ТЕМА 3: Особистість та хвороба. Внутрішня картина хвороби

Характер — це система стійких відносин особистості до світу, інших людей і самого себе, що формується під впливом умов життя і виховання і, що виявляється в особливостях соціальної поведінки.

Характер

Якщо темперамент являє собою біологічний полюс інтеграції психологічних якостей особистості, то характер є соціальним полюсом інтеграції особистісних властивостей.

Характер у вузькому сенсі слова визначається як сукупність стійких властивостей індивіда, в яких виражаються способи його поведінки і способи емоційного реагування.

При такому визначенні характеру його властивості, так само як і властивості темпераменту, можуть бути віднесені до формально-динамічних особливостей поведінки. Однак у першому випадку ці. властивості, якщо можна так виразитись, гранично формальні, у другому ж вони несуть ознаки трохи більшої змістовності, оформленості. Так, для рухової сфери прикметниками, що описують темперамент, будуть «швидкий», «рухливий», «різкий», «млявий», а якостями характеру — «зібраний», «організований», «акуратний», «розхлябаний». Для характеристики емоційної сфери у випадку темпераменту застосовують такі слова, як, «живий», «імпульсивний», «запальний», «чуттєвий», а у випадку характеру — «добродушний», «замкнутий», «недовірливий». Утім, границя, що розділяє темперамент і характер, досить умовна. Набагато важливіше глибше зрозуміти розходження між характером і особистістю (у вузькому сенсі).

Говорячи про характер, необхідно відзначити, що характер будується не на окремих, ізольованих рисах, а являє собою визначену структуру. Угруповання рис характеру у визначені комплекси визначається відносинами, навколо яких групуються риси характеру. Неважко назвати риси характеру, у яких виявляється відношення до людей: товариськість, замкнутість, доброта, тактовність і ін.; або відношення до праці: працьовитість, лінь, відповідальність і ін. Однак структура рис характеру не вичерпується їхнім угрупуванням, необхідно враховувати також взаємодію рис характеру, тому що зміст кожної окремої риси залежить від того, з якими іншими рисами вона поєднається. Наприклад, прямота, відвертість у сполученні з чуйністю, увічливістю мають одну соціальну оцінку, у сполученні з брутальністю — зовсім іншу. Важливим показником характеру є його цілісність,що виявляється в несуперечності рис характеру. Якщо спробувати зовсім коротко виразити сутність розходжень між характером і особистістю, то можна сказати, що риси характеру відбивають те, як діє людина, а риси особистості — те, заради чого вона діє. При цьому очевидно, що способи поведінки і спрямованість особистості відносно незалежні: застосовуючи ті самі способи, можна домагатися різних цілей і, навпаки, прямувати до однієї і тієї же мети різними способами.

Надмірну виразність окремих рис характеру і їхніх сполучень, що представляє крайні варіанти норми, називають акцентуаціями характеру. Акцентуації характеру – це крайні варіанти норми, при яких окремі риси характеру надмірно посилені, унаслідок чого виявляється вибіркова уразливість у відношенні визначеного роду психогенних впливів при гарній і навіть підвищеній стійкості до інших.

Акцентуації спостерігаються, як правило, у підлітковому віці. Надалі, очевидно, відбувається їхнє згладжування або компенсація, можливий також перехід явних акцентуацій у приховані. Разом з тим, за даними Леонгарда, частка акцентуйованих особистостей серед дорослого населення складає приблизно 50%.

В залежності від ступеню виразності було виділено два ступені акцентуації характеру: явна і прихована (Личко; Александров; 1973).

Явна акцентуація. Цей ступінь акцентуації відноситься до крайніх варіантів норми. Вона відрізняється наявністю досить постійних рис певного типу характеру.

Прихована акцентуація. Цей ступінь повинен бути віднесений не до крайніх, а до звичайних варіантів норми. У повсякденних, звичних умовах, риси визначеного типу характеру виражені слабко або не виявляються зовсім. Навіть при тривалому спостереженні, різнобічних контактах і детальному знайомстві з біографією важко буває скласти чітке уявлення про певний тип характеру. Однак риси цього типу можуть яскраво, часом зненацька, виявитися під впливом тих ситуацій і психічних травм, що висувають підвищені вимоги до "місця найменшого опору". Психогенні фактори іншого роду, навіть важкі, не тільки не викликають психічних розладів, але можуть навіть не виявити типу характеру. Якщо ж такі риси і виявляються, це, як правило, не призводить до помітної соціальної дезадаптації.

Вісь ступеня вираженості характеру: I — «середні» характери; II — акцентуйовані характери: а — приховані акцентуації; б — явні акцентуації; III — психопатії. Позначення: Н — норма, П — патологія

В нашій країні отримала поширення класифікація акцентуацій характеру Личко, у якій виділяються наступні типи акцентуацій: нестійкий тип, конформний, шизоїдний, епілептоїдний, істероїдний, астено-невротичний, сенситивний, психастенічний, гіпертимний, циклоїдний, лабільний і змішаний типи.

На формування характеру впливають життєві і соціальні умови. Важливу роль має сімейне виховання. У стилях сімейного виховання виділяють 2 основних параметри: контроль і любов — прийняття дитини. Ці два показники являють собою континуум від повної самостійності до твердого контролю і від любові до ворожості стосовно дитини.

Стилі сімейного виховання (за Шефером).

В умовах жорсткого контролю, високої вимогливості, формується або протест, бажання звільнитись, або діти адаптуються до вимог і в них формується занижена самооцінка, невпевненість у собі, низька самостійність, соціальна незрілість. Якщо ж висока вимогливість сполучиться з емоційно холодним відношенням (виховання по типу Золушки),то діти з таких родин мають труднощі в спілкуванні, відносяться до людей з недовірою, часто виявляють жорстокість.

Сполучення байдужого батьківського відношення з відсутністю контролю — гіпоопіка — призводить до вседозволеності, поведінка дитини стає непередбаченою, залежить від зовнішніх впливів (можливі наркоманія й інші форми асоціальної поведінки).

Батьківська любов у сполученні з зайвою турботою про дитину — гіперопіка — призводить до несамостійності, пасивності, труднощів у спілкуванні, стає гальмом на шляху розвитку.

Завищені очікування батьків у відношенні своєї дитини, коли дитина повинна реалізувати те, що не удалося у свій час батькам (наприклад, вибрати професію, про яку мріяв батько), часто призводить до втрати духовного контакту з батьками, якщо ж при цьому дитині нав'язується підвищена моральна відповідальність, це може призвести до невротичного розвитку.

В. Я. Гіндикіним і В. А. Гурьєвою описані кілька типів невірного виховання, що сприяють формуванню тих або інших патохарактерологічних рис особистості:

1. «Кумир сім’ї». Виховання містить у собі вихваляння дитини, культивування в ній почуття винятковості, звільнення її від усіх обов’язків, схильність до виконання
будь-якої примхи, зняття відповідальності за провини.

2. Гіперопіка. Виховання включає надмірну увагу і контроль з боку дорослих, нав'язування своєї думки з будь-якого питання, диктування кожного кроку, огородження від небезпек, культивування обережності.

3. Гіпоопіка. Виховання включає недостатню увагу з боку батьків ігнорування цілеспрямованого виховання.

4. Бездоглядність. Високий ступінь гіпопіки.

5. «Золушка». Виховання включає позбавлення дитини тапла й уваги з боку старших. Постійне третирування дитини, приниження, протиставлення іншим дітям.

6. «Їжакові рукавиці». Виховання включає систематичне побиття дитини, диктаторське відношення до неї, відсутність тепла, співчуття і заохочення.

Розподіл різних типів виховання і типів характеру
	І	Ш	Е	ПС	А	П	М
"Кумир сім’ї"	**						*
Гіперопіка	*	*	*		**		*
Гіпоопіка	*	**	**				*
Бездоглядність		*	*
"Золушка"					*
"Їжакові рукавиці"		*	**	*	*		*
Парадоксальна комунікація		**				*	*

Позначення: І — істеричний, Ш — шизоїдний, Е - епілептоїдний (збудливий варіант), ПС — психастенічний, А — астенічний, П — паранойяльний, М — мозаїчний (змішаний).

Здібності - це індивідуально-психологічні особливості людини, що забезпечують легкість засвоєння й успішність виконання якої-небудь діяльності. По-перше, здібності не зводяться до тих знань, умінь, або навичок, що вироблені в людини. У них включаються ті показники, що є умовами успішності діяльності. По-друге, про здібності свідчить високий темп засвоєння знань, умінь, навичок, необхідних для діяльності. По-третє, про здібності свідчить високий творчий рівень діяльності, оригінальність, новизна. На відміну від задатків, що обумовлені винятково біологічним статусом людини, здібності вимагають розвитку й удосконалення.

Загальні здібності людини пов'язані з темпераментом і виявляються в загальній працездатності, активності, типах саморегуляції. Аналіз психофізіологічних основ загальних здібностей показує, що різні типи активності пов'язані з домінуванням півкуль. При цьому «правопівкульні» характеризуються більшої активністю, сильною нервовою системою, високою лабільністю, високим розвитком невербальних функцій. Ці люди краще навчаються, вирішують задачі в умовах дефіциту часу, вони стійкі до стресу, надають перевагу інтенсивним формам навчання.

«Лівопівкульні» характеризуються низкою активністю, вони краще навчаються по гуманітарних предметах, краще планують свою діяльність, у них вище точність виконання роботи. Добре розвинута саморегуляція і вербальні функції. У той же час вони характеризуються інертністю і слабкістю нервової системи.

Загальна мета – уміти визначати типи реакцій хворих на своє захворювання та володіти методами психокорекції патологічних типів реагування на своє захворювання у пацієнтів.

Конкретні цілі:

1. Уміти дати визначення поняттю внутрішня картина хвороби.

2. Уміти охарактеризувати рівні внутрішньої картини хвороби.

3. Знати фактори, які впливають на формування внутрішньої картини хвороби та уміти їх характеризувати.

4. Знати типологію патологічних форм реагування на захворювання за класифікацією Р. Конєчного, М. Боухала та Л.Є.Личко, Н.Я. Іванова.

5. Знати характеристику кожного типу патологічного реагування на захворювання та вміти їх діагностувати.

6. Знати основні принципи психотерапевтичної корекції відношення до хвороби та тактику лікаря відносно хворих з патологічними типами реагування на хворобу.

5. Уміти визначати такі форми психологічного реагування на захворювання, як дисимуляція, симуляція, агравація.

Теоретичні питання:

1.Розкриття сутності поняття „внутрішня картина хвороби.”

2. Характеристика рівнів сприйняття хворим свого захворювання.

3. Фактори, які впливають на формування ВКХ.

4.Характеристика преморбідних та особистісних факторів.

5. Характеристика природи самого захворювання, його етапу, можливих наслідків.

6. Характеристика соціального положення хворого та впливу оточення.

7. Характеристика медичних факторів.

8. Типи реакції на захворювання (класифікації Р. Конєчного, М. Боухала та Л.Є.Личко, Н.Я. Іванова) та їх корекція.

9. Симуляція, дисимуляція, агравація.

Інформацію, яка необхідна для формування знань-вмінь, що забезпечують досягнення мети заняття, можна знайти у джерелах:

1. Клиническая психология: Учебн. для студ. мед. вузов /Н.Д. Лакосина, И.И. Сергеев, О.Ф. Панкова. – 2-е изд. – М.: МЕДпресс-информ, 2005. – С. 9-23, 123-138.

2. Медична психологія: Підручник / І.С. Вітенко. – К.: Здоровя, 2007. – С. 41-51.

3. Менделевич В.Д. Клиническая и медицинская психология. Практическое руководство. – 4-е изд.- М.: „МЕДпресс-информ”, 2002. – С.3-61.

4. Клиническая психология: учебник /Под ред. Б.Д. Карвасарского. – СПб: Питер, 2002. – С. 116-169.

5. Овчинников Б.В., Дьяконов И.Ф., Колчев А.И., Лытаев С.А. Основы клинической психологии и медицинской психодиагностики. – СПб.: «ЭЛБИ-СПб», 2005. – С. 85-102.

Значні досягнення сучасної наукової думки, технічний прогрес призводять до постійного удосконалення медичної практики, використання складної і різноманітної апаратури, упровадження нових методів обстеження, діагностики і лікування. Вузька спеціалізація лікарів заважає сприйняттю хворого вцілому, утруднює можливість бачити особистість страждаючої людини у всій її повноті, із усіма властивими їй індивідуальними особливостями, проблемами, прагненнями, переживаннями і надіями. Було б великою помилкою думати, що апаратна діагностика може замінити погляд досвідченого лікаря-клініциста, який бачить хворого і розуміє, як хворий переживає свою хворобу.

Напевно, кожен лікар на якомусь етапі своєї діяльності задумується над питанням, що ж відбувається з людиною, коли він не тільки почуває себе хворим, але і починає усвідомлювати факт своєї хвороби? Одні люди занурюються у свій внутрішній світ і переживання, інші, навпаки, не можуть перебороти постійної потреби обговорити свій стан з навколишніми. Одні бояться навіть почути про свою або чиюсь хворобу, уникають розмов про це, інші ж усіляко прагнуть розширити свої пізнання в цій області. Одні охоче відвідують клініки, часто змінюють лікарів, інші займаються «самолікуванням», «заглиблюються у хворобу», створюють свої «теорії» хвороби і її лікування.

Хвороба впливає на життя кожної людини, змінює його життєвий уклад, характер і можливості спілкування з навколишніми, відношення до професійної діяльності.

Перед лікарем стоїть нелегка задача: поставити вірний діагноз. А для цього необхідно глибоко проаналізувати зовнішню і внутрішню картини хвороби.

Розмовляючи з пацієнтом, збираючи інформацію про хворобу, обговорюючи тактику лікування, не слід забувати, що лікар і пацієнт розглядають недугу з різних позицій. Це часто стає перешкодою в досягненні взаєморозуміння, призводить до незадоволення результатами лікування, а іноді і до погіршення стану здоров'я.

Позиція хворого відрізняється тим, що тільки він відчуває ті відчуття (біль, незручність, сверблячка) які викликаються хворобою. Крім того, він не може відноситися до хвороби байдуже, оскільки почуває погрозу й обмеження його базових потреб. Кожен пацієнт має унікальний свій життєвий досвід, індивідуальний багаж знань, вироблених в юності переконань, набір звичних стратегій подолання стресу. Все це змушує його сформувати свою власну позицію стосовно розладів здоров'я, що ми називаємо внутрішньою картиною хвороби.

ВКХ – це суб'єктивне відношення хворого до свого захворювання, що складається з хворобливих відчуттів і зовнішніх проявів хвороби, оцінки механізмів їхнього виникнення, важкості і значення для майбутнього, а також типи реагування на хворобу.

Поняття «внутрішня картина хвороби» увів відомий російський терапевт Роман Альбертович Лурія (1874 – 1944) у 1930 році, що відштовхувався від робіт А. Гольдшейдера про «аутопластичну картину хвороби». Ці автори намагалися, з одного боку, підкреслити суб'єктивізм сприйняття людиною своєї хвороби її небезпеки і наслідків, а з іншого боку - звернути увагу на вплив, який здійснює психологічне відношення до хвороби на її перебіг. Р.А. Лурія закликав до обережності як в оцінці скарг хворих, так і в обговоренні з пацієнтом його захворювання, оскільки неточне, забарвлене суб'єктивними емоціями сприйняття слів лікаря може погіршити стан пацієнта і навіть стати причиною психічних розладів. Про що буде сказано нижче.

Крім того, у медичній літературі можна зустріти безліч термінів, що визначають відображення хвороби в психіці людини.

Внутрішня картина хвороби протиставляється алопластичній картині розладу, що підсумовує її об'єктивні прояви, які можна досліджувати за допомогою спеціальних медичних методів і приладів.

Структура аутопластичної картини хвороби:

1. Сенситивний рівень припускає наявність хворобливих відчуттів (слабкість, нудота, запаморочення, біль). Коли починається хвороба, то ще задовго до появи болю, задишки або інших яких-небудь безсумнівних ознак хвороби починаються відчуватися якісь явища загального порядку. Чи то почуття невизначеної туги, чи байдужість до навколишнього. Людина в цей період починає як би прислухатися, придивлятися до свого внутрішнього тілесного світу. При виникненні дисгармонії, порушенні злагодженої діяльності різних органів і систем, появи ознак морфофункціональних розладів розвиваються суб'єктивні стани з відчуттями незвичайного, невизначеного характеру. Ці відчуття, будучи передвісниками соматичної хвороби, обумовлюють стан, що визначається як дискомфорт. Порушення психофізіологічного тонусу, зміни настрою в ряді випадків можуть бути раннім симптомом окремих форм соматичних захворювань. Поряд з дифузними (невизначеними) суб'єктивними відчуттями дискомфорту, можливий локальний дискомфорт (в області серця, шлунку, кишечника). Подальший розвиток захворювання може супроводжуватися переростанням дискомфорту в болючі відчуття. Важливо розуміти, що для кожної людини характерний свій індивідуальний поріг сприйняття. Однакові зміни у внутрішніх органах можуть супроводжуватися в різних пацієнтів зовсім несхожими відчуттями. Призначувані ліки (анальгетики) можуть істотно вплинути на хворобливі відчуття і на певний час змінити відношення людини до розладу. Так, хворі з інфарктом міокарду, налякані раптовим болем та відчуваючи страх за своє життя, часто стають занадто безтурботними після призначення знеболювальних, вважають, що небезпека минула, перестають виконувати вимоги лікарів. Іноді хвороба протікає без дуже помітних відчуттів (латентний період, ремісія). Це не означає, що хворі в даний момент вважають себе здоровими, оскільки вони можуть оцінювати хворобу на інших рівнях.

2. Емоційний рівень відбиває загальне почуттєве враження від ситуації, викликане хворобою. Емоція страху, що виникає у відповідь на болючий вплив, запускає цілий комплекс емоційних реакцій, пов'язаних із хворобою: почуття надії, переживання суму, розпачу, безнадійності, скорботи, туги і т.д. До того ж різними пацієнтами поява тих самих симптомів може сприйматися по-різному. Численні емоційні феномени, що виявляються на різних етапах формування хвороби, у ході її перебігу, складають емоційний компонент внутрішньої картини хвороби.

3. Інтелектуальний рівень припускає логічну оцінку ситуації хвороби з позиції наявних знань, досвіду, інтелектуальних здібностей. Емоційні переживання стимулюють пізнавальну діяльність, що спрямована на пошук інформації і конструювання логічної схеми, концепції, що пояснює пацієнтові, що з ним відбувається. На етапі побудови концепції важливу інформацію хворий отримує від лікаря. Крім медичних працівників, пацієнт починає радитися з родичами і знайомими, котрі переживали що-небудь подібне; він читає науково-популярні журнали по медицині; дивиться і слухає науково-популярні передачі. У результаті сконструйована хворим концепція захворювання (раціональний компонент внутрішньої картини хвороби) може виявитися суб'єктивною і далекою від реальності. Особливо помітна різниця у відношенні до хвороби дорослими, обтяженими знаннями і досвідом, і дітьми, для яких хвороба, що не викликає неприємних відчуттів завжди здається менш небезпечною.

4. Поведінковий рівень виражається в діях, що починає або планує почати хворий у зв'язку з наявністю розладу. Своє уявлення про хворобу пацієнт втілює в конкретних діях, спрямованих на подолання хворобливого стану: він йде на прийом до лікаря, до представника альтернативної медицини або займається самолікуванням. Одного пацієнта хвороба змушує активно шукати способи лікування і захист від неприємних наслідків, іншого - паралізує, третього – залишає байдужим.

Внутрішню картину хвороби варто розглядати як єдину діючу систему, усі ланки якої тісно взаємозалежні і постійно взаємодіють між собою. Відмітними рисами внутрішньої картини хвороби є множинність і рухливість її елементів. Спостерігається визначена динаміка внутрішньої картини хвороби з різним співвідношенням її елементів на різних етапах захворювання. Зокрема, почуттєві елементи внутрішньої картини хвороби, які переважають при деяких захворюваннях спочатку, можуть цілком зникати і їхнє місце в цьому випадку можуть займати результати розумової переробки хворим факту захворювання й емоційна оцінка хвороби. Різна за структурою і динамікою внутрішня картина хвороби створює специфічні і надзвичайно важливі умови розвитку перебудови особистості хворого.

Внутрішня картина хвороби знаходиться під впливом багатьох факторів. Знання цих факторів дозволяє краще розуміти внутрішні переживання хворого й у разі потреби впливати на відношення пацієнта до свого захворювання.

Внутрішня картина хвороби визначається:

- преморбідними біологічними й особистісними факторами (стать, вік, інтелект, темперамент, характер, ієрархія потреб, набір психологічних захистів, локус контролю)

- природою самого захворювання, його характером, етапом і можливими наслідками;

- соціальне становище хворого і вплив оточення;

- медичними факторами.

Параметр статі людини безсумнівно впливає на суб'єктивне відношення до хвороби і формування типу реагування на захворювання. До особливостей, що мають кореляції зі статтю людини можна віднести відомі факти кращої переносимості жінками больового відчуття, станів тривалої обмеженості рухів або нерухомості. Цей факт може бути пояснений як психофізіологічними особливостями статі, так і психологічними традиціями ролі жінки і чоловіки у визначених суспільствах і культурах.

За даними Е.Т.Соколової фізична хвороба або каліцтво значно змінюють суб'єктивну цінність різних частин тіла. З психологічної точки зору самооцінка людини і, особливо, вихований груповими традиціями і сімейним вихованням реєстр цінностей різних частин власного тіла здатні виявлятися психотравмуючими факторами при виникненні якого-небудь дефекту в «цінному органі». За результатами деяких психологічних експериментів найбільше «дорогими» виявилися нога, око і рука.

Вікові особливості людини також істотні при формуванні суб'єктивного відношення до хвороби і становлення визначеного типу реагування на неї. Відомо, що для кожної вікової групи існує свій реєстр ваги захворювань — своєрідний розподіл хвороб по соціально-психологічній значимості і вазі.

Діти сприймають хворобу в першу чергу на сенситивному рівні. Зникнення болю і нездужання змушує їх забути про хворобу; вони починають гратись, пустувати, розважатися. Поява неприємних відчуттів робить їх примхливими. Нерозуміння небезпеки робить для них безглуздим усі хворобливі і неприємні процедури.

Для підлітків і молоді найбільш важкими в психологічному відношенні виявляються хвороби, що змінюють зовнішній вигляд людини, роблять її непривабливою. Пов'язано це із системою цінностей, розміщенням пріоритетів, які є в молодої людини, для якої найвищу цінність набуває задоволення основної потреби — «задоволеність власною зовнішністю». Таким чином, найбільш важкі психологічні реакції можуть викликати хвороби, що не носять з медичної точки зору погрози для життя. До них відносяться будь-які хвороби, які з погляду підлітка, негативно змінюють зовнішність (шкірні, алергійні), травми й операції (опіки).

Особи зрілого віку більш психологічно важко будуть реагувати на хронічні й інвалідизуючі захворювання. Це пов'язано також із системою цінностей, і відображує спрямованість людини зрілого віку задовольняти такі соціальні потреби, як потреба в благополуччі, добробуті, незалежності, самостійності й ін. Саме задоволення подібних потреб може бути заблоковано появою будь-якої хронічної хвороби, яка призводить до інвалідності. Психологічно важкими для осіб зрілого віку є такі хвороби як онкологічні, хронічні соматичні хвороби і т.д.

Другою значимою групою захворювань для зрілої людини вважаються т.зв. «стидні» хвороби, до яких звичайно відносять венеричні і психічні захворювання.

Для літніх і старих людей найбільш значимими є хвороби, які можуть призвести до смерті. Інфаркт, інсульт, злоякісні пухлини страшні для них не тим, що можуть призводити до втрати працездатності, а тим, що асоціюються зі смертю.

Безумовно важливу роль у формуванні ВКХ грають особистісні особливості пацієнта.

По визначенню, темперамент — це характеристика індивіду з боку динамічних особливостей його психічної діяльності, тобто темпу, ритму й інтенсивності окремих психічних процесів і станів. До значимих для вироблення визначеного типу психічного реагування на захворювання параметрам темпераменту можна віднести емоційність, переносимість болю, як ознака емоційності й обмеження рухів та нерухомості, що відбиває параметр активності. Холерикам і меланхолікам властивий більш низький поріг больової чутливості в порівнянні із сангвініками і флегматиками.

Особливості характеру мають провідне значення у формуванні реакції індивіду на хворобу. Риси характеру – це ті істотні властивості людини, із яких з визначеною логікою і внутрішньою послідовністю випливає одна лінія поведінки, одні вчинки і якими виключаються, як не сумісні з ними, їм суперечні інші. Наявність у людини характеру припускає наявність чогось значимого для нього у світі, у житті, чогось, від чого залежать мотиви його вчинків, мета його дій, задачі, які він ставить перед собою. Характер формується в залежності від об'єктивних суспільних умов і конкретних життєвих обставин, в яких проходить життєвий шлях людини, на основі його природних властивостей – насамперед темпераменту – в результаті його діянь і вчинків. Адекватні форми реагування на захворювання типові для осіб з гармонійним складом характеру. Акцентуації характеру можуть визначати вибір того або іншого патологічного типу реагування.

До особистісних особливостей, як правило, відносять ціннісні орієнтації людини, його моральні критерії й інші соціально обумовлені феномени. У першу чергу, з особистісних особливостей, що впливають на формування суб'єктивного відношення до хвороби слід зазначити світогляд і філософська позиція з приводу сенсу життя і життя після смерті.

Виділяється кілька світоглядних установок у відношенні походження захворювань:

• хвороба як кара

• хвороба як випробування

• хвороба як повчання іншим

• хвороба як розплата за гріхи предків

• хвороба як виграш – найчастіша мотивація. Йде з дитинства, коли батьки звертають увагу на дитину, тільки у випадку його захворювання. Виграшів безліч. Таке відношення до хвороби називається рентним. Стратегії, що обирають люди добре відомі – це реальне захворювання, симуляція, агравація, дисимуляція (див. нижче).

Усі перераховані трактування походження хвороб засновані на вірі в зв'язок між поведінкою людини, її моральністю і виникненням у неї недуги. При цьому підкреслюється пасивна роль індивіду. Він не здатний протистояти хворобі за винятком можливості кардинально змінити свою поведінку і спокутувати провину та замолити гріхи.

Іншою групою світоглядних установок є уявлення про хвороби як викликаних спадкоємними або середовищними причинами:

• хвороба як неминучість

• хвороба як збіг обставин

• хвороба як власна помилка

Третя світоглядна платформа оцінки механізмів походження захворювань базується на містичному підході до процесів етіопатогенезу:

• хвороба внаслідок заздрості

• хвороба внаслідок ревнощів

Особливе значення у формуванні ВКХ має рівень освіти і культури хворого, у тому числі ступінь інформованості в області медицини.

В. Д. Менделевич (1999) виділяє наступні параметри, на підставі яких оцінюється будь-яка хвороба і формується психологічне відношення до неї:

1. Імовірність летального результату.

2. Імовірність інвалідизації і хроніфікації.

3. Больова характеристика хвороби.

4. Необхідність радикального або паліативного лікування.

5. Вплив хвороби на можливість підтримувати колишній рівень спілкування.

6. Соціальна значимість хвороби і традиційне відношення до
хворих у мікросоціумі.

7. Вплив хвороби на сімейну і сексуальну сфери.

8. Вплив хвороби на сферу розваг і інтересів.

Відношення навколишніх до захворювань змінювалось в різні епохи й у різних культурах. Напр. Ненависть до хворих у Древній Спарті, де сформувався своєрідний культ здоров'я. Душевні захворювання в середньовічній Європі розглядалися як „бісовство”, а в багатьох північних культурах вважалися божественним дарунком. Важливе значення має система взаємодії особистості в родині та на роботі. Це стосується професії, займаного положення в суспільстві, впливу хвороби на інтимну сторону життя.

Відношення навколишніх може мати різну спрямованість: від усеосяжної моральної і психологічної підтримки до повного неприйняття хворої людини і розриву з ним відносин, що позначається на всіх етапах формування ВКХ.

До медичних факторів, які здатні впливати на ВКХ відносяться взаємини лікаря і хворого, роль медичного персоналу і вплив обстановки лікувальної установи. Відносини, що складаються між лікарем і пацієнтом протягом усього періоду їхнього спілкування впливають на формування ВКХ.

Знання всіх перерахованих факторів допомагає в корекції дисгармонійної ВКХ.

Психологічні (поведінкові) реакції хворих на захворювання. В залежності від способу адаптації пацієнта до захворювання, від сформованої ним внутрішньої картини хвороби у практиці лікаря зустрічаються різні психологічні реакції на захворювання, що реалізуються у відповідних формах поведінки.

Існує безліч систематик патологічних форм реагування на хворобу.

Типологія реагування на захворювання створена А.Є. Личко і Н.Я.Івановим на основі оцінки впливу трьох факторів: природи самого соматичного захворювання, типу особистості, в якому найважливішу складову частину визначає тип акцентуації характеру і відносини до даного захворювання в референтній для хворого групі. Типи об'єднані по блоках.

Перший блок включає типи відносини до хвороби, при яких соціальна адаптація істотно не порушується: гармонійний, ергопатичний і анозогнозичний типи.

В другий і третій блок включаються типи реагування на хворобу, що характеризуються наявністю психічної дезадаптації в зв'язку з захворюванням.

При цьому другий блок включає такі типи реагування: тривожний, іпохондричний, неврастенічний, меланхолічний і апатичний. Емоційно-афективна сфера відносин у хворих з цими типами реагування клінічно виявляється в дезадаптивній поведінці: реакціях по типу дратівливої слабкості, тривожному, пригніченому стані, «відходом» у хворобу, відмовленні від боротьби — «капітуляції» перед захворюванням і т.п.

У третій блок входять типи з таким сенсибілізованим відношенням до хвороби, що найбільшою мірою залежить від преморбідних особливостей особистості хворих: сенситивний, егоцентричний, паранойяльний і дисфоричний. Хворі з цими типами відносини до хвороби при різних емоційно^:афективних реакціях на хворобу також характеризуються дезадаптивною поведінкою, яка призводить до порушення їхнього соціального функціонування.

Також, типи відносини до хвороби можна умовно розділити на:

Гіперсоматонозогнозії, коли перебільшується важкість захворювання і його наслідків (тривожний, обсесивно-фобічний, іпохондричний, депресивний, апатичний, неврастенічний, егоцентричний, паранойяльний)

Гіпосоматонозогнозії, що виявляються в недооцінці важкості захворювання, його наслідків (ейфоричний, ергопатичний, анозогностичний)

Диссоматогнозії – усвідомлене спотворення оцінки хвороби, викликане бажанням хворого отримати визначену вигоду в зв'язку з захворюванням.

І ще коротко зупинимося на випадках свідомого невірного представлення хвороби лікареві: симуляції, агравації і дисимуляції.

Симуляція. Поведінка симуляції не є реакцією на захворювання, тому що воно відсутнє. Симуляція визначається як свідоме пред'явлення симптомів хвороби, якою дана особа не страждає. Симуляція спостерігається в тих випадках, коли хвороба приносить людині яку-небудь вигоду: рятує його від необхідності нести військову службу, дозволяє одержати групу інвалідності і т.п. Поведінка симуляції спостерігається переважно в двох категорій осіб: або в людей з низьким рівнем освіти, не інформованих в області медицини, наївних і соціально незрілих, або, навпаки, в осіб досвідчених, спокушених, що мають медичну освіту або працюючих в охороні здоров'я (психологів, педагогів, соціальних працівників), що добре вивчили зображуваний ними вид патології.

Діагностика симуляції повинна бути заснована на протиріччі між даними обстеження і скаргами, що пред'являє хворий. Досить характерно точне відтворення в мові хворого класичних описів, представлених у спеціальних медичних посібниках. Важливо попросити хворого описати наявні відчуття власними словами. Це складне, майже нездійсненне завдання для людини, що нічого не відчуває.

Нарешті, діагностика симуляції буде неповною без спроби визначити справжні цілі пацієнта.

Агравація — перебільшення симптомів, важкості стану, який демонструє хворий. При агравації пацієнти намагаються представити реально існуюче захворювання або хворобливий стан більш важким і небезпечним, чим це є насправді. Аграваця може спостерігатися в осіб з істероїдними рисами характеру. Хвороба використовується такими пацієнтами з демонстративно-шантажними цілями: для того, щоб залучити до себе увагу, викликати співчуття, домогтися яких-небудь вигод, маніпулюючи почуттями оточуючих людей. Поведінка агравації характерна для літніх пацієнтів, що, відчувають страх самотності, боячись у будь-який момент виявитися в безпомічному стані, прагнуть залучити до себе увагу лікарів, медичного персоналу, продовжити термін перебування в стаціонарі. Агравація не є цілком несвідомою психологічною реакцією: мета і причини такої поведінки можуть бути усвідомлені хворими.

Дисимуляція. Одна з можливих форм психологічного реагування в ситуації хвороби. Віддаючи собі звіт у тім, що він хворий, пацієнт свідомо ховає симптоми хвороби і прикладає значні зусилля, щоб сховати їх: продовжує виконувати в колишньому обсязі свої професійні, сімейні, соціальні обов'язки. Незважаючи на те, що в міру розвитку захворювання ховати симптоми стає усе складніше, пацієнт завзято продовжує триматися обраної їм лінії поведінки. В лікарській практиці поведінка дисимуляції часто зустрічається в тих випадках, коли хвороба загрожує втратою працездатності, професійного, соціального, матеріального статусу: наприклад, відкрита форма туберкульозу у лектора або викладача; хронічна ниркова недостатність у моряка загранплавання. Реакція дисимуляції зустрічається також в осіб, що страждають «соціально непрестижні» хвороби, що відчувають сором, страх і почуття провини перед навколишніми. Дисимуляція характерна для хворих венеричними захворюваннями і особливо Снідом. До осіб, що страждають на СНІД, коли оточуючі дійсно відносяться негативно, часто жорстоко, обвинувачуючи їх в аморальності, розбещеності, асоціальному способі життя. Поведінка дисимуляції може спостерігатися при психічних захворюваннях, що зв'язано не тільки зі страхом перед осудом з боку навколишніх, але і із соціальними наслідками хвороби, що накладають обмеження на визначені професії. Реакція дисимуляції зустрічається в онкологічних хворих, що воліють переносити біль і дискомфорт, зв'язаний із хворобою, чим піддаватися хірургічному лікуванню, проходити курси хіміотерапії.

Система відносин, пов'язаних із хворобою, може не укладатися ні в один з описаних типів. Мова може йти про змішані типи, особливо близькі по картині (тривожно-обсесивний, ейфорично-анозогностичний, сензитивно-ергопатичний і т.д.) Іноді система відносин може не скластися в єдиний паттерн, тоді жоден з перерахованих типів не може бути діагностований, і риси багатьох або всіх типів бувають представлені більш менш рівномірно.

Дата добавления: 2014-12-27