — одного простого судження;

• виявити ті знання, які містяться в судженні неявно;

• уточнити співвідношення обсягів суб'єкта і предиката;

• чітко усвідомити, яка інформація є в судженні, а якої немає;

• тонко схопити майже невловимі нюанси думок.

10. Розуміння і співвідношення понять «факт», «віра», «істина».

Факт (від лат. factum — зроблене) — поняття, що має виражену суб'єкт-об'єктну природу, що фіксує реальну подію або результат діяльності (онтологічний аспект) і, що вживається для характеристики особливого типу емпіричного знання, яке, з одного боку, реалізує вихідні емпіричні узагальнення, будучи безпосереднім базисом теорії або гіпотези (в окремих випадках й самої теорії), а з другого боку — несе у своєму вмісті сліди семантичного впливу останніх (логіко-гносеологічний аспект).

Віра — сприйняття людиною чого-небудь (тверджень, свідчень, фактів тощо) як істинних, правдивих, іноді без попередньої перевірки на основі тільки внутрішнього, суб'єктивного переконання, що не потребує більше ніяких доказів. Віра в людському суспільстві існує у вигляді тих чи інших віровчень (релігій, світоглядів, ідеологій, концепцій). З позицій теорій, які ототожнюють буття (суще) і істину, віра — це один із способів бачення буття, а отже істини. Віра в багатьох випадках протиставляється знанню, яке базується на всебічному вивченні та поясненні проявів буття.

Віра — у широкому сенсі це або визнання істинності чогось на підставі свідчення іншого, або мислення чогось як можливо істинного. У вужчому сенсі, однак, віра — це сильна інтелектуальна згода, позбавлена страху помилки, із чимось на підставісвідчення іншої особи, чий авторитет людина визнає, оскільки вона бачить, що ця особа варта довіри. Оскільки така згода інтелекту позбавлена підґрунтя власних доказів істинності, тому вимагається втручання волі, щоб присилувати розум до згоди. Таке втручання волі не є, однак, довільним, але спирається на знання про компетентність свідка чи того, що свідок є вартим довіри.

І́стина — одна з центральних категорій гносеології^[1], правильне відображення об'єктивної дійсності у свідомості людини^[2], її уявленнях, поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях об'єктивної дійсності^[3].

У тлумачному словнику української мови істина трактується також як правда, як положення, твердження, судження, перевірене практикою, досвідом^[4]. В мовах програмування «істина» — одне з двох значень, які можуть приймати логічні змінні^[4].

У формальній логіці істиною вважають одне з двох логічних значень, яке приписують судженням(висловлюванням).

11. Свідомість і час в концепції А.Бергсона

Анрі Бергсон — (фр. Henri Bergson, 18 жовтня 1859 — 4 січня 1941) — французький філософ.

Найхарактернішим для філософії Бергсона є ірраціоналізм та інтуїтивізм. За схемою Бергсона, світ — «тривалість», тотожна відчуттям, — перебуває в позбавленому закономірностей процесі «творчої еволюції», рушійною силою якої є духовний «життєвий порив». Пізнання, за Бергсоном, можливе лише через інтуїцію. Ідеалістична теорія інтуїтивного пізнання Бергсона веде дофідеїзму. Філософські погляди Бергсона мають значний вплив на сучасну філософію.

В кінці XIX — на початку XX ст. найбільший інтерес становлять погляди прихильників філософії життя і екзистенціалізму. У філософії життя найбільш розгорнута концепція творчості дана французьким філософом Анрі Бергсоном. У творі «Творча еволюція» Анрі Бергсон розглядає творчість, життєвий запал як безперервне народження нового, складає суть життя. Та творчість розглядається переважно за аналогією з природно-біологічними процесами і через це протиставляється технічномураціоналізму. Творчість, стверджував Анрі Бергсон, це дещо об'єктивне, що звершується. У природі -у вигляді виникнення нових зразків і переживань. Діяльність інтелекту, за Бергсоном, не здатна створювати нове, а лише комбінує старе. Екзистенціалізм, навпаки, підкреслює духовно — особистісну природу творчості. Носієм творчого початку прихильники екзистенціалізму вважаютьособистість, пояснювану як екзистенцію, тобто як дещо ірраціональне, початок свободи, прорив природної необхідності і розумної доцільності, через яку «в світ проходить дещо». Саме екзистенція як вихід за межі природного і соціального, взагалі «поцейбічного» світу, вносить у світ те нове, що звично називається творчістю.

Відчуття, взяте саме собою є чисте якість, вважає Бергсон, але, аналізованих крізь призму простору, відчуття стає кількістю, чи інтенсивністю. Отже, освіту "фактів свідомості" з урахуванням "фактів реальності" свідчить про зміну форм реальності: реальності надається форма сприйняття.

Хибне уявлення на природу свідомості Бергсон пов'язує з виведенням з науки реального часу. Наука загалом, і психологічна наука, зокрема, оперує тільки з абстракцією часу. Бергсон пояснює абстракцію часу ось на чому прикладі: "аби всі руху під всесвіту заходилися б стали відбуватися удвічі чи тричі швидше, наші формули і що входять до них елементи залишилися незмінними б, бо число одновременностей у просторі залишалося б колишнім" [1; 100]. Тому, укладає Бергсон, у часі наука, передусім механіка, осягає лише одночасність, а русі - лише нерухомість.

На противагу просторовому (не-временному, не-собственному) розумінню часу Бергсон пропонує визначати час як "тривалість", як процес "безперервного становлення", ніж як "совершившийся факт", не як наслідок, виражений алгебраїчним рівнянням. Алгебра може висловлювати у формулах "момент тривалості", "становище у просторі, займане які йшли тілом", але не стані висловити саму тривалість і саме рух. Це тим, що "тривалість і рух суть мислимі синтези, а чи не речі". Хоча рух тіло проходить послідовно всі крапки прямий (кривою) лінії, але рух немає нічого спільного із дуже цієї лінією.

Свідомість як тривалість та здобуття знання про свободу "я"

У зв'язку з викладеним Бергсон проголошує два аспекти існування "я", залежно від цього, сприймаємо ми тривалість безпосередньо чи преломленной у просторі. Глибинні стану свідомості є чистим якістю. "Тривалість, породжувана ними, є тривалість, моменти якої утворюють числової множинності; охарактеризувати це все, сказавши, що вони охоплюють одне одного,- то вже й їх розрізнити... Тварина, мабуть, технічно нескладне собі, крім його відчуттів є й відмінний від цього світ..." [1; 109].

Потік свідомості виносить наші відчуття й переживання назовні,- відбувається становлення світу речей. Ми відокремлюємо речі друг від одного з одного боку, аналогічно тварині, з іншого, відокремлюємо речі ми самих, що ні властиво тварині. Інакше кажучи, ми сприймаємо речі зовнішнього світу - як речі однорідної середовища, "відливаємо в застиглі образи" і надаємо їм форму слова, протиставляючи нашому "я".

Так було в протиставленні вихідному відношенню "я"- тривалість (потоку свідомості людини та переживання) утворюється похідне ставлення (речове, тимчасове), "я"-время. Одне і те "я", помічає роздільні стану, і якими бачить, щоб ці різні стану зливаються між собою, "подібно снежинкам, з яких ми ліпимо сніжок".

Можна пояснити і розвинути думку Бергсона: перше "я" від початку оскільки вона бытийно, друге производно, оскільки функціонально,- хоча така категоричність сумнівна. Коли ж перше "я" здійснює вираз себе за тими словами, коли перше "я" розрізняє у собі різні відчуття й образи "себе", різні уявлення "себе" і своє ці подання у поняттях, тоді з'являється третє "я" - рефлексія,- але це сам Бергсон ще щось каже.

Складне почуття містить у собі велика кількість простих почуттів, але ще останні не вимальовуються ясно, ми можемо сказати, що вони ще реалізувалися і ми їх знаємо. Щойно нашу свідомість починає чітко сприймати окремі елементи почуттів, синтетичне стан психічної життя стало діленим.

Здійснення розподілу неділимого є саме те, вважає Бергсон, що ми називаємо об'єктивністю. І це об'єктивність можлива завдяки розуму людини, який несе просторову упорядкованість у світ почуттів. Свідомість, "одержиме ненаситним бажанням розрізняти", заміняє реальність образами, уявленнями, словами, поняттями, тобто. символами, бачачи реальність лише крізь призму символів. Символічне, тобто. переломлене, отвердевшее і який застиг у слові, свідомість набагато ефективніше задовольняє вимоги соціального життя. Але така свідомість поступово втрачає не врахували наше основне "я".

Щоб виявити основне "я", необхідна мислительна рефлективна робота з розмежування живих психічних станів, тобто. роботи самого свідомості, та його образів, тобто. змісту свідомості. Тим самим було необхідно відокремити время-качество, власне тривалість, від времени-количества. Будь-яка нова враження, з одного боку, триватиме, з іншого,- змінюватиметься,- розрізнити змістовно у структурі природної мови ці дві аспекти було головним завданням Бергсона.

Вирішуючи зазначену проблему, Бергсон підходить до проблеми свободи волі, чи вільної детермінації.

Ми, "намагаючись повернутися до самих собі після екскурсії по зовнішнього світу, почуваємося пов'язаними через руки і ногах", тож виникає запитання: при сприйнятті "я" не запозичаємо ми у зовнішнього світу певні форми, у результаті "я" стає схожим зовнішній світ образу і несхожим на себе? Чи, навпаки, надаємо зовнішнього світу "власну забарвлення", позичену у "я"? Що таке тривалість поза і усередині нас?

Бергсон застерігає, що тривалість повинна бути розтягнуто у просторі: "розмістити тривалість у просторі - отже найсуперечливіших чином помістити послідовність всередину одночасності". З іншого боку, змусити речі тривати, як длимся ми, отже "повідомити простору властивості часу". Тому "поза нас існує взаємна внеположенность без послідовності; а всередині нас - послідовність без взаємної внеположности" [1; 149]. Наука, аналізуючи світ, уловлює в тривалості лише одночасність, а русі - лише становище рушійної тіла, тобто. нерухомість. Це пов'язано з тим, вважає Бергсон, що галузеву науку має на меті передбачити й виміряти світ довкола себе, а й передбачення, і вимір можна тільки щодо простору, тобто. речей, але з процесу, тобто. що триває часу. Наука, по Бергсону, підміняє тривалість протяжністю. Жити з питань науки, означає жити для зовнішнього світу, а чи не собі, але ці "собі" - в бергсоновской інтерпретації.

"Діяти вільно - означає знову опановувати собою, знову поміщати себе у чисту тривалість" [1; 151], не плутаючи "я" і символ "я". Неясные і водночас мінливі стану нашого живого "я" неможливо розділити, ні зафіксувати і пропозицією висловити в слові, не спотворивши природи життя, не омертвив живої тривалості свідомості. Тому Бергсон однозначно на кшталт суворої диз'юнкції вирішує собі питання (це, до речі, є слабким ланкою в концептуальному осмисленні свідомості):

- або "внутрішнє життя", послідовні фази якої несумірні із мовою, або "штучно складене "я" й прості психічні стану, здатні з'єднуватися і расчленяться;

- або різнорідна тривалість, моменти якої взаємопроникають, або однорідне час, моменти якого рядоположены у просторі;

- або інтуїція як засіб розуміння вільного "я", або дискурсивне мислення, символічно що представляє "я" самого себе і скрывающее свободу від самого.

Проблема свободи,- намагається обгрунтувати Бергсон,- породжена непорозумінням: тривалість вільна і від когось залежною; справа людини розібратися й переконатись у цьому і утвердитися у власному свободі.

12.Філософсько-соціологічні теорії суспільств: теорія символічного
інтеракціонізму Дж.Міда.

Мід Джордж Герберт (1863-1931) - американський соціолог і соціальний психолог, справжній засновник символічного інтеракціонізму. Мід був відомий за життя як талановитий лектор, автор безлічі статей. Посмертне видання і перевидання його лекцій і статей, а також фундаментальної роботи "Розум, самість і суспільство" (1934 р.) принесли йому світову славу. розробив теорію, в якій пояснюється сутність процесу сприйняття індивідом інших особистостей і розвинена концепція «узагальненого іншого», до певної міри доповнює і розвиває теорію «дзеркального Я». Відповідно до концепції "дзеркального Я" Кулі, Мід вважав, що становлення людського Я як цілісного психічного явища, по суті, є не що інше, як відбувається "всередині" індивіда соціальний процес, в рамках якого виникають вперше виділені Джемсом Я - усвідомлює і Я-як-об'єкт. Далі Мід припустив, що через засвоєння культури (як складної сукупності символів, що володіють загальними значеннями для всіх членів суспільства) людина здатна передбачати як поведінку іншого людям так і те, як ця інша людина пророкує наша власна поведінка.
Мід вважав, що самовизначення людини як носія тон чи іншій ролі здійснюється шляхом усвідомлення і прийняття тих уявлень, які існують в інших людей щодо цієї людини. У результаті у свідомості людини виникає те, що Мід називав терміном Ме розуміючи під цим узагальнену оцінку індивіда іншими людьми, тобто «узагальненим (генералізований) іншим», іншими словами, те, як виглядають в очах інших «Я-як-об'єкт». Індивід у процесі спілкування як би стає на місце інших індивідів і бачить себе іншою особистістю. Він оцінює свої дії і зовнішність відповідно з представляються оцінками його «узагальненого іншого», ніби дивиться на себе з боку.
Мід вважав, що (Me) утворюють засвоєні людиною установки (значення і цінності), а - це те, як людина в якості суб'єкта психічної діяльності спонтанно сприймає ту частину свого Я, яка позначена як (Me). Сукупність (I) і (Ме), утворює власне особистісне, або інтегральне Я (Self). (I) трактується Мидом скоріше як імпульсивна неупорядкована тенденція психічного життя індивіда, майже аналогічна фрейдовскому, несвідомого. Будь-яка поведінка починається в якості імпульсивно реагує (I), але далі розвивається і закінчується як (Ме), оскільки виявляється під впливом соціокультурних факторів. (I) дає імпульс до руху психічного життя; (Ме) направляє його в певні рамки.
Мід (1934) пояснював розвиток взаємної, міжособистісної перспективи у дитини грою, причому такий, коли дитина спочатку грає один безпосередньо імітуючи інших, а потім, коли їм засвоєні правила групової гри, програючи ролі учасників уявного взаємодії. Це усвідомлення «узагальненого іншого» розвивається через процеси "прийняття ролі» і «виконання ролі». Прийняття ролі - це спроба прийняти на себе поведінка особистості в іншій ситуації або в іншій ролі. Учасники дитячих ігор приймають на себе різні ролі, наприклад, при грі в будинок (ти будеш мамою, ти-татом, ти - дитиною). Виконання ролі - це дії, пов'язані з дійсним рольовим поведінкою, в той час як прийняття ролі тільки претендує на гру. Рольова гра дає йому можливість випробувати (чи, принаймні, наблизитися до цього) тип відповідної реакції, що викликається в інших його діями. Відсутність такого репертуару притаманних усім установок, почуттів і дій може сильно обмежувати спілкування дитини з іншими людьми. Програвання дитиною ролі "значущих інших" залишається саме програванням ролі, а не грою в повному сенсі цього слова (яка передбачає партнерів) до тих пір, поки він не засвоїть правил, які й роблять її такою, тобто поки він не навчиться керувати своєю поведінкою, бачачи себе з боку "генералізованого іншого". У такій грі відбувається засвоєння дитиною важливих деталей загальної картини соціальної взаємодії. Ці поступові зміни у формі і характері гри супроводжуються розвитком образного мислення, мовної діяльності і відповідно формуванням Я - концепції. Відбувається поступова інтеріолізація соціальних санкцій, вимог, норм і моделей поведінки, які перетворюються в індивідуальні цінності і включаються до Я - концепцію.
Мід пише, що особливо важливу роль такий процес грає в ранньому розвитку дитини, коли саме через сприйняття і реакції інших людей формуються його ідеї і уявлення про самого себе, що виливаються потім в стабільну концепцію власної особистості.
Три стадії навчання дитини.
Дж. Мід розрізняв три стадії процесу навчання дитини виконанню дорослих ролей. Перша - підготовча стадія (у віці від 1 до 3 років), під час якої дитина імітує поведінку дорослих без якого-небудь розуміння (наприклад, дівчинка карає ляльку). Друга стадія, яка називається ігровий (у 3-4 роки), настає тоді, коли діти починають розуміти поведінку тих, кого вони, зображують, але виконання ролі ще нестійка. Третя - заключна стадія (у 4-5 років і більше), в якій рольова поведінка стає зібраним і цілеспрямованим і виявляється здатність відчувати ролі інших акторів. Вдалим прикладом або аналогом такої поведінки можна вважати гру у футбол, коли під час переміщення по полю відбувається постійна зміна амплуа гравців. Для взаємодії з партнерами кожному з гравців необхідно ставити себе на місце партнера і уявляти собі, що він зробив би у тому чи іншому ігровому епізоді. Команда виникає і діє тільки тоді, коли кожен засвоює не тільки власну роль, а й ролі партнерів.
У ході подібного процесу індивід, проходячи послідовно всі стадії входження в інші ролі, розвиває здатність бачити свою власну поведінку у взаємозв'язку з іншими індивідами і відчувати на собі їх реакції. Через усвідомлення інших ролей, а також почуттів і цінностей інших у свідомості особистості формується «узагальнений інший». Він є грубим порівнянням зістандартами і цінностями суспільства. Повторюючи прийняту роль «узагальненого іншого», індивід формує свою концепцію Я.
Стадії прийняття ролі іншого, інших, узагальненого іншого - все це стадії перетворення фізіологічного організму в рефлексивного соціального індивіда. Походження «Я», таким чином, цілком соціально.
Так в індивіда розвивається здатність реагувати на самого себе, формується установка на себе, зрозумівши паю зі ставленням до нього оточуючих. Людина цінує себе в тій мірі, в якій його цінують інші; він втрачає свою гідність у тій мірі, в якій відчуває негативне і зневажливе ставлення до себе з боку оточуючих. Залишається зробити висновок, до якого вже прийшов у своїй теорії Кулі: індивід сприймає себе у відповідності з тими характеристиками і цінностями, які приписують йому Інші. Людина для Міда - не ізольоване істота, не "самотній острів", і психологія дає численні підтвердження того, що саме суспільство обумовлює форму і зміст процесу формування Я - концепції.

Дата добавления: 2014-12-16