Віра не протирозумна, а понадрозумна

Спробу по-філософському зрозуміти відмінність протирозумності від понадрозумності зробив Лейбніц. Згідно з думкою цього філософа, між тим, що суперечить розуму, і тим, що перевищує розум, існує серйозна відмінність. Лейбніц пише: «Визнають перевищуючим розум те, чого не можна зрозуміти і на користь чого не можна подати апріорних підстав. Але, навпаки, положення буде таким, що суперечить розуму, якщо воно спростовується неспростовними доводами або протилежне йому може бути доведено точним і серйозним чином». Тому євангельські події, таїнства, догмати, пише далі Лейбніц, не суперечать розуму, а перевершують його. Для Лейбніца віра стосується тільки діянь Божих, а не самого Його буття. Що ж до власне буття Бога, то Лейбніц вважає, що воно може бути доведено силами розуму. Але знати, з одного боку, що Бог є, і, з іншого – вірити в Його добрість (тобто знати, що Бог є) – це все ж таки різні речі. І справа віри полягає саме в повному довір'ї Богу, в розумінні того, що від Бога не може виходити ніякого зла. Саме ця божественна віра перевершує людське розуміння. Отже, робить висновок Лейбніц, «відмінність, яку звичайно роблять між тим, що перевищує розум, і тим, що суперечить розуму, дуже добре узгоджується зі встановленим мною розмежуванням двох родів необхідності; бо те, що суперечить розуму, суперечить безумовно достовірним і неспростовним істинам, а те, що перевищує розум, суперечить тільки тому, що звичайно відчувають і взнають на підставі досвіду... Істина перевищує розум, коли наш розум (рівно як і кожний створений дух) не може зрозуміти її; а така, на мій погляд, істина св. Трійці, такі ж чудеса, що належать одному Богу, як, наприклад, створення; таке обрання існуючого порядку всесвіту, заснованого на загальній гармонії і на ясному пізнанні нескінченного числа предметів відразу. Але істина ніколи не може суперечити розуму; елемент віри, який може бути знехтуваний і спростований розумом, зовсім не повинен визнаватися незбагненним для розуму – навпроти, можна стверджувати, що його всього легше можна зрозуміти і ніщо так не очевидно, як його суперечність розуму». Це міркування Лейбніца вельми логічне, але воно має і свій зворотний бік. За своєю суттю воно стосується проблеми доказу буття Бога і безпосереднім чином пов'язано з проблемою теодицеї, «виправдання Бога». Лейбніц вважав, що буття Боже цілком доказове розумом, але сутність Бога, Його прояв у тварному світі, перш за все, Його добрість – неприступні нашому розумінню і тому понадрозумні. Проте, як ми бачили, для отців Церкви і буття Боже, і Його діяння ц світі є також питання віри.

У релігійній філософії часто наводиться такий приклад: аналогом віри в Бога є віра в існування зовнішнього світу; адже якщо підійти до проблеми існування світу з боку розуму, то можна виявитися перед парадоксом – ми не зможемо довести існування зовнішнього світу («скандал у філософії», за виразом Канта). Якщо ж підійти до проблеми існування світу з боку довір'я відчуттям, то можна прийти до висновку, що зовнішній світ – це тільки явище, і знов вийде, що зовнішнього світу немає. Але ніякі доводи розуму не доведуть, проте, людині, що зовнішнього світу не існує. Чому? Тому що людина вірить в існування миру, в ньому є ця глибинна віра в існування речей, яка не підривається нічим. Як пише В.С. Соловйов, «ми безумовно віримо в існування зовнішнього світу самого по собі (незалежно від його явлення для нас), визнаємо таке його існування безперечною істиною, тоді як раціональні докази цієї істини, представлені досі філософами, строгої критики не витримують». Така ж віра і в буття Бога: християнин вірить, хоча розум може привести докази на користь Його неіснування, відчуттями «Бога не бачив ніхто ніколи» (Ін. 1, 18), а вільна воля опирається вірі. Але якщо ми пригадаємо, що душа єдина, проста і цілісна і її не можна розчленувати на якісь незалежні одна від одної частини, а відчуття, воля і розум є здатностями єдиної душі, то наша душа, узята у всій її цілісності, скоює дії, що перевищують і відчуття, і волю, і розум, і звані вірою. Дія такої віри непідвладна ані розуму, ані волі, ані відчуттям, але вона також дається нам безпосередньо. Хоча відразу слід обмовитися, що подібне порівняння віри в Бога і віри у світ, про яке говорив, наприклад, В.С. Соловйов, не зовсім коректно, бо, на думку преподобного Максима Ісповідника, «тільки буття Його одного (тобто Бога) приймається на віру». Це дійсно так і з погляду філософії, бо існування світу, хоча і таке, що не піддається раціональним доказам, очевидне і навіть насильно для людини, воно пригнічує його вільну волю (важко примусити себе не вірити в наш світ), тоді як у бутті Бога можна сумніватися і навіть цілком заперечувати Його існування, оскільки істинна віра в Бога дається цнотливій душі, тобто душі, що сполучає в собі воєдино і розум, і вільну волю, і відчуття.

Дата добавления: 2014-12-07