Цивілізаційний вимір людства

Чудовий російський мислитель Микола Якович Данилевський (1822-1885) у своїй книзі «Росія і Європа» [8] показав, що діючими особами всесвітньої історії є не народи і нації, як вважали раніше, а великі наднаціональні та багатонаціональні групи людей, які він назвав «культурно-історичними типами». Сьогодні такі групи отримали назву цивілізацій. Згідно Данилевському, цивілізація не тільки може, але і повинна складатися з декількох народностей, бо чим ширше її етнічна база, тим вона сильніше і пишніше.

Історія, з погляду М. Я. Данилевського, розвивається як історія окремих цивілізацій або, як він говорить, «культурно-історичних типів», кожний з яких живе як цілісний організм: має епоху народження, молодості, розквіту сил, спадку і загибелі. Данилевський формулює надзвичайно глибоку і красиву точку зору на історію: «І прогрес полягає зовсім не в тому, щоб йти весь час в одному напрямі, а в тому, щоб виходити все поле, що становить терен історичної діяльності людства, на всіх напрямках» [8]. Іншими словами, «одновимірна» картина історії замінюється картиною «багатовимірною», рух йде по якомусь полю, в площині або в просторі. Свого часу М. Я. Данилевський був обсвистаний «прогресивною громадськістю» Росії, але його ідеї отримали несподівано бурхливий розвиток на Заході.

Освальд Шпенглер, німецький письменник, філософ і культуролог, в травні 1918 року випустив книгу «Захід Європи», що стала по влучному виразу одного з рецензентів, справжнім реквіємом по Заходу. Те, що М.Данилевський називає «культурно-історичним типом», О.Шпенглер назвав культурою. Епоху ж занепаду «культури» він іменує «цивілізацією». Для нас тут важливі наступні моменти. Те, що О. Шпенглер називає цивілізацією, характеризує, власне кажучи, тільки один з її типів, а саме «технократичну західну цивілізацію» (англосакську протестантську модель в своїй першооснові), яка і перемогла в Європі в ХХ столітті. О.Шпенглер характеризує занепад і передрікає загибель західної культури, науки, і відзначає, що згасаюча цивілізація зосереджує всі свої сили в одній області – в техніці.

Другий важливий момент, полягає в тому, що О.Шпенглер також визнав самобутні культури головними дійовими особами історичного процесу, своєрідними цеглинами в будівлі світової історії, відмінними одна від одної, в першу чергу, внутрішнім духовним змістом і самосвідомістю народів. До речі, занепад і глибоку кризу західної цивілізації передрікав і М.Данилевський, який виказував думку про те, що на зміну германо-романському типу приходить новий культурно-історичний тип – слов'янський

Незалежно від О.Шпенглера, також на початку ХХ століття англійський історик А. Тойнбі (1889-1975) висуває теорію розвитку людства і налічує близько двох десятків цивілізацій. А. Тойнбі в своїй узагальнюючій класифікації у тому числі виділив: «західний світ»; «православно-християнське або візантійське суспільство», розташоване в Південно-східній Європі і Росії; «ісламське суспільство», розташоване в аридній зоні, що проходить по діагоналі через Північну Африку і Середній Схід від Атлантичного океану до великої Китайської стіни; «індуїстське суспільство», розташоване в тропічній субконтинентальній Індії на південний схід від аридної зони; «далекосхідне суспільство», розташоване в субтропічному і помірному районах між аридною зоною і Тихим океаном.

М.Данилевський також сформулював дуже важливий для розуміння суспільного розвитку, вибору стратегії розвитку певної держави, її культури, політики, економіки, "закон непередаваності". Цей закон він сформулював таким чином "Начала цивілізації одного культурно-історичного типу не передаються народам іншого типу. Кожний тип виробляє цивілізацію для себе при більшому або меншому впливі чужих, йому передуючих або сучасних цивілізацій. Передача і змішення духовного і культурного начала одного культурно-історичного типу іншому смертельно небезпечна для відповідного суспільства» [8, c. 95, 96].

Далі цей закон підтвердили власними дослідженнями багато вчених. Але саме цей закон був порушений при реформуванні українського, російського суспільства та економіки, та, нажаль, порушується і зараз.

Нині поняття цивілізації є основним для соціальних наук, по виразу знаменитого англійського історика Арнольда Тойнбі (1889-1975), «можливим для осягнення розумом полем історичного дослідження», тобто тією початковою одиницею, використовування якої в науці дозволяє найкращим чином зрозуміти розвиток людства. Цей розвиток є не що інше, як народження, розквіт і загибель різних цивілізацій і їх взаємодія, діапазон якої тягнеться від плідної співпраці до смертельної ворожнечі. Ця модель історії фактично є загальновизнаною і знаходить своє політичне віддзеркалення в доктрині багатополярного світу.

В концепції локально-історичного підходу цивілізація – це морально-релігійна, соціокультурна, суспільно-політична і матеріально-виробнича система, яка складається історично, є стійкою та інтегральною, характеризується унікальною єдністю внутрішньої і зовнішньої форми і специфічним способом відтворювання суспільного життя у всіх його виявах.

Цивілізаційний підхід переводить аналіз суспільного розвитку з горизонтальної, лінійної площини формаційного розвитку у вертикальну площину. Він розглядає всі три основні сфери суспільства (культуру, політику, економіку) як єдиний соціальний організм, у якого є своєрідний «стиль душі», «обличчя» і «стиль культури», що має релігійно-духовний, політичний соціальний і економічний зміст. При цьому базисом суспільного розвитку виступає вже не економіка, а культура даної країни, від якої залежить економічна система.

Основні цивілізації в стародавньому світі були засновані на язичницьких релігіях та інших віруваннях (вчення елєатів; римське месіанство, ін.). Серед цих цивілізацій виділяються: давньогрецька (еллінська) цивілізація (Х ст. до н.е. – І ст. до н.е.), давньоримська цивілізація, Давній Рим (Римська імперія – 30 р. до н.е. – IV ст. н. е., всього вона проіснувала 425 років), і єдиною цивілізацією стародавнього світу, що ґрунтується на єдинобожжі – на Синайському Законодавстві – була староєврейська (давньоізраїльська) (ІІ ст. до н. е. – 135 р. н. е., всього вона проіснувала 1631 рік) [23].

У новому (за Різдва Христового) тисячолітті виникли нові цивілізації – це, перш за все, християнська цивілізація, що розділилася на три гілки: на початку ХI століття на західно-(католицьку) і східно-християнську (православну) гілки, а потім, через п'ять століть (у ХVI ст.) від західної відокремилася ще одна – протестантська, яка, власне кажучи, і склала основу сучасної західної. Також у новому тисячолітті, на початку VII ст., виникає мусульманська цивілізація.

На думку С. Хантінгтона – американського політолога, творця геополітичної концепції «зіткнення цивілізацій», в сучасному світі існує 7 або 8 цивілізацій. Ось ці цивілізації: китайська, японська, індуїстська, ісламська, православна, західна, латиноамериканська і, можливо, африканська [28].

Коріння нашої православної цивілізації йдуть в далеке минуле, де їх живили соки трьох великих дохристиянських цивілізацій – Стародавнього Ізраїлю, Еллади і язичницького Риму, а духовні настанови спадкоємно передавалися їй християнською Римською імперією, а потім Візантією, зберігаючись в непошкодженому вигляді майже дві тисячі років.

Для кожної цивілізації були характерні як свої духовно-моральні закони, так, відповідно, і свій, унікальний тип культури, філософії і господарства, на які і впливали ці закони.

Дата добавления: 2014-12-07