Співвідношення чуттєвого і раціонального в пізнанні. Проблема істини. Пізнання і практика

Ставлення різних напрямків і шкіл до питання про природу і можливості людського пізнання. Основні принципи матеріалістичної теорії пізнання. Діалектика об’єкта і суб’єкта в пізнанні.

Основні поняття і терміни

Шляхи подолання екологічної кризи.

Основні історичні етапи взаємодії природи і суспільства.

Наукове – вища форма пізнавальної діяльності.

Співвідношення чуттєвого і раціонального в пізнанні. Проблема істини. Пізнання і практика.

Ставлення різних напрямків і шкіл до питання про природу і можливості людського пізнання. Основні принципи матеріалістичної теорії пізнання. Діалектика об’єкта і суб’єкта в пізнанні.

ТЕМА 3.3. ПІЗНАННЯ. НАУКОВЕ ПІЗНАННЯ. ПРИРОДА ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФСЬКОГО ОСМИСЛЕННЯ. ЕКОФІЛОСОФІЯ

5. Протиріччя в системі "суспільство-природа" в сучасну епоху.

Об’єкт пізнання, суб’єкт пізнання, наукове пізнання, наукова раціональність, метафізика, прагматична теорія істини, верифікація, фальсифікація, гіпотетико-дедуктивний метод, природа, соціобіологія, ноосфера, біосфера, техносфера.

Рекомендована література:

[1] с. 131-138; [2] с. 463-469; [3] с. 385-396.

Філософська теорія пізнання (гносеологія) вивчає проблеми природи пізнавальної діяльності та її можливостей, відношення знань до реальності, визначає умови достовірності та істинності знань, аналізує форми та методи пізнання.

Умовою і об'єктивною основною пізнання є суспільно-практична дія­льність. Теоретико-пізнавальна функція практики полягає в тому, що вона служить основою пізнання (дає матеріал пізнанню, визначає характер його засобів, рівень і особливості відображення дійсності, обумовлює формування об'єкта і суб'єкта), його метою, а також критерієм істинності знань. Практика не лише породжує пізнавальні здібності людей, але й створює ту соціальну атмосферу, що сприяє отриманню знань, їх накопиченню, забезпечує переда­чу їх інших поколінням. На основі практики розвивається потреба в подаль­шому розвитку знань. Із практичної потреби виникають теоретичні науки (математика, астрономія, фізика тощо). Отже, практика з початку і до кінця обумовлює пізнання, надає йому суспільного характеру.

Процес пізнання є відображенням об'єктивної дійсності в людській сві­домості. Але об'єктивна реальність, природа, матерія, не тотожні об'єкту, предмету пізнання. Об'єкт це лише частина об'єктивної реальності, лише той фрагмент, який включений в людську діяльність і пізнання. Об'єктивна реальність існує незалежно від людини, суб'єкту. Проте у якості об'єкта вона знаходиться в єдності, у взаємозв'язку з суб'єктом. Таким чином, об'єкт - це те, що виділено суб'єктом з об'єктивного взаємозв'язку природи і суспільст­ва, це те, на що спрямована людська діяльність.

"Суб'єкт" у загальному розумінні - це той, хто діє, виливає на об'єкт. Людина не є суб'єктом сама по собі. Вона стає і усвідомлює себе суб'єктом тільки в процесі предметної діяльності і спілкування. Під суб'єктом потрібно розуміти людину як історичну істоту, індивідуальне втілення людського сус­пільства, як відбиток суспільної здатності до пізнання. Логічний склад мис­лення, система понять і категорій, форми і методи пізнання - все це форму­ється і розвивається всередині суспільства, має суспільно-практичний харак­тер.

Процес пізнання як взаємозв'язок і взаємодія суб'єкту і об'єкту має опосередкований характер. У якості посередників виступають засоби пізнан­ня як матеріального характеру (знаряддя праці, прилади, інструменти, ЕОМ тощо), так і ідеального (поняття, категорії, художні образи, моральні норми, наукові теорії, концепції тощо).

Пізнання є складним процесом, що має певну структуру. Виділяють ос­новні форми пізнання - чуттєву та раціональну, а також рівні пізнання емпіричний і теоретичний.

Чуттєва сторона пізнання є єдністю відчуття, сприйняття і уявлення. Відчуття це відображення за допомогою органів чуття окремих властивос­тей, певних сторін речей. Сприйняття це синтетичний комплекс різного роду відчуттів, що дає можливість створення єдиного образу предмета, отри­мання інформації про об'єкт в його цілісності. Уявлення це образ речі чи явища, що виникає на основі минулого чуттєвого досвіду. Чуттєве відобра­ження не механічно відтворює реальність. Ідеальні чуттєві образи - це зав­жди поєднання минулого і наявного чуттєвого досвіду, вони обумовлені не лише самим об'єктом відображення, але й особливостями суб'єкта, а також формами раціонального пізнання.

Раціональне (абстрактно-логічне) пізнання здійснюється у формах по­нять, суджень і умовиводів. Акт пізнання - це завжди єдність чуттєвої і раці­ональної його форми. Чуттєве пізнання здійснює безпосередній зв'язок з об'єктом, раціональне - відображує загальні, істотні властивості предметів і явищ, які не доступні чуттєвому пізнанню. Своєрідною формою єдності чут­тєвого і раціонального знання є інтуїція.

Але яким же чином мислення в змозі охопити те, що не дається в по­чуттях? Це стає можливим завдяки тому, що мислення, раціонально-логічна форма пізнання є аналогом і відображенням практичної діяльності. Саме практичне перетворення об'єктів виявляє їх внутрішні потенції і властивості. Змінюючи предмети, формуючи їх, створюючи нові об'єкти, які не дані при­родою, людина осягає їх, суттєві ознаки, сталі зв'язки, постійні форми, тобто те, що залишається відносно незмінним, стійким у зміні зовнішніх форм предмету. Так виникають поняття - форми мислення, що відображають зага­льні, істотні, суттєві властивості і відносно сталі, стійкі відношення предме­тів, явищ, процесів. Поняття втілюють в собі не лише знання про об'єкти пі­знання, але і знання про суб'єкт, його активність, про рівень розвитку прак­тичної діяльності. В образах дійсності, що виникають на основі чуттєвого і раціонального пізнання, відображаються потреби і інтереси, реалізуються мотиви і цілі, ідеали і настанови людини і людства.

Розвиток пізнання відбувається на двох рівнях - емпіричному і теоре­тичному, що відповідає руху мислення від знання явищ до знання сутності. Явища це окремі відношення предметів, їх зовнішнє буття. Сутність ос­нова відношень, зв'язків предмету, його внутрішній зміст. Емпіричне знання є відображення явищ, окремих відношень, безпосередніх зв'язків предмету. Одиниця емпіричного знання — факт. Теоретичне знання є відображенням сутності, на основі якої пояснюються різноманітні явища. Основним елемен­том теоретичного знання є теорія як форма логічного мислення, в якій най­більш повно реалізуються знання про предмет.

Істина у суто гносеологічному (пізнавальному) плані є відповідністю знання дійсності, адекватним відображенням об'єктивної реальності в свідо­мості людей. Сутність проблеми істини полягає у можливості отримання об'єктивної істини, тобто такого змісту нашого знання, який не залежить від людини та людства. Іншими словами, це питання про те, чи мають наші знання об'єктивний зміст. Розуміння мислення, пізнавальної діяльності як таких, що обумовлені практикою, дає можливість позитивної відповіді на це питання.

Проте потрібно зазначити, що в нашому знанні завжди є певна невід­повідність пізнавального образу об'єктивній дійсності. По-перше, це обумо­влено нескінченністю самого об'єкту пізнання, по-друге - наявністю в об'єктивному змісті істини суб'єктивної сторони. Істинне знання завжди, є знанням певного суб'єкта індивіда, соціальної групи, людства в цілому. Суб'єкт пізнання, його пізнавальні можливості обумовлені певним рівнем розвитку суспільства та його практики, обмежені рамками набутого досвіду людства на даний час. Але це не означає, що людина неспроможна отримати об'єктивну істину як такий зміст наших знань, що не залежить від суб'єкту. Потрібно лише пам'ятати, що істина є процесом, її не можна розуміти як го­тове знання, незмінне і дане раз і назавжди. Істина, за висловом Гегеля, не є викарбуваною монетою, вона,не дається в готовому вигляді й її не можна в такому ж вигляді покласти в кишеню. Істина є нескінченним процесом на­ближення до об'єкту, який сам знаходиться в розвитку. Об'єкт розкриває все нові грані завдяки людській суб'єктивності, людській практиці. Тому суб'єк­тивна сторона істини не є чимось таким, що лише заважає пізнанню об'єктивного змісту. Насправді ж суб'єктивна діяльність є формою виявлен­ня і формою розвитку самого об'єктивного змісту. Істина як процес є елек­тивною за змістом, але суб 'єктивною за своєю формою.

Об'єктивна істина є єдністю абсолютного і відносного моментів. Аб­солютність істини не може розумітися як абсолютно завершене і остаточне знання. Абсолютність істини означає її стійкість, сталість, неспростовність. Мається на увазі, що будь-яке знання, яке претендує на істинність, містить в собі дещо таке, що знайдене на віки, що є безумовним і безперечним надбан­ням людства.

Разом з тим, світ є нескінченним і невичерпним, нескінченним, невиче­рпним і неостаточним є і його пізнання. Тому будь-яке істинне знання буде уточнюватися, доповнюватися, поглиблюватися. Відносна сторона істини по­лягає саме в такій неповноті, неостаточності.

Таким чином, істина є суб'єктивним образом об'єктивного світу, вона є єдністю абсолютного і відносного, об'єктивного і суб'єктивного. По своїй природі, характеру і цілях пізнання є необмеженим і може давати об'єктивне і точне відображення світу. Але істина завжди конкретна, тобто історично обумовлена і має певні межі застосування. Саме-тому за своїм конкретним змістом і наявними досягненнями вона є обмеженою, відносною. Процес пі­знання істини - постійна боротьба за подолання обмеженості людських мож­ливостей досягнення істини.

Дата добавления: 2014-12-07