Франческо Петрарка 2 страница

Е) історичний процес формування індивідуальної власності.

6) Що не відноситься до приватної власності?

А) сімейна;

В) одноосібна;

С) корпоративна;

D) партнерська;

Е) комунальна.

ТЕМА4: ТОВАРНЕ ВИРОБНИЦТВО. ТОВАР.

Для людини немає нічого природнішого за працю, людина народжена для неї, як пташка для польоту і риба для плавання.

Після вивчення теми ви будете знати: форми суспільного виробництва, основні риси натурального та товарного виробництва, спільні риси та відмінності простого і розвинутого товарного виробництва; поняття «товар», його властивості.

Основні поняття та терміни: натуральне виробництво, товарне виробництво, товар, двоїстий характер праці, закон вартості, закон попиту, сутність ціни.

Ключові питання:

1.Натуральне виробництво: сутність, риси, історичні межі.

2.Товарне виробництво: причини виникнення, сутність, ознаки і роль в

розвитку суспільства.

3.Товар, його сутність і властивості.

4. Закон вартості, його сутність і функції.

1.Натуральне виробництво: сутність, риси, історичні межі.

Суспільству притаманні два основних типи організації економіки: натуральне господарство і товарне господарство. Їм відповідають дві основні форми господарювання: натуральна і товарна.

Натуральне виробництво – така система організаційно-економічних відносин, при якій люди створюють продукти для задоволення власних потреб. Ця система має такі специфічні ознаки.

Основні ознаки натурального господарства:

Для натурального виробництва, по-перше, характерна ручна універсальна праця. Кожна людина виконує всі основні роботи, застосовуючи найпростіші засоби праці і примітивний інструмент. Природно, що за таких умов трудова діяльність є малопродуктивною, випуск продукції не може значно зростати. Натуральне господарство - замкнута система організаційно-економічних відносин. Суспільство, в якому воно панує, складається з маси роз’єднаних і економічно ізольованих одна від одної господарських одиниць (сімей, общин, маєтків). Кожна одиниця базується на власних виробничих ресурсах і само забезпечує себе всім необхідним для життя, виконує всі види господарських робіт, починаючи від добування різних видів сировини і завершуючи остаточним підготуванням їх до споживання.

Системі натурального господарства властиві прямі економічні зв’язки між виробництвом і споживанням. Вони розвиваються за формулою «виробництво – розподіл – споживання». Створена продукція розподіляється між всіма учасниками виробництва і, минаючи обмін, йде в особисте і продуктивне споживання. Прямий зв'язок забезпечує стійкість натурального господарства.

Натуральне господарство є першим типом господарської організації суспільства. Воно виникло в період становлення первісносуспільного ладу, коли з’явилися галузі виробництва – землеробство і скотарство. У найбільш чистому вигляді натуральне господарство існувало тільки у первісних народів, коли вони не знали суспільного поділу праці й обміну продуктами між різними господарствами.

Основними законами функціонування натурального господарства є повторення процесу виробництва у старих межах, на незмінних основах. Галузеві пропорції (співвідношення між існуючими видами продукції) відтворювались без істотних змін протягом сторіч і виступали для виробників як обов’язкова, освячена звичаєм господарська норма.

На сьогодні риси натурального господарства збереглися в країнах, де переважає до індустріальне виробництво. Причому таке господарство співіснує з товарним виробництвом, що поставляє продукцію на світовий ринок.

В Україні натуральне виробництво надзвичайно розвинуте в особистому підсобному господарстві селян і на дачних ділянках міських жителів.

З розвитком продуктивних сил натуральне господарство стає перешкодою соціально-економічного прогресу. Йому на зміну приходить товарне виробництво і заснована на ньому товарна форма господарювання.

2.Товарне виробництво: причини виникнення,

сутність, ознаки і роль у розвитку суспільства.

Товарне виробництво – така система організаційно-економічних відносин, при якій корисні продукти створюються для їхнього продажу на ринку.

Такій системі властиві ознаки, які визначають:

· що створювати;

· які використовувати для цього чинники виробництва;

· для кого призначаються продукти.

Основні риси товарного господарства

По-перше, виробництво товарів засновано на суспільному поділі праці, що складається між окремими господарськими одиницями. Його розвиток передбачає прогрес виробництва: підвищення кваліфікації й уміння робітників, а також винахід машин, що полегшують і скорочують працю, дозволяють одній людині виконувати роботу декількох. Збільшення випуску благ на спеціалізованому підприємстві створює можливість і необхідність обмінювати зайву їхню кількість на інші корисні речі.

Товарне господарство дає широкий простір загальному економічному закону поділу праці, згідно з яким економіка прогресує внаслідок все більшої диференціації трудової діяльності. В результаті виникає декілька форм поділу праці:

· міжнародна (між країнами);

· загальна (між великими галузями народного господарства, землеробством, промисловістю і т.п.);

· особлива (поділ усередині великих галузей на підгалузі, види виробництва на окремих підприємствах);

· одинична (поділ усередині підприємства на підрозділи).

По-друге, товарне господарство є відкритою системою організаційно-економічних відносин. Робітники створюють корисний продукт не для власного споживання, а для продажу їх іншим людям. Весь потік нових речей виходить, як правило, за межі кожної виробничої одиниці і направляється на ринок для задоволення попиту покупців.

По-третє, товарному господарству властиві непрямі, опосередковані зв’язки між виробництвом і споживанням. Вони розвиваються за формулою: виробництво – обмін – споживання. Виготовлена продукція спочатку надходить на ринок для обміну на інші вироби (або на гроші) і лише потім потрапляє в сферу споживання. Ринок підтверджує або не підтверджує необхідність виготовлення даної продукції. Саме через ринковий обмін встановлюються економічні відносини між виробниками і споживачами товарів.

Розвиток поділу праці, відкритість і ринковий характер господарських зв’язків зняли перепони для прогресу економіки, що мали місце в натуральному господарстві. Потенціал можливості товарного виробництва у тому, що йому властивий закон розширеного відтворення.

Як конкретно-історичний тип організації суспільного виробництва, товарне господарство характеризується постійним рухом. Товарне виробництво й обіг у своєму розвитку проходять дві стадії: нижчу – бартерне господарство – та вищу – грошове господарство. В бартерному будь-який товар можна безпосередньо обміняти на інший без використання грошей. У грошову існує особливий товар – гроші, який можна обміняти на будь-який інший товар, а останній – на гроші. В господарстві, заснованому на грошовому обміні, суспільні витрати нижчі, ніж там, де обмін здійснюється за допомогою бартеру.

Специфіка товарного виробництва насамперед пов’язана з існуванням різних його типів.

Товарне виробництво поділяється на просте та розширене (або розвинуте). Між простою і розвинутою (яка застосовує найману працю) формами товарного виробництва є спільні риси й відмінності.

Спільні риси:

Приватна власність на засоби виробництва.

Ринкова форма зв’язку між виробниками.

Конкуренція між товаровиробниками.

Відмінності:

Просте товарне виробництво Розвинуте товарне виробництво:

Виробник продукту та Виробник продукту –

власник засобів виробництва - найманий робітник, власник

одна особа товару - капіталіст

Експлуатація, як правило, відсутня Експлуатація існує

Виробництво товарів спрямоване Виробництво товарів

на задоволення потреб здійснюється задля одержання

виробника прибутку

Виробництво здійснюється Виробництво ведеться на базі

на базі індивідуальної, спільної, об’єднаної праці

відособленої праці найманих робітників

Виробництво товарів має Товарне виробництво набуває

підпорядковане значення стосовно загального характеру

натурального господарства

3.Товар, його сутність і властивості.

Товар – це економічнн благо, що задовольняє певну потребу людини і використовується для обміну (купівлі – продажу на ринку).

Згідно з класичною теорією найважливішими характеристиками товару є його споживча вартість і вартість.

Споживча вартість – це здатність товару задовольняти будь-яку потребу людини.

Оскільки товар задовольняє потреби не самого виробника, а іншої особи, він має не просто споживчу вартість, а суспільну споживчу вартість, тобто є споживчою вартістю для інших.

Вартість товару – це уречевлена в товарі суспільна праця виробника.

Вартість проявляється за допомогою зовнішньої форми її відбиття – мінової вартості.

Мінова вартість є певним кількісним співвідношенням (пропорцією), в якому товар одного роду обмінюється на товар іншого виду.

Наведена концепція товару і його властивостей в економічній науці відома як теорія трудової вартості. Ця теорія була започаткована ще класиками класичної політичної економії – Адамом Смітом і Давидом Рікардо. Згодом була завершена Карлом Марксом і його прихильниками.

Однак у сучасній неокласичній економічній теорії існують деякі інші підходи до характеристики товару та його властивостей. Зокрема введені у науковий обіг такі поняття, як «корисність», «цінність», та «рідкість» товару.

Якщо порівнювати категорії «споживча вартість» і «корисність», то на перший погляд ці категорії є синонімами, між ними немає різниці. Вони ніби виражають одне і те саме – здатність економічних благ задовольняти потреби людини, бути корисними для неї. Але це не зовсім так. У класиків споживча вартість є об’єктивною, абстрактною якістю будь-якого товару або послуги, які виробляються для того, щоб задовольняти людські потреби. Отже, споживча вартість для них – це природна корисність товару взагалі, безвідносно до потреб конкретної людини.

Корисність у неокласиків, на відміну від споживчої вартості, поняття чисто суб’єктивне, індивідуальне для кожної конкретної людини. Вона показує ступінь задоволення або приємності, які отримує людина від споживання того чи іншого товару або послуги.

Однак і той самий товар з однаковою споживчою вартістю може мати зовсім різний ступінь корисності для окремих споживачів. Наприклад, корисність хліба різна для ситої і голодної людини, цигарки – для людини, що палить, і тієї, яка не палить, та ін.. Але всі ці товари, незалежно від різної корисності для різних людей, не втрачають своєї об’єктивної основи – споживчої вартості.

Цінність. Люди, купуючи ті чи інші товари, тим самим ніби оцінюють ступінь їхньої корисності конкретно для себе. Неокласики оцінку ступеня корисності блага індивідом подають як цінність. Тому цінність для них категорія суб’єктивна. Цінність має лише те, що є цінним в очах покупця, чиї суб’єктивні оцінки і є основою для визначення виробленого блага як вартості.

Люди оцінюють товари і послуги не тільки тому, що на виробництво їх витрачена необхідна праця, а й тому, що вони мають користь. З їхнього погляду, лише корисність товарів та послуг може надавати затратам праці так званого суспільно-необхідного характеру. Отже, цінність є водночас функцією витрат праці і функцією корисності.

Поєднання вартості і цінності та їхнє суспільне визнання відбивається в ціні. Ціну можна вважати формою грошового вираження вартості й цінності товару.

Ціна зумовлює можливість одночасного прояву інтересів виробників і споживачів. Тільки вартість є рушійним мотивом для товаровиробника, так само як цінність – рушійний мотив для споживача.

З позицій неокласичних поглядів, цінність благ залежить також і від їхньої рідкості, тобто від жагучості потреб та запасу (кількості) благ, які здатні ці потреби задовольняти.

Рідкість – характеристика економічних благ, що відображає обмеженість ресурсів для задоволення безмежних потреб суспільства. Більшу цінність мають ті блага, що обмежені, рідкісні порівняно з потребами в них.

Наприклад, вода має більшу корисність для людини, ніж діамант. Але води достатньо, а діамантів мало. Тому діаманти, корисність яких набагато менша для задоволення життєвих потреб, адже без них можна взагалі обійтися, оцінюються людьми дорожче, ніж вода.

4.Закон вартості, його сутність і функції.

Найпростіше й історично перше визначення ціни таке: ціна – це грошовий вираз вартості. Воно відображало той період розвитку товарного виробництва, коли існувало просте товарне виробництво (тобто до виникнення капіталістичного способу виробництва) і ціни коливались навколо вартості товарів.

В умовах капіталістичного способу виробництва відбувається перетворення багатьох індивідуальних вартостей на єдину суспільну або ринкову вартість (внаслідок внутрігалузевої конкуренції), а останньої – на ціну виробництва (в результаті міжгалузевої конкуренції).

В умовах простого товарного виробництва в основі товарних цін лежали тільки необхідні витрати виробництва:

W=c + v = m,

де W – вартість товару, с – постійний капітал (або витрати підприємця на придбання засобів виробництва), v – змінний капітал (або витрати капіталіста на придбання робочої сили – виступають у формі заробітної плати), m – додатковий продукт (при капіталізмі він існуватиме у формі додаткової вартості).

В умовах розвинутого товарного виробництва в основі товарних цін лежать не тільки суспільно необхідні витрати виробництва, а й співвідношення між попитом і пропозицією.

Ц _в = с + v + p,

де Ц _в - ціна виробництва, с – постійний капітал, v – змінний капітал, р – прибуток.

Прибуток утворюється в результаті міжгалузевої конкуренції, з урахуванням процесу коливання попиту і пропозиції, переливанням капіталу в ті галузі, виробництво товарів в яких не задовольняє потреби споживачів з відповідним коливанням цін (їх зростанні при перевищенні пропозиції над попитом). При рівновазі попиту і пропозиції формується ціна рівноваги.

Якщо в умовах простого товарного виробництва ціни визначалися лише законом вартості, то в умовах розвинутого товарного виробництва вони, крім того, визначаються дією закону попиту і пропозиції. Тому найпростіше визначення ціни в нових історичних умовах таке:

ціна – це грошовий вираз ціни виробництва, взаємодії закону вартості та закону попиту і пропозиції.

Водночас визначення ціни як грошового виразу ціни виробництва відображає переважно реалії нижчої стадії розвитку капіталізму ХУІ – ХІХ століть. З виникненням монополій, групових монополій (олігополій) процес ціноутворення значно ускладняється, зокрема виникають монопольно високі та монопольно низькі ціни. Внаслідок цього ціна виробництва перетворюється на монопольну ціну виробництва. Ця ціна виражається формулою:

M_цв = c + v + p + p_1,

де М_цв - монопольно висока ціна виробництва, с – постійний капітал, v – змінний капітал, р – середній прибуток, р₁ – монопольно високий прибуток. Цей прибуток привласнюють наймогутніші компанії, оскільки вони посідають монопольне становище у сфері виробництва та у сфері обігу. З урахуванням цього ціна в сучасних умовах виступає грошовим виразом монопольної ціни виробництва, в якій відображається дія закону вартості, попиту та пропозиції, панування групових монополій (олігополій).

Монопольні ціни – це насамперед ціни виробництва. Зосереджуючи у себе найсучаснішу техніку, найкваліфікованішу робочу силу, впроваджуючи найпрогресивніші форми і методи організації виробництва і праці та інше на підприємствах та філіалах, гігантські компанії формують найнижчі витрати виробництва (а отже, і собівартість). Оскільки на таких підприємствах виробляється основна маса продукції (наприклад, в автомобільній промисловості США на долю трьох наймогутніших корпорацій припадає 93,7% загальної кількості легкових автомобілів), то однією з основних цін на цей вид товарів є витрати виробництва на таких підприємствах. Але якби ціни на автомобілі встановлювалися лише на основі витрат і середнього прибутку, вони не були б монопольно високими. Такими їх робить диктат монополій на ринку.

Тому монопольні ціни є й цінами обігу, які відображають панування монополій на ринку. Наслідком цього є перерозподіл частини вартості створеної на дрібних та середніх підприємствах, на користь гігантських компаній та частини доходів населення при купівлі відповідних товарів.

Більш повну практику ціноутворення в сучасних умовах у розвинутих країнах світу допоможе з’ясувати короткий виклад розвитку теорії ціни.

Найбільший внесок у теорію ціноутворення впродовж існування економічної теорії внесли Д.Рікардо, К.Маркс, М.І.Туган-Барановський та А.Маршал.

Д.Рікардо вперше у світовій літературі відокремив три фактори субстанції (тобто основи) вартості: працю, користь (споживчу вартість) і рідкість. Перші два фактори відіграють вартісноутворюючу роль для більшості відтворювальних товарів (тобто товарів, які постійно виготовляються), третій – для незначної групи товарів, які є не відтворюваними (шедеври мистецтва, рідкісні книги).

І справді, чим іншим можна пояснити продаж картин відомих художників минулого на всесвітньо відомому аукціоні Сотбі в Англії за кілька мільйонів доларів кожну, якщо не їх рідкістю, невідтворюваністю.

З історії життя багатьох видатних майстрів минулого відомо, що вони змушені були продавати свої картини за незначні суми, а тому жили у злиднях.

Д.Рікардо справедливо критикував положення французького економіста Ж.Б.Сея про те, що корисність товарів є регулятором їх вартості. Пізніше ця теза була розвинута в теорію граничної корисності. Ступінь корисності, на думку Рікардо, не може бути мірою вартості тому, що товар, який виробляється з більшими зусиллями, завжди дорожчий, ніж той, що виробляється з меншими зусиллями. Крім того, навіть двоє людей, які користуються однією і тією ж річчю, отримують від неї різне задоволення.

В той же час дещо однобічним було твердження Рікардо про те, що визначення вартості невідтворюваних товарів залежить виключно від їх рідкості. На думку сучасних економістів, вартість цих товарів певною мірою залежить і від праці митців. Адже праця талановитих творців була надзвичайно складною, а нерідко й дуже тривалою. О.Репін, наприклад, працював над картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султану» 14 років.

Заслугою К.Маркса у розвитку теорії ціни є чітке розмежування вартості і ціни. Вартість, на його думку, визначається суспільно необхідними витратами. Така вартість лежить в основі ціни, а співвідношення між попитом і пропозицією впливає на відхилення ціни від вартості. Вартість товарів визначається не тим робочим часом, якого варте їх виробництво, а тим робочим часом, якого варте їхнє відтворення. Крім того, К.Маркс ставив вартість у залежність не тільки від суспільно необхідної праці, але і від відповідності товарної маси величині суспільних потреб, суспільній споживчій вартості.

Ці положення, однак, не оформилися у цілісну логічну теорію. Тому у працях К.Маркса не враховано (точніше, недостатньо враховано) вплив якості продукції, її корисного ефекту на вартість товарів, ігнорується фактор рідкості, в теорії ціноутворення не зроблена спроба проаналізувати вплив на ціни витрат і результатів, тобто суспільно необхідних витрат виробництва і корисності товарів, їх суб’єктивної, психологічної оцінки споживачем.

Вперше спробу синтезу цих двох найважливіших факторів ціноутворення зробив всесвітньо відомий український економіст М.Туган-Барановський. Він увів у науковий обіг поняття «вартість» (як витрати засобів виробництва і праці) і «трудова вартість» (витрати живої праці). Крім того, М.Туган-Барановський розмежовує категорії «вартість» і «цінність». Цінність має суб’єктивну сторону (психологічна оцінка корисності товару окремим споживачем) і об’єктивну (оцінку такої корисності з боку суспільства). В останньому випадку вона виступає як ціна. Тому при правильному розумінні теорії граничної корисності вона, на думку вченого, не заперечує теорію трудової вартості.

Найбільш вдало з цього приводу (поєднання теорії трудової вартості та теорії граничної корисності) висловився англійський економіст А.Маршал: «Сперечатися про те, регулюється вартість корисністю чи витратами виробництва, все одно що з’ясовувати, розрізає аркуш паперу верхнє чи нижнє лезо ножиць».

Саме А.Маршал в західній економічній науці зробив першу спробу синтезувати дві теорії. Учений вважає себе учнем Д.Рікардо і розглядає ринкову ціну як результат взаємодії витрат виробництва (персоніфікатором яких є продавці) та граничної корисності (уособленням якої є споживачі), зіткнення попиту і пропозиції. Такий підхід втілений у підручнику «Економікс» П.Самуельсона.

Вартість належить до фундаментальних, вихідних категорій економічної науки, від неї, як на генеалогічному дереві, виростають інші категорії, в тому числі ціна, прибуток, попит, пропозиція та інші.

Аналіз теорій вартості, оцінки їх надбань та окреслення перспектив мають важливе значення не тільки для вдосконалення системи економічних знань, а й для розв’язання деяких сучасних суспільно-господарських проблем нашої країни.

В економічній науці існує кілька теорій вартості:

v теорія факторів (витрат) виробництва визначає вартість товарів за витратами на їхнє виробництво;

v теорія попиту і пропозиції визначає вартість товарів за співвідношенням попиту і пропозиції на них у процесі обміну;

v теорія трудової вартості оцінює вартість товарів залежно від затрат суспільно необхідної праці на їхнє виробництво;

v теорія граничної корисності визначає вартість товарів ступенем корисності останньої одиниці товару для споживача.

Закон вартості є законом функціонування і розвитку товарного виробництва. Цей закон регулює зв’язки між товаровиробниками, а також розподіляє і стимулює суспільну працю в умовах товарного виробництва.

Закон вартості – це закон, який передбачає, що виробництво і обмін товарів мають здійснюватися на основі їхньої вартості, тобто як обмін еквівалентів.

Закон вартості відповідає як теорії трудової вартості, так і теорії граничної корисності. Якщо вартість товару повинна детермінувати два фактори – витрати праці та ступінь цінності його для споживача, то еквівалентність обміну, відповідно до закону вартості, припускає еквівалентність обох факторів. Закон вартості діє через відхилення цін від вартості. Коливання цін є механізмом дії закону вартості.

У ринковій економіці закон вартості виконує такі функції:

v стихійно регулює пропорції суспільного виробництва, оскільки на його основі проходить стихійний розподіл (через ринок) капіталів і робочої сили між окремими галузями виробництва;

v стимулює розвиток продуктивних сил, спонукаючи товаровиробника вводити нову техніку і вдосконалювати методи організації виробництва;

v обумовлює диференціацію товаровиробників, тобто збагачення одних і банкрутство інших.

У класичному вигляді цей закон діяв лише в умовах капіталістичної економіки вільної конкуренції. Однак основні його риси притаманні й сучасній ринковій економіці, у якій суттєво зросла роль держави стосовно регулювання ринкових процесів. Саме у доповненні і взаємодії ринок і держава створюють оптимальний господарський механізм регулювання сучасної змішаної економіки.

Рекомендована література та джерела для поглибленого вивчення теми:

1.Економічна теорія: Політекономія: підручник / За ред. В.Д.Базилевича. – К.,2007, с.135-149.

2.Мочерний С.В. Політекономія: підручник. – К.,2005, с.80-102.

3.Основи економічної теорії: Підручник: у 2 кн. /За ред.. Ю.В.Ніколенка. – К.,1998, с.94-101.

4.Старостенко Г.Г. Політична економія: Навч. Посібник. – К.,2006, с.115-119.

Дата добавления: 2014-11-29