Погляди Аристотеля на державу 8 страница

Стрибки бувають найрізноманітнішими. Вони розрізняються за тривалістю в часі, масштабом, характером, за формами протікання. Наприклад, при зіткненні електрона і позитрона за мільйонну частку секунди утвориться нова якість квант променистої енергії. Перехід від тварини до людини відбувався протягом тисячоріч, а перехід від туманності до зірки - мільйони років. Це ж стосується і особливостей розвитку суспільства. В історичному процесі суспільного розвитку відбуваються і короткочасні, і тривалі за часом скачки. Наприклад, перехід від первісного суспільства до цивілізації тривав тисячі років.

Характер стрибків і їх специфіка залежать від особливостей визрівання умов зародження нової якості. Бувають ситуації, коли поступове нагромадження кількісних змін у межах міри тільки створює передумови, необхідні для переходу до нової якості. Нова ж якість виникає безпосередньо в процесі руйнування старої якості. Наприклад, якщо поступово нагрівати гримучу ртуть, то, коли температура нагрівання досягне певної межі, відбудеться вибух і утворяться ртуть, азот, окис вуглецю з виділенням великої кількості енергії. У даному випадку нагрівання до певного рівня не змінювало хімічного складу гримучої ртуті. І тільки тоді, коли нагрівання досягло критичної точки, у результаті вибуху відбувся перехід від однієї якості до іншої.

Але буває і так, що нагромадження кількісних змін призводить не до разового знищення старої якості і переходу до нової, а до поступового зародження елементів нової якості в старій. В результаті нагромадження елементів нової якості досягає такого рівня, коли воно стає домінуючим, здійснюється завершення переходу до нового. Тут стрибок охоплює весь період від зародження елементів нової якості в старій до повного завершення переходу до нової якості (випар води, не доведеної до кипіння, перехід від дитинства до юності, від юності до зрілості, від зрілості до старості, утворення торфовища на місці колишнього озера, утворення хмари).

Але як би стрибки не розрізнялися між собою, вони завжди виражають момент, процес переходу кількісних змін у якісні. Характер самого стрибка, особливості його протікання залежать від усієї сукупності умов, у яких виникає необхідність його здійснення.

Варто підкреслити, що не тільки кількісні зміни ведуть до якісних, але і навпаки — якісні зміни зумовлюють нові кількісні характеристики. Так, країна, що процвітає, характеризується успішним розвитком виробництва, поліпшенням життєвого рівня людей, розвитком духовної культури. Але ось ситуація змінилася і країна з процвітаючої перейшла в стан гострої кризи. Перехід від процвітання до кризи знайшов свій вираз в зниженні рівня виробництва, погіршенні життєвого рівня людей, у наростанні в них невдоволення цим станом, виникненні загрози соціальних конфліктів. Проросле зерно, перетворення Його на рослину характеризується новими кількісними характеристиками (розмір, вага, температура та ін.), нагромадженням кількісних змін, що підготовляють пору плодоносіння.

Знання і свідоме використання закону взаємного переходу кількісних і якісних змін створює можливість розкриття й врахування об'єктивних можливостей і підготовки умов для перетворення цих можливостей в дійсність чи для вживання заходів, щоб не допустити появи небажаних ситуацій. Знання цього закону є важливою умовою передбачення у вирішенні задач суспільного розвитку, у свідомому керуванні цим процесом.

Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін тісно пов'язаний із законом єдності і взаємодії протилежностей. Нагромадження кількісних змін у рамках старої якості, зародження в ньому елементів нового виявляється як суперечності між старим і новим, між тенденціями їх розвитку. І стрибок, у цьому плані, — це не що інше, як процес розв'язання суперечностей між старим і новим, що і призводить до утвердження нового. Знання цього закону дозволяє свідомо враховувати якісні і кількісні характеристики результатів своєї діяльності. При будівлі житлового будинку завжди враховується кількість кімнат, висота стель, розміри жилих і нежилих приміщень, кількість поверхів. Тільки врахування відповідності якісних і кількісних характеристик бажаного результату діяльності, дотримання міри дозволяє оптимально вирішити задачі і цілі, які люди ставлять перед собою.

61. Характеристика раціоналізму і сенсуалізму як основних напрямків теорії пізнання Нового часу.

Раціоналі́зм (від лат. ratio — розум) — філософська точка зору, яка наголошує першість і компетентність розуму (логічного ходуміркування) в пошуках правди. В історії філософії раціоналізм протиставляється емпіризму — філософській установці, яка кладе в основу пошуків істини досвід.

Сенсуалізм (від фр. sensualisme, лат. sensus — сприйняття, почуття, відчуття) — напрямок в теорії пізнання, згідно з яким відчуття й сприйняття — основна й головна форма достовірного пізнання. Суперечить раціоналізму. Основний принцип сенсуалізму — «немає в розумі нічого такого, чого б не було в почуттях». Принцип сенсуалізму належить до чуттєвої форми пізнання, до якої крім відчуття входить також уява.

Основоположником протилежного раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декарт, латинізоване ім'я – Ренатус Картезіус (1596–1650). Основні погляди викладені у працях: "Міркування про метод" (1637), "Роздуми про першу філософію" (1641), "Начала філософії" (1644), "Пристрасті душі" (1649).

Як і Ф.Бекон, Р.Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має підпорядковуватись раціонально-математичному мисленню.

Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах. У першому йдеться про вихідний пункт наукового пізнання – визначення принципів або начал. За істинні, згідно з цим правилом, можна вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не потребують доведення, істинність яких для розуму самоочевидна. Піддавай усе сумніву! У другому правилі формулюється вимога аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на простіші і робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. Третє правило вимагає "дотримуватись певного порядку мислення", який полягає в тому, щоб починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших і важчих. Таке сходження, за Декартом. є процесом опосередкованого дедуктивного виведення, що спирається на інтуїцію. Отже, засадними елементами раціоналістичного методу Декарта є дедукція та інтуїція. Четверте правило орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та ретельність дедуктивного виведення і вимагає повного переліку, детального огляду всіх ланок. Розум, озброєний дедуктивним методом, здатний пізнати найглибші основи світу і не може мати, на думку Декарта, перешкод у послідовному сходженні до істини.

Критерій ясності та очевидності приводить Декарта до необхідності доповнити раціоналістичну дедукцію методологією інтелектуальної інтуїції. Раціоналістична дедукція потребує вихідних положень, які вже ні з чого не виводяться, а є самоочевидними. Ці вихідні самоочевидні положення Декарт кваліфікує як інтуїтивні. Прообразом їх є аксіоми математики, зокрема геометрії.

Шукаючи такі самоочевидні вихідні інтуїції, що не викликають ніякого сумніву, Декарт доходить висновку, що в основі їх лежить положення: " Я мислю ". Неможливо заперечувати положення "Я мислю", бо заперечення, сумнів теж є проявом мислення. Саме положенню " Я мислю" притаманні ясність та самоочевидність. Далі Декарт робить другий крок: "Мислю, отже існую"). Тобто від здатності мислити переходить до суб'єкта, істоти, яка мислить. Декарт вважає, що людина від народження має певні вроджені ідеї, які й становлять фундамент пізнання, їх слід уяснити і з допомогою раціоналістично-дедуктивного методу вивести на їхній основі всю систему знання. До вроджених ідей Декарт відносить: ідею Бога як істоти найдосконалішої; деякі загальні ідеї та аксіоми математики, наприклад, "якщо до рівних величин додати рівні, то отримані результати будуть рівними між собою" і т.д.. Ці ідеї Декарт розглядає як втілення природного світла розуму.

Раціоналістичну методологію після Р.Декарта продовжує розвивати нідерландський філософ Бенедикт Спіноза (1632–1677) у працях: "Короткий тракт про Бога, людину та її щастя", "Трактат про вдосконалення розуму", "Богословсько-політичний трактат" (1670), "Етика" (1677).

Можливість пізнання Спіноза обґрунтовує єдністю душі і тіла. Зовнішні предмети, діючи на наше тіло, діють також і на душу, викликаючи в ній певні враження, уявлення. Спіноза заперечує і критикує теорію вроджених ідей Р.Декарта, проте визнає наявність у людей вроджених здібностей здобувати знання. Завдання людини полягає в тому, щоб удосконалювати цю природжену здатність до пізнання. Важливу роль тут відіграє науковий метод.

Пошук методу наукового пізнання має, на думку Спінози, здійснюватись через дослідження всіх можливих шляхів, якими людина добуває знання, і вибір та удосконалення найкращого, найефективнішого з них. Він розрізняє чотири способи надбання знань, що вичерпують, з його точки зору, всю пізнавальну діяльність людини. Перший полягає в отримані знань завдяки чуткам. Цей спосіб Спіноза відкидає як непридатний і згадує про нього, щоб лише показати усі можливі шляхи пізнання. Другим способом є добування знань із безладного неупорядкованого досвіду, що не визнається розумом і базується на випадкових спостереженнях. Цей шлях дає змогу отримати лише неповні та поверхові знання про одиничні речі. Таке пізнання не розкриває сутності речей. За допомогою третього способу виводиться знання про сутність речей за аналогією з іншими: це буває, коли ми за деяким наслідком знаходимо причину або ж коли робимо висновок про окремий випадок, виходячи з більш загального явища. Це знання потребує доведення. Воно, хоч і є науковим знанням, проте не є достовірним. Четвертий спосіб пізнання – це шлях, коли істина осягається розумом безпосередньо, за допомогою інтелектуальної інтуїції. Речі тут сприймаються виключно через їхню сутність, а знання про них є істинними, відповідають сутності і не потребують ні доведення, ні перевірки. Логічна дедукція та інтелектуальна інтуїція є у Спінози вищими видами пізнавальной діяльності, завдяки яким осягаються сутнісні характеристики дійсності. Чуттєвий же досвід може лише скеровувати нашу думку, спрямовувати її шляхом сутності речей. Розвиток раціоналістичної методології Р.Декарта продовжував також відомий французький математик, фізик і філософ Блез Паскаль (1623–1662), який, як Д.Юм щодо емпіризму, виявив непослідовність, суперечливість, однобічність та обмеженість раціоналістично-математичної методології.

СЕНСУАЛІЗМ: Поглибити і далі конкретизувати емпіричну методологію спробував видатний філософ-матеріаліст XVII ст. Джон Локк (1632–1704) у працях: "Досвід про людське розуміння" (1690), "Два трактати про державне управління" (1690), "Думки про виховання" (1693), "Розумність християнства" (1695), які справили значний вплив на подальший розвиток філософської і суспільної думки як на Британських островах, так і на континенті.

Основне завдання своєї філософії Локк вбачає в дослідженні пізнавальних здібностей та здатностей людини, у виявленні джерел походження людського знання. Дослідження даних проблем він починає з критики теорії вроджених ідей Декарта. Локк доводить, що всі ідеї і поняття людини виникають внаслідок дії речей зовнішнього світу на органи чуття людини. Він розробляє сенсуалістичну (зепзиз – відчуття) теорію пізнання, згідно з якою джерелом усіх знань є відчуття. Душа людини від природи є "чистою дошкою" {tabula rasa), на якій "чуттєвий досвід малює свої візерунки".

Пізнання Локк розглядав як результат чуттєвого досвіду індивіда і поділяв його на дві сфери: зовнішній досвід, об'єктом якого є зовнішній світ, та внутрішній, об'єктом якого є діяльність душі людини. Зовнішній досвід є основою чуттєвого пізнання природи, а внутрішній – рефлексивного пізнання діяльності душі. Із цих двох джерел, на думку Локка, ми дістаємо усі наші прості ідеї – найясніші і найочевидніші. Далі пізнання здійснюється через діяльність розуму, який сприймає прості ідеї, співставляє їх, поєднує, порівнює, класифікує, створюючи складні ідеї. Наприклад, складна ідея "друг" є результатом комбінації простих ідей: людина, любов, дія, благо; складна ідея "Бог" є результатом простих ідей рефлексії: безкінечність, існування, тривалість, задоволення, щастя, сила. Важливим елементом гносеологічних поглядів Локка є концепція первинних та вторинних якостей. Дія речей зовнішнього світу на наші органи чуття, на думку Локка, може давати адекватні та неадекватні уявлення про них. Наприклад, наші ідеї про рух, спокій, фігури, маси, числа, протяжність і т.д. – це адекватні ідеї, які є копіями властивостей речей зовнішнього світу, це первісні якості. Виникнення вторинних якостей пов'язане зі специфікою наших органів чуття, за допомогою яких сприймаємо запах, кольори, смак, тепло, звук і т.д.. Вторинні якості не існують незалежно від суб'єкта і тому є неадекватними, вони не відображають адекватно властивості самих речей. В речах є тільки здатність викликати в нас ці відчуття. Хоч і первинні, і вторинні якості є результатом дії речей на наші органи чуття, проте за своїм змістом вторинні якості є суб'єктивними і, тому тут виникає загроза відриву чуттєвих образів від матеріального світу. Поділ усіх якостей на об'єктивні та суб'єктивні, первинні та вторинні є характерним для філософії Нового часу і відображає рівень розвитку науки того часу. Об'єктивними та дійсними вважалися механіко-геометричні властивості речей, усі інші відносились до сфери суб'єктивної уяви. Проте Локк дає матеріалістичне тлумачення вторинних якостей, які викликаються цілком об'єктивними причинами – силами, які є властивістю тіл завдяки первинним якостям викликати певні зміни в інших тілах. Відчуття з цього боку є такими змінами, що викликаються в органах чуття людини реальними силами, хоч і не відображають адекватно об'єктивну природу цих сил.

Далі розвиток емпірико-сенсуалістичної гносеології вже у XVIII ст. продовжує Довід Юм (1711–1776) у працях: "Трактат про людське пізнання" (1748), "Дослідження про принципи моралі" (1751). Проте позиція Д. Юма відрізняється від концепції Д. Локка, зокрема в питанні про джерело наших відчуттів. Якщо Локк вбачав джерело відчуттів людини в природі світу, то Юм вважає, що ми, в принципі, не можемо знати, чи існує зовнішній світ, природа, чи ні.

62. Уявлення Платона про ідеальну державу

Можна припустити, що така всебічна дріб'язкова регламентація найважливіших вчинків людини, що вона, за сучасними поняттями, повинна вирішувати сама, приведе до роз'єднання людей, невдоволення, заздрості.
Однак у "ідеальній" державі цього не відбувається, навпроти, єдність людей Платон вважає основою такої держави. В часи стародавності, "золотого століття", коли самі боги керували людьми, люди народжувалися не від людей, як зараз, а від самої землі. Люди не мали потребу в матеріальних благах і багато часу присвячували заняттям філософією. Багато в чому єдність древніх обумовлювалася відсутністю батьків (у всіх одна мати - земля). Платон хоче досягти того ж результату, "усуспільнивши" не тільки людське майно, але і дружин, дітей. Автор хоче, щоб ніхто не міг сказати: "Це моя річ", чи "Це моя дружина". За ідеєю Платона, чоловіки і жінки не повинні одружуватися за власною примхою. Виявляється, шлюбом таємно керують філософи, об?єднуючи кращих із кращими, а гірших - з гіршими. Після пологів діти через якийсь час відбираються, і віддаються матерям, причому ніхто не знає, чия дитина йому дісталася, і усі чоловіки (у межах касти) вважаються батьками всіх дітей, а усі жінки - загальними дружинами всіх чоловіків. Для Платона спільність дружин і дітей є вищою формою єдності людей. Така спільність створена для класу воїнів-стражів, яким автор приділяє величезне значення. На його думку, відсутність ворожнечі усередині класу стражів породжують за собою єдність нижчого класу і відсутність повстань.
Таким чином, класи що правлять державою Платона складають комуністичну єдність. Цей комунізм, як уже говорилося, не допускає серед вищих класів бідності чи багатства, а отже, по логіці автора, знищує серед них розбрат. Прообраз влади в Платона - це пастух, що пасе череду. Якщо вдатися до цього порівняння, то в "ідеальній" державі пастухи - це правителі, воїни - це сторожові собаки. Щоб втримати стадо овець в порядку, пастухи і собаки повинні бути єдині у своїх діях, чого і домагається автор. Отже, по висловом К.Поппера, платонівска держава звертається з "людським стадом", як мудрий, але жорсткий пастух зі своїми вівцями. Цього схрестити з тим-то, цих - на бойню. Очевидно, що, за нашими уявленнями, це тоталітарна програма, при якій жменька людей (нехай навіть наймудріших) підкоряє "...жалюгідні прагнення більшості... розумним бажанням меншості".
Яким же чином Платон, створюючи "ідеальну" державу на основі розуму, отримав одну з найжахливіших тоталітарних держав, приклади яких ми бачимо занадто часто, що описані в сучасній літературі в жанрі антиутопій. Для того, щоб відповісти на це питання, необхідно усвідомити, що розумів Платон під словами "ідеальна держава". По-перше, ця держава, влаштована кращим чином, по-друге, (і це найважливіше) це ідея держави. Розглянемо спочатку, що міг розуміти Платон під словами "краща держава".
Платон вважав, що всі нещастя людей відбуваються через відсутність спільності, постійний розбрат, відсутність хорошого начальства. Усе це спостерігається під час миру і, навпаки, під час війни існує і єдність, і порядок, і загальна мета. Під час війни в людей багато загального, і вони, завдяки порядку, мудрим начальникам і регламентації життя можуть домогтися того, чого неможливо зробити, живучи як заманеться, займаючись не своєю справою. Єдність людей під час війни чудово показав Л.Толстой у "Війні і мирі", показав ту силу, що виникає, коли усі вектори людських прагнень спрямовані в одну сторону, а це можливо тільки під час соціальних потрясінь. Коли ж їх нема, кожна людина більш-менш вільна, і усі вектори людських бажань спрямовані в різні сторони, виникає хаос, неможливо провести загальну лінію дій, як це робиться на війні. Так чому б не влаштувати життя держави таким чином, щоб люди завжди жили ніби на війні, але, природно, не гинули?
Таке життя було в Спарті, що іноді служила Платонові як зразок для побудови "ідеальної" держави. Уся держава, безумовно, одержить набагато більше користі, якщо тесля залишиться теслею, а не почне писати картини, але, за сучасним уявленням про людські цінності і свободи, платонівська держава є квінтесенцією тоталітаризму. Антиіндивідуалістичну державу Платона можна описати наступною цитатою із "Законів", що виражає суть тоталітаризму: "...ніхто ніколи не повинен залишатися без начальника - ні чоловіка, ні жінки. Ні в серйозних заняттях, ні в іграх ніхто не повинен привчати себе діяти за власним бажанням: ні, завжди - і на війні, і в мирний час - треба жити з постійною оглядкою на начальника і виконувати його вказівки... Нехай людська душа здобуває навички не вміти робити що-небудь окремо від інших людей, і навіть не розуміти, як це можливо. Нехай життя всіх людей завжди буде можливим більш спільним і загальним. Тому що немає і ніколи не буде нічого кращого... у справі досягнення удачі, а також перемоги на війні. Вправлятися в цьому треба змалку... Треба керувати над іншими і самому бути в них під керівництвом. А безвладдя повинне бути викореним з життя всіх людей, і навіть тварин, підвладних людям".
Очевидно, що ці принципи виконуються в "ідеальній" державі Платона, і дійсно, "...немає нічого кращого... у справі досягнення удачі і перемоги на війні". Але як же особа? Справа в тому, що для Платона особи з її цілями й інтересами як би не існує, існують тільки загальні інтереси.
Однак є і другий зміст словосполучення "ідеальна держава". Справа в тому, що для Платона "ідеальне" не тільки "краще", але і те, що є "ідеєю" предмета. Слово "ідея" і близьке до нього "ейдос" позначає в Платона "сутність", "форму", "вид", "вигляд" предмета. Це внутрішня форма речі, а не та, що безпосередньо дана почуттєвому сприйняттю. Ідеї-форми безтілесні. Тіла перебувають у постійному русі. Розум шукає в цьому русі сутність, сховану поверхнею речей, що не тільки зберігається у всіх змінах речового буття, але і є вихідною причиною цих змін. Так розум розрізняє сутність і явище. Те, що здається існуючим, не є справжнє буття, але лише притаманне йому - оскільки виявляє ("явище") ідеальне, ідеальне ("ідею", "сутність").
"Ідея" у Платона це є:
1.причина, джерело буття речей, то, що дає їм життя,
волю до життя, викликає їхнє буття.
2.зразок, дивлячись на який, деміург створює речовий
світ, наслідуючи "ідеальне".
3.ціль, до якої треба прагнути як до верховного блага.
4.модель, що породжує структура, принцип речі.
Таким чином, можна припустити, що, створюючи діалог "Держава", Платон, у першу чергу, намагається зрозуміти, яка ідея держави в нашому світі, з якого зразка створювалися існуючі держави. Проблема пізнання ідеї держави, безумовно, ширша, ніж проблема побудови "кращої" держави, зрозумівши ідею держави, ми одночасно зрозуміємо, до чого треба прагнути. Отже, питання про те, наскільки хороша держава Платона, другорядне, важливіше те, що це неіснуюча держава, а його "ідея".
У зв'язку з цим виникає ще одна проблема. Людина, не знайома із творчістю Платона, вперше прочитавши трактат "Держава", скаже, що Платон створив огидну тоталітарну державу, що він був неправий. Сучасна людина засуджує Платона. Але ми розуміємо тільки свої культурні цінності, ми цінуємо особистість, а все те, що гнобить її називаємо тоталітаризмом. При цьому ми не хочемо зрозуміти, що автор мав на увазі зовсім інші поняття про людські цінності. Мало того, ми навіть не відчуваємо, що, можливо, Платон не збирався втілювати в життя саме цей проект, що він писав про ідею держави.
Обвинувачуючи Платона в тоталітаризмі, ми самі придушуємо його волю, ми самі стаємо тоталітарними людьми, що знищують право людини на іншу думку, іншу культуру. Не варто поспішати обвинувачувати Платона в тоталітаризмі, коли тоталітаризму досить у нас самих, у кожній особистості. Можливо, це споконвічно закладено в нас, як інстинкт самозбереження, і без нього людина перестане бути людиною. Проте, треба зрозуміти, що в будь-який, навіть самій буденній ситуації людина має право на власну думку. За дві тисячі років ми навчилися засуджувати тоталітаризм суспільства. Тепер кожна людина повинна прагнути виключити тоталітаризм із власної душі.

63. Докази існування Бога Фоми Аквінського

Святи́й Тома́ (Фома, Хома, Томас) Акві́нський (лат. Thomas Aquinas, нім. Thomas von Aquin, італ. Tommaso d'Aquino, *1225, замок Рокказекка поблизу Аквіно, Сицилійське королівство — †7 березня 1274, Фоссанова, Італія) — один з найвизначніших та найвпливовіших філософів і теологів в історії, засновник теологічної і філософської школи томізму, святий католицької церкви. Був ченцем домініканського ордену.

Як видатний вчитель Християнської церкви, він також є головним представником філософії Високого Середньовіччя — філософської схоластики. Тома Аквінський залишив після себе низку фундаментальних праць, що сприяли виникненню неотомізмута неосхоластики і досі мають важливе теологічне та філософське значення.

Тома Аквінський створив своєрідну енциклопедію католицького богослов'я «Сума теології», в якій усі питання пізнання природи і суспільства розглядалися з позицій теологічного раціоналізму. Висуваючи ідею гармонії віри і розуму, він намагається підпорядкувати науку богослов'ю, а тому розрізняє істини розуму та істини одкровення, вважаючи останні недоступними розуму, підвладними лише душі (вірі).

Тома Аквінський є одним з провідних критиків онтологічного аргументу буття Божого, що його запропонував Ансельм Кентерберійський. Підставою критики онтологічного аргументу є його апріорний характер. Сам же Аквінат вважав, що доводити буття Боже можна,виходячи лише з даних зовнішнього світу, який після акту креації містить в собі сліди цього акту. Бога самого по собі ми не можемо знати інакше, аніж через Його дії, а наявність сущого якраз і засвідчує Боже буття. Таким чином, Тома пропонував засобами індукції переходити від даних досвіду до другорядних (іманентних) причин, а від другорядних - до першої (трансцендентної). Докази, що їх Аквінат вважав можливими, не є винаходами самого св. Томи, оскільки в тій чи іншій формі вони фігурували вже у його попередників.

· Доказ від руху (Argumentum ex motu). Оскільки все на світі рухається, то повинен бути «першодвигун» або «першопоштовх» руху — Бог. Доказ має своїм джерелом філософію Арістотеля, також фігурував у Аделарда із Бата, Альберта Великого.

· Доказ від першопричини (Argumentum ex ratione causae efficientis). Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричина усього — Бог. Доказ має своїм джерелом філософію Арістотеля, також фігурував уАвіценни, Алана Лілльського та Альберта Великого.

· Доказ від випадковості (Argumentum ex contingentia). Все у світі існує не випадково, а з необхідності, ця необхідність — Бог. Аргумент в тій чи іншій формі фігурував у Маймоніда та Авіценни.

· Доказ від ступеня досконалості (Argumentum ex gradu). Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості — Бог. Аргумент фігурував у Арістотеля та згадувався у Августина

· Доказ божественного керування світом або аргумент через цільову причину (Argumentum ex fine). У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. Отже, повинна існувати «остання» і головна мета — Бог.

Проте деякі інші догми християнства не піддаються раціоналістичному обґрунтуванню (догма про Трійцю, про втілення Христа, про воскресіння з мертвих). Це неможливо зробити не тому, що вони протирозумні та ірраціональні, а саме тому, що вони «надрозумові», обмежений людський розум не здатен їх довести. Більшість догм християнства є предметом теології, а не філософії.

64. Характеристика сократівського методу пізнання.

Сократ (грец. Σωκράτης, 469 до н. е., Афіни — 399 до н. е., Афіни) — давньогрецький філософ, був першим філософом, який не залишив жодного письмового джерела після себе.. Вчення Сократа відоме здебільшого завдяки свідченням його послідовників, зокрема, його найвидатнішого учня — Платона, який виклав ідеї учителя в «Апології Сократа». Втім у ній важко відрізнити історичного Сократа від Сократа як фігуру, що пропагує платонівські ідеї. Платон представляє Сократа ідеальним втіленням людської сутності, не менш захоплену характеристику мудрецю ще за життя дала Дельфійська піфія:

«Хоча Софокл мудрий, а Евріпід ще мудріший, Сократ мудріший за всіх.»

До історичного Сократа нас ведуть ранні діалоги Платона, які безпосередньо примикають до «Апології» — «Лахес», «Хармід»,«Лізіс». Саме за цими творами Платона можна скласти уяву про те, якою була філософія і діалектика Сократа.

У центрі філософії Сократа — людина, але вона ним розглядається насамперед як моральна істота, тому філософія Сократа — це етичний антропологізм. Головним предметом бесід Сократа були питання етики — питання про те, як треба жити. Його мета — виховати в своїх учнях філософів. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Він виходив із фалесівського «Пізнай самого себе» і «Я знаю, що я нічого не знаю». Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, вчинки, і в цьому полягає основне завдання філософії.

Сократ вважав: філософія збагачує людей, припускаючи, що правильні дії виходять із правильних знань, а чеснотам можна навчити. Намагався обґрунтувати моральність розумом, що ставило під сумнів святість традиційних норм. Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істини приводить його до висновку, що існують об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром ізлом не відносна, а абсолютна.

Головним завданням філософії він вважав раціональне обґрунтування релігійно-морального світогляду. Вважав зайвим і неможливим вивчення природи і пояснення природних явищ. За Сократом, світ — творіння божества.

На відміну від попередніх йому матеріалістів, які шукали відповіді на питання, що стосуються людини, перш за все, в її ставленні до природи, Сократ підкреслював значення совісті, внутрішнього голосу, який він називав даймоніон і який був гарантією осягнення людиною істини. Даймоніон — не суб'єктивний елемент, він має божественне походження. Згідно з Сократом, за допомогою даймоніону боги виділяють людину і повідомляють сенс всьому у всесвіті. Сократ вважає людину метою всього у світі. Він відкидає натурфілософію з її причинно-наслідковими зв'язками. Сократ протиставляє їй телеологію (концепція доцільності), яка тісно пов'язана з його етичними принципами.

Дата добавления: 2014-12-16