ТЕМА 5: Психологія медичних працівників та лікувально-діагностичного процесу

Емоції

Мова і мовлення

Слово і мова є найважливішими змістовними компонентами психіки людини. Мова впливає на перебіг психічних процесів (під впливом словесних подразників знижуються пороги відчуття і сприйняття, образ уявлення викликається словом). Але особливо тісно мова пов'язана з мисленням, тому що думка існує в слові і виражається словом. Мова виступає як матеріальна оболонка думки.

Мова — це чітко нормалізована система засобів спілкування. Мова застосовується в процесі спілкування для передачі думок, волі, почуттів. Разом з тим мова — це особлива і найбільш досконала система засобів спілкування, властива тільки людині.

У людини розрізняють розвиток сенсорної мови (тобто розуміння мови) і розвиток експресивної мови (тобто здатність говорити). Здатність розуміти мову з'являється в дитини уже на другому півріччі життя, здатність говорити — пізніше, як правило, наприкінці першого — початку другого року.

Мова виступає не тільки у формі усного вираження, письма і читання, але й у своєрідній формі внутрішньої мови. Основною ознакою внутрішньої мови є її невимовлюваність, вона беззвучна. Часто ми говоримо самі із собою «про себе» і «для себе», беззвучно обговорюємо сформоване положення, намір або думку.

Розлади мови можуть бути функціональними, наприклад, афонія – втрата голосу при істеричному неврозі або істеричній психопатії, при психотравмах, які ущемляють завищені домагання або рентні установки.

При органічних враженнях ЦНС можливі явища дизартрії внаслідок порушення провідних нервових шляхів від кори головного мозку до ядер цих нервів. У дитини в на початковому періоді розвитку мови може розвитися недорікуватість у вигляді шепелявості, гаркавості, що вимагають логопедичної корекції. Скандована мова – у хворих, які перенесли енцефаліт.

Розлади мови по типу афазії спостерігаються при локальних враженнях (травма, інфекції, пухлина й ін.) мовних зон кори великого мозку.

Емоції складають невід'ємну частину людського існування, без емоцій людина діяла б як безпристрасний автомат, не здатна була б засмучуватись і радуватись, випробувати хвилювання і захоплюватися. Людина переживає те, що з нею відбувається, вона відноситься певним чином до того, що її оточує, і до самої себе. Емоції і почуття — процес відображення суб'єктивного відношення людини до об'єктів і явищ навколишнього світу, інших людей і самої себе у формі безпосереднього переживання. Емоції виражають стан суб'єкта і його відношення до об'єкта.

Емоції — складний психічний процес, що містить у собі три основних компоненти.

1. Фізіологічний — представляє зміни фізіологічних систем, що виникають при емоціях (зміна частоти серцевих скорочень, частоти дихання, зрушення в обмінних процесах, гормональні й ін.).

2. Психологічний — власне переживання (радість, горе, страх і ін.).

3. Поведінковий — експресія (міміка, жести) і різні дії (втеча, боротьба й ін.).

Перші два компоненти емоцій — це внутрішні їхні прояви, що «замикаються» всередині організму. Вихід зовні і розрядка надмірної емоційної енергії здійснюється завдяки третьому компонентові — поведінці.

В. Н. Мясищев пропонує наступну класифікацію емоцій:

1) емоційні реакції, що є відповідними переживаннями на стимули, що їх викликали;

2) емоційні стани, що характеризуються зміною нервово-психологічного тонусу;

3) емоційні відносини (почуття), що характеризуються емоційною вибірковістю або зв'язком конкретних емоцій з визначеними особами, об'єктами або процесами.

Кількість емоційних феноменів значно перевищує кількість проявів інших пізнавальних процесів. Зупинимося лише на найбільш яскравих, розповсюджених і важливих для оцінки психологічного стану соматично і психічно хворих.

ДЕПРЕСІЯ (депресивний синдром) — знижений, похмурий настрій, що сполучиться з руховою загальмованістю й уповільненням асоціативного процесу.

МАНІЯ (маніакальний синдром) — підвищений, радісний настрій, що сполучиться з руховим збудженням і прискоренням асоціативного процесу.

ЕЙФОРІЯ — підвищений, безтурботний, неадекватно веселий настрій.

ДИСФОРІЯ — злобливо — тужливий настрій.

АПАТІЯ — стан емоційної байдужості, байдужості до самого себе або навколишнього оточення.

ЛЕГКОДУХІСТЬ — емоційна гіперестезія.

ПАРАТИМІЯ — неадекватний афект, кількісно і якісно не відповідній причині, що його викликала.

СТРАХ — почуття внутрішньої напруженості, пов'язане з конкретними загрозливими подіями.

ТРИВОГА — почуття внутрішньої напруженості, пов'язане з чеканням можливих неприємних або ж загрозливих подій (тривога частіше не проектується назовні — тривога за своє здоров'я, за роботу, за правильне виконання дій і т.д.).

ТУГА — важке почуття напруги, що граничить з болем, який хворі локалізують в області серця (на відміну від тривоги супроводжується руховою загальмованістю).

Зміни в емоційній сфері характерні для хворих з різними захворюваннями органів і систем.

У діагностичних і лікувальних практиках традиційних медицин Китаю, Індії й інших, успішно використовується знання про те, що постійні сильно виражені емоції можуть викликати захворювання визначених органів і систем. Наприклад,
пригніченість, песимізм призводить до поразки товстого кишечнику, легень, шийно-грудного відділу хребта; безтурботність, безпричинна радість, а також лють, прагнення викладатися без залишку впливають на тонкий кишечник, серцево-судинну систему; буркотливість, гнівливість руйнують печінку і жовчний міхур, хребет, суглоби, знижує імунітет; страх, лякливість пригнічують роботу нирок, сечового міхура, знижує імунітет; невміння сприймати життя, апатія, байдужість, обтяженість безліччю дріб’язкових справ призводять до поразок шлунка, підшлункової залози, провокують підвищення цукру в крові, появу повноти.

Психогенні розлади, що позначаються терміном «нозогенії», обумовлені впливом психотравмуючих подій, пов'язаних із соматичним захворюванням.

Структура нозогеній детермінується психологічними, соціальними, конституціональними (характерологічними особливостями особистості) і біологічними (соматичне захворювання) факторами. Таким чином, термін «нозогенія» застосовується як узагальнююче позначення групи психопатологічних станів, обумовлених не стільки впливом самої соматичної шкідливості, скільки небезпекою, з яким асоціюється в пацієнтів конкретний діагноз («рак», «туберкульоз», «інфаркт міокарда» і т.п.)

ЕТАПИ ВОЛЬОВОГО ПРОЦЕСУ

Воля - це свідома, цілеспрямована психічна активність, пов'язана з подоланням перешкод (об'єктивних або суб'єктивних). Воля виникла і розвивалася в праці, в процесі впливу на навколишнє середовище і не відразу набула ті розвинуті форми, що ми спостерігаємо і вивчаємо в сучасної людини. Незадоволена елементарна потреба первісної людини викликала прагнення до її задоволення. Подібне найпростіше психічне явище - потяг - можна розглядати як початок формування волі. До потягів варто віднести психічні імпульси, що виникають на базі інстинктів - харчового, оборонного, полового й ін.

Потяг являє собою філогенетично більш стару функцію. Потяги, в основі яких лежить інстинктивна діяльність, носять чисто біологічний характер, однак вони властиві і сучасній людині. Ці природні потреби є продуктом суспільно-історичного розвитку і відрізняються від потреб вищих тварин змістом і способами задоволення.

Вольові якості особистості розглядаються як сплав уродженого і набутого, як фенотипова характеристика наявних можливостей людини. У вольових якостях сполучаться моральні компоненти волі, що формуються в процесі виховання, і генетичні, тісно пов'язані з типологічними особливостями нервової системи. Наприклад, страх, нездатність довго терпіти втома, швидко приймати рішення у великій мірі залежать від вроджених особливостей людини (сили і слабкості нервової системи, її лабільності). Це означає, що при формуванні, вихованні вольових якостей потрібна гнучкість, індивідуальний підхід, терпіння і чуйність вихователів.

Вольові якості містять у собі три компоненти: власне психологічний (моральний), фізіологічний (вольове зусилля) і нейродинамічний (типологічні особливості нервової системи). Виходячи з цього усі вольові якості поділяються на «базальні» (первинні) і системні (вторинні). До первинних відносяться власне вольові якості, що, у свою чергу, поділяються на дві груп. Перша група характеризується цілеспрямованістю, здатністю утримувати вольове зусилля, це — терплячість, завзятість, наполегливість. Друга група характеризує самовладання і включає такі якості, як сміливість, витримка, рішучість. Важливе значення для виховання волі має пред'явлення до дитини вимог, що відповідають і посильні для її віку, з обов'язковим контролем за їх виконанням. Відсутність контролю може створити звичку кидати почате, не доводячи до кінця. Прояв сили волі обумовлено моральними мотивами людини. Наявність у людини стійких переконань і цілісного світогляду є основою вольової організації особистості.

Вольові якості особливо необхідні людям, діяльність яких або пов'язана з небезпеками, або припускає такі несподіванки, що врахувати їх неможливо навіть при самому ретельному попередньому обмірковуванні. Останнє безумовно відноситься до багатьох медичних спеціальностей і насамперед до спеціальностей хірургічного профілю (нейрохірургія, загальна хірургія, хірургія стоматологічна й ін.).

З вольових розладів найбільше часто зустрічається гіпобулія (від греч. hypo - під, нижче, bule - воля) - зниження вольової активності. Такі хворі малорухливі; прагнень до діяльності в них майже не виникає. Почавши що-небудь робити, вони швидко припиняють роботу не тому, що втомлюються, а в зв'язку з відсутністю бажання продовжувати своє заняття. Рухи їх звичайно мляві, невеликої амплітуди. Описуючи свій стан, хворий може повідомити: "Бачу - треба робити, розумом розумію, але не в змозі ні до чого доторкнутися". Гіпобулія звичайно супроводжує астенії, депресії, хронічний алкоголізм, значну кількість соматичних захворювань й іноді є одним з перших ознак наступаючої хвороби. Як тимчасове явище, гіпобулія може зустрічатися й у здорових людей (наприклад, у момент пробудження).

Рідше зустрічаються прояви гіпербулії - патологічного підвищення вольової активності. Іноді вольові зусилля спрямовані в якому-небудь одному напрямку (наприклад, для якнайшвидшого придбання наркотиків при абстиненції). В інших випадках гіпербулія виявляється більш "дифузно" (наприклад, при маніакальному синдромі).

Абулія - відсутність вольових спонукань і прагнень - сполучається з апатією (апатико-абулічний синдром).

В досить рідких випадках можна зустрітися з найбільш цікавим із клінічної точки зору явищем - парабулія - перекрученням волі і потягів, що виявляються в досить дивних, а іноді і безглуздих вчинках. Парабулія, як і інші розлади волі, може виявлятися в різних сферах нервової і психічної діяльності: парорексія (хворі поїдають пісок, папір, п'ють клей, чорнило), сексуальні перверсії, піроманія (патологічний потяг до підпалів), клептоманія (патологічний потяг до злодійства), дромоманія (патологічний потяг до безцільних мандрів, бродяжництву), суіцидоманія й інші перекручення інстинкту самозбереження.

Лікарі-гінекологи можуть мати справу з так званою "пікою вагітних" (від лат. pica - сорока, що часто тримає в дзьобі неїстівні предмети). У даному випадку має місце перекручення харчового інстинкту, що пояснюється різноманітними глибокими зрушеннями обміну речовин в організмі майбутньої матері. Жінки їдять крейду, яєчну шкарлупу, клей, деревне вугілля й ін., нюхають бензин і т.п. Особливих заходів піка вагітних не вимагає і зникає самостійно, частіше після пологів.

Свідомість - це вища форма відображення об'єктивної реальності, властива винятково людині. Воно містить у собі свідомість навколишніх і самосвідомість як виділення свого "Я".

Самосвідомість - це свідомість, спрямована на самого себе. У структуру самосвідомості входять: самопізнання, що дозволяє самооудосконалюватись, самовідношення і самопереживання. Самосвідомість виявляється в самооцінці - оцінці своїх здібностей, соціального стану, успіху, привабливості і т.п., і самоповазі, що залежить від реального успіху і рівня домагань особистості.

Самосвідомість ототожнюється з пізнанням "Я" як суб'єктивним психічним явищем, відбитим у пам'яті, що дозволяє людині протиставляти себе іншим, "не Я". Воно формується поступово шляхом пізнання себе через пізнання інших, оцінки своєї діяльності, самоспостереження і т.п. Усе це дозволяє здійснювати самоконтроль і самовиховання.

Свідомість сучасної людини - продукт поступового, складного процесу розвитку пізнавальної діяльності всіх попередніх поколінь, результат історичного прогресу суспільної практики, накопиченої людиною в зв'язку з необхідністю, а потім і завдяки активному прагненню до перетворення зовнішнього світу. Нові елементи і вищі форми свідомості збагачували й ускладнювали пізнавальний процес, що в кінцевому рахунку призвело до удосконалювання самої свідомості.

Несвідоме (підсвідоме) утворює життєвий рівень психіки, при якому відображення дійсності характеризується порушенням мовної регуляції поведінки, втратою орієнтування в часі, місці і відсутністю критики до зроблених дій. До несвідомого можна віднести сновидіння, сноходіння, субсенсорні реакції, автоматизовані рухи і деякі патологічні явища.

В науці дотепер немає остаточного визначення несвідомого. Одні автори визначають несвідоме як психічні процеси, що здійснюються без контролю свідомості, мимоволі. Інші вважають несвідоме основним регулятором внутрішніх функцій і поведінки вцілому. Треті розглядають несвідоме як патологічний стан психіки.

Усі теорії несвідомого можна умовно розділити на 2 групи. Перша виходить з визнання несвідомого як визначеного ступеня інтенсивності свідомості, ґрунтуючись на безперервності психічного життя (Лейбніц, Сєченов, Узнадзе). Інша група теорій розглядає несвідоме, як щось відмінне від свідомості, як самостійне джерело активності психіки (Гартман, Шопенгауэр, Фрейд).

Значний внесок у вивчення несвідомого психічного зробив психоаналітичний напрямок у психології, засновником якого є австрійський учений Зиґмунд Фрейд.

Відповідно до психоаналітичних поглядів, більшість думок і поведінка людини мають несвідому природу. Виникають вони найчастіше в результаті конфлікту, пов'язаного, з одного боку, з реальністю, свідомістю, а з іншого боку - з підсвідомими агресивними або сексуальними спонуканнями. Свідомість при цьому служить ареною, на якій розгортаються різноманітні симптоми, що відбивають зазначені вище конфлікти. Фрейд постулював існування особливої цензури, що сприяє блокуванню проникнення недозволених (соціально несхвалюваних) уявлень з несвідомого у свідомість. Строго говорячи, 3. Фрейд крім свідомості виділяв предсвідоме (ідеї і спогади, здатні стати свідомими) і несвідоме (потяги, імпульси і бажання сексуального і деструктивного характеру). Предсвідоме, таким чином, будучи в цілому неусвідомлюваним, проте умовно розташовується все-таки більш близько до свідомості. Згідно 3. Фрейду, енергію для свого функціонування несвідоме черпає в базисних потягах.

У клінічній практиці розрізняють дві великі групи виражених патологічних станів свідомості: виключення і потьмарення. При їхній відсутності, але наявності яких-небудь інших психопатологічних симптомів говорять про непорушену свідомість.

Існує чотири формальних ознаки ясності свідомості (К. Ясперс):

1) здатність адекватно сприймати навколишнє

2) правильність орієнтування

3) раціональність мислення

4) збереженість пам'яті

До виключення свідомості відносяться оглушення, сопор, кома; до потьмарення - делірій, онейроід, сутінковий розлад, аменція й ін.

Загальна мета – знати основні питання медичної етики та деонтології, вимоги до особистості лікаря, причини та види лікарських помилок, вивчити засоби спілкування, його види, функції спілкування. Знати основи конфліктології.

Конкретні цілі:

1. Знати основні вимоги до особистості медичного працівника.

2. Уміти визначати поняття „лікарський обов’язок” та „лікарська таємниця”.

3. Знати причини та види лікарських помилок.

4. Уміти визначати ознаки „синдрому вигорання” та знати шляхи його попередження.

5. Знати основи спілкування в медичному середовищі.

6. Уміти вірно інформувати хворого про його діагноз.

7. Знати способи вирішення конфліктів та уміти їх попереджувати.

Теоретичні питання:

1.Визначення понять медична етика та деонтологія.

2. Важливі професійні якості лікаря.

3. Основні вимоги до особистості медичних працівників.

4. Визначення понять „лікарський обов’язок та лікарська таємниця”.

5. Лікарські помилки: причини та види.

6. „Синдром емоційного вигорання”, його ознаки та шляхи попередження.

7. Умови створення здорового психологічного клімату у медичному середовищі.

8. Види спілкування в медичному середовищі, функції спілкування.

9. Інформування хворого про діагноз.

Інформацію, яка необхідна для формування знань-вмінь, що забезпечують досягнення мети заняття, можна знайти у джерелах:

1. Абрамова Г.С., Юдчиц Ю.А. Психология в медицине: Учебное пособие. – М.: ЛПА „Кафедра – М”, 1998.

2. Медична психологія: Підручник / І.С. Вітенко. – К.: Здоровя, 2007. – С.86-123.

3. Клиническая психология: Учебн. для студ. мед. вузов /Н.Д. Лакосина, И.И. Сергеев, О.Ф. Панкова. – 2-е изд. – М.: МЕДпресс-информ, 2005. – С. 9-23, 123-138.

4. Клиническая психология: учебник /Под ред. Б.Д. Карвасарского. – СПб: Питер, 2002. – С. 116-169.

5. Харди И. Врач, сестра, больной: Психология работы с больными. – Будапешт, 1988.

Лікарська етика. Етика - це філософська дисципліна, що вивчає мораль, моральність. Лікарська етика - розділ етики, що висвітлює роль мо­ральності та моралі в діяльності медичних працівників, гуманне став­лення до хворого. Професійна медична етика впливає на розвиток осо­бистості лікаря в цілому.

Медична деонтологія – це сукупність етичних норм виконання медичними працівниками своїх професійних обов’язків. Тобто деонтологія передбачає переважно норми взаємовідносин з хворим. Медична етика передбачає більш широке коло проблем – взаємовідносини з хворим, медпрацівниками між собою, з родичами хворого, іншими людьми. Ці два напрямки діалектично пов’язані між собою.

Термін “деонтологія” ввів на початку минулого століття англійський філософ І. Бентам (1748-1832), як позначення науки про професійну поведінку.

Історія розвитку медицини показує, що початки деонтології в медицині йдуть у глибоку давнину. Мислитель і лікар давнини Гіппократ (близько 460-370 р. до н.е.) уперше визначив морально-етичні й моральні норми професії лікаря у своїй зна­менитій "Клятві". Весь текст клятви Гіппократа пронизаний гуманізмом, тому що він вважав людину вінцем природи. Саме Гіппократ сформулював цілісне уявлення про лікаря, єдиною задачею якого повинно бути служіння стражденному.

Сучасний рівень розвитку теоретичної і клінічної медицини дозволяє нам визначити медичну деонтологію, як знання основних принципів пове­дінки медичного персоналу (від академіка до санітарки), спрямованих на попередження хвороби, а при виникненні такої - на найшвидше видужан­ня і відновлення працездатності. Відповідно до вимог медичної психології кожен лікар повинен знати ос­новні закономірності пізнавальної діяльності, які психічні процеси лежать в основі його лікувальної діяльності та які умови визначають надійність і ефективність цієї діяльності.

Поняття лікарського обов'язку представляє найважливішу частину лікарської етики. Лікарська деонтологія також входить у лікарську етику. Найважливіші етичні категорії: обов'язок, совість, честь, гідність, мораль, такт, право.

Лікарський обов'язок - це комплекс історично сформованих норм і вимог, що регулюють стосунки лікаря і хворого, лікарів між собою, ліка­ря і суспільства. Лікарський обов’язок служить проявом головного прин­ципу лікарської моралі - гуманізму. Лікар нікому не повинен відмовляти в медичній допомозі, ніколи і ні під яким приводом не повинен брати участь у діях, які спрямовані проти фізичного і психічного здоров'я людей чи загрожують їх життю. Лікар зобов'язаний допомагати усім хворим, неза­лежно від статі, національної і расової належності, політичних і релігій­них переконань.

Найважливішою вимогою лікарського обов'язку є необхідність збере­ження лікарської таємниці. У статтях 16 і 17 Основ законодавства України про охорону здоров'я сформульовані обов'язок і відповідальність медичних працівників за збереження в таємниці "відомо­стей про хворобу, а також про інтимну і сімейну сторони життя хворого, що стали їм відомими в силу виконання професійних обов'язків". Але якщо те, про що довідався лікар, загрожує життю чи здоров'ю інших людей, торкається інтересів держави, то лікар повинен вжити необхідних заходів, щоб хворий не став джерелом поширення небезпечного захворювання, не завдаючи пацієнтові шкоди.

Почуття професійної гідності й честі особливо чітко виражаються в лікарській етиці. З давніх часів суспільна й особиста гідність лікаря і дотримання ним честі своєї гуманної професії цінувалося високо. Гідність і честь пов'язані не тільки зі сферою моралі, але і з дотриманням звичай­ного такту, а також правил етикету. Такт обумовлений, насамперед, внутр­ішньою культурою людини, рівнем її моральності, свідомості, чуйним ставленням до оточуючих її людей. Лікарська етика, тактовність обов'язкові в лікарській діяльності: як зустріти хворого, як привернути його до себе, завоювати довіру, як розмовляти з родичами. Слово лікаря, його зовнішній вигляд, манери поведінки - все має значення.

Лікар зобов'язаний розібратися не тільки в хворобі, але й в особис­тості хворого, психологічно грамотно керувати психоемоційним станом хворого, коректувати його характерологічні риси, що загострюються в зв'язку з соматичною хворобою.

Отже, лікар повинен мати обов'язкові якості:

1. Усвідомлення обов'язку і відповідальності.

2. Сумлінне ставлення до своїх службових обов'язків.

3. Доброзичливе, уважне ставлення до хворого зі співчуттям до нього.

4. Привітність, витримка і самовладання.

5. Терпіння і наполегливість у досягненні результатів лікування.

6. Сполучення обачності й рішучості в прийнятих рішеннях по обстеженню і лікуванню хворого.

7. У спілкуванні з хворим лікар повинен посідати належне місце, тобто бути лідером протягом усього періоду лікування.

8. Вміння керувати своєю поведінкою в інтересах хворого.

9. Навіть при втомі, пригнобленому настрої, роздратованому стані лікар зобов'язаний бути бадьорим, привітним із хворим, родичами, пер­соналом.

10. Привітність і теплота в спілкуванні з хворим прихиляють його до більш відвертого діалогу, тобто сприяють гарному контакту.

Цей далеко не повний комплекс рис особистості лікаря і ступінь їхньо­го прояву формуються в процесі навчання у вузі, шляхом самовиховання студента, а також у міру накопичення досвіду практичної роботи. Лікар повинен мати велику працездатність, уміння розподілити по значущості свої службові функції, а студент повинен розвити в собі організаторські здібності.

До особистості лікаря пред'являються вимоги і загального порядку:

1. Загальна висока культура.

2. Культура лікарської діяльності.

3. Організованість у роботі.

4. Акуратність і охайність (як зовнішні атрибути).

5. Порядність і безкомпромісність (як внутрішні атрибути).

Лікарські помилки. На жаль, не всі випадки захворювання закінчуються видужанням. Усі дії лікарів, пов'язані з несприятливими наслідками для хворого, прийнято поділяти на три групи:

1) лікарські помилки;

2)нещасні випадки;

3)кримінально карані недогляди і професійні злочини.

Лікарські помилки - одна з частих причин несприятливого результа­ту. Дійсно, помилки можливі в діяльності будь-якого фахівця, однак на помилки медика, пов'язані зі здоров'ям і життям людини, суспільство реа­гує набагато гостріше. На думку Н. Давидовського (1941), основними кри­теріями лікарської помилки є хибні думки, що витікають з певних об'єктив­них умов, засновані або на недосконалості сучасного стану медичної науки та її методів дослідження, або на особливому перебігу захворювання в кон­кретного хворого, через брак знань і досвіду лікаря без елементів неохай­ності, недбалості, професійного неуцтва. Існують кілька класифікацій лікарських помилок. Ось як диференціює лікарські помилки юрист І. Крилов, виходячи з причин їхнього виникнення:

1) діагностичні лікарські помилки - нерозпізнані чи помилково розпізнані хвороби;

2)тактичні лікарські помилки - неправильно визначені показання до операції, помилковий вибір часу її проведення, обсяг і т. ін.;

3)технічні лікарські помилки - неправильно використана медична техніка, діагностичні засоби і т. ін.

Необхідно доповнити цю класифікацію деонтологічними помилками, що можуть служити причиною не тільки конфліктів між лікарем, хворим і його родичами, але і побічно діагностичних помилок, тактичних і техніч­них.

Причини лікарських помилок можуть носити відповідно об'єктивний і суб'єктивний характер.

Об'єктивно утруднення в діагностиці ряду захворювань виникають через прихований, атиповий перебіг хвороби, що нерідко може поєднува­тися з іншими видами недуги чи стимулювати інші захворювання. Симптоматика важких захворювань і травм живота часто затушовуєть­ся картиною алкогольного сп'яніння, через що захворювання своєчасно не розпізнається, симптоматика його помилково пов'язується зі станом важ­кого сп'яніння й час для надання ефективної медичної допомоги прогая­ний.

Неправильна поведінка медичного працівника може мати несприят­ливий вплив на психіку хворого, внаслідок чого в нього виявляється ряд нових хворобливих відчуттів і проявів, які можуть переходити навіть у са­мостійні форми захворювань. Часто це залежить не стільки від недосвідче­ності чи незнання лікаря, скільки від його неуважності, безтактності й навіть відсутності достатньої загальної культури.

Нещасні випадки в медичній практиці. Іноді несприятливий результат від того чи іншого лікарського втру­чання відбувається випадково, і лікар не в змозі запобігти нещастю. Такі випадки одержали назву нещасних випадків у медичній практиці. Під не­щасним випадком у медичній практиці слід розуміти несприятливий ре­зультат лікарського втручання, пов'язаний з випадковими обставинами, які лікар не може передбачити і запобігти, хоча діє правильно і вчасно, у повній відповідності з прийнятими в медицині методами лікування. Медична діяльність завжди пов'язана з певним ризиком для здо­ров'я і життя хворого, ступінь же професійного ризику може бути різним. Один - для пацієнта, який потрапив на планову операцію вчасно, інший - при наданні екстреної допомоги хворому в критичному стані. Слід мати на увазі, що певний ризик є і при лікуванні досить нескладних поширених захворювань, наприклад, апендициту. Зворотна тенденція, пов'язана з не­бажанням виправдано ризикувати, мужньо боротися за життя і здоров'я хворих, приводить до нерішучості, байдужості та є ознакою професійної непридатності. Боязкий лікар може завжди знайти привід уникнути негай­ної активної боротьби за життя хворого, мотивуючи власну бездіяльність доцільністю додаткових аналізів, консультацій з іншими фахівцями і т. ін. Особливо сильно ризикувати приходиться лікарю у випадку так званої "те­рапії розпачу", коли шанси на успіх малі, а "зволікання смерті подібно", хоча при несприятливому результаті це може викликати скарги рідних і навіть спроби порушити кримінальну справу. Однак при таких обставинах життя і здоров'я хворого повинні стати вище, ніж погроза покарання за обґрунтовану спробу порятунку життя.

Професійні злочини. В основі професійних злочинів медпрацівників лежить недобро­совісність. До таких порушень прийнято відносити:

1) ненадання допомоги хворому;

2) незаконне учинення аборту;

3) незаконне лікування;

4) неохайне, недбале ставлення до своїх обов'язків;

5) порушення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил;

6) складання і видача підроблених медичних документів;

7) недопустимі експерименти на людях;

8) вимагання й одержання хабара;

9) порушення правил виробництва, збереження, відпуску, обліку і перевозу, пересилання сильнодіючих і наркотичних речовин.

З вищезазначеного видно, що в основі професійних злочинів лежить саме недобросовісність, часто пов'язана з низьким моральним рівнем фахівця, і саме вона служить критерієм покарання. В основі професійних злочинів лежить діяльність, яка йде врозріз із прийнятими в медицині пра­вилами. Правильність чи неправильність лікарських дій установлюється відомчими комісіями і судово-медичною експертизою.

Таким чином, відмінною рисою лікарських помилок від професійних злочинів є сумлінне прагнення лікаря допомогти хворому, хоча по суті його дії можуть бути і помилковими. Багаторічна експертна практика показує, що переважна більшість "лікарських справ" у процесі попереднього судо­вого розгляду припиняється за відсутністю складу злочину. Це говорить про те, що більшість несприятливих результатів не пов'язані з діями чи бездіяльністю медичних працівників або пов'язані побічно, і є лікарськи­ми помилками, і тому не караються карним законодавством. Однотипний характер деяких помилок часто не доводиться до відомості широкої ме­дичної громадськості, хоча навіть мінімальна інформація могла б попере­дити їх повторення в майбутньому.

Професійні деформації. Професійна деформація відноситься до випадків недостатньої компе­тентності, низького рівня знань і навичок в області професійної діяльності лікаря. З етичних позицій інтерес представляє розширення меж компетен­тності, коли в професійно проведений аналіз включаються поряд із тради­ційними клінічними феноменами, психопатологічними симптомами і син­дромами неправильно трактовані психологічні прояви. І навпаки, коли в опис характерологічних особливостей особистості з позиції "навішаних яр­ликів" додаються поняття психіатрії. Досить часто подібні явища мають місце в середовищі лікарів інших спеціальностей при спілкуванні з людь­ми, що мають різні акцентуації особистості. При цьому, як правило, відбу­вається відповідна гіпердіагностика з доданням звичайним психологічним феноменам характеру явної патології. Це добре ілюструється прикладом, коли смуток і сум називають субдепресією, гнів - дисфорією, захоп­леність - гіпопаранойяльністю, ворожість - гіпопараноїдністю і т. ін.

Синдром емоційного вигорання – являє собою стан емоційного, психічного, фізичного виснаження, який розвивається в результаті хронічного невирішеного стресу на робочому місці. Розвиток даного синдрому характерний для альтруїстичних професій, при яких домінує турбота про людей (соціальні працівники, лікарі, психологи, вчителі та ін.).

Основні симптоми СЕВ:

1. погіршення відносин з колегами та родичами;

2. наростаюче негативне відношення до пацієнтів (колег);

3. зловживання алкоголем, нікотином та кофеїном;

4. втрата почуття гумору, постійне відчуття невдачі та провини;

5. підвищена роздратованість;

6. постійне бажанні змінити місце роботи;

7. порушення сну;

8. підвищена сприйнятливість до інфекційних захворювань;

9. підвищена втомлюваність.

Дата добавления: 2014-12-27