Погляди Аристотеля на державу 11 страница

На основі наукових гіпотез ведуться дослідження закономірностей природи і суспільства. Наукові теорії, як правило, з'являються на світ у вигляді гіпотез. Гіпотези можуть використовуватися не тільки відносно спільних закономірностей, а й для пояснення одиничних фактів. Наприклад, гіпотеза широко застосовується в діагностиці захворювань. Діагноз хворого, - говорив С. П. Боткін, - є більш-менш вірогідна гіпотеза, яку необхідно постійно перевіряти: можуть з'явитись нові факти, які змінять діагноз або збільшать його імовірність. Вже при першому знайомстві з хворим лікар висуває ту чи іншу "робочу" гіпотезу про його хворобу. На основі цієї попередньої гіпотези ведеться лабораторне і клінічне обстеження хворого. Якщо фактичні дані підтверджують висунуту гіпотезу, то вона перетворюється на остаточний діагноз, який слід розглядати як специфічну форму пізнання.

Всяка гіпотеза, розвиваючись, одночасно підлягає перевірці, необхідність якої випливає із самої сутності гіпотези як тільки наукового припущення, як тільки імовірного знання. Перевірка гіпотези полягає в тому, що її теоретичні наслідки і висновки зіставляються з результатами дослідів. При цьому дослід не відразу може підтверджувати гіпотезу. Від виникнення гіпотези до перетворення її в доказ нерідко проходить значний час. Ступінь імовірності гіпотези тим вищий, чим різноманітніші й численніші дослідження, які підтверджуються досвідом. За достатніх умов імовірності гіпотеза теоретично і практично межує з вірогідністю.

Будь-яка справжня наукова гіпотеза органічно пов'язана з практикою не тільки тим, що практика є умовою виникнення нових гіпотез, а й тим, що вся наступна виробнича діяльність людей безпосередньо удосконалює гіпотезу, шліфує її, приводить теоретичні положення у відповідність із об'єктивними закономірностями. Перевірена і доведена на практиці гіпотеза переходить у розряд вірогідних істин і стає науковою теорією.

Тісний, нерозривний зв'язок гіпотези, теорії, закону й практики розкривається в ході наукового дослідження. Теорія є найбільш розвинутою формою наукового пізнання.

Теорія - це система узагальненого знання, основних наукових ідей, законів і принципів, які відображають певну частину навколишнього світу, а також матеріальну й духовну діяльність людей. Термін "теорія" використовується в широкому значенні. Дуже часто під теорією розуміють людське пізнання взагалі, на відміну від практики, або в сукупності вірогідних знань, на відміну від гіпотези, а часом просто як сукупність суджень у тій чи іншій сфері пізнання. Термін "наукова теорія" використовується і в більш вузькому розумінні - як сукупність понять і суджень щодо деякої предметної сфери, об'єднаних у єдину істинну, вірогідну систему знань за допомогою певних логічних принципів.

У споглядальному, теоретично-пізнавальному плані під теорією розуміють систему знань, що описує і поєднує сукупність явищ деякої сфери дійсності і зводить відкриті в ній закони до єдиного об'єднуючого підґрунтя. У цьому плані наукова теорія як система знання характеризується деякими ознаками.

♦ Першою ознакою наукової теорії є предметність, бо вся сукупність понять і тверджень відноситься до однієї і тієї ж предметної області, повинна відображувати одні і ті ж об'єкти дослідження. Правда, ця ознака не включає того, що для пояснення одних і тих же об'єктів можуть існувати декілька теорій.

♦ Друга ознака - адекватність і повнота відображення об'єктивної реальності. Це значить, що знання, які дає теорія, відповідали б тому оригіналу, який вона описує, тобто вона повинна бути вірогідною, мати характер об'єктивної істини.

♦ Ознака перевірочності характеризує теорію з точки зору змістовної істинності і здатності її до розвитку і вдосконалення. Перевірочність виступає як встановлення відповідності змісту твердженням теорії, властивостям, відношенням реальних об'єктів. Вирішальним засобом такого встановлення є науковий експеримент, практика в її широкому розумінні. Відповідно з цим повинна виконуватись вимога внутрішньої несуперечливості теорії і відповідності її дослідним даним. У протилежному випадку теорія повинна бути удосконалена або навіть заперечена.

♦ Ознака істинності та вірогідності полягає в тому, що істинність основних тверджень наукової теорії вірогідно встановлена. У цьому відношенні наукова теорія відрізняється від наукової гіпотези, де істина встановлюється тільки з тим або іншим ступенем вірогідності.

Наукова теорія розвивається під дією різних стимулів, які можуть бути внутрішніми або зовнішніми. Зовнішні стимули -це суперечності теорії й досвіду. Внутрішні стимули являють собою виявлені у складі теорії невирішені завдання. Як ті, так і інші спонукають розвиток теорії, що може здійснюватись у трьох основних формах:

♦ у інтенсифікаційній формі, коли відбувається заглиблення наших знань без зміни області застосування теорії;

♦ друга форма - екстенсифікаційна, коли теорію використовують ширше без суттєвих змін її змісту. Прикладом цього може бути поширення теорії електромагнетизму на сферу оптичних явищ;

♦ третя форма - комбінована, екстенсифікаційно-інтенсифікац-ійна. Такої формою є процес диференціації наукових теорій.

У розвитку теорії виділяють два відносно самостійні етапи:

♦ еволюційний, коли теорія зберігає свою якісну визначеність;

♦ революційний, коли здійснюється злам її основних вихідних засад, компонентів, математичного апарату, методології. Врешті-решт такий стрибок у розвитку теорії є створенням нової теорії. Дійсна, зріла теорія являє собою не просто суму пов'язаних між собою знань, але й містить певний механізм побудови знання, внутрішнього розгортання теоретичного змісту, втілює деяку програму дослідження. Усе це створює цілісність теорії як єдиної системи знання.

71. Логіка заперечення причинності у філософії Д.Юма

Юмівське розуміння причинності справило значний вплив на її тлумачення в пізнішій філософії. Заперечуючи існування реальних субстанцій, Юм заперечував і причинність як щось реальне. Його цікавить причинність лише як спосіб мислення. Свідомість людини, на його думку, «нав'язує» причинний зв'язок враженням. З причини не можна логічно вивести дію. З вогню логічно не випливає опік пальця. А переконання, що вогонь є причиною опіку, вибудовується на звичці, досвіді. Насправді за такої ситуації існує проста часова послідовність. Людина мислить за принципом: після цього, значить внаслідок цього (Розі Нос, егдоргоріег Нос). Отже, причинність — це звичка мислити так, а не інакше. В основі цієї звички — віра, довір'я (Ьеііеї), близькі до біологічного відчуття, на відміну від релігійної віри (/аШІ). Зрештою, мислити світ як реальність — це також справа віри. Людині зручно так вважати, зручно так упорядковувати свої враження. А чи існує світ насправді, чи ні, це питання, на думку Юма, неможливо вирішити.

Девід Г'юм (у літературі радянських часів здебільшого Юм, англ. David Hume, при народженні Гом шотландський філософ-емпірист, історик та економіст, діяч епохи Просвітництва, в першу чергу відомий своїми працями у галузі епістемології. Г'юма часто називаюсь провідним нео-скептиком вісімнадцятого сторіччя.

Причинно-наслідкові зв'язки та логічне мислення стають головним об'єктом атаки у роботах Г'юма, зокрема в його есе «Дослідження стосовно людського пізнання» (англ. An Enquiry Concerning Human Understanding, 1748). Берклі, що вимагав у матеріалістів прикладів безпосереднього сприйняття матерії що довело б її існування, вважав що усі чуття посилаються людині раціональним Богом. Г'юм вперше відверто задає питання — звідки ми можемо знати що те що посилає нам сприйняття — насправді Бог і що дає нам підстави стверджувати що наші сприйняття та їх причинно-наслідкова пов'язаність реальні та дійсно впорядковані за якоюсь схемою. Згідно з версією Г'юма, раціональність а також причина, наслідок, а головне — розум — це лише химера створена рядом постійних збігів у морі світового хаосу. Звичайно ці збіги дуже стійкі і деякі з них повторюються вже не одну тисячу років, що дає нам всі підстави вважати, що за однією дією слідуватиме інша та використовувати це для свого блага, проте крім цієї нестовідсоткової ймовірності збігів, немає нічого, що дозволяло б нам стверджувати про те, що між двома подіями у всесвіті існує будь-яка раціональна каузальність та необхідність. За подібні вислови Г'юму довелось довго розплачуватись ярликами атеїста та радикала, проте саме він у свій час написав те, про що довго боялися навіть сказати інші.

72.Трансформація феномену людини в сучасному світі

73. Теорія пізнання як пригадування Платона

Вче́ння про прига́дування (теорія пригадування) — учення Платона в області епістемології (теорії пізнання).

Платон вважав, що дійсне пізнання — це пізнання світу ідей, яке здійснюється розумною частиною душі. При цьому розрізняється плотське і інтелектуальне знання (розумове осягнення, мислення).

Платонівське вчення про пригадування (др.-греч. ἀνάμνησις) указує як основну мету пізнання пригадування того, що споглядала душа у світі ідей, перш ніж спустилася на землю і утілилася в людське тіло. Предмети плотського миру служать для збудження спогадів душі.

У діалозі «Менон» Платон доводить вірність вчення про пригадування на прикладі розмови Сократа з якимсь хлопцем. Хлопчик ніколи до цього не вивчав математику і не мав ніякої освіти. Сократ же настільки добре поставив питання, що хлопець самостійно сформулював теорему Піфагора. З чого Платон робить висновок, що його душа раніше, в царстві ідей, зустрілася з ідеальним відношенням сторін трикутника, яке і виражене теоремою Піфагора. Навчити в цьому випадку — це не більше ніж примусити душу до пригадування.

Філософія Платона - це об'єктивний ідеалізм: поряд зі світом речей, який сприймається почуттями, є самостійно існуючий світ ідей (ейдосів).

Космологія. Космос по Платону - жива істота, наділена душею і розумом, і народився він воістину, за допомогою божого провидіння. "У центрі космосу - незрима світова душа, яка дає початок "неминучого і розумного життя за всіх часів". Небесні тіла, нерухливі зірки - "вічносущі божественні істоти". Надсвітова душа втілюється послідовно в усі менш піднесені форми творіння: зірки, сонце і планети, земля, олімпійські боги, люди і, нарешті, тварини. Вчення Платона, телеологічне1 весь світ у своєму розвитку має мету - прагнення до Блага.

Теорія пізнання. Пізнання Платон трактує як пригадування (анамнезис) душі того часу, коли вона була в царстві чистих ідей і знала все. Навчання Платон визначає, як постійне бажання пізнання буття, здатність споглядання істини, якою вона є; завзяття душі поєднане з правильним міркуванням.

Методологія. Платон слідом за Сократом розробляє суб'єктивну діалектику, тобто показує мінливість, суперечливість людського пізнання, використовуючи для цього свій образний метод і стиль творів - діалог. Багато творів Платона написані у вигляді діалогу, центральним персонажем багатьох діалогів є Сократ. Спочатку діалектика визначається як діалог - мистецтво вести ефективне сперечання, вона спрямована на взаємне зацікавлене обговорення проблем, з метою досягнення істини шляхом протиборства думок.

74. Періодизація і характерні риси філософії Відродження

Рубежем між середньовіччям і Новим часом у вітчизняній історіографії вважається перша буржуазна революція загальноєвропейського значення — Англійська революція 1640—1660 pp., а також закінчення першої загальноєвропейської Тридцятирічної війни (1648).

Якщо раннє середньовіччя історики іноді називають «темними віками», то найбільш характерним явищем культури розвиненого і пізнього середньовіччя вважають виникнення культури Відродження, що охоплює в Європі період від 40-х років XIV ст. до перших десятиріч XVII ст.

Відмінною рисою культури Відродження були її світський, антиклерикальний характер, духовне оновлення, звернення до культурної спадщини античності, ніби її «відродження» (звідси і його назва у французькій мові — «Ренесанс»)*. Ставлення діячів нової культури до «середньовічного варварства» було негативним. За своєю суттю культура Відродження є культурою перехідної епохи від феодального ладу до

Є ще поняття «проторенесанс» — період історії італійської культури (XIII— початку XIV ст.), для якого характерні риси світських реалістичних тенденцій. Творчість поета Данте, зодчого Арнольфо ді Камбіо, скульптора Нікколо Пізано, художників Кавалліні і Джотто великого мірою підготувала грунт для мистецтва Відродження капіталістичного. Творцями ренесансної культури були вихідці з найрізноманітніших соціальних верств, а її досягнення в гуманітарних і природничих знаннях, літературі, мистецтві стали здобутками всього суспільства. Ідейною основою культури Відродження був гуманізм (від лат. humanus — людський, людяний).

Філософія Відродження. На противагу феодальній ідеології, в основі якої був лише Бог, гуманістична філософія акцентує свою увагу на людині, на її утвердженні в сьогоденні, на свободі й освіченості особистості. Іншими словами, це демократичний світсько-раціоналістичний світогляд, що вивільняє свідомість людини від станових, корпоративних та церковно-схоластичних пут, сприяє розкриттю творчих людських можливостей, активній діяльності в ім'я щастя на Землі. Окремі елементи гуманістичної думки були вже в творчості італійського поета і мислителя флорентійця Дайте Аліг'єрі (1265—1321). Його поетико-сві-тоглядний синтез — «Божественна комедія» — несе в собі прозріння наступної культурно-історичної епохи. Проте справжнім засновником гуманізму і ренесансної літератури став поет Фраическо Петрарка (1304 — 1374). Він розвивав гуманістичні ідеї в ліричних віршах (1341 р. увінчаний в Римі лавровим вінком як найвидатніший поет Італії), в латинських прозаїчних творах, трактатах, численних листах. Одним з центральних в етиці Петрарки було поняття «гуманітас» (від лат. humanitas — людська природа, духовна культура). Воно стало основою побудови нової культури, що дала сильний поштовх розвитку гуманітарних знань (особливо етики), звідси і термін «гуманізм» (з XIX ст.). Петрарка кинув виклик схоластиці, він критикував її структуру, недостатню увагу до проблем людини, підпорядкованість теології. Отже, програма становлення нової культури в головних рисах була накреслена Петраркою, її розробку завершили його друзі і послідовники — Джованні Боккаччо (1313—1375) і Колюччо Салю-таті (1331 — 1406), творчістю якого закінчується етап раннього гуманізму в Італії.

У кінці XV — першій третині XVI ст. гуманізм набув характеру широкого суспільного руху, що охопив більшу частину Західної і Центральної Європи. Слідом за Італією його успіхи чітко проявились у Нідерландах, Німеччині, Угорщині, Франції, його ідеї проникли в середовище вчених Англії, Іспанії і Португалії, поступово утверджувались у Польщі й інших слов'янських країнах, частково зачепили країни Скандинавії. Зміцнювалось міжнародне співробітництво гуманістів, що сприяло утворенню «республіки вчених», главою якої був Еразм Роттердам-ський (1469—1536). Він жив і працював у Нідерландах, Франції, Англії, Італії, Німеччині. В його творчості знайшли відображення характерні особливості німецького гуманізму, що був ідеологією прогресивних прошарків німецьких міст. У сатиричній літературі XVI ст. провідне місце займають такі твори Еразма, як «Похвала Глупості», «Домашні бесіди» тощо. Європейському гуманізму були притаманні численні напрями. Його ідеологія мала широку соціальну платформу, але основою її були принципи, які визнавала більшість гуманістів. Отже, утвердившись як цілісний світогляд, гуманізм став важливим чинником розвитку всієї ренесансної культури.

Окремо слід зазначити, що гуманізм завжди мав натурфілософські тенденції.

Людина і природа, співвідношення природи і Бога — предмети постійного осмислення в епоху Відродження. В розвитку ренесансного світогляду провідну роль відігравав флорентійський неоплатонізм (основоположник — видатний гуманіст-філософ із Флоренції Марсіліо Фічіно (1433—1499). Ідеалістична філософія Платона, зокрема його вчення про всесущність Бога, про «світову душу», розчленовану в природі, була взята на озброєння гуманістами. В їх переробці вона сприяла розвитку пантеїстичних уявлень (ототожнення Бога, природи і всесвіту) за своєю суттю антицерковних і антисхоластичних. Зокрема, характерними для філософії епохи Відродження були погляди Джордано Бруно (1548—1600), який створив одну з найрадикальніших і послідовніших пантеїстичних систем.

Неоплатоністи, безперечно, зробили значний внесок в утвердження філософського вільнодумства. Проте ключ до пізнання істини вони шукали в піфагорійській теорії чисел, кабалістиці (віра в те, що з допомогою спеціальних ритуалів і молитв людина може активно втручатись у божественно-космічний процес), а не в досліді.

Наука епохи Відродження. Новий метод науки на рубежі XV і XVI ст. запропонував італійський учений, живописець, скульптор, архітектор, інженер Леонардо да Вінчі (1452—1519). Він широко використовував методи наукового дослідження, закликав до міцного зв'язку науки з життям. Йому належить відомий афоризм: «Наука — полководець, практика — солдати».

Ідеї Леонардо да Вінчі щодо пізнання світу набули подальшого розвитку в працях інших учених, зокрема в творі, який створив англійський гуманіст Фрєнсіс Бекон (1561—1626) «Новий органон». Бекон стверджував, що відчуття людини є головним джерелом його знань, а наука повинна бути дослідною. Він обгрунтував індуктивний метод раціонального пізнання, основними компонентами якого були: індукція, аналіз, порівняння, спостереження, експеримент.

Внаслідок цих та інших пошуків нових методів пізнання в епоху Відродження значних успіхів досягло природознавство. Зокрема, зроблено видатні наукові відкриття в галузі географії (Великі географічні відкриття), в галузі так званої нової астрономії (розробка Коперником вчення про геліоцентричну систему світу і його підтвердження в працях датського астронома Браге, німецького вченого Кеплера, італійця Гал/о Галілєя). Великий крок уперед зробили фізика, математика, нагромаджувались нові знання в хімії, біології, геології, медицині, механіці тощо. Слід зазначити, що наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. було винайдено телескоп, мікроскоп, гідрометр, ртутні барометр і термометр, вдосконалено компас і годинник. Безперечні досягнення анатомії людини. Чудові анатомічні етюди залишив потомкам Леонардо да Вінчі. Везалій виклав результати своїх анатомічних дослідів у книзі «Про будову людського тіла». Теорію кровообігу створювали іспанський лікар Мігель Сервет і англійський дослідник Уїльям Гарвей.

Серед гуманітарних наук провідне місце, як уже зазначалося, належало етиці, в якій склалась цілісна гуманістична концепція людини, вільного творця своєї долі. В органічній єдності з етикою складались соціально-політичні концепції гуманізму, їх об'єднував основний принцип: вдосконалення людини і суспільства взаємообумовлені. Критичне ставлення до феодальних, а потім і ранньокапіталістичних порядків сприяло виникненню багатьох соціально-утопічних учень. Нові уявлення про соціальну справедливість, наприклад, знайшли яскраве відображення в «Утопії» Томаса Мора і «Місті Сонця» Томмазо Кампанелли. Ці твори мали великий вплив на подальший розвиток суспільної думки.

У поширенні природничих і гуманітарних знань, розвитку освіти взагалі значну роль відігравали університети, що виникли в Європі ще в XIII ст. Гуманістичний рух кінця XV — початку XVI ст. частково проник до університетів і зробив їх на деякий час центрами передових ідей. Іноді гуманісти засновували свої навчальні заклади. Так, в 1530 р. у Парижі було засновано гуманістичну школу — Колеж де Франс на противагу Сорбоні, де великий вплив мали теологи богословського факультету. Характерним для пізнього середньовіччя є виникнення добровільних товариств-академій, які згодом перетворились у справжні наукові центри.

Мистецтво та література Ренесансу. Гуманістичний ідеал людини знайшов яскраве втілення в ренесансному мистецтві, яке, в свою чергу, збагатило цей ідеал художніми засобами. Цей період характеризується появою стилю епохи — ренесансного реалізму, в рамках якого виникло чимало індивідуальних манер і художніх шкіл. Для ренесансного реалізму властиві світськість, глибокий інтерес до людини і природи, правдиве їх зображення, виразність і пластичність образів, уявлення про красу як гармонію.

Зокрема, основу ренесансного стилю в архітектурі заклали видатні зодчі Брунєллескі, Альберті, Браманте, Палладіо (Італія), Леско, Делорм (Франція), які приділяли велику увагу світським спорудам. Досконалість пропорцій, простота фасадів, просторі інтер'єри — характерні риси нового архітектурного стилю, який не пригнічував людину, а, навпаки, звеличував її.

Основоположником живопису епохи Відродження вважають італійського художника Мазаччо (1401—1428). Проте найблискучішим періодом ренесансного образотворчого мистецтва є Високе Відродження (перша третина XVI ст.). Саме в цей час мистецтво досягло своїх вершин у творчості Леонардо да Вінчі (фреска «Таємна вечеря», портрет Мони Лізи тощо), Рафаеля (розписи у Ватикані,«Сікстинська Мадонна» та ін.), Мікеланджело (статуя Давида, фрески в Сікстинській капелі та ін.). Значний внесок у розвиток живопису епохи Відродження зробили також художники Джорджоне, Тіціан, Веронезе, Тінторетто (Італія); Ян ван Ейк, Рогір ван дер Вейден, Пітер Брейгель (Нідерланди); Дюрер, Нітхардт, Хольбейн (Німеччина); Фуке, Гужон, Клуе (Франція) та ін. Вони послідовно домагались художнього відображення всього багатства дійсності — передачі об'єму, простору, світла, зображення людської фігури і реального середовища — інтер єра, пейзажу.

Ідеї гуманізму знайшли широке відображення і в літературі епохи Відродження. Було створено такі пам'ятки світової культури, як роман «Гаргантюа і Пантагрюель» французького письменника Франсуа Рабле (1494—1553); п'єси і сонети англійського гуманіста Уїльяма Шекс-піра (1564—1616); роман «Дон Кіхот» іспанського письменника Мігеля Сервантеса (1547—1616), які органічно поєднали в собі інтерес до античності із зверненням до народної культури, пафос комічного з трагізмом буття. Сонети Петрарки, новели Боккаччо, героїчні поеми Аріосто, Тассо (Італія), антиклерикальна сатира (Еразм Роттердамський та ін.) в різних жанрах, індивідуальних формах і національних варіантах втілювали ідеї Відродження.

Гуманістичні мотиви проникають і в музику цієї епохи. Зокрема, розвиваються вокальна й інструментальна поліфонія, світська музика. Епоха Відродження завершується зародженням нових музичних жанрів — сольної пісні, кантати, ораторії та опери.

Поширенню знань і піднесенню, культури взагалі на всі наступні Століття сприяло відкриття великого історичного значенні — винахід книгодрукування, яке здійснив німецький майстер Иоганн Гутенберг' (бл. 1445). Вже в XVI ст. книгодрукування зробило великі успіхи в Європі. Центрами його були Базель, Венеція, Париж, Ліон, Лувен, Страсбург. Друкарні та книжні лавки стали своєрідними центрами культури, навколо них згуртувались гуманісти, письменники-публіцисти, оформлю-вачі книг. Сприяючи небаченому зростанню інформації, книгодрукування допомагало краще пізнати навколишній світ.

Реформація та її вплив на культурний розвій Європи. Крім ідеології гуманізму і культури Ренесансу на духовне життя Європи великий вплив мав реформістський рух (названий так, бо під час його на перший план ставилися вимоги реформи католицької церкви і культу). Реформація виросла із середньовічних єресей і проявилась в ідеології таких релігійних віровчень, як лютеранство, цвінгліанство, кальвінізм тощо. Дві перші течії дали ідеологічну зброю широкому громадському рухові в Німеччині і Швейцарії в XVI ст. Кальвінізм, що найбільш послідовно втілив буржуазний характер Реформації, був одним із чинників буржуазної Нідерландської революції в XVI ст. і Англійської революції XVII ст.

Після перших поразок, яких завдали владі Реформація і селянсько-плебейські повстання, феодальна реакція з 40-х років XVI ст. перейшла в наступ. Зокрема, католицька церква як ідеологічна основа феодалізму, реорганізувавшись, вела жорстоку боротьбу проти Реформації. Ця політика католицької церкви, яка дістала назву Контрреформації, знайшла яскраве втілення в діяльності Ордену ієзуїтів, у заходах папства із здійснення рішень Трідентського собору (1545—1563), що заборонив будь-які зміни в догматах і організації католицької церкви. Непримиренність Контрреформації і прибічників Реформації завдали значної шкоди передовій науковій думці і вільній творчості. Особливо це проявилось в країнах, де перемогла феодальна реакція, — Італія, Іспанія, Португалія та ін. Теологія і неосхоластика знову завойовували командні висоти в школах та університетах. На вогнищах інквізицій горіли не бажані теологам книги, а нерідко і їх автори, і не лише в католицьких країнах, айв тих, де перемогла Реформація. Однак увесь XVI і початок XVII ст. — це самостійний і дуже важливий етап у духовному розвитку Європи. Його успіхи підготували перехід до культури нового часу. Зокрема, кінець XVI — початок XVII ст. ознаменувалися виникненням нового стилю художньої творчості — бароко.

Отже, європейська культура цього періоду, що складалась з багатьох компонентів, пройшла незвичайний і складний шлях розвитку. Саме в кінці доби була розірвана певна духовна єдність континенту, що існувала в середні віки, і було закладено основи для становлення національних культур.

В цілому філософія Відродження пройшла три періоди:

I період - гуманістичний (XIV - сер. XV ст.) Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарка, Лоренцо Валу;

II період - неоплатонічний (сер. XV - XVI ст.) Микола Кузанський, Піко делла Мірандолла, Парацельс;

III період - натурфілософські (XVI - поч. XVII ст.) Микола Коперник, Джордано Бруно, Галілео Галілей.

76. І. Кант про передумови і можливості людського пізнання

Родоначальником німецької класичної філософії вважається 1ммануїл Кант. В його творчості умовно виділяють два періоди: докритичний (до 70-х років XVIII ст.) та критичний. Для першого властиве захоплення природничими науками, натурфілософською проблематикою. А другий період, протягом якого власне і розвивається кантівська філософська система, присвячений вивченню походження пізнавальної діяльності, її закономірностей та меж.

Кант підносить гносеологію до рівня основного елемента теоретичної філософії, її предметом має бути, на думку Канта, дослідження пізнавальної діяльності суб'єкта, виявлення її меж та законів діяльності людського розуму. Кант наголошує, що головним фактором визначення способу пізнання та конструювання предмета знання є суб'єкт пізнання та його пізнавальні здібності.

У критичний період Кант створює філософські праці, які стали подією в історії людської культури: "Критика чистого розуму", "Критика практичного розуму", "Критика здатності судження", присвячені осмисленню філософії як науки, гносеології, проблем людської свободи та моральності і т.ін.

Кант визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму. Філософія, з його точки зору, має відповісти на такі питання: "Що я можу знати?", "Що я маю робити?", "Чого я можу сподіватись?" Відповідь на такі питання і гарантує філософії її високу місію законодавиці розуму. Таку місію, на думку Канта, може виконати лише трансцендентальна філософія, яка є системою усіх принципів чистого розуму. А оскільки розум, з його точки зору, має практичне і теоретичне застосуваня, то і філософія поділяється ним на практичну і теоретичну.

Практична філософія, філософія моральності, філософія звичаїв містить принципи апріорі, які визначають і роблять необхідно обумовленою всю нашу поведінку. А теоретична філософія має бути теорією наукового пізнання, яка б містила в собі усі принципи чистого розуму, побудовані виключно на поняттях теоретичного знання всіх речей. Перш ніж говорити власне про проблеми гноселогії Канта, слід розглянути деякі аспекти його вчення про знання. Знання, з його точки зору, є судженнями, тобто поєднанням уявлень та понять у свідомості і через свідомість. Судження можуть бути аналітичними, коли предикат (логічний присудок) не дає нового значення, та синтетичними, коли предикат не виводиться із суб'єкта, а поєднується з ним. Синтетичні судження, в свою чергу, можуть бути апостеріорними, коли є мислимий зв'язок між суб'єктом та предикатом і виявляється він у досвіді і через досвід. Другим видом синтетичних суджень є судження апріорі, тобто такі, де зв'язок між суб'єктом та предикатом не засновується на досвіді.

Аналітичні судження, на думку Канта, усі є апріорними. Вони не вимагають звернення до досвіду, а, отже, не дають насправді нового знання. Що ж до синтетичних суджень, слід відзначити, що вони можуть бути як емпіричними, так і апріорними. Вони завжди дають нове знання.

Отже, Кант виділяє два види знання: досвідне (апостеріорне) та незалежне від досвіду (апріорне). Джерелом останнього, вважає Кант, є сама структура людських пізнавальних здатностей. Апріорні знання – це знання, що передують досвіду, обумовлюють його і незалежні від нього. Апріорні знання існують у трьох видах пізнання: математиці, теоретичному природознавстві та в метафізиці як теоретичній філософії. Кант у даному випадку намагається поставити і спробувати вирішити важливу проблему гносеології – проблему діалектики взаємозв'язку та взаємопереходу чуттєвого та раціонального у пізнанні.

Дата добавления: 2014-12-16