Віра і розум: основні проблеми

Говорити про важливість проблеми співвідношення віри і розуму в релігійній філософії – абсолютно зайво. Але для її вирішення необхідно прояснити основні поняття. Віра – основне поняття християнства: «Хто віруватиме і хреститиметься, врятований; а хто не віруватиме, осуджений» (Мк. 16,16) [1]. Питання віри є основними і в Посланнях святих апостолів, і в творіннях отців Церкви. Деякі вважають, що в православній літературі, на відміну від католицької і протестантської, проблема віри не розроблена так само повно. «Як і вчення про благодать, воно (тобто вчення про віру) чекає ще розроблення», – пише автор статті в енциклопедії «Християнство» І.Д.Андреєв.

Важливість цього питання очевидна і при погляді на нього з точки зору сучасної людини. Невіра стала панівним чинником у світі. Адже, як завжди уявляється, якщо людина в щось вірить, то лише тому, що вона не може це довести. А якщо щось доведено, то про це існує знання, а не віра. Сучасна так звана цивілізована людина вважає негожим приймати що-небудь просто на віру, без перевірки розумом. Віра йде з життя людей, і цілком зрозуміла зворотна реакція деяких християн – у всьому винний розум, а атеїзм і невіра – наслідок розвитку наук.

Проблема відношення віри і розуму – одна з ключових у християнській філософії і богослів'ї. Особливо гостро ця проблема стоїть в православній апологетиці і місіонерстві: чи маємо ми право вторгатися силами нашого розуму в питання релігії – міркувати про Бога, про чудо, про таїнства і так далі? Чи можемо ми судити розумно або повинні залишатися тільки на позиції віри? Отже, якщо ми скажемо, що християнство повинне спиратися на розум, то скажуть, що ми тим самим поставимо віру під начало знання, а «все, що не по вірі, гріх» (Рим. 14, 23) [1]. А якщо ми у своїй проповіді Євангелія говоритимемо, що треба просто вірити в Ісуса Христа, то очевидне заперечення: «Чому саме в Христа? Повинен бути критерій вибору. Повірити просто так – це легковажність». І той, хто заперечуватиме, по-своєму матиме рацію: не можна вірити «просто так», повинна бути якась підстава. Але, з іншого боку, віра завжди припускає акт вольовий, вільний, бо в об'єкті віри завжди можна сумніватися. Адже в тому-то і полягає подвиг віри, що людина долає в собі цей сумнів, відкидає спокусливі доводи розуму.

Отже, людина мисляча скаже, що вірити «просто так» вона не може, вона повиненна знайти більш авторитетні аргументи, які могли б стати підставою для її віри. Якщо ж людина, проте, погоджується почати себе переконувати («Я не вірю, і це погано»), то з погляду буденної свідомості це буде станом, схожим на самозомбування, самогіпнотизацію. Більш того, якщо людина починає вірити, при цьому відмовляючись від сумніву, то вона тим самим робить крок зради по відношенню до істини, тобто до Бога, поклонятися Якому слід «в дусі і істині» (Ін. 4, 24). Адже будь-яка істина пізнається, шукається і доводиться, у тому числі і істина про Бога. Якщо ж її не можна довести, то Бог – не істина.

Далі, віра припускає віру в деякий авторитет і слухняність цьому авторитету. Але авторитети можуть бути різні. Тому, щоб вибрати якийсь авторитет, потрібно мати критерій, який теж повинен бути якось обгрунтований.

Віра уявляється сучасній людині відмовою від своєї гідності. «Людина – це звучить гордо», а їй пропонують змиритися, вірити в недоведене, тобто зробити якийсь легковажний і принизливий крок. Якщо ж людині сказати, що вона повинна вірити через страх покарання Божого, то вона тим більше починає бунтувати.

У всіх цих запереченнях простежується одна думка – про протилежність віри і розуму. Вірити можна лише в те, що не можна довести, і навпаки, якщо ми щось піддаємо дослідженню розумом, то ми в це вже не віримо у власному значенні слова. І ця думка здається настільки очевидною, що визнається і віруючими, і атеїстами. Проте все не так просто, як здається на перший погляд.

В розумінні віри перш за все відзначають суб'єктивний її аспект. Віра – це акт вільної волі людини. Доведена до абсурду в сучасному світі, ця концепція поселила в людях упевненість в тому, що вірити можна у що завгодно – в Бога, в магію, в науку, в себе і так далі, і при цьому не потрібно звітувати за свій вибір. При цьому зникає другий аспект віри – її об'єкт, у що людині вірити, чи істинна ця віра. Ця розбіжність має і свою історичну перспективу в галузі християнської філософії і богослів'я.

Дата добавления: 2014-12-07