Висновок до другого розділу

«Абсолютні права учасників цивільних відносин»

Абсолютні права учасників цивільних відносин – це особисті немайнові права, права власності та інші речові права, а також право інтелектуальної власності та спадкове право. Ці права у суб’єктивному значенні належать одній із сторін правовідношення, конкретній особі, а всі інші особи, кількість яких не визначена, які взаємодіють з цією конкретною особою, мають загальний юридичний обов’язок утримуватися від порушення цих прав. Такі відносини йменуються ще відносинами статики, підставою виведення їх із статичного стану є юридичні факти. Спадкові відносини не можна назвати відносинами між спадкодавцем та спадкоємцем з правами та обов’язками. Як різновид абсолютних відносин спадкові відносини виникають окремо між спадкодавцем та всіма оточуючими особами та спадкоємцем та всіма оточуючими особами. Відносини спадкового договору є винятком із абсолютних відносин. Також слід зазначити, що у разі порушення абсолютних правовідносин вони трансформуються у відносні, оскільки сторони такого відношення мають бути чітко визначені, це, з одного боку, особа, яка має абсолютні права, з іншого боку, особа, яка є порушником абсолютних прав. При здійсненні абсолютних прав управомочена особа не потребує виконання будь-якою іншою особою певних дій. Якщо ж таке відбувається, то у особи виникають відносні права, а саме – зобов’язальні.

Особисті немайнові права – це блага, можливості, які довічно належать кожній фізичній особі за законом, невіддільні від її особистості, не мають економічного змісту, не можуть відчужуватися, та ці можливості особа здійснює в сфері особистого життя на свій розсуд, без втручання інших осіб. Цивільний кодекс поділяє особисті немайнові права залежно від цільового призначення, на ті, що забезпечують: 1) природне існування фізичної особи (право на життя, здоров'я, свободу, особисту недоторканність тощо); 2) соціальне буття фізичної особи (право на ім'я, індивідуальність, особисте життя тощо).

Об'єктивне розуміння речового права – це сукупність принципів, норм та правил, що визначають підстави, обсяг та межі панування суб'єкта цивільного права над певними речами (майном). Суб'єктивне розуміння речового права – це юридична можливість задоволення інтересів, потреб правомочної особи шляхом безпосереднього впливу на річ без сприяння інших осіб. Найбільш істотним серед речових прав є право власності, яке надає власнику найбільш повну владу над майном та абсолютний захист шляхом пред'явлення позову проти будь-якого порушника його прав власника.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, своєю владою та в своїх інтересах, незалежно від волі інших осіб. Право власності в суб’єктивному значенні – це сукупність трьох правомочностей власника: права володіння, права користування, права розпорядження. За критерієм правонаступництва підстави набуття права власності поділяються на: 1) похідні підстави, коли існує наступництво прав та обов’язків володільців речі; 2) первинні підстави, коли відсутнє наступництво прав та обов’язків володільців речі.

Право спільної часткової власності – це власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно. Співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою. При продажу частки в спільній власності сторонній особі інші учасники спільної часткової власники (співвласники) мають переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності, крім випадку продажу з публічних торгів. Право спільної сумісної власності – це право двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності, тому співвласники мають рівне право на все спільне майно в цілому, як право на користування, так і право на розпорядження, за згодою всіх співвласників. Право приватної власності в умовах ринкової економіки визначається як вища влада над речами, що належать приватній особі (фізичній чи юридичній). Право власності фізичних осіб виникає на доходи від участі в суспільному виробництві, від індивідуальної праці, від підприємницької діяльності, може виникнути за договорами, внаслідок успадкування та за іншими правочинами. Юридична особа – єдиний власник належного їй майна. Засновники (учасники) господарських товариств, кооперативів мають лише зобов'язальні права на її майно, учасники громадських об'єднань релігійних організацій, фондів тощо взагалі не мають майнових прав на майно відповідної юридичної особи. Захист права власності та інших речових прав – це комплекс правових заходів (віндикаційний позов, негаторний позов, позов про визнання права власності, позов про визнання незаконним правового акта, що порушує право власності), спрямованих на забезпечення реалізації та відновлення порушеного суб'єктивного права власності. Держава забезпечує рівний захист прав всіх суб'єктів права власності. Речові права на чуже майно – це права, встановлені законом або договором та обумовлені суспільною необхідністю, щоб інші суб’єкти могли користуватися своїми цивільними правами, які вони не можуть здійснювати без порушення прав інших осіб, а власник цих речей не позбавлений прав власності на ці речі, однак обтяжений обов’язком не перешкоджати здійсненню цих прав. Види обмежених речових прав: право володіння чужим майном; сервітут (визначений невідчужуваний обсяг прав користування чужим майном); емфітевзис (право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб), суперфіцій (право на забудову) та інші.

Інтелектуальна власність – це результати інтелектуальної, творчої діяльності, продукт людського розуму, а також це скорочена назва об’єктів або прав інтелектуальної власності, що охороняються законом. В суб’єктивному значенні право інтелектуальної власності – це сукупність прав автора або його правонаступників на володіння, користування і розпорядження результатом інтелектуальної, творчої діяльності або іншим об'єктом права інтелектуальної власності, визначеним законодавством. Право інтелектуальної власності є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом. В об’єктивному значенні право інтелектуальної власності – це підгалузь цивільного права, система правових норм, яка регулює суспільні відносини у сфері створення та використання інтелектуального продукту. Об'єкт права інтелектуальної власності – це тільки той творчий результат, що визначений, перерахований у законі, відповідає вимогам чинного законодавства, знаходиться під спеціальною правовою охороною. Право інтелектуальної власності є складним та містить у собі: 1) майнові права інтелектуальної власності як економічне право використовувати інтелектуальний продукт комерційним чином, вилучати з нього прибутки; 2) особисті немайнові (моральні, творчі) права на результати інтелектуальної власності, як право називати себе творцем, автором, перешкоджати іншим особам привласнювати ці права. Здійснення суб’єктивного права інтелектуальної власності – це вчинення особою, якій належать виключні майнові права на об’єкти права інтелектуальної власності, дій в активній формі, змістом яких є надання дозволу (ліцензії) на використання об’єкта права інтелектуальної власності, перешкоджання та (або) заборона неправомірного використання об’єкта права інтелектуальної власності, а також передання виключних майнових прав на ці об’єкти, у межах строку їх дії. Авторське право – це один з інститутів цивільного права, що регулює особисті немайнові та майнові відносини, пов'язані зі створенням і використанням творів літератури, науки і мистецтва, що мають творчий характер та виражені в будь-якій об'єктивній формі (письмовій, усній, відеозапис тощо), щоб його можна було б сприймати, відтворювати. Суміжні права – це права на результати творчої діяльності внаслідок факту виконання твору, що тісно пов'язані з авторськими правами, стосуються виконавців, виробників фонограм, відеограм і організацій мовлення, а також їх спадкоємців та осіб, яким на законних підставах їх передано. Патентне право – це сукупність норм, що регулюють особисті немайнові та майнові відносини, які виникають у зв'язку з визнанням авторства на винаходи, корисні моделі і промислові зразки, з охороною прав на ці об'єкти, установленням режиму їх використання, стимулюванням та захистом прав авторів та патентовласників. Засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг (комерційне найменування, назва підприємства, торговельна марка) стають об’єктами інтелектуальної власності, якщо вони зареєстровані у патентному відомстві, оцінені у грошовому виразі та знаходяться на бухгалтерському обліку.

Спадкове право в об'єктивному значенні – це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють суспільні відносини правонаступництва, що виникають внаслідок переходу спадщини померлого до спадкоємців у порядку універсального правонаступництва. Предмет регулювання спадкових відносин – особисті немайнові та майнові відносини щодо спадщини, які ґрунтуються на юридичній рівності учасників, диспозитивності правового регулювання. Спадкове право в суб'єктивному значенні – це право власника заповідати, права особи, яка закликається до спадкоємства та права особи, яка вже прийняла спадщину. Заповіт – це односторонній правочин, оформлений у нотаріальному порядку, за яким фізична особа-спадкодавець з повною цивільною дієздатністю надає комплекс особистих розпоряджень на випадок своєї смерті. За відсутністю заповіту та за інших підстав спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово, більш дальні родичі спадкують за відсутності більш ближчих родичів спадкодавця. Після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини, спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.

Розділ третій. Відносні права учасників цивільних відносин. Загальні положення

Навчальні цілі цього розділу: в результаті вивчення розділу студент повинен мати поняття про загальні положення зобов'язального права та загальні положення про договір.

Глава 14. Загальні положення зобов'язального права

Навчальні цілі цієї глави: в результаті вивчення розділу студент повинен мати поняття про загальні положення зобов'язального права та вміти застосовувати норми зобов’язального права.

Дата добавления: 2014-12-25