Конструктивні та композиційні особливості найвідоміших українських шрифтів

ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛЬНИХ ШРИФТІВ

Сьогодні, коли в Україні відроджується інтерес до своєї історії, національної культури, мови, не можна лишати поза увагою питання дослідження шрифтів «українського походження», їх зображальних та пластичних можливостей.

Актуальність цієї проблеми є надзвичайною. Національні особливості української шрифтової форми, які існували до середини 20-х років ХХ століття, пізніше практично було знівельовано переважною більшістю радянських шрифтів, створених за зразками «класичних», «кращих світових» чи просто запозичених з аналогічних латинських гарнітур. Негативне ставлення в цілому до розвитку національних шрифтових форм в Україні за часів радянської влади привело до того, що художників-графіків, які працювали в цьому напрямку, налічувалися одиниці, а наукових досліджень, що торкалися б особливостей каліграфії, типографіки українських шрифтів, фактично не було. Варто зазначити, що тільки завдяки окремим виданням з відповідним шрифтовим оформленням української книги, плакатам, поштовим листівкам, творам декоративно-ужиткового мистецтва українська шрифтова форма остаточно не загубилася, не втратила своєї краси, художньої пластики, емоційної образності.

У чому полягає секрет своєрідності національного шрифту, чи можливо окреслити якісь особливі, притаманні тільки українському народові пластичні та образні ознаки літерних графем? Намагаючись відповісти на ці запитання, розглянемо, перш за все, фому знаків-літер українських гарнітур за конструктивною основою.

Як відомо, структура шрифтів, характер обрису букв, пропорції, контраст елементів – усе це безпосередньо пов’язано з геометричною характеристикою знаків, абетки в цілому, умов організації знаків у слова, рядки, блоки, аркуші. Ідея взаємозв’язку геометрії і композиційних принципів побудови шрифту не нова. Ще на початку XVI ст. вивчення художніх якостей шрифтових знаків у сполученні з математичними розробками можна знайти в трактаті відомого вченого епохи Відродження Луки Паччолі «Божественна пропорція». Вважається, що Паччолі був учнем Леонардо да Вінчі, який стверджував, що шрифт і архітектура так щільно пов’язані між собою, що античні літери можна будувати, спираючись на закони античної архітектури, а пропорції архітектури повинні відповідати пропорціям людського тіла. Є припущення, що багато трактатів з мистецтва шрифту в часи ренесансу ґрунтувалися на втраченій праці Леонардо да Вінчі, що була присвячена виключно композиції письма. Вагомий внесок у розробку теорії геометричної побудови шрифтових знаків було зроблено німецьким художником-вченим А.Дюрером, винахідником книгодрукування Й.Гутербергом та іншими. На рисунку 48 наведено приклад графічного моделювання форми літери G, що приписується Леонардо да Вінчі. На сьогодні в світі більшість існуючих шрифтів латиниці та кирилиці зроблено за аналогією до вищезгаданих розробок художників та вчених епохи Відродження

Як свідчать літописи, писемність в Київський Русі була досить поширеною. Існувала навіть своєрідна каліграфічна традиція, що проявила себе як незалежна від аналогів європейського письма уже в XI – XIII століттях. Найдавніші з відомих недрукованих шрифтових взірців було створено саме в Києві («Остромирове євангеліє» та «Київські глаголичні аркуші»). Шедеврами української рукописної книги вважають «Київський псалтир» (1397) і «Пересопницьке євангеліє» (1556). Згадані давньоруські рукописи виконані типом письма, що отримав у палеографії назву «устав», який є одним із найкрасивіших зразків кириличного шрифту. На рисунках 49, 50, 51показано абетки та схеми побудови окремих літер уставного шрифту.

З історії культури відомо, що на той час вже існували найрізноманітніші приклади для розмітки та написання знаків, але естетика уставного письма щодо конструкції літер та порядку їх написання будувалася на свідомому відхиленні від простої прямокутної сітки. основними ознаками художніх якостей такого письма було чітке каліграфічне накреслення літер, різноманітність їх за величиною, значно ширший, ніж в латиниці, набур елементарних модулів, з яких складалися графеми знаків, наявність декоративних кінцівок в окремих літерах. Особливого значення набували в тексті абзацові літери (буквиці). За розміром та декором їх часто прирівнюють до декоративних композицій.

Із XIV століття поряд з уставною писемною формою набуває поширення напівустав. Одним із різновидів напівуставу був побіжний напівустав – прискорене письмо з лігатурами (з’єднане написання кількох літер), який поступово трансформувався в скоропис. Саме устав, напівустав і український скоропис стали витоками у створенні «українських» шрифтових форм.

Рис. 48

Рис. 49

Яскравим твором використання спадщини минулого є шрифтова графіка відомого українського художника-графіка Георгія Нарбута. Про таких людей, як Г.Нарбут Михайло Грушевський 1912 року писав: «Все замітніше і сильніше прокидається останніми часами в нашім громадянстві і живе глибоке заінтересованнє нашою артистичною старовиною – пам’ятками побуту і культури, що носять на собі печать естетичного почуття і артистичної творчості… Наша недавня старовина – пам’ятки українського обходу останніх століть входять в обстанову сучасного українського інтелігента».

Важко переоцінити роль Г.Нарбута у процесі розвитку естетики української художньої книги. Він був не тільки прекрасним ілюстратором, а й проектував формати видань, удосконалював «готові» шрифтові кліше, визначав місце, розміри тексту, оздоблювальних художніх елементів. Для Г.Нарбута шрифт став першоелементом не шляху до усвідомлення специфічної мови графіки, до відчуття площини аркушу і площінності кольорової плями, лінії. Літера, за його розумінням, має найбільші виразні можливості, виступає як взірець лаконізму, відшліфованого до знаку графічного зображення. Наприклад, для обкладинки до книги «Герби гетьманів Малоросії» Г.Нарбут розробляє шрифт, який походить від зразків старовинних українських пам’яток письма і друку. Свої широко знання і багатий практичний досвід у галузі книжкової графіки, шрифтознавства Г.Нарбут 1917 року привіз із Петербурга до Києва, ставши одним із фундаторів не тільки національної графічної школи, а й Української Академії мистецтв.

Рис. 50 Рис. 51

Працюючи професором графіки, Г.Нарбут пропонував своїм учням шлях вивчення мистецтва книги та інших різновидів шрифтових композицій, який пройшов сам. на початковій стадії він давав завдання студентам копіювати шрифти українських стародруків XVII – XVIII століть, шрифтових композицій з обкладинок дорби французького Відродження. Таким чином, розуміння шрифту і опанування методикою його моделювання ставало ключем до засвоєння специфіки графічної мови. Наступним етапом було проектування обкладинок, до заохочувалися принципи відчуття закономірностей архітектоніки площинної композиції та вираження в знаково-символьній формі традицій народного мистецтва. Г.Нарбут завжди наголошував, що в титулі, заголовку найбільш актуальними є не ілюстративні сюжети, а дотримання композиційних закономірностей рівноваги, ритму ліній, підпорядкування менш значимих елементів акцентним. У наступному композиційному завданні необхідно було органічно поєднати шрифт і орнаментально-оздоблювальні аксесуари. Такі завдання давали можливість уявити саме квінтесенцію нарбутівського розуміння прикладної графіки. Серед його учнів стали відомими авторами саме українських шрифтових форм І.Адамська, Л.Лозовський, М.Кирнарський, М.Бурк.

На основі засвоєння і розвитку українських національних традицій в написанні шрифтів, визначення зразків народного декоративно-уживного мистецтва, національного фольклору Нарбут створив кілька оригінальних гарнітур українського шрифту (нарбутівки), запропонував систему зв’язку літер в слова, слів – у рядки (Рис. 52). Результати дослідження літер оригінальної абетки Г.Нарбута (рис.53) та його учня

Рис.52

М.Кирнарського (рис.54), а також їх послідовників В.Хоменка та В.Стеценка (рис.ж 55,56) дають підставу для деяких висновків стосовно конструктивних та художніх особливостей цих шрифтів, а саме:

- пропорційне відношення ширини стійок до їх висоти становить 1: 2,5 – 1: 2,75;

- обриси горизонтальних та вертикальних елементів не є прямолінійними. В основу побудови знаків покладено «вільний» принцип вибору криволінійних орієнтирів формотворчої сітки;

- незважаючи на різницю в написанні споріднених літер (елементи Б, В, Я – клиноподібні; З, Р – заокруглені), але їх маси є гармонійно збалансованими;

- наявність у системі абетки літер з декоративними елементами (Ж, К, О, С) привносить до композиції написів особливі відтінки їх образно-емоційного сприйняття;

- апроксимація та аналіз спорідненими шаблонами криволінійних обрисів літер свідчить, що в основу криволінійних та заокруглених знаків покладено переважно відрізки кривих конічних перерізів: еліпса, параболи та гіперболи.

Рис.53

Продовжуючи традиції Г.Нарбута і його школи, київські графіки О.Юнак і В.Фатальчук в 40 – 50 роках XXст. створили кілька гарнітур української абетки. Графічна схема конструктивної побудови «мальованих» шрифтових знаків показує, що в композиції останніх настільки синтетично поєднано найкращі художні якості давньоруського та скорописного українського письма, що на сьогодні це один з найбільш уживаних зразків «українського» стилю письма. За геометричною побудовою літери цього шрифту не підкоряються елементарному «порядку» супідрядності; очевидно, саме складна геометрія знаків і формотворчих орієнтирів створила передумови для виникнення в шрифтових композиціях особливої художньо-пластичної виразності, національного колориту.

Рис.54

Рис. 55

Рис. 56

Дата добавления: 2014-11-29