Як пов’язані між собою релігія, культура та цивілізація

Отже, факт наявності в нашому житті цивілізацій можна вважати доведеним і загальновизнаним фактом сучасної науки. Проте виникають питання: якою є природа цивілізацій і, відповідно, витоки численних відмінностей; чому ми спостерігаємо загибель цивілізацій.

Аргентинський соціолог Ігор Андрушкевіч порівнює цивілізації з плодом, наприклад з вишнею. Вишнева кісточка (в схемі - ядро), як носій видових ознак, що забезпечують генетичну спадкоємність, уподібнюється культу – релігії, а м'якоть, що живить кісточку і не дає їй засохнути, — культурі (духовно-моральна культура). І те і інше захищається від зовнішніх дій щільною шкіркою — в цивілізації це державні інститути, що включають армію, поліцію, митні служби і тому подібне (рисунок 1.1).

Сформувавшись, ядро нової цивілізації негайно повинне оточити себе захисною шкаралупою, інакше йому не дадуть розвиватися і душитимуть ще в колисці. Такою шкаралупою служать армія, що захищає ядро від зовнішніх ворогів, прикордонна і митна служби, а також поліція, що бореться з внутрішніми ворогами. Звідки її узяти? Звичайно ця шкаралупа вже існує, бо нова цивілізація виникає частіше за все в межах якоїсь держави, а там ці служби є, і їх треба тільки переорієнтувати. Так було з християнською цивілізацією, ядро якої - навчання Христа - виникло в межах язичницької Римської імперії. Правда, протягом трьох сторіч ця імперія боролася з новим ядром, але потім здалася і стала ревно його охороняти. Але були випадки, коли ядро майбутньої цивілізації з'являлося серед народів або племен, що не мають ще держави, і тоді йому самому доводилося таку державу створювати - тут воно із самого початку ядру протегувало. Так відбулося з Ісламською цивілізацією, що виникла на початку VII століття. Її тип вірування був даний пророком Мухаммедом, і вже при його житті утворився могутній Аравійський халіфат, здатний відобразити всі напади ззовні Коли є і ядро, тобто тип вірування, і захисна шкаралупа, тобто держава, молода цивілізація може спокійно рости і міцніти. Проміжок між ядром і шкаралупою вона поступово наповнює живильною м'якоттю, яка є не що інше, як культура. Так виникають три концентричні сфери, зображені на схемі. Три складові зрілої цивілізації відповідають трьом частинам людської істоти: духу, душі і тілу. Таким чином, культура є душа цивілізації, і коли ми називаємо її живильною м'якоттю, мається на увазі, що вона обслуговує емоційне життя людини, викликаючи в ньому радість, любов, гнів і інші сильні відчуття, мобілізуючи їх на постійну підтримку і захист ядра як святині.

Таким чином ядро розвинутої цивілізації складає релігія (тип вірування), вона задає на догматичному рівні базові цінності, якими наповнюється культура і всі фундаментальні суспільні інститути, а захищає її держава.

До речі, і А. Тойнбі вважав, що в основі цивілізаційної єдності і відмінностей лежить релігійно-культурний ключ. І «еволюціоніст» О.Шпенглер, який не мислив богословськими категоріями також вважав, що в основі цивілізаційної спорідненості знаходиться своєрідний (для кожної цивілізації) прафеномен, що має символічний характер і що найбільш яскраво знаходить себе в особливостях релігійного і культурного життя відповідних народів.

Отже специфіка цивілізації визначається типом вірування (релігією), який, власне, і породжує цю цивілізацію, а потім підтримує її самоідентичність і відмінність від інших цивілізацій. Тип вірування - це базис, над яким зростає надбудова, тобто тип суспільства (за Данилевським, "культурно-історичний тип"). Зрозуміло, чому це так. Специфіка суспільства визначається тими уявленнями про речі, зокрема про те, що добре, а що погано, які прийняті в цьому суспільстві, а ці уявлення повинні мати безумовний характер, інакше їх оспорюватимуть і виникнуть розбіжності. Безумовний же, незаперечний характер мають тільки догмати віри. Тому саме на підставі цінностей і норм релігії (віра) виникають такі інститути як мораль і право.

Інститут моралі регулює дії людини в суспільстві за допомогою норм. Моральні норми одержують ідейне обґрунтовування у вигляді ідеалів добра і зла, належного, справедливого. Виконання вимог моралі зовні санкціонується лише формами визнаної всіма духовної дії - суспільної оцінки, схвалення або засудження. Хоча існує і такий універсальний регулятор як внутрішній моральний закон (совість), а також релігійний моральний закон, їх дія визнається далеко не всіма. Суспільство, окрема людина може сприймати, а може і відкидати цінності релігії, тоді його мораль базується на іншій вірі, наприклад в матеріальний прогрес, гроші.

Ця мораль з її цінностями розповсюджується в звичайну (повсякденну) діяльність людей у всі її сфери, у тому числі і в економічну. Тому для стабільності суспільного життя потрібен більш жорсткий зовнішній регулятор, що не дозволяє егоїзму окремих громадян перейти ту межу, за якою починає руйнуватися соціум. Таким регулятором служить право. Але воно не виникає з нічого, в його основі лежить правосвідомість, тобто уявлення про те, що можна робити, а чого робити не можна, створюючи прийняті в даному суспільстві норми поведінки. А звідки береться правосвідомість? Критерієм розрізнення добра і зла може бути для людини тільки те, в що вона вірує. Таким чином основою формування інституту права також є релігійні норми і цінності.

Основою культури є її головні цінності, ось як це зазначав Пітірим Олександрович Сорокін – «Всяка велика культура, - стверджував Сорокін, - є не просто конгломератом різноманітних явищ, співіснуючих, але ніяк один з одним не зв'язаних, а є єдністю, або індивідуальністю, всі складові частини якої пронизані одним основоположним принципом і виражають одну, головну цінність. Домінуючі риси витончених мистецтв і науки такої єдиної культури, її філософії і релігії, етики і права, її основних форм соціальної, економічної і політичної організації, більшої частини її вдач і звичаїв, її способу життя і мислення (менталітету) – всі вони по-своєму виражають її основоположний принцип, її головну цінність. Саме вона, ця цінність, служить основою і фундаментом всякої культури».

Головні цінності завдає, як ми вже зазначали, релігія. Релігійні цінності передаються від покоління до покоління саме через простір культури – освіту, виховання, мистецтво, повсякденне буття і стають генетичним кодом нації – носія певної релігії (традиції, стереотипи поведінки певний час зберігаються на рівні підсвідомого).

Але головні цінності певного суспільства і, відповідно, його культура можуть змінюватись. Цей процес відбувається протягом значних проміжків часу, періодів зміни поколінь під дією внутрішньої духовної кризи у суспільстві та зовнішнього впливу, у тому числі інформаційно-психологічного (що особливо характерно для ХХ та ХХІ століть).

Саме внутрішня духовна криза суспільства як сукупності особистостей викликає руйнування цивілізації, зміну культури. Ще А.Тойнбі наполягав на тому, що стрижньовим мотивом цивілізації є діалог людини з Богом, в якому людина виступає як вільна особа, що постійно відповідає на численні виклики, кожний з яких примушує її, кінець кінцем, вибирати між добром і злом. Тому розпад цивілізацій і всі розколи слідують в тойнбіанській системі з неправильно зроблених виборів, тобто з людського гріха.

Цивілізаційні координати (координати суспільства), що осягаються розумом, – економіка, право, частково культура, - мають горизонтальний вимір (духовна культура має як горизонтальний, так і вертикальний вимір). А от вектор релігійний, який задає ціннісні основи цивілізації має вертикальний вимір, він зв’язує людину із Творцем. Релігійний вектор виходить за межі земного виміру і тому цілісне розуміння, пізнання розвитку цивілізації неможливе без релігійного осмислення і воно передбачує прийняття законів, які лежать поза земним виміром, законів духовних, законів інобуття (саме прийняття, а не їх емпіричний доказ).Тому і осмислення феномена цивілізації, зокрема православної цивілізації, а також відповідної системи господарювання – духовно-моральної соціально-економічної системи також неможливе без прийняття дії духовно-моральних законів.

Прийняття дії духовних законів допомагає зрозуміти, що саме у поведінці людей актуалізує можливість розпаду цивілізацій. Відповідно до задуму Творця, людина повинна зростати у духовному вимірі та реалізовувати себе у культурному, економічному просторі, у сім’ї. Маючи окреслені Творцем перспективи та напрями руху, людина самостійно обирає, як саме їй рухатись, наближуючись до Творця або віддаляючись від нього, тобто виконуючи духовно-моральний закон або порушуючи його в усіх сферах земного буття, обираючи зло та гріх.

Розуміння того, що фокальною точкою, в якій сходяться усі виміри цивілізації (культури, економіки, права), є вільна особистість, обумовлює сприйняття історії суспільства як нелінійного процесу, який залежить від вільних людських виборів.

Дії людини і суспільства в цілому визначаються двома чинниками – розумом і вірою. Але якщо наука спирається на раціональний спосіб пізнання істини, навколишнього світу, то релігія оперує як раціональним (наприклад, це наукове богослов’я), так і перш за все ірраціональним способами. На відміну від наукових знань, які є раціональними, релігія опановує ірраціональну складову свідомості і тому віру в Бога, цінності певної релігії не може витіснити наука, а тільки інша віра (релігійна або нерелігійна), інша світоглядна система.

У міру того, як вплив певної релігії на всі сфери суспільного життя з різних причин стає більш слабким (відбувається так звана секуляризація), ці релігійні цінності і норми можуть відійти на другий план в суспільному житті, і тоді більший вплив на суспільне життя здійснюють цінності іншої системи вірувань і, відповідно, політичні, ідеологічні або правові інститути, економіка.

І інакше не може бути, навіть відкинувши релігійний світогляд, людина намагається зрозуміти значення свого життя, їй необхідні цінності і віра (в науку, в силу людини, в гроші, в силу партії). Прикладом може бути марксистсько-ленінська доктрина соціалізму, яку велика частина нашого народу, як визнавали багато вчених, зокрема С. Булгаков, І. Ільїн, М. Бердяєв, сприйняла як нову віру.

У період знецінення релігійної віри люди втрачають відчуття реальності іншого буття, його важливості для життя і керуються тільки законами матеріального світу, і тоді на зміну релігійній вірі приходять інші системи світогляду і вірувань, псевдорелігійні, філософські: атеїзм, матеріалізм, соціалізм, а також економізм, синкретичні системи вірувань. Така зміна в структурі цивілізації – зміна її головних цінностей, тобто ядра, знаменує початок її кінця. Руйнується система цінностей, ядро цивілізації, змінюється культура як внутрішньоособистісна, так і зовнішня, спосіб життя людей і поступово гине сама цивілізація, а на її місці виникає інша. І ми маємо відповідні історичні приклади (зникнення Стародавнього Риму, Вавилону, Еллінської цивілізації).

Зараз ми спостерігаємо найглибшу кризу західної цивілізації. Її ще на початку ХХ століття описували П.Сорокін, О.Шпенглер. По суті та західна цивілізація, яка виникла на базі цінностей протестантизму, зараз вже не існує, на зміну їй прийшла постпротестантська – цифрова цивілізація, яка розповсюджує власні цінності, власну ідеологію та економічну систему на весь світ.

Дата добавления: 2014-12-07