Філософія і богослів'я

Лекція 5 Філософська апологетика. Віра і розум

5.1 Філософія і богослів'я

5.2 Віра і розум: основні проблеми

5.3 Історичний огляд проблеми співвідношення віри і розуму на Заході

5.4 Проблеми співвідношення віри і розуму на Сході

5.5 Психологічне і онтологічне розуміння віри

5.6 Віра не протирозумна, а понадрозумна

5.7 Віра як онтологічна властивість цілісної людини

Філософія завжди найтіснішим чином була і залишається пов'язаною з релігією.

По-перше, тому що філософія пов'язана з релігією «генетично». Відомо, що на початковому етапі свого становлення філософська думка ще не цілком відокремлена від міфології і релігії, вона функціонує в ситуації недостатньої розділеності міфу і логоса. Філософія в цей період несе відбиток генетичного зв'язку з релігією. Це виражається хоча б в тому, що її темами і питаннями стають предмети колишнього міфологічного переживання, зміст релігійної мудрості і компоненти культової практики. Філософії нізвідки було з'явитися, окрім як з релігійно-міфологічної культури, тому відособлення філософії від релігії і з'явилося першим вираженням відношення філософії до релігії. Філософія здійснила перенесення актів переживання світу з області тілесних дій і душевної спонтанності в область свідомості, раціональної рефлексії. Відособляючись від релігії, філософія осмислює і позначає цей свій суверенітет, визначаючи себе і свою самостійність перш за все, природно, відносно релігії. Отже, генетичний зв'язок філософії з релігією, теоретична спадкоємність і потім постійне співіснування цих форм духовного життя у межах загальнолюдської культури, – це перша умова відвічного зв'язку філософії і релігії.

Другу умову можна позначити як «формальне». Усвідомивши себе самостійною областю духовної діяльності, філософія висуває свої домагання виправдання і санкції для всякого явища реальності, стає мірою всіх речей; «унаслідок здатності до свідомих розмірковувань до рефлексії, – пише Володимир Соловйов, – людина піддає міркуванню і оцінюванню всі фактичні дані свого внутрішнього і зовнішнього життя». Те або інше явище може тепер вважатися дійсним тільки в тому випадку, якщо цю його дійсність підтвердить філософія (іншими словами, філософствуючий людський розум). Європейська філософія затверджує себе як вище пізнавальне зусилля, яке контролює всі інші зусилля людини. Отже, оскільки у сферу уваги і інтересу філософії потрапляє вся реальність без виключення, то предметом такої критичної уваги з необхідністю стає і релігія.

Якщо ж ми звернемося до історії філософії, то ми знайдемо наступне. Петро Даміані (1007–1072 рр.) вважав, що пізнати Бога можна лише вірою, а розум якщо і може бути корисним, то лише як служниця. Завдяки Петру Даміані класичною формулою схоластики в Західній Європі стала фраза, сказана ще Філоном Олександрійським: «Філософія є служниця богослів'я». Все, що відноситься до мирського, світського, повинне підкорятися церковному, бо мирське, світське є тіло, а Церква є душа. Так само, як в людині тіло підкоряється душі, так і в нашому житті світська влада повинна підкорятися церковній владі – власті папи. Філософія, не поставлена в рамки церковного вчення, є вигадка диявола, а логіка є джерело всієї єресі. Тому філософія не повинна бути самостійною, а повинна бути лише служницею богослів'я і їй повинні бути поставлені певні межі, якими є догмати і таїнства. Філософія у жодному випадку не повинна аналізувати християнські таїнства і догмати, тому що вони вище за наш розум, перевершують його. Божественна всемогутність, згідно з Петром Даміані, настільки перевершує наше розуміння, що Бог дійсно може зробити все.

Яскравевираження цієї думки ми знаходимо і у Хоми Аквінського в його «Сумі теології»: «Ця наука (теологія) може узяти щось від філософських дисциплін, але не тому що відчуває в цьому необхідність, а лише заради більшої дохідливості положень, що нею викладаються. Адже основоположення свої вона запозичила не від інших наук, але безпосередньо від Бога через Одкровення. Притому ж вона не слідує іншим наукам як вищим по відношенню до неї, але вдається до них, як до підлеглих їй служниць».

Хома Аквінат встановив ту «рівновагу» між вірою і знанням, якої вимагала і чекала його епоха, – він просто поступився знанню (філософії) всією територією того, що може бути пізнаване «природним розумом». Це вчення про самодостатність «природного розуму» в пізнанні світу і людини є, власне кажучи, нове, чуже основному перебігу навіть античної думки поняття: піднімаючи Одкровення над «природним розумом», Аквінат в той же час розтинає єдину цілісність пізнавального процесу. Вона була такою у греків, тобто, звичайно, у найзначніших мислителів Греції; вона була такою і у християнських богословів ранніх і пізніх – до XIII століття. Аквінат же своїм рішенням вийшов вже на новий шлях і тим надовго розв’язав для Заходу важку тему про співвідношення позарелігійного знання і віри, бо створив можливість мирного їх співвідношення на зразок співвідношення двох поверхів будівлі – є поверх «природного (позарелігійного) пізнання», але є і наступний поверх – релігійного пізнання.

Це відкрило новий шлях для суто філософської творчості, яка не просто стала обходитися надалі без релігійного обґрунтовування («верхнього поверху»), але поступово вийшла на шлях повної автономії, що зводиться відтепер в принцип.

Те, що згодом вилилося у вчення про повну автономію розуму, що визначило потім всю долю західноєвропейської філософії, було таким чином вперше зі всією ясністю намічено саме Хомою Аквінатом, від якого і потрібно вести розрив християнства і культури, все трагічне значення чого виявилося нині з повною силою.

Звичайно, поняття «природного світла розуму» не є поняття уявне, воно відповідає безперечній реальності, але хіба життя в Христі не несе з собою справжнього «оновлення розуму», не міняє саму роботу «природного», тобто розуму, підлеглого дії першородного гріха? Вся помилка Аквіната полягала в тому, що він бере поняття «природного розуму» як поняття нерухоме, тоді як справа йде в християнському світі зовсім не про те, щоб «по-християнськи застосовувати» розум, а про те, щоб в Церкві знаходити заповнення і перетворення розуму. Для християнина розум не є «нижній поверх» його духовної цілісності, а жива сфера його духу, куди проникають благодатні проміння Церкви. Відділяти розум від віри, філософію від богослів'я – значить обмежувати світло Одкровення тільки тією сферою духу, яка звернена до Бога, вважати, що життя в Церкві не відкриває нам шляху до перетворення всього нашого єства, відображеного дією первородного гріху.

Дата добавления: 2014-12-07