Тема 3. Національний архівний фонд: склад, структура та право власності на документи 2 страница

за тими ж критеріями, що й державні архіви та особисті папе-ри. Проте стосовно багатьох надзвичайно цінних ранніх слов'янських рукописів та українських автографів, що збе-рігаються за кордоном, значно важливіше отримати про-фесійні описи їх текстів, відкрити доступ до подробиць їх міграції та сучасного перебування з тим, щоб науковці знали про їх існування і могли отримати їх копії.

11. Документи, створені за кордоном приватними україн-
ськими емігрантськими організаціями та громадами, що про-
довжували зберігати українські традиції в еміграції. Багато
таких груп підтримували тісні зв'язки з батьківщиною і стежи-
ли за подіями на офіційному і неофіційному рівнях. Як і серед
особистих паперів видатних українських емігрантів, серед них
можна знайти значну кількість листів та інших документів ук-
раїнського походження. На Заході, як правило, всі такі групи
документів захищені законами про приватну власність і куль-
турні цінності країни, де вони виникли або перебувають тепер.
Таким чином, документи установ та організацій української
громади у Празі або Мюнхені, хоча й пов'язані з Україною
і важливі для українських історії та культури, повинні вважа-
тися документами іноземного походження, що підлягають
законам країни, де вони створені.

Під час Другої світової війни нацисти привласнили багато архівів та окремих справ закордонних організацій україн-ських емігрантів. Частину цих документів, у свою чергу, неза-конно захопили радянські представники наприкінці або відра-зу після війни. Деякі з них зберігаються в Центральному дер-жавному архіві вищих органів влади та управління України, інші були передані до колишнього Центрального державного архіву Жовтневої революції СРСР та інших сховищ. Однак значно більше претензій може виникнути стосовно документів організацій-спадкоємців споріднених установ в Україні або тих установ чи організацій, що були відроджені в Україні піс-ля здобуття нею незалежності. Менше проблем з документами, створеними за кордоном українськими недержавними під-приємствами, культурними, релігійними та іншими організа-ціями, що не мають аналогів в Україні.

12. Зібрання українських архівних документів, створені за
кордоном, або українська частина інших зібрань. У багатьох
архівах чи бібліотеках українських емігрантських груп зберіга-
ються документи або літературні рукописи, а також інші до-
кументи українського походження. Як і особисті папери
емігрантів, вони вважаються приватною власністю, що захи-
щається законом про приватну культурну власність країни, де

вони тепер перебувають. У більшості країн документи, прид-бані легально на аукціоні або від літературних посередників, вважаються, за фактом купівлі, законною власністю своїх но-вих власників, навіть якщо їх попередній статус є підозрілим.

Зарубіжний комплекс архівної україніки, що складають документи, створені іноземними урядами, установами та окре-мими особами, поділяють на шість груп документів:

1. Документи урядів, напівприватних або приватних ус-
танов та організацій, окремих осіб. Відповідно до міжнарод-
них законів, усталеної архівної практики багатьох західних
країн, більшість таких документів, створених іноземцями
в Україні або пов'язаних з Україною, в тому числі особисті па-
пери, документи приватних організацій, і особливо докумен-
тація, створена за кордоном, безумовно, не може бути об'єктом
вимог як офіційна складова національної архівної спадщини.
Адже цей комплекс документів сам по собі не є архівною ук-
раїнікою. Чимало таких матеріалів викликає виправданий
інтерес своєю інформативністю і зв'язком з українськими
історією та культурою, особливо у сфері міжнародних відносин
та іноземного досвіду на українських землях.

2. Дипломатичні або консульські документи офіційних
місій інших держав на українських землях і/або пов'язані
з Україною матеріали серед дипломатичних документів іно-
земних місій Російської імперії та пізніше Радянського Союзу.
Проте, відповідно до дипломатичних прецедентів, навіть кон-
сульські документи інших держав, створені в Києві, Львові чи
Одесі, повинні лишатися під юрисдикцією¹⁶ країни, що їх утво-
рила. Згідно з дипломатичною практикою останніх століть
немає жодних підстав вимагати повернення навіть надзвичай-
но цікавих перехоплених дешифрованих російських/україн-
ських документів, які можна знайти серед цієї документації.
Вимагати копії документів, що вже протягом багатьох років
відкриті для дослідників у зарубіжних архівах, було б виправ-
даним. Значну за обсягом документацію, пов'язану з Украї-
ною, нерідко досить важко відшукати серед документів інозем-
них посольств у Росії, Польщі чи Австрії. Дуже рідко вони
зберігаються під українськими рубриками. Навіть на найви-
щому дипломатичному рівні уряди зарубіжних країн мали
лише одне посольство в Російській імперії або пізніше - в Ра-
дянському Союзі, в Австро-Угорській монархії та в державах-

¹⁶ Юрисдикція — коло повноважень судового чи адміністративного органу з правового оцінювання конкретних фактів, у тому числі з вирі-шення спорів і застосування передбачених законом санкцій.

спадкоємицях цієї імперії - в Польщі, Османській імперії. То-му документи, наприклад, британського Форін-офісу, занесені до архівних груп під назвою «Росія», «Польща», «Австрія» і т. д., містять донесення та інші документальні свідчення про землі в межах сучасної України, що в різні історичні періоди були у складі того чи іншого державного утворення. Донесення про Західну Україну до 1918 року є у справах британського посольства у Відні, тобто утворюють частину архівної групи «Австрія», а не «Росія», тимчасом як документи про цей же регіон, датовані ХУП-ХУШ ст. та за період 1919-1940 років, надходили з посольства у Кракові чи Варшаві та включалися до справ архівної (документної) групи «Польща». Що ж до бри-танських документів, наприклад з архівної групи «Південна Росія», то вони вимагають подальшого аналізу для визначення російської чи української провенієнції цих документів або ж спільної російсько-української значущості. Крім того, архі-вісти, залежно від знання географії чи їх етнічних почуттів, могли дотримуватися різних точок зору. Навіть у разі, якщо компетентний в етнічних питаннях архівіст давав правильні визначення та назву певній одиниці зберігання в якийсь із періодів історії, подальші зміни кордонів нерідко робили ці визначення застарілими. А через певний час працівник відділу каталогізації, не знаючи змісту цих справ, заносив їх до зовсім іншого розділу каталогу.

3. Документи військової та цивільної окупаційної влади на українських землях часів війни. У більшості випадків на військові документи законно висловлювали претензії держави, де вони були створені. Звичайно, в цих документах вони вбача-ли власність окупаційних армії та військово-морського флоту. Відтак документи окупаційних армій найчастіше можна знай-ти в архівах країни-окупанта (наприклад, Франції часів напо-леонівських війн, Німеччини часів обох світових воєн).

Під час багатьох воєн окупантам вдавалося евакуйовувати свої документи або повертати їх пізніше внаслідок переговорів.

Історії відомо багато прикладів як захоплення, так і повер-нення військових архівів. Під час Другої світової війни нацис-там вдалося знайти і вивезти з України військові документи минулих часів, особливо тих, що стосувалися воєнних опе-рацій Першої світової війни. У міжнародній архівній практиці документи органів військової окупації, за традицією, тлума-чать інакше, ніж документацію місцевих органів окупації імперських режимів мирного часу або цивільної окупаційної влади. Окупаційні документи про цивільні установи та цивіль-не населення на окупованій території слід вважати окремою

підгрупою, оскільки це документи спільної пертиненції, важ-ливі як для окупованої країни, так і для окупантів (як для агресорів, так і для переможених). Звідси важливість надання копій обом зацікавленим країнам.

Під час Другої світової війни нацистські війська, відступаю-чи, часто забирали з собою окупаційні документи з радянської історії. Але в інших випадках радянські представники пізніше знаходили їх на Заході і забирали нацистські окупаційні доку-менти. Так, деякі документи міністерства рейху у справах оку-пованих східних територій зберігаються тепер у Москві, хоча значно більшу частину захопили після війни представники США, а потім повернули Німеччині як державі, що їх створила. Більшу частину відповідних документів так званої спецкоман-ди Розенберга, яку нацистам вдалося евакуювати на захід і потім нею оволоділи збройні сили США, також було поверне-но Німеччині. Проте інші надзвичайно важливі документи Розенберга були інкорпоровані до масиву документів Нюрн-берзького процесу, а відтак доступні для всіх союзників анти-гітлерівської коаліції. Деякі інші нечисленні оригінали з досьє Розенберга зберігаються нині в Центрі сучасної єврейської доку-ментації в Парижі. Ще одну значну частину документів Розен-берга, в тому числі й про операції на окупованій радянській те-риторії, а також у багатьох інших країнах Європи, захопили після війни радянські служби. Більша частина їх зберігається в Києві, решта - в Москві. Оскільки німецькі архіви мають законне право вимагати документи Розенберга та інші доку-менти органів нацистської окупації, що перебувають у Києві, українські архіви можуть претендувати на копії пов'язаних з Україною документів періоду окупації, що зберігаються те-пер у Кобленці, Парижі та Москві.

4. Документи іноземних неурядових фірм, культурних, релігійних, журналістських та інших організацій, що діяли в Україні (або на українських землях Російської імперії чи пізніше Радянського Союзу). Багато документів української пертиненції приватних установ, а також церковних організацій і релігійних угруповань, благодійних організацій і місій допо-моги, ділових підприємств, органів преси та політичних груп, що мали відділення або діяли в Російській імперії або пізніше в Радянському Союзі, ще зберігаються за межами України. Слід віднести до цієї категорії і документи таких міжнародних організацій, як Червоний Хрест, «Amnesty International», «Green Peace» та інші, що надсилали свої місії в Україну або підтримували з нею контакти. У більшості випадків міжнародної практики такі документи вважаються вивезеними за кордон на

законних підставах як приватні або як корпоративна власність. Однак за радянської влади створені на території Російської імперії документи іноземних фірм та інших установ, що зали-шалися там, було націоналізовано. Статус багатьох таких доку-ментів може бути опротестований з боку відповідних іноземних установ, водночас для України було б корисно отримати копії документів, які зберігаються за кордоном, тих фірм, що діяли в Україні. Були окремі фірми чи організації, що діяли виключ-но на сучасній території України, отже, всю їх документацію можна вважати архівною українікою. Але в інших випадках документи великих фірм і організацій, що діяли на всій тери-торії Російської імперії або пізніше Радянського Союзу, можуть містити суто українську документацію, хоча її дуже рідко опи-сують як таку. Наприклад, на міжнародній виставці «Щоб справи просувалися: російсько-американські економічні від-носини, 1900-1930 роки», що відбулася у Москві (листопад, 1992), а потім у Пало-Альто (Каліфорнія, березень-квітень, 1993), було репрезентовано багато зразків важливих ділових документів американських компаній, що діяли в Росії на-прикінці XIX - на початку XX ст. Серед них були й документи українського походження.

5. Особисті папери іноземців, які перебували в Україні.
Йдеться про їхні записи під час подорожей по українських зем-
лях, як наприклад, по Києву, Волині чи Південній Росії, інші
документи, додані до цих записів чи мемуарів, написані після
повернення додому. Хоча такі особисті папери цілковито нале-
жать їх власникам, вони можуть становити значний інтерес
своїми відомостями про Україну. Серед багатьох іноземців, які
жили в Росії або Україні протягом останніх століть, чимало
вчених, журналістів і дипломатів зібрали значну інформацію
про події в Україні та взагалі в Російській імперії чи СРСР,
рукописні копії документів та аудіовізуальні матеріали.

6. Колекції рукописів і документів, зібрані іноземцями, які
жили в Україні. Як відомо, іноземні візитери та офіційно акре-
дитовані дипломати вивозили багато рукописів та історичних
документів, хоча за діючими законами вивозити їх забороняло-
ся. Брак доказів на користь того, що ці матеріали не було купле-
но або було вивезено завдяки дипломатичному імунітету, зво-
дить спроби судового переслідування нанівець, до того ж у деяких
випадках застосування правила про термін давності ускладнює
аргументацію вимог або претензій. Іноземці, які перебували
в Україні, збирали важливі офіційні державні або нелегальні до-
кументи чи їх рукописні копії та аудіовізуальні матеріали.
Графічні матеріали (естампи, креслення та фотографії) вимагають

особливої уваги під час описування особистих паперів і зібрань рукописів. Надзвичайно важливими є кінострічки, звуко- та відеозаписи.

Найбільші колекції українських архівів за кордоном були зібрані провідними українознавчими науковими, культурно-освітніми та політичними еміграційними центрами у США, Канаді, Великобританії, ФРН, Чехії. В їх складі - особові архі-ви діячів української науки і культури, інституційні архіви академічних установ, громадських організацій, політичних об'єднань, партій тощо.

Цінні українські етнічні зібрання зосереджено в архівах Нау-кового товариства ім. Т. Шевченка в Америці (Нью-Йорк, США) та Європі (Сарсель, Франція), Української вільної академії наук (Нью-Йорк, США), Східноєвропейського дослідного інституту ім. В. Липинського (Філадельфія, США), Центру для вивчен-ня етнічних публікацій та культурних інститутів при Кент-ському університеті (Кент, США), Українського дослідницько-го та документаційного центру в Канаді (Торонто, Канада), Українського культурно-освітнього осередку (Вінніпег, Кана-да), Українського вільного університету (Мюнхен, ФРН), Українсько-католицького університету (Ватикан), архівах осе-редків Союзу українців у Великобританії, в Українському музеї Пряшева (Словаччина), Державному центральному архіві в Празі та Слов'янській бібліотеці (Прага, Чехія).

Значні українські колекції зберігаються в Національному архіві Канади (Оттава), Архіві Провінції Альберти та в Архіві Альбертського університету (Едмонтон).

Результатом багаторічних дослідницьких і збирацьких зу-силь українських учених в еміграції стала нещодавно сформова-на колекція документів про повстанський рух та боротьбу з ним в Україні 1941-1954 років (Центр слов'янських і східноєвро-пейських джерел ім. П. Яцика Бібліотеки Робертса, Університет Торонто).

Іншу категорію архівної україніки становлять матеріали центральних архівів тих країн, у складі яких тривалий час пе-ребували українські землі, передусім, - в Росії, Польщі, Австрії. Величезні за обсягом та важливі за складом і змістом фонди зберігаються в Російському державному архіві давніх актів, Російському державному історичному архіві, Державно-му архіві Російської Федерації, Російському державному війсь-ково-історичному архіві, Російському державному військовому архіві, Російському державному архіві соціально-політичної історії, Російському державному архіві новітньої історії, Голов-ному архіві давніх актів та Архіві нових актів (Варшава),

Державному архіві в Кракові, Державному архіві в Любліні, Державному архіві в Перемишлі та ін., в Австрійському держав-ному архіві, Австрійській національній бібліотеці, Бібліотеці та Архіві Віденського університету (Відень, Австрія).

Важливі зібрання, що стосуються історії України XVIII-XX ст., зберігаються в Національному архіві Великобританії, бібліотеках Бірмінгемського, Брістольського, Кембриджського та інших британських університетів, в Імперському воєнному музеї, Національному морському музеї, Архіві Британського товариства Червоного Хреста. Історія України XX ст. пред-ставлена у зібраннях Федерального архіву ФРН (Кобленц) та Військового архіву (Фрайбург)¹⁷.

Місцеперебування і стан архівної україніки - важливі чин-ники для визначення можливостей повернення відповідних матеріалів або отримання їх копій. Суттєвим, з погляду перс-пективності реституційних зусиль, є те, що західні архівісти називають інкорпорацією документів, тобто чи можна такі до-кументи вважати окремою групою, чи вони утворюють цілісний фонд або групу в документах певної установи. Визна-ний архівний принцип поваги до цілісності фондів іноді засто-совується неоднозначно до переміщених фрагментів, інкорпо-рованих до цілісних груп іноземних архівних документів. Як зазначено у «Професійних рекомендаціях» Міжнародної ради архівів, документи або справи з документами, що перебувають за кордоном і походять з України чи мають зв'язок з нею, інкорпоровані до цілісних груп зарубіжних архівних доку-ментів, зазвичай не можуть бути об'єктами вимог. Можна розра-ховувати лише на їх копії. Наприклад, документи Розенберга, інкорпоровані до складу документів Нюрнберзького процесу, або інші документи, що були офіційними доказами під час судових процесів, відповідно до законів, повинні залишатися частиною цих судових документів.

Аналогічно державні документи або їх копії через певні обста-вини були інкорпоровані до приватних паперів. За звичайних умов вони не можуть бути об'єктами ретроактивних вимог з боку державних архівів як складова державної документації. Це сто-сується документів, інкорпорованих до відомих або вже створе-них рукописних зібрань. Оскільки міжнародними нормами пова-жаються давно засновані колекції, не менш важливо визначити попереднє місцеперебування і колишній стан упорядкування

¹⁷ Результати систематичного опрацювання зарубіжних архівних зібрань - див. на офіційному web-сайті Державного комітету архівів України (http://^www.archives.gov.ua) в розділі «Архівна україніка».

матеріалів, про які йдеться, а також обставини інкорпорації їх до інших фондів або колекцій. У багатьох випадках важливою може виявитися інформація про так зване проміжне перебування, оскільки окремі рукописи, автографи або групи документів інко-ли інтегруються до фондів різних установ у бібліотеках, інститу-тах або історичних товариствах без урахування їх походження. Такі документи технічно можна вважати частиною зібрань цьо-го сховища, тим більше, що вони могли бути врятованими або законно придбаними від осіб, які вивезли їх за кордон, або від посередників і відтак отримали свою постійну «архівну домівку». Їх юридичний статус не може бути таким же, як і до-кументів, інкорпорованих до державної документації, проте, зважаючи на повагу до зібрань, підтриману ЮНЕСКО, а також на факт їх законної купівлі, у більшості країн претензії на них вважатимуться необґрунтованими.

Під час розгляду претензій на реституцію або на копії над-звичайно важливо ретельно дослідити всі специфічні угоди та інші відповідні юридичні фактори, що можуть вплинути на сучасний правовий статус і право власності, наприклад, пре-тензії колишніх власників. У випадку з дарчою чи посмертним заповітом майна можливі листи про депозицію або передання. При купівлі може залишатися посвідчення про походження або купча чи контракт про продаж. Можлива попередня купівля з аукціону або від посередника колекціонером, який пізніше комусь заповів свою колекцію. У деяких випадках спе-цифічні групи документів підлягають попереднім дво- чи бага-тостороннім міжнародним угодам.

Багато з цих проблем виникають через відсутність від-повідних міжнародних конвенцій, угод або процедури архівної реституції. Зокрема, відсутня угода про права на копіювання архівних документів, що належать або стосуються однієї країни, а перебувають в іншій.

Є й інші складні проблеми - невизнання приватної власності та масштаби націоналізації в Радянському Союзі. Обидва ці чин-ники ще впливають на архівні зібрання пострадянської України. Багато документів, пов'язаних з Україною, залишається у во-лодінні окремих осіб і законно утворює приватну власність (що не може підлягати будь-якому контролю з боку урядових архівних установ) у країнах, де вони тепер перебувають.

Цілком зрозуміло, чому українські архівісти віддають пере-вагу ідентифікації, виявленню та поверненню, якщо це мож-ливо, переміщених або «загублених» складових української культури за кордоном. Однак довготривала взаємна секрет-ність і конспіративний характер взаємин між радянською

владою та українськими и шшими емігрантськими громадами за кордоном значно гальмували надходження інформації в обох напрямах. Протягом десятиліть холодної війни вихову-валося шовіністське ставлення багатьох радянських архівних урядовців до зарубіжних архівних документів, пов'язаних з Україною. Перевезення їх з волі законних власників виклика-ло підозри і негативну реакцію частини українських емігрант-ських громад, що унеможливлювало укладення справедливих угод про доступ і фотокопіювання. В окремих випадках групи українських емігрантів навіть побоювалися друкувати описи матеріалів, якими вони володіли, або надавати інформацію про них до публічних каталогів, остерігаючись, що радянська вла-да шукатиме й робитиме спроби захопити ці матеріали, як це траплялося протягом повоєнного десятиліття. Захоплення ра-дянською владою Російського зарубіжного історичного архіву та Українського історичного кабінету у Празі 1945 року, матеріалів С. Петлюри у Кракові та Відні, а також інших емігрантських зібрань спричинило холодну війну в архівному світі.

Протягом 1990-х років ситуація докорінно змінилася. З ви-знанням України у світі як незалежної демократичної держави активізувалися процеси реституції української архівної спадщи-ни, що зберігається за межами України. 1992 року Урядом України створено Національну комісію з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів (з 2001 року - Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України). Вона вирішує пи-тання реституції. Окремі українські архіви починають повертати-ся в Україну з Канади, Чехії, Німеччини, Росії та інших країн.

Серед повернених архівів, що мали статус переміщених, тоб-то незаконно вивезених, - фото- і кінодокументи із зібрання довоєнного Всеукраїнського центрального фотокіноархіву (повернено з ФРН), Архів Товариства «Просвіта» (з Польщі), пергаментна грамота Петра І (з ФРН), архів ученого і громад-ського діяча Степана Сірополка (з Чехії).

Десятки архівних колекцій було передано в Україну як вияв доброї волі власників, серед них - фрагменти приватних архівів Олександра Довженка (з Росії), Дмитра Дорошенка, Олега Оль-жича і Олександра Олеся (зі Словаччини), письменника Уласа Самчука (з Канади), письменників Івана Багряного (з ФРН), Василя Барки (із США), архів Державницького центру Україн-ської Народної Республіки за кордоном (із США), фрагменти по-воєнного архіву Українського вільного університету (з ФРН). Загалом протягом 90-х років в Україну було передано або повернено понад 50 архівних зібрань.

Виконуючи міжнародні зобов'язання й активно включив-шись у реституційні процеси в Європі, Україна 2001 року по-вернула до Німеччини так званий «Архів Баха» - унікальну ко-лекцію музичних партитур європейських композиторів XVI-XIX ст., що до Другої світової війни належала Академії співу в Берліні, а згодом як трофей опинилася в Києві, де і зберігала-ся понад півстоліття. Копії матеріалів колекції, звичайно, за-лишилися в Україні. Світова громадськість високо оцінила цю акцію як крок доброї волі.

Загалом архівна україніка є частиною духовного багатства українського народу, його історичної пам'яті. Вона включає численні зразки матеріальної і духовної культури, що, відпо-відно до міжнародних правових актів та угод, підлягають поверненню в Україну.

Отже, документи Національного архівного фонду України, склад якого репрезентовано документами, що повноцінно віддзер-калюють усі напрями життєдіяльності суспільства, зберігаються в державних архівних установах та приватних колекціях і пере-бувають під охороною держави. Облік, збереження і використан-ня цього вельми цінного для держави інформаційного масиву є го-ловними завданнями архівних установ України.

Одним із суттєвих чинників, що впливає на правовий ре-жим регулювання відносин, пов'язаних з документами Націо-нального архівного фонду, є належність їх до певної форми власності.

Закон України «Про Національний архівний фонд та архівні установи» визнає будь-які форми власності на документи Національного архівного фонду, передбачені Конституцією та законами України. Класифікація Національного архівного фонду за аспектами власності передбачає такі категорії:

- документальні комплекси, що належать державі;

- комплекси, що належать територіальним об'єднанням
громадян;

- документи, що є власністю суб'єктів господарювання не-
державного походження, релігійних організацій та
об'єднань громадян;

- приватні архівні зібрання або окремі документи.
Визначення архівних документів, що підпадатимуть під

юрисдикцію держави, було одним із перших завдань, що постали перед законодавцями України, як і в інших республіках ко-лишнього СРСР. Предметом законодавчого регулювання стала сукупність історично цінних документів, що належать Україні або її громадянам. Воно здійснюється на рівних засадах, незалеж-но від того, в чиїй власності перебувають документи, - держави,

територіальних громад чи приватних осіб. Усі власники доку-ментів мають рівні права. Тому Закон України не передбачає, як і в деяких інших державах, розподілу Національного архівного фонду на частини відповідно до форм власності, оскільки збере-ження культурної спадщини, в тому числі її документної части-ни, є турботою всього суспільства і насамперед його основного інституту - держави, юрисдикція якої не порушує основних прав власників документів та їх користувачів. Навпаки, шляхом зако-нодавчого регулювання і державних гарантій умов для зберіган-ня, примноження та використання Національного архівного фонду забезпечується реальне здійснення цих прав.

Пріоритет держави орієнтований на вирішення головного завдання - забезпечення збереженості документів Національ-ного архівного фонду. Для цього Законом передбачено держав-ний облік архівних документів, державну реєстрацію і конт-роль за дотриманням законодавчих вимог до їх зберігання, державну допомогу недержавним власникам Національного архівного фонду, турботу держави про виявлення та збирання архівної україніки, а також повернення таких документів в Україну. В архівному Законі на підставі українського та зарубіжного досвіду з питань реституції чітко зафіксоване узгоджене з міжнародним правом та з архівною практикою фор-мулювання про матеріали українського походження, що опини-лися за кордоном: до Національного архівного фонду віднесені лише ті документи, які згідно з міжнародними договорами під-лягають поверненню в Україну. Відповідно до одного з консти-туційних прав особи «вільно збирати, зберігати, використовува-ти і поширювати інформацію» (ст. 34), Закон України «Про Національний архівний фонд та архівні установи» послідовно обстоює право будь-кого володіти архівними документами і до-кументами Національного архівного фонду, створювати власні архіви чи передавати свої документи в інші архівні установи на власний розсуд і вільно користуватися відкритими архівними документами. Єдиною підставою для користування документа-ми для кожної повнолітньої, дієздатної, ідентифікованої особи є її заява. До обов'язків фізичних осіб - власників цінних архівних документів - належить легалізація свого архіву шля-хом реєстрації його в державній архівній установі. На власників архівних документів Законом (ст. 13) покладається завдання за-безпечити збереженість документів Національного архівного фонду. При недотриманні належних умов зберігання власник мо-же бути, за рішенням суду, позбавлений права власності на ці до-кументи (ст. 11). Відповідно до Конституції України (ст ст. 26, 34), іноземці та особи без громадянства мають рівні права на доступ

до документів Національного архівного фонду з громадянами України. Кабінет Міністрів України може обмежувати доступ до них громадянам тих держав, у яких саме такий доступ для цих громадян обмежений. Зокрема, Закон передбачає обов'язкову реєстрацію архівних документів, що пройшли експертизу цінності. Якщо експертиза є власне архівною частиною процеду-ри віднесення документа до Національного архівного фонду, то державна реєстрація - юридичною частиною, що здійснюється для фіксації правового статусу документів як документів Національного архівного фонду, для підтвердження права влас-ності на них, а також для забезпечення державного контролю за їх збереженістю. З фактом реєстрації закон пов'язує виникнен-ня, зміну або припинення певних прав і обов'язків стосовно до-кументів Національного архівного фонду. Як передбачає «Поло-ження про державну реєстрацію документів Національного архівного фонду», власник документів зобов'язаний доводити до відома державної архівної установи, що видала реєстраційне свідоцтво, про передання права власності на документи або про будь-які зміни їх місцезнаходження, умов зберігання. Відчужен-ня документів у будь-якій формі має бути документально засвід-чене: при даруванні чи пожертвуванні це можуть бути листи, відповідні свідоцтва, при купівлі - рахунок, угода про купівлю-продаж, при успадкуванні - заповіт тощо.

Дата добавления: 2014-12-17