Особливості релігійного світогляду

Міфологія світогляду

Міфологія — історично перший тип світогляду чи спосіб оформлення світоглядних уявлень.

Виникає він на етапі становлення суспільства. Цей світог­ляд властивий первісному ладу та ранньокласовому суспільству. Міфологія — це така форма світогляду, у якій через художні образи відображається залежність людського існування від природних явищ, стихій, а також колективного буття у межах родоплемінних відносин.

Характерними рисами міфологічного світогляду є антропо­морфізм і анімізм, що виявляються в одухотворенні явищ при­роди, перенесенні на них душевних і, навіть, тілесних властиво­стей людини. Сонце, Земля, Вітер, Вода, інші стихії сприймали­ся як живі й одухотворені.

У міфологічному світогляді не проводилась межа між чут­тєвим образом дійсності і самою реальністю, з іншого боку, між божеством (як духовним началом і сутністю) і тими яви­щами природи, з якими воно асоціювалося. Міфологія давала фантастичне віддзеркалення дійсності. Вона пояснювала світо-порядок як родову єдність людини з природою, космосом.

Міфологія створювала цілісну й завершену картину світу людського буття в усіх світоглядних аспектах. У доступній художній формі, яскравих чуттєвих образах розкривалися будо­ва космосу, доля людини, природа добра і зла, потворного і пре­красного і т.д.

Реальність міфологічного взаємозв'язку людини і природи, можливість людини безпосередньо впливати на події, що відбу­ваються, виявлялися у феномені магії, тобто у діях, спрямованих на об'єкт міфологічних уявлень з метою впливу на нього (на­приклад, втихомирити шторм, викликати дощ, домогтися при­хильності того чи іншого бога).

Міфологічний світогляд ґрунтувався на вірі — вірі релігій­ного характеру, отже, на некритичному ставленні до дійсності і змісту міфологічних уявлень.

Перехід від міфологічного світогляду до релігійного істо­рично досить тривалий. Крім цього, релігійні погляди містять у зміненій формі багато міфологічних уявлень та образів.

За своєю природою релігійний світогляд є антропоморфіч­ним та теїстичним, тобто Бог сприймається як першооснова і сутність світу, як істота, що має людську подобу та людські властивості. Поряд з цим, людина розглядається як істота, що створена за образом та подобою Бога, а також визнається "вінцем творіння". Основою релігії та релігійного світогляду є ідея креаціонізму — створення Богом світу з нічого.

На відміну від міфологічного, релігійний світогляд виходить із принципу монізму, а не плюралізму. Першоосновою і пер­шопричиною світу, як правило, визнається першопочаток, який створює природу й людину, встановлює характер взаємовідносин між ними, а також між природою та людиною, з одного боку, і Богом — з іншого.

Релігії, особливо світові (буддизм, християнство, іслам), вини­кають на новому етапі розвитку суспільства, коли людина, Ті існування більшою мірою залежать не від сил природи, а від соціального середовища. У класовому суспільстві людина зале­жить від людини, тому і Бог, як вища сила, асоціюється вже не з явищами природи, а безпосередньо з людиною.

Специфікою релігійного світогляду, як і міфологічного, є фа­талізм — визнання наперед визначеності кимось життя люди­ни, її долі. По суті, релігійний світогляд заперечує свободу в бутті людини (або засуджує її як джерело гріха). Тією чи іншою мірою це властиво всім релігіям, а найбільше — іудаїзму та мусульманству. Так, талмудист Елізар Каниор повчав: "Знай, що все — за рахунком, відповідно до вивченого; не запевняй себе, що могила для тебе — сховище, бо не своєю волею ти наро­дився, не своєю волею живеш, не своєю волею помреш і не своєю волею відповіси перед царем царів, святим".

Релігія і релігійний світогляд грунтуються на вірі — вірі у надприродне. Надприродне (Бог, ангел, диявол) — особлива ду­ховна сутність, яка існує сама по собі. Вона протилежна і не­рідко протистоїть матеріальному світові (природі) й не підко­ряється його законам.

Поділ світу на земний і божествений, тобто поділ і проти­ставлення природного й надприродного проглядається вже у міфології. В релігії цей поділ завершується. Надприродне (Бог) визначається вищою, надсвітовою реальною творчою силою. На відміну від космоцентризму міфологічного світогляду, релігій­ний світогляд — теоцентричний. Бог — центр світобудови, бут­тя світу й людини.

Порівняно з міфологічним, релігійний світогляд базується на ідеї історизму, незворотного руху вперед. Бог, актом свого творіння, дає початок існуванню земному світу, існуванню людсь­кого роду, душі кожної людини. Він встановлює спрямованість та сенс людської історії і буде її завершенням після Страшного суду. Історично трактується в релігійному світорозумінні і земне буття кожної людини, яке має свій початок і свій кінець. Саме акцент на тимчасовість земного буття людини (одноразо-вості земного життя, на відміну від міфологічних уявлень) і можливості безсмертя душі, тобто, можливості її з'єднання з Богом і, таким чином, вічного перебування в Царстві Божо­му — має першочерговий сенс в релігійному світогляді. Релігій­ним сенсом життя є спасіння безсмертної душі, яке можливе внаслідок праведного життя, що полягає у вірі в Бога та дотри­манні релігійних норм духовного та практичного життя.

Віра в релігійному світогляді, це не лише обов'язкова умова досягнення сенсу життя, але й гносеологічна установка. Віра — це і соціально-психологічний механізм, і спосіб передачі досвіду від людини до людини, від покоління до покоління. Причому такого соціального й духовного досвіду, який з тих чи інших причин людині важко або неможливо перевірити у своєму житті, оскільки це пов'язано з певними наслідками для Ті існування. Цю особливість віри можна вважати однією з причин догматич­ності релігійного та міфологічного світогляду, які, як правило, не допускають сумнівів у правильності світоглядної настанови.

Релігійний світогляд догматичний ще й тому, що він є ка­нонічним. Дані Богом ідеї, моральні цінності, норми поведін­ки та спілкування визнаються абсолютними, тобто всезагаль-ними, істинними, історично незмінними.

Релігійний світогляд багато в чому не може бути основою переконань, оскільки переконання — це усвідомлена віра, яка пройшла процес самоусвідомлення, критичного осмислення вільною людиною змісту свого буття, його цілей, цінностей,- спо­собів їх реалізації.

Оскільки предмет релігійної віри — надприродне, те, що пе­ребуває за межами земного, поза дією законів природи та історії, то до віри неможливо підійти із звичними критеріями наукової та дослідної достовірності. Через це, віра нерідко протиставля­лася розуму. На відміну від наукового світогляду, релігійний та міфологічний світогляди засновані на чуттєво-емоційному став­ленні до дійсності і до самого себе. Людина пізнає Бога, його творіння, сенс буття не розумом, а почуттями ("божественним одкровенням", "переживанням", "інтуїцією віри" і т.д.).

В цілому, релігійний світогляд, незалежно від багатоманіт­ності його конфесійних проявів, історичної еволюції, має своєю головною метою духовне перетворення людини, її морально-прак­тичне вдосконалення.

Поняття науки

Наука є вищою формою пізнання та духовного освоєння дійсності. Наука це — "сфера людської діяльності, функція якої полягає у виробленні та теоретичній систематизації об'єк­тивних знань про дійсність".

Безпосередні цілі, що стоять перед наукою, полягають у:

— точному відображенні дійсності;

— поясненні процесів, що відбуваються в ній;

— прогнозуванні, тобто передбаченні можливих явищ;

— нагромадженні й теоретичній обробці усіх знань про лю­дину і світ.

Наука є вищою формою пізнання, оскільки вивчає світ з ме­тою отримання об'єктивно-істинного знання про нього, його структуру, закономірності. Для науки характерна орієнтація на отримання узагальненого, логічно оформленого (у поняттях, ідеях, теоріях) знання.

Наука є вищою формою пізнання, оскільки розкриває сутність явищ світу, його закони, а також сутність людини і її буття. Наукове пізнання стає реальною умовою ефективної практич­ної діяльності людей. Цей спосіб пізнання дає змогу передбачати і завдяки цьому заздалегідь готуватися до появи певних явищ у майбутньому.

На відміну від інших форм пізнання, духовного освоєння дійсності, наукове засноване на діалектичній єдності емпі­ричного й теоретичного пізнання. Отримане дослідним шля­хом знання систематизується, аналітично опрацьовується і на­буває форми теорії. Тому наука є системно-раціоналізованим знанням. За її допомогою створюється не хаотична картина світу, а цілісна, логічно струнка модель, в якій усе знання про світ вибудовується в певну систему з погляду співвідношення за­гального й окремого, необхідного й випадкового, причини і на­слідку, частини й цілого і т.д.

Наука зорієнтована на принципи раціонального пізнання. Наука — це "мислення у поняттях". Наукове знання відповідає критеріям логіки як науки про закони правильного мислення.

Наукове пізнання ґрунтується на обов'язковій практичній перевірці знання на істинність і хибність. Це передбачає мож­ливість зіставлення ідей і теорій з експериментальними дани­ми, підтвердження теорій фактами та історичним досвідом.

Історично окремі елементи наукового знання почали форму­ватися у давніх культурах — шумерській, давньоєгипетській, китайській, індійській. Традиційно становлення науки як особ­ливої форми пізнання і соціального феномена відносять до VI ст. до н.е. В цей час у філософських ученнях Стародавньої Греції долається міфологічний спосіб пізнання і зароджується науко­ве знання про світ і людину.

Становлення науки (у сучасному її розумінні) припадає на XVII ст., а особливий прогрес у її розвитку — на XX ст., коли наука перетворюється на спеціалізований вид духовного вироб­ництва (Див. тему "Духовне життя суспільства") і, отже, у без­посередню виробничу силу суспільства.

Розвиток науки сьогодні — необхідна умова прогресу вироб­ничої та соціально-політичної діяльності людей. У сучасних умовах наука створює знаряддя праці і нові технології, корегує і регулює соціальні відносини.

Розвиток науки характеризується певними тенденціями, зокрема, спадкоємністю, орієнтацією на постійне нагромадження знань, удосконалення методів пізнання, еволюцію від вив­чення зовнішніх виявів буття світу до з'ясування його фунда­ментальних властивостей, станів, закономірностей.

Розвитку науки властивий постійний рух до диференціації та інтеграції знання. Диференціація зумовлює появу нових, спец­іалізованих наукових дисциплін. Інтеграція виявляється у ста­новленні нових, узагальнюючих і міждисциплінарних наук (на­приклад, кібернетики, екології).

Найбільш загально об'єкти дослідження науки, як правило, поділяють на:

— природничі (вивчення природи);

— суспільні або гуманітарні (вивчення соціального й духов­ного життя);

— технічні.

За безпосереднім зв'язком з практичною діяльністю науки поділяють на прикладні й фундаментальні.

Прикладні науки вивчають світ у його виявах. Вони є емпі­ричною основою теоретичного пізнання і призначені для прак­тичного використання та перевірки наукових результатів отри­маного фундаментальними науками знання.

Фундаментальні науки ставлять за мету пізнання "першоос­нов" буття світу й людини. Вони зорієнтовані на відкриття найбільш загальних законів, властивих світові в цілому. У су­часному суспільстві фундаментальні науки служать теоретич­ною базою для створення принципово нових технологій, що виз­начають розвиток людського суспільства.

Наука, водночас є однією із форм суспільної свідомості.

Дата добавления: 2015-03-29