Тема 3. Національний архівний фонд: склад, структура та право власності на документи 1 страница

1. Національний архівний фонд: визначення і склад доку-
ментів. Структура Національного архівного фонду.

2. Національний архівний фонд як правова категорія. Кла-
сифікація Національного архівного фонду за аспектами влас-
ності.

3. Державні архівні установи та контроль за дотриман-
ням архівного законодавства.

4. Архівна україніка як важливий інформаційний масив та
базовий історико-культурний потенціал гуманітарної сфери
знань.

5. Український і зарубіжний комплекси архівної україніки:
основні групи документів та їх загальна характеристика.

6. Реституція архівних документів: поняття, проблеми
і правове забезпечення.

Ключові слова: Національний архівний фонд, склад, струк-тура і класифікація Національного архівного фонду, власність на документи Національного архівного фонду, архівна укра-їніка, український комплекс, зарубіжний комплекс, рести-туція архівних документів.

Поняттям Національний архівний фонд України визначають сукупність архівних документів з історії духовного і мате-ріального життя українського та інших народів, що мають культурну цінність як надбання української нації, як складова української і світової культурної спадщини, як інформаційні ресурси суспільства. Національний архівний фонд перебуває під охороною держави і призначений для забезпечення інформацій-них потреб суспільства, прав і законних інтересів кожної людини.

До Національного архівного фонду відносять архівні до-кументи незалежно від їх виду, місця і часу створення, виду матеріального носія інформації та форм власності на них. Документи Національного архівного фонду є культурними цінностями, що постійно зберігаються на території України або за її межами і, згідно з міжнародними угодами, ратифіко-ваними Верховною Радою, підлягають поверненню в Україну.

У складі Національного архівного фонду виокремлюють три основні групи документів:

а) документальні комплекси, що зберігаються на терито-рії України, утворені в різні історичні періоди на теренах сучасної України органами державної влади і місцевого

самоврядування, громадськими і релігійними організа-ціями, установами, підприємствами усіх форм власності та окремими особами;

б) документи українського походження, утворені за межами
України як результат діяльності української політичної та
трудової еміграції, українських військових, культурно-освіт-
ніх і наукових установ, громадських об'єднань та окремих осіб
і передані у власність України чи її громадян у порядку рести-
туції, на підставі дарування або зберігаються за межами
України;

в) документи іноземного походження, утворені на теренах
інших держав, що за різних обставин потрапили на територію
України і стали органічною складовою національної історико-
культурної спадщини.

Серед документів кожної з цих груп є такі, що мають особ-ливу цінність та унікальний характер. Їм належить чільне місце у складі Національного архівного фонду.

До особливо цінних належать архівні документи, що містять інформацію про найважливіші події, факти і явища в житті суспільства, не втрачають значення для економіки, культури, науки, духовного життя, міжнародних відносин, екології, державного управління, оборони і є неповторними за їх юридичним значенням та автографічністю. До особливо цінних можуть бути віднесені як окремі документи чи справи, так і групи документів, справ і навіть окремі архівні фонди.

Унікальні документи Національного архівного фонду ста-новлять виняткову культурну цінність, мають важливе зна-чення для формування національної самосвідомості україн-ського народу, оскільки визначають його внесок у всесвітню культуру.

Організаційні, науково-методичні і практичні заходи для визначення критеріїв та методики виявлення унікальних до-кументів, порядок їх включення до «Державного реєстру національного культурного надбання», організації обліку і за-безпечення збереженості затверджені Кабінетом Міністрів України у Положенні про віднесення документів Національно-го архівного фонду до унікальних, внесення їх до Державного реєстру національного культурного надбання, а також їх зберігання¹¹.

До унікальних документів Національного архівного фонду відносять акти органів державної влади, органів місцевого

¹¹ Текст «Положення...» - див.: Хрестоматія з архівознавства. -К., 2003.- С. 306.

самоврядування, громадських і релігійних організацій, уста-нов та підприємств усіх форм власності, окремих осіб, інші письмові та графічні матеріали, кінофотофонодокументи, за-писи фольклорних творів, рідкісні друковані видання різних історичних епох на території сучасної України та за її межами. З'ясування виняткової історико-культурної цінності доку-ментів Національного архівного фонду відбувається за такими критеріями:

- статус і значення фондоутворювача;

- походження, авторство документів та час їх створення;

- цінність інформації, відображеної в документах;

- юридична сила документів та їх оригінальність;

- наявність художніх або палеографічних особливостей до-
кументів.

При виявленні унікальних документів ці критерії застосо-вують, як правило, комплексно. З особливо цінних і унікаль-них документів, незалежно від форми власності, в обов'язково-му порядку створюють страхові копії, що зберігаються окремо від оригіналів. Державні архівні установи зобов'язані надава-ти юридичним особам і громадянам, які є власниками унікаль-них документів, допомогу у виготовленні таких копій, що на-далі повинні перебувати на державному зберіганні і надава-тись у користування лише з дозволу власника оригіналу. Вод-ночас зі страховими копіями, що є недоторканними, виготов-ляються копії фонду користування¹².

Зі здобуттям Україною незалежності та формуванням Національного архівного фонду його основою стала українська частина Державного архівного фонду СРСР, а також передані на державне зберігання архіви та документи КПУ і ЛКСМУ. На початку 1990-х років перед державними архівами постало складне завдання інтегрувати їх, водночас переводячи на єдині форми державного обліку документів. При цьому не лише пе-ревірялася наявність документів колишніх партійних архівів, а й було складено понад 65 тис. аркушів фондів, заведено понад 45 тис. нових справ на фонди первинних парторганізацій, що в партійних архівах не велися. Крім того, було створено галу-зеві державні архіви, до яких активно почали надходити доку-менти із системи збройних сил, системи внутрішніх справ, служби безпеки, гідрометеорології, геодезії і картографії.

Станом на 1 січня 2002 року Національний архівний фонд України налічував 60 млн одиниць зберігання, в тому

¹² Форму книги обліку надходжень страхового фонду та фонду користування - див.: Дод. 6.

числі в системі Державного комітету архівів було зосеред-жено 52,1 млн справ, серед яких:

- документів науково-технічної документації - 639 тис.;

- кінодокументів - 69,9 тис.;

- фотодокументів - понад 1 млн;

- фонодокументів - понад 31,6 тис. одиниць зберігання.
Документи Національного архівного фонду зберігаються не

лише в архівах системи Державного комітету архівів, а й в архів-них підрозділах державних наукових установ, музеїв і біб-ліотек, де відповідно до специфіки їх комплектування осіли безцінні документи колекційного рівня.

Бібліотечні відділи рукописів історично сформувались у XIX ст. як колекційні та архівні фонди внаслідок цілеспря-мованого збирання книжково-рукописної і писемної старови-ни. Основу цих зібрань становлять рукописні книги та писемні пам'ятки з найдавніших часів до наших днів, а також особові архівні фонди діячів науки і культури. В Україні такі фонди зосереджені в кількох бібліотеках та академічних інститутах, яким надано статусу архівних установ і право постійно зберіга-ти документи на засадах державної власності. Серед установ Національної академії наук України до них належать: Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, відділ рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефа-ника, відділи рукописів Інституту літератури ім. Т. Шевченка, Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського, Інституту археології; у підпорядкуванні Міністерства культури та мистецтв України - відділи рукопи-сів Одеської та Харківської наукових бібліотек, у яких зосере-джені рукописні документи, зібрані протягом ХVІІІ-ХІХ ст. різними просвітницькими установами, навчальними заклада-ми, науковими товариствами та громадськими об'єднаннями, а також колекційні матеріали, придбані у XX столітті.

Найбагатшими серед них є фонди Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, що налічують близько 437 тис. одиниць зберігання. Тут зосередже-но особові архівні фонди видатних учених-просвітителів ХІХ-ХХ ст.: архів відомого громадського діяча, педагога В. Науменка, збирача старовини О. Лазаревського, історика-архівіста В. Модзалевського, професорів О. Кістяківського, М. Максимовича, В. Антоновича, В. Іконникова; академіків Всеукраїнської академії наук: В. Вернадського, М. Василенка, Д. Багалія, О. Левицького, Д. Яворницького, В. Хвойки; авто-графи Тараса Шевченка, Марка Вовчка та ін. Важливою скла-довою Національного архівного фонду є архівний фонд

Національної академії наук України загальним обсягом близь-ко 1 млн 100 тис. справ документів з паперовими носіями, доку-менти якого зберігаються в архівах Президії Національної ака-демії наук України, Інституту рукопису та Інституту архівозна-вства Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. Зокрема, в Інституті архівознавства зберігається понад 20 тис. справ документів з паперовою основою - 302 фонди, в тому числі вісім фондів наукових установ, дві колекції, 290 фондів особового походження, серед яких важливе місце посідають до-кументи президентів Академії наук В. Вернадського, Д. Забо-лотного, О. Богомольця, Б. Патона. Тут відкладалися також звукозаписи нарад секції біологічних і сільськогосподарських наук за 1956 рік, засідань Президії Академії наук України про-тягом 1969-1980 років тощо.

Основна частина документів архівного фонду Національної академії наук України зберігається в наукових і науково-технічних архівах 221 установи й організації Академії, в тому числі 113 науково-дослідних інститутів та їх відділень, семи нау-кових центрів, 17 заповідників, ботанічних садів, обсерваторій, наукових бібліотек, а також в архівах 74 допоміжних організацій - науково-технічних центрах, спеціальних конструкторсько- тех-нологічних бюро, дослідно-конструкторських бюро, дослідних за-водах і виробництвах. На початку XXI ст. підготовлено для пере-давання на постійне зберігання з наукових та науково-технічних архівів установ і організацій Академії 530 справ документів з па-перовими носіями та аудіовізуальних документів.

Понад 100 тис. одиниць зберігання важливих документів, згрупованих у 218 фондів і колекцій, зберігає відділ рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. Серед них -кириличні, латинські, польські рукописи (XIII-XX ст.); осо-бові фонди членів «Руської трійці» - М. Шашкевича, І. Ваги-левича, Я. Головацького; громадсько-просвітянських діячів -Барвінських, Заклинських, Грушевичів; бібліографів - В. До-рошенка, І. Левицького, І. Калиновича; етнографів і фолькло-ристів - М. Дикарева, М. Кордуби, Д. Зубрицького та ін.

Рукописні фонди є і в деяких навчальних закладах і музеях: у Національному музеї історії України в Києві та Національно-му музеї у Львові, Дніпропетровському історичному музеї, Чернігівському історичному музеї, Харківському історичному музеї, Одеському історико-краєзнавчому музеї та ін. Закон Ук-раїни «Про Національний архівний фонд та архівні установи» (ст. 302) визнає за музеями, як і за бібліотеками, право постійно зберігати архівні документи, нагромаджені в музейних фондосховищах, а також поповнювати свої фонди та колекції

профільними документами. Документи Національного архів-ного фонду, що зберігаються в музеях, зосереджені у складі: а) основних фондів; б) музеїв архівів; в) поточного діловодства (облікова документація).

Особливе значення мають «скарби» основних фондів музеїв. Так, документальний фонд Національного музею історії України становлять стародруки, рукописні документи, рідкісні авторські видання, що відображають соціально-економічний розвиток і культурне життя в Україні XIX - початку XX ст. Тут містяться комплекси документів М. Біляшівського, В. Хвойки, Х. Алчев-ської та ін. У Національному художньому музеї документно-ар-хівний фонд (57 окремих фондів особового походження і колек-цій у кількості понад 6 тис. одиниць зберігання за період ХVІІ-XX ст.) виокремлено як допоміжний до основного - мистецьких творів. Це фонди визначних художників М. Бойчука, К. Кос-танді, Г. Нарбута, М. Попова, О. Сластіона, О. Сахновської та ін.

Національний архівний фонд України формується з архів-них документів органів державної влади і місцевого самовря-дування, підприємств, установ та організацій усіх форм влас-ності, а також з архівних документів громадян та їх об'єднань. Підставою для включення архівних документів до Національ-ного архівного фонду є експертиза їх цінності, яку здійсню-ють експертні комісії різних рівнів згідно з ухваленим Кабіне-том Міністрів України «Положенням про принципи і критерії визначення цінності документів, порядок створення та діяль-ності експертних комісій з питань віднесення документів до Національного архівного фонду» та «Положенням про держав-ну реєстрацію документів Національного архівного фонду»¹³.

Складним питанням правового і практичного характеру є по-дання архівних документів на експертизу цінності фізичними особами, власниками цих документів. Відповідно до вимог Зако-ну України «Про Національний архівний фонд та архівні устано-ви» на розгляд експертних комісій обов'язково мають подаватися такі документи: а) яким загрожує знищення або значне погіршен-ня їх стану (що належать громадянам); б) «вік» яких перевищує 50 років; в) які мають бути продані чи вивезені за кордон.

Важливою державною проблемою залишається поповнення Національного архівного фонду документами культурної спад-щини України, що перебувають за межами України в держав-них, корпоративних, церковних і приватних архівах та колекціях, бібліотечних і музейних зібраннях різних країн.

¹³ Текст «Положення...» - див.: Хрестоматія з архівознавства. -К., 2003. - С. 262.

В історичній науці для визначення архівних документів, пов'язаних з Україною, що зберігаються за її межами, закріпи-лося поняття «архівна україніка» (аналогічно: росіка - для російських, полоніка - для польських документів). Архівна україніка є важливим інформаційним масивом і базовим істори-ко-культурним потенціалом гуманітарної сфери знань. Вона дозволяє залучати до соціального обігу інформацію, що формує духовність, закладає підвалини нової національної психології, політики і культури. За Законом України «Про Національний архівний фонд та архівні установи», такі документи є складовою Національного архівного фонду і, відповідно до міжнародних угод, підлягають поверненню в Україну в оригіналах або копіях.

Систематичне вивезення з України документів і книжкових зібрань розпочалося ще за Петра І. За його наказом від 20 грудня 1720 року, київському губернатору Голіцину доручалося огля-нути і забрати вірчі грамоти та інші цінні документи разом з рукописними та друкованими книгами з монастирських архівів. Значну кількість документів захопило військо О. Мен-шикова під час розгрому Батурина 1708 року. Передавалися документи до Москви і внаслідок арештів українських держав-них і військових діячів. Так, під час слідства у справі гетьмана П. Полуботка було конфісковано частину документів Гене-ральної військової канцелярії, листування козацької старши-ни. Причинами вивезення архівних документів до столиць бу-ли реформи органів центральної та місцевої влади. Після ліквідації 1750 року Канцелярії міністерського правління ма-лоросійських справ у Глухові з неї у повному обсязі було вилу-чено і відправлено до Росії справи таємного діловодства. Внаслідок судової реформи 1864 року тисячі пудів архівних матеріалів було вивезено до Москви. Славнозвісний архів гре-ко-католицьких митрополитів після ліквідації Греко-като-лицької церкви у 40-х роках XIX ст. було перевезено з Радо-мишля до Петербурга. Найцінніші матеріали з давніх україн-ських архівів звозилися до столиці на вимогу Петербурзької археографічної комісії протягом 1837-1840 років.

Найдраматичніші зміни відбувалися за радянських часів, коли було ліквідовано величезну кількість установ і націоналі-зовано їх фонди. Відтоді до Росії «законно» переміщувалися колосальні масиви документів українських установ. Так, 1924 року почалася реквізиція¹⁴ документів Центрального чор-номорського архіву у Миколаєві і перевезення їх до Петрограда.

¹⁴ Реквізиція (від лат. reguisitio - вимога) - примусово відшкодоване вилучення майна у власність чи тимчасове користування держави.

Згодом з України було вивезено документи майже всіх військо-вих установ і підприємств. За неповними даними, протягом 1951-1972 рр. вивезено понад 3000 фондів з військової історії обсягом 80 тис. справ. Зокрема, 1956 року з Центрального дер-жавного історичного архіву УРСР у м. Києві до Ленінграда було відправлено цінний фонд Штабу Одеського військового округу. Одна з останніх акцій відвертого пограбування українських архівів - передання до Москви 1991 року значно-го масиву документів з архівів Міністерства внутрішніх справ та Комітету державної безпеки про рух опору більшовицькому режимові у 40-х - на початку 50-х років.

Архівні документи українського походження, що перебува-ють за межами України, є невід'ємною складовою багатьох за-рубіжних документних груп чи колекцій документів у держав-них і приватних сховищах. Значні масиви архівної україніки не потрапили до публічних сховищ і не були оцінені й описані взагалі. Багатьом зібранням загрожує руйнування внаслідок незадовільних умов зберігання, а багато унікальних доку-ментів приречені бути викинутими наступними поколіннями чи новими власниками, які не зможуть визначити потенційної цінності цих матеріалів, написаних уже чужою для них мо-вою, в невідомій їм країні. Більшість документів, вивезених із батьківщини емігрантами або привезених іноземцями додому з України, занадто фрагментарні й буденні для того, щоб заслу-говувати на витрати для архівної обробки. Навіть ті, що потра-пили до університетських бібліотек, історичних товариств та музеїв чи архівів етнічних груп як зразки іноземної екзотики, переважно не описані, закриті для дослідників. Численні українські організації докладають значних зусиль для повер-нення на батьківщину архівної україніки.

В архівній україніці виокремлюють два головні комплекси: український - документи, створені українським урядом, українськими установами або окремими особами, та зарубіж-ний - документи, створені іноземцями.

Український комплекс включає: документи, створені органа-ми управління України; місцевими органами управління Російсь-кої імперії або СРСР, що діяли на українських землях; іншими ус-тановами, зареєстрованими в Російській імперії або СРСР, чия діяльність відбувалася на сучасних українських землях; або окре-мими особами (незалежно від національності) - підданими Украї-ни; або етнічними українцями - підданими Російської імперії. Ці документи становлять першорядний інтерес для України.

Отже, до основних груп документів українського комплексу належать:

1. Офіційні документи давніх українських урядових установ,
що діяли на сучасних українських землях (у тому числі будь-які
фрагменти офіційних державних документів, створені україн-
ськими урядовими установами, а потім захоплені іншими імпер-
ськими режимами або вивезені за кордон емігрантами і що тепер
на законних підставах складають частину національної архівної
спадщини України). Серед них - документи Запорозької Січі та
Гетьманщини XVIII ст. з резиденцією у Глухові та Чернігові,
а також документи їх місцевих адміністративних органів; усі до-
кументи Центральної Ради та Української Народної Республіки
доби української революції 1917-1920 років, а також документи
Західноукраїнської Народної Республіки того періоду, коли уряд
діяв на українських землях. Особливий науковий інтерес станов-
лять документи Української Народної Республіки. Після пораз-
ки незалежної Української держави 1920 року та падіння
Західноукраїнської Народної Республіки багато їх лідерів ряту-
валися втечею, забираючи із собою деякі урядові документи.
Протягом наступних двох десятиліть вони були розпорошені
в Парижі, Берліні, Відні та Празі. Під час Другої світової війни
значну кількість цих документів конфіскували нацисти. Після
війни деякі документи потрапили до США, а інші були захоплені
радянськими представниками й перевезені до Києва.

2. Дипломатичні та інші офіційні документи, створені за
кордоном українськими місіями або представниками офіцій-
них українських установ та організацій. До них належать до-
кументи постійного представника УРСР у Москві.

Оскільки Україна була одним з офіційних членів-заснов-ників ООН, вона має законне право на документи українських місій при ООН (Нью-Йорк), ЮНЕСКО (Париж) та інших офіційних міжнародних організаціях. Так, з політичних при-чин, після поразки Української Народної Республіки залиши-лися за кордоном дипломатичні документи. Це матеріали Посольства в Берліні, перевезені з Праги разом з колекціями Російського зарубіжного історичного архіву до Москви.

3. Офіційні документи центральних установ, яким влада-
ми попередніх імперських режимів було доручено адміністра-
тивну діяльність на українських землях. Йдеться про доку-
менти Росії, Польщі, Австрії, Угорщини, Австро-Угорщини,
Румунії і Туреччини.

4. Офіційні державні документи провінційних, регіональних
та місцевих органів, що діяли на українських землях і були
створені владою попередніх імперських режимів (у тому числі
документи Комуністичної партії України радянського періо-
ду). Відносно часів Російської імперії, наприклад, не виникає

питання про місцеві губернські або судові документи, утворені російськими генерал-губернаторами або губернськими адмі-ністраціями земель держав-спадкоємиць. Усі вони є документа-ми провенієнції (походження) цих держав, а отже, законною частиною їх власних архівних спадків. Таким чином, докумен-ти київського, волинського та подільського генерал-губернато-ра київського походження є частиною української національ-ної архівної спадщини.

5. Документи офіційних українських військових підрозділів
або українська частина документації російських (радянських)
збройних сил. За кордоном перебуває порівняно мало офіцій-
них документів українських військових підрозділів, зокрема
Україна має претензії принаймні на частину документів Чор-
номорського флоту. Це стає зрозумілим з резолюцій стосовно
Чорноморського флоту загалом. При цьому може йтися про
копії документів, на які претендують обидві сторони. До війсь-
кових документів, на які можуть поширюватися претензії,
належать документи українських підрозділів у складі імпер-
ських австрійської, польської, російської та радянської армій,
у тому числі: місцеві документи з комплектації та оперативні
документи місцевого військового командування. Багато місце-
вих військових документів було вивезено з України нацист-
ськими військовими архівними службами під час Другої світо-
вої війни, і вони не були повернені. Значна кількість інших
місцевих військових документів після війни були вивезена до
Москви і розміщена в центральних військових архівах.

6. Документи, створені за межами УРСР, внаслідок діяльнос-
ті там представників інших недипломатичних офіційних
українських (радянських) державних установ. Таких офіційних
документів значно більше, ніж тих, що виникли в дореволюційні
часи, оскільки держава в цей період мала надзвичайні функції
в усіх сферах господарського та суспільного життя, а отже, її пред-
ставників за кордоном було значно більше. Це документи офіцій-
них українських торговельних місій, представників преси та ін.

7. Документація українських недержавних приватних уста-
нов: ділові, церковні або культурні представництва, що
офіційно контролювалися державою. До цієї категорії належать
документи закордонних представництв тих українських установ
або організацій, що мали офіційний дозвіл на ділову діяльність
на території України. В більшості країн такі документи підпада-
ють під закони про приватну або корпоративну власність, хоча за
радянського режиму вони були націоналізовані.

8. Документація нелегальних організацій або організацій у зас-
ланні та окремих осіб, у тому числі підпільних і дисидентських

груп, що діяли на території сучасної України в часи російського імперського чи радянського режимів. До цих пам'яток нале-жать документи українських політичних партій, військових і мілітаризованих організацій, зокрема Української повстансь-кої армії (УПА), переслідуваних релігійних угруповань, національних громад, груп та окремих осіб, які діяли у підпіллі чи були дисидентами. Проте через їх нелегальний і підконт-рольний статус в умовах імперських режимів законність вимог чи права на повернення довести значно важче, ніж у випадку з офіційними, легальними установами. Протягом радянського періоду значну кількість нелегальної (яку іноді називали не-офіційною) документації захопив всесоюзний Комітет держав-ної безпеки та його зарубіжні оперативні розвідувальні підрозділи, внаслідок чого вони були інкорпоровані¹⁵ до складу документації КДБ. У багатьох випадках копії творів української дисидентської літератури та підпільного самвидаву, а також періодичні видання, що виходили напівлегально, пересилалися за кордон для публікування або для передач радіостанції «Сво-бода» та ін. Тепер вони зберігаються в архівах радіо «Свобода» та «Вільна Європа» або українських груп на Заході. Багато паперів висланих українських «буржуазних націоналістів» були захоп-лені нацистами в різних європейських країнах. Більшість їх повернулася в Україну після війни, оскільки вони були знай-дені радянськими представниками. Під час Другої світової війни нацистські органи також зібрали багато справ українсь-ких емігрантських організацій за кордоном. Незначна кіль-кість документів тих груп, що діяли в Польщі, була, наприк-лад, захоплена радянськими представниками наприкінці війни. Вони зберігаються у фондах Російського центру зберіган-ня та вивчення документів новітньої історії або в Державному архіві Російської Федерації. Інші, разом з матеріалами з Пра-ги, зберігаються в Центральному державному архіві вищих ор-ганів влади та управління України.

9. Особисті папери окремих українців, у тому числі україн-ських емігрантів. Є багато важливих особистих паперів видат-них українців, створених на українських землях і на законних підставах вивезених за кордон окремими вигнанцями або полі-тичними чи інтелектуальними емігрантами. Копії або оригіна-ли важливих урядових документів часто бувають інкорпорова-ними до приватних персональних документів урядових діячів, але за звичайних умов у більшості країн, якщо такі документи

¹⁵ Інкорпорація - від пізньолат. incorporation - включення до свого складу.

потрапляють у приватну власність, вони не можуть стати об'єктами вимог чи претензій на повернення. Багато таких до-кументів тепер дуже тісно переплітаються з особистими папе-рами, створеними пізніше, в еміграції або у вигнанні. Особисті папери у більшості країн поза колишнім соціалістичним бло-ком належать до персональної власності, і на них поширюєть-ся законодавство країни, громадянином якої є тепер їх влас-ник. Крім того, вони можуть захищатися авторським правом.

10. Рукописні книги, зібрання історичних документів та автографи, аудіовізуальні документи, вивезені з України. Емігранти несуть відповідальність за відчуження за кордон значної кількості архівних документів українського похо-дження або пов'язаних з Україною. Разом з особистими папе-рами вони вивозили важливі колекції історичних документів, рукописних книг та аудіовізуальних документів.

У 20-30-х роках ХХ ст. відомі українські політичні діячі і творча інтелігенція, які виїхали на Захід, забирали з собою, крім особистих паперів, архівні документи багатьох важливих українських установ і документи інших осіб. Доля більшості таких документів залежить від законодавчих актів країни, де перебувають їх законні власники (особи і установи). Подібно до особистих паперів у більшості країн за межами колишнього соціалістичного блоку рукописні зібрання є персональною власністю їх творця і збирача. Отже, постає питання: до якої категорії віднести офіційні українські державні архівні ма-теріали, вивезені за кордон емігрантами? Проблеми дещо іншого характеру виникають у зв'язку з долею рукописних зібрань вірменської митрополії в Галичині та інших вірменсь-ких рукописів з бібліотеки Львівського університету, більшість яких нині перебуває переважно у Польщі. Деякі рукописи з цієї колекції тепер інтегровані з колекціями Оссолінеума у Вроц-лаві, хоча незначні частини цього зібрання, вивезені зі Львова раніше, зберігаються у Відні. Проблема ускладнюється тим, що сама колекція була розпорошена, а її законний власник до 1939 року - вірменська митрополія у Львові - ще не відновлена. Додаткові труднощі виникають через те, що Матенадаран (офіційне вірменське державне сховище рукописів), у згоді з цивільною та церковною владами Єревана, намагається взяти на себе функції захисту вірменської рукописної спадщини в усіх частинах світу. Окремі ускладнення з питань поход-ження та попередніх власників виникають стосовно інших рукописів церковнослов'янською та східними мовами, виве-зених зі Львова. Колекції рукописів, окремі рідкісні руко-писні книги та відомі автографи не завжди можна розглядати

Дата добавления: 2014-12-17