Людина та людська діяльність в античній філософії

Народження та розвиток філософії пов'язані з давньогрецькою цивілізацією. Філософи античності зробили помітний вплив не тільки на розвиток європейської філософії, але поклали початок багатьом сучасним наукам. Тут ми коротко розглянемо чотирьох філософів, вчення яких здійснило найбільш істотний вплив на розвиток європейської науки, а також політики.

Вперше на необхідності дослідження людини як головному завданні філософії наголошував Сократ. Все своє життя Сократ присвятив спростуванню положень софістики, і зокрема вчення Протагора.

Протагор був матеріалістом, визнавав існування лише матерії, матеріального начала у світі. Він вважав, що головною властивістю матеріального світу є мінливість. Постійно змінюється не тільки матеріальний світ, не тільки об'єкт пізнання, а й суб'єкт, тобто змінюється абсолютно все. Тому будь-яка річ поєднує в собі протилежності. І з цих міркувань Протагор виводив положення про те, що об'єктивної істини не існує. Однак, далі розмірковує Протагор, людина у своєму житті щось вибирає, а чогось уникає, тобто людина все ж завжди користується якимись критеріями істинності і хибності. Якщо ми одне робимо, а інше не робимо, то, отже, вважаємо, що одне істинно, а інше – ні. На це Протагор зауважує, що оскільки все існує відносно чогось, то мірою кожного вчинку теж є конкретна людина. Кожна людина є мірою істини. Протагор вимовляє, можливо, одне з найзнаменитіших філософських висловлювань: «людина є міра всіх речей». Повністю ця фраза Протагора звучить так: «Человек есть мера всех вещей, существующих, что они существуют, несуществующих, что они не существуют» [цит. за 12]. Абсолютної, об'єктивної, не залежної від людини істини не існує. Те, що одному здається істинним, іншому здається помилковим, що для одного – благо, то для іншого – зло. З двох можливих варіантів людина завжди вибирає той, який їй більш вигідний. Тому істинно те, що вигідно людині. Критерієм істини є вигода, корисність. Тому кожна людина, обираючи те, що їй здається істинним, вибирає в дійсності те, що для неї є вигідним.

Необхідно відзначити, що ця гордовита установка Протагора - "людина є міра всіх речей» стала домінуючою з епохи Відродження у всій новоєвропейській історії та сучасності. Розгортається воістину антропологічний карнавал. Його основоположні позиції полягають в утвердженні самодостатності людини. Людина розглядається як вінець природи, її цар. Поклоніння людині переростає нерідко в культ людинобожжя. Одні зводять у цей культ силу людини, інші (і це вже обнадіює) затверджують і обґрунтовують гармонію основних творчих сил, здібностей, таланту, розуму, моральності. Але частіше така філософія софістів у кінцевому підсумку призводить до морального релятивізму і гедонізму. Користуючись таким філософським підходом, виправдовують будь-які економічно вигідні, але морально неприпустимі дії.

Сократ, мабуть розуміючи наслідки таких філософських позицій для людства, все своє життя присвятить спростуванню софістики, тому, щоб довести, що істина існує, що вона існує об'єктивно і абсолютно і що не людина є мірою всіх речей, а людина повинна співвідносити своє життя, свої дії з істиною, яка є абсолютним благом. Сократ впевнений, що існує і об'єктивна моральність, і об'єктивна істина. Також він вказує на існування внутрішнього голосу, який підказує, чого не годиться робити (пізніше цей голос стали називати совістю).

Сократ заснував діалогічний спосіб мислення та спілкування, яким успішно користуються сучасні психологи, спосіб, що допомагає людині знайти причини своїх вчинків у собі, вирішити внутрішні і зовнішні конфлікти. Він звернув людину до необхідності пізнання свого внутрішнього світу. «Пізнай самого себе», «Істину ми можемо осягнути лише в собі», – так казав Сократ [цит. за 12]. І вся подальша філософія розвивається, головним чином, як відшукання людиною істини в собі.

Найгеніальнішим учнем Сократа був Платон. Платон зробив дуже великий вплив на розвиток християнської філософії. У платонізмі і християнстві є багато спільного – вчення про безтілесність, вічність істини, про безсмертя душі, про вторинність чуттєвого світу в порівнянні з ідеальним, про існування Бога і т.д. Але є й істотні відмінності. Так, причину зла Платон бачить не в людині, не в її вільному виборі, у відмові від пізнання ідей, але в самому чуттєвому світі і, кінець-кінцем в матерії – у небутті. Але тіло – не гробниця та не могила, як вважали Платон і його послідовники. Матерія не є небуття, а наш матеріальний світ створений з небуття і тому наділений божественними рисами, і ми повинні облагороджувати і обробляти світ.

Вельми цікавим є вчення Платона про душу. Душа, зазначає Платон, складається з трьох начал: „яростного, вожделеющего и разумного” (ярого, жадаючого і розумного). І це тричастинне розуміння душі згодом буде сприйматися як очевидність, і отці Церкви також будуть на цій основі будувати багато своїх положень. Особливості людини визначаються тим, яке начало в ній головує. Яре начало знаходиться між жадаючою і розумною частиною душі. І залежно від того, куди прямує яре начало, що воно буде підтримувати, такою і буде людина: або вона віддаватиме перевагу задоволенням і чуттєвим насолодам, або ж буде ставити розумне начало понад усе.

Незважаючи на дивину термінології, цей поділ Платоном душі на три частини доволі логічний. У сучасній термінології яре начало – це воля, розумне начало – розум, жадаюче начало – відчуття, почуття. Таким чином, душа складається з розуму, волі і чуттєвого начала. І від того, куди людина спрямує свою волю, залежить і те, ким вона стає: або сибаритом, або вольовою людиною, а краще всього, як вважає Платон, – філософом.

Згідно з таким поділом душі можливі і кілька видів знання про зовнішній світ. За допомогою почуттів людина має почуттєве знання, а за допомогою розуму – інтелектуальне. Ці два види знання, відповідно, також діляться ще на два види: інтелектуальне знання – на розсудливе і розумне, а чуттєве – на „веру и подобие”. Розсудок відкриває істину за допомогою логічних міркувань, а розум – інтуїтивно, схоплюючи істину відразу. Звичайно ж, розум – це вищий вид знання, найбільш правдивий, бо приходить до істини безпосередньо, а розсудок, осягаючи істину опосередковано, є менш достовірним видом знання.

Але якщо вчення Платона про душу практично не вплинуло ані на економічні вчення, ані на політику, то його вчення про ідеальну державу, по суті, заклало основу більшовицької і комуністичної ідеології. Вперше основні принципи соціалізму були сформульовані саме Платоном. Він висунув ідею відносно того, що єдність держави складає суспільна власність, особиста, приватна власність роз'єднує, тому окремій людині не повинно належати нічого - не тільки майно, але й діти, родина. Життя всіх людей повинно конструюватися відповідно до інтересів суспільства. Знищується сім'я і будь-яка національна чи духовна традиція. Будується якийсь раціоналістичний, абсолютно не одухотворений монастир, поширений на всю громаду. Це була ідея держави, суспільства, побудована за типом машини, в якій люди є її покірно працюючими частинами, так, як це потрібно для функціонування машини. До речі, ця соціалістична концепція механістичного сприйняття суспільства була дуже близька до загального духу західної цивілізації. Ця ж ідея склала основу більшовицької і комуністичної ідеології.

Арістотель, на відміну від попередніх великих мислителів Платона і Сократа, був не лише філософом, але і науковцем, і залишив після себе безліч трактатів з природничих наук – фізики, біології, а також з мистецтва та політики, економіки. Арістотель стоїть біля витоків багатьох наук, і справді його можна назвати першим великим вченим-енциклопедистом Європи.

У зв'язку з вченням про людину для нас важливо докладніше зупинитися на етиці Арістотеля. Етика Арістотеля багато в чому випливає з його психології і ґрунтується на його вченні про види душі. «Душа — энтелехия (целеустремленность, целенаправленность как движущая сила; активное начало, превращающее возможность в действительность) естественного тела, обладающего возможностью жизни». За Арістотелем, існує кілька видів душі: 1-й вид – рослинна душа, 2-й вид – тваринна душа, 3-й вид – розум, тобто розумна душа.

Розумна душа з усіх живих істот, що живуть на землі, є тільки у людини. Рослинну душу мають усі – і рослини, і тварини, і людина. Людина має і тваринну, і розумну душу. Так як душа – ентелехія тіла, то без тіла вона не існує. Це стосується рослинної і тваринної душі. Зі смертю тіла рослинна і тваринна душі зникають з тілом, залишається лише розумна душа. Тому душі не переселяються.

У своєму етичному вченні Арістотель ґрунтується на тому, що людина – істота вільна. Не існує будь-якої вищої необхідності, долі, року, що грали б людиною і заперечували б її відповідальність за власні дії. Людина вільна, і в її владі перебуває бути доброчесною або порочною. Доброчесність не дається від природи, вона досягається людиною за допомогою виховання та освіти. Але у самій людині чеснота закладена від природи потенційно.

Етика Арістотеля ґрунтується на його психології, на вченні про душу. Арістотель налічує два види чеснот. Рослинна душа, яка відповідає тільки за харчування і зростання, не має чеснот. За доброчесність відповідальна розумна і тваринна душа. Тому існують два види чесноти: доброчесність тваринної душі (власне етична чеснота) і чеснота розумної душі – діаноетична чеснота (від слова діанойя – розум, розсудок).

Етичні чесноти (з грець. «етос» - «норов», «ефект») – це чесноти тваринної частини душі. Розумну частину душі Арістотель теж ділить на два види: власне розумну і розумову частину.

Розумова частина відповідальна за розум практичний, тобто за те, як людина живе в матеріальному світі серед людей, в сім'ї, в суспільстві. Ця частина душі відповідальна за те, щоб спрямувати наші афекти, наші почуття в необхідне русло. Власне розум є споглядальною частиною душі і є відповідальним за наукове пізнання світу. Цей розум і має, за Арістотелем, вищу чесноту. Арістотель заперечує сократівський інтелектуалізм, за яким аморальні вчинки виникають лише від незнання. Відповідно до Арістотеля, в людині існують і воля, і розум, і одне до іншого не зводиться. Людина зобов'язана контролювати свої вольові вчинки.

Етичні чесноти досягаються за допомогою виховання, і таке виховання Арістотель вважає головною функцією сім'ї та держави. Етичні чесноти Арістотель бачить у знаходженні середини між надлишком і нестачею, які є двома пороками. Чеснотою ж є золота середина. Наприклад, нестача мужності – боягузтво, надлишок мужності – нерозсудливість, чеснота – посередині. Щедрість знаходиться посередині між скупістю та марнотратством, і те й інше – порок. У деяких пороків не існує ні крайності, ні середини: наприклад, вбивство, крадіжка і т.п. Чеснотою є противага цим порокам.

Оскільки основою чесноти є не знання, а воля, чесноти є свідомо набутими якостями душі, що визначаються розумом. Сенс життя полягає у досягненні щастя. Але щастя – не в чуттєвих задоволеннях. З точки зору етичних чеснот, щастя полягає в досягненні блага. Благо є не насолодою, а діяльністю, що відповідає чеснотам.

Розсудок – це практичний розум, чеснота – це практичність, тобто вміння вести життєві справи. Але блаженство дається лише мудрістю, а не практичністю. Мудрість вище всіх інших чеснот, мудрість – чеснота власне розумної частини душі. Тільки Бог володіє цією чеснотою. Він споглядає Себе, тому вищою (діаноетичною) чеснотою людини є споглядання Бога.

Також приваблює увагу вчення Арістотеля щодо держави. Держава будується за принципом підпорядкування одних частин іншим. За цим принципом Арістотель наводить класифікацію типів держави. Держава ділиться за:

- кількісним принципом (хто править – більшість чи меншість);

- якісним принципом (правильна і неправильна держава);

- майновим принципом (хто править – багаті чи бідні).

Так як багатих завжди меншість, третій принцип збігається з поділом за кількісним принципом.

Відповідно до цього Арістотель вибудовує три правильних та три неправильних види державного устрою.

Правильними є монархія, аристократія і республіка. Неправильними є тиранія, олігархія і демократія (охлократія).

Принцип поділу на правильні і неправильні держави Арістотель засновує на тому, що держава потрібна для того, щоб дати людям щастя. І як важлива і непорушна ця позиція Арістотеля. Саме вона повинна була б стати основною настановою державних чиновників і основним принципом формування економічної політики нашої держави.

В держави є закони, а можновладці зобов'язані застосовувати ці закони на захист держави і громадян. Громадянином ж є той, хто виконує основні функції державного устрою, тобто бере участь у законодавчому, адміністративному та судовому житті і молиться встановленим у державі богам. Тому можуть існувати держави на благо громадянам або на благо можновладцям.

Правильною називається держава, в якій один правитель (монарх) всі свої сили застосовує на благо своїх громадян. Такі держави існують вкрай рідко, набагато частіше існують держави, в яких правлять гідні люди, що становлять меншу частину, – аристократія. Республіка – це держава, якою управляє більшість людей. Цій більшості зобов'язана підкорятися меншість, навіть якщо вона з чимось не погоджується.

Є й неправильні держави – ті, де влада існує сама для себе. Монарх може стати тираном, що використовує владу для себе. Аристократія може стати олігархією, коли купка багатих отримує владу і використовує її, щоб збільшити свої власні багатства за рахунок інших громадян. Буває й так, що владу захоплює натовп (охлос), не керований ніяким началом, який може лише руйнувати.

Наприкінці стислого огляду ідей античних філософів необхідно зазначити, що вони здійснили великий вплив на розвиток наук про людину – антропологію та психологію. Але вершиною знань про духовний світ людини стало християнство.

Дата добавления: 2014-12-07