Історичний підхід і теорії виникнення психосоматичних розладів

Термін «психосоматика» запропонував у 1818 році J. Heinroth, який пояснював значну кількість соматичних хвороб як психогенні, насамперед в етичному аспекті. Так, причини туберкульозу, епілепсії і рака він розглядав як результат переживання почуття злості і сорому, а особливо — сексуальних страждань. Через 10 років М. Якобі ввів поняття «соматопсихічне» як протилежне і в той же час доповнююче стосовно «психосоматичного».

Хоча термін «психосоматика» є новим, концепція, яку він відображує, так само стара, як і лікарське мистецтво.

Гіппократ першим у своєму вченні про темпераменти сформулював положення про єдність душі і тіла. Він висловив також думку про те, що хвороба являє собою особливу реакцію індивідуума на умови його життя в середовищі.

Для Гіппократа уявлення про хвору людини було важливіше ніж уявлення про діагноз хвороби. В ті ж часи існувала протилежна точка зору, постулатом якої була теза про те, що хвороби являють собою враження окремих частин організму і що, зокрема, причиною таких пошкоджень є «проникнення» в організм чогось стороннього. У душу може вторгнутися диявол, а в тіло — мікроб. Ці дві конфронтуючі точки зору з'явилися вихідним пунктом усіх медичних концепцій: одна — більш людяна, а інша — більш «об'єктивна»; одна прагнула до того, щоб виявити індивідуальні особливості хворої людини; інша за допомогою наукових висновків прагнула визначити діагноз хвороби; з погляду одних — індивідуум хворий; з погляду інших — в індивідуума хвороба. В період наукових відкриттів XIX сторіччя і верховенства експериментальної медицини, що зібрала великі етіологічні (причинні) факти, вчення про хвороби взяло верх над вченням про хвору людину, а вчення про патологічні процеси — над вченням про «ґрунт», на якій ці процеси розгортаються.

В лікарський лексикон термін «психосоматика» був уведений віденським психоаналітиком F. Deutsch у 1922.

Повернення до гіппократичної точки зору позначився наприкінці XIX — початку XX сторіччя. і був обумовлений досягненнями в області нейрофізіології і психіатрії.

Результати нейрофізіологічних досліджень сприяли отриманню важливих фактів про зв'язки нервової системи з різними соматичними системами організму.

Історія сучасної психосоматичної медицини починається з психоаналітичної концепції S. Freud, який довів, що «витіснений афект», «психічна травма» шляхом «конверсії» можуть виявлятися соматичним симптомом. S. Freud зауважував, що необхідна певна «соматична готовність» — фізичний фактор, що має значення для «вибору органа». У психіатрії S. Freud показав можливість лікування соматичних розладів при неврозах за допомогою психотерапії.

Творчо розвиваючи ідею З. Фрейда, P. Alexander (1943 р.) запропонував теорію емоційних конфліктів, які принципово впливають на внутрішні органи. Він спробував зв'язати специфіку психосоматичного захворювання з типом емоційного конфлікту. Емоційна напруга не може пригнічуватись, тому що зберігаються вегетативні порушення, які супроводжують її. Надалі можуть наступити зміни тканин і незворотнє органічне захворювання.

Наприклад, у пацієнтів з тиреотоксикозом виявляється глибинний страх перед смертю. Дуже часто у таких хворих в ранньому віці мала місце психологічна травма, наприклад втрата коханої людини, від якої вони залежали. Тому після цього вони намагалися компенсувати імпульс залежності спробами раннього дорослішання, наприклад, спробами опікувати кого-небудь, замість того щоб самим залишатися в залежному положенні. Тому в пацієнта, що прагне до якнайшвидшого досягнення зрілості, вражується орган, який виділяє секрет, що прискорює обмін речовин.

Хронічно готові до боротьби гіпертоніки мають дисфункцію апарату кровообігу. Інтрапсихічний конфлікт у таких особистостей полягає у тому, що вони прагнуть усім подобатись та бути любимими та при цьому вони придушують вільне вираження неприязні та ворожості стосовно інших людей. Їхні ворожі емоції вирують, але не мають виходу. В юності вони можуть бути забіяками, але з віком зауважують, що відштовхують від себе людей своєю мстивістю і починають придушувати свої емоції.

Артритик — це людина, яка, завжди готова атакувати, але придушує в собі це прагнення. Існує значний емоційний вплив на мускульне вираження почуттів, що при цьому винятково сильно контролюється.

Пацієнт із нейродермітом має виражене прагнення до фізичного контакту, пригнічене стриманістю батьків, тому він має порушення в органах контакту.

Хворий на виразку шлунку мріє добре поїсти, і тоді з'являється ушкодження в тканинах верхнього відділу шлунково-кишкового тракту. Шлункові функції порушуються в людей, які сором’язливо реагують на своє бажання отримати допомогу або прояв любові з боку іншої людини, бажання обпертися на кого-небудь. В інших випадках конфлікт виражається в почутті провини через бажання відібрати силою що-небудь в іншого. Причина, що пояснює, чому шлункові функції настільки уразливі для подібного конфлікту, полягає в тому, що їжа являє собою перше явне задоволення рецептивно-узагальнюючого бажання. У думках дитини бажання бути улюбленим і бажання бути нагодованим пов'язані дуже глибоко. Коли в більш зрілому віці бажання отримати допомогу від іншого викликає сором або сором'язливість, що нерідко в суспільстві, головною цінністю якого вважається незалежність, бажання це знаходить регресивне задоволення в підвищеному потязі до їжі. Цей потяг стимулює секрецію шлунку, а хронічне підвищення секреції в схильного індивіда може призвести до утворення виразки.

У 1943 р. Данбар, яка мала тривалий клінічний досвід роботи в загальносоматичній

лікарні, сформулювала теорію «профілів особистості», що полягає в тому, що люди, які страждають однією і тією ж хворобою, схожі за особистісними особливостями, які саме є відповідальними за виникнення захворювання. При складанні профілів враховувалися не тільки особистісні особливості, але й анамнестичні дані, наприклад, такі, як частота захворювання, нещасних випадків у близьких родичів, кількість розлучень, втрата батьків, відносини з рідними, історії минулих хвороб, операції, освіта, соціальний статус, відношення з навколишніми і т.д. Тільки взяті разом, вони могли дати повну характеристику особистості в цілому.

• Автор описала профілі особистості для восьми хвороб (ІХС, ревматоїдний артрит, склеродермія, БА, АГ, серцева аритмія, виразкова хвороба, анорексія) і дала їм назви: «виразкова особистість», «коронарна особистість», «артритична особистість» і т.д. Наприклад, у відношенні хворих ІХС була описана «коронарна особистість» з характерними агресивно-компульсивними особистісними особливостями, із прагненням багато часу проводити в роботі і завойовувати авторитет.

Також існує теорія алекситимії. Алекситимія — порушення в афективній і когнітивній сферах, що виявляється труднощами у визначенні й описі емоцій, загальним обмеженням власного афективного життя і фантазій.

Термін запропонований P. Sifneos (1972, 1973 р.), який допускав, що алекситимічний негативний стиль (чітко знижене або відсутнє символічне мислення, спонукання, що невиявляються) специфічний для пацієнтів із класичними психосоматичними захворюваннями. У той час як невротичні пацієнти скаржаться на психологічні труднощі і емоційні симптоми, алекситиміки скаржаться на соматичні скарги, часом не пов'язані з якими-небудь фізичними (соматичними) хворобами, які у них є. Алекситиміки виявляють виражені утруднення в оцінці й описі своїх власних почуттів, а також здатності відрізняти емоційні стани від тілесних сенсацій. Іноді вони переконані в наявності в себе якого-небудь рідкісного і важкого захворювання і наполягають (припускаючи некомпетентність лікаря) на численних обстеженнях в медичних установах непсихіатричного профілю.

В числі клінічних ознак алекситимії відзначається нескінченний опис фізичних симптомів, часто не пов'язаних із супутніми захворюваннями. Мають місце скарги на напругу, дратівливість, нудьгу, порожнечу, непосидючість, нервозність. Відзначається виражена відсутність фантазій і складний опис тривіальних дій навколишніх. Характерні виражені труднощі в підборі відповідних слів для опису почуттів; бувають сльози, часом значні, але не пов’язані з відповідними почуттями (сум, злість). Сновидіння бувають рідко; афект звичайно невідповідний, неадекватний.

Інтерперсональні зв'язки звичайно бідні, з тенденцією до вираженої залежності або перевагою самітності, уникненням людей. Особистісний склад нарцисичний, пасивно-агресивний або пасивно-залежний, психопатичний. Моторика ригідна; терапевт звичайно знаходять пацієнта нудним і жахливо «тупим». Зв'язки із соціальним, освітнім, економічним і культурним фоном відсутні. Причина алекситимії дотепер невідома.

І остання теорія, про яку хотілося сьогодні згадати, це фізіологічна теорія, теорія «умовних рефлексів» Павлова. Вона бере свій початок від ідей Сєченова про рефлекторні основи психічної діяльності. Так, експериментально було показано, що напади бронхіальної астми на введення антигену у тварин вдавалося рефлекторно викликати акустичним сигналом вже через кілька підкріплень.

Пусковим механізмом психосоматичних розладів можуть бути фактори зовнішнього і внутрішнього середовища або порушення екстеро- та інтероцептивної сигналізації, що призводять до конфліктної ситуації між збудженням та гальмуванням у корі і підкірці. Був зроблений висновок про те, що в більшості випадків постачальниками психосоматичних розладів є особистості зі слабкими і сильним неврівноваженим типами нервової системи. Вибірковість локалізації хворобливого процесу зв'язувалася з функціональним станом органа, його підвищеною реактивністю і зниженою опірністю.

Дата добавления: 2014-12-27