Покажчик імен 1 страница

АВГУСТИН Аврелій (Блаженний) (354—430) — християнський теолог, філософ; справив значний вплив на середньовічну філософію, деякі напрями сучасної релігійної думки.

АКСАКОВ Іван Сергійович (1823—1886) — російський письмен-ник-публіцист, один з ідеологів слов'янофілів.

АНАКСІМЕН з Мілета (бл. 585 — бл. 525 до н.е.) -давньогрець­кий філософ- матеріаліст, останній представник мілетської школи.

АРИСТОТЕЛЬ (384—322 до н.е.) — давньогрецький філософ, учений-енциклопедист. Його праці охоплюють усі доступні філософії й науці того часу знання.

БЕКОН Френсіс (1561 — 1626) — англійський філософ, родона­чальник англійського матеріалізму та методології експерименталь­ної науки.

БЕЛЛ Деніел (нар. 1919) — американський соціолог, представ­ник сцієнтистсько-технократичного напряму соціальної філософії (творець теорій "деідеологізації" і "постіндустріального суспільства").

БЕРГСОН Анрі (1859 — 1941) — французький філософ, пред­ставник філософського напряму інтуїтивізму і філософії життя.

БЕРДЯЄВ Микола Олександрович (1874—1948) — російський релігійний філософ; 1922 р. висланий з СРСР; представник екзис­тенціалізму і персоналізму, справив великий вплив на французьких учених цієї філософської орієнтації.

БОКЛЬ Генрі Томас (1821 — 1826) — англійський історик, пред­ставник школи географічного детермінізму в соціології. Його праці мали великий вплив на передову інтелігенцію у багатьох країнах світу у XIX ст.

БРУНО Джордано (1548—1600) — італійський філософ-матеріаліст, поет. Викладав своє учення у формі пантеїзму, розвивав ідеї Коперника про будову Всесвіту. Був звинувачений католицькою церквою у єресі і після 8 років тюремного ув'язнення спалений на вогнищі.

ВІНДЕЛЬБАНД Вільгельм (1848—1915) — німецький філософ-ідеаліст, історик філософії, один із засновників баденської школи неокантіанства.

ГАЙДЕҐҐЕР Мартін (1889—1976) — німецький філософ і соц­іолог, один із основоположників і головних представників екзистен­ціалізму.

ГЕҐЕЛЬ Георг Вільгельм Фрідріх (1770—1831) — німецький філософ, представник німецької класичної філософії, творець теорії діалектики на основі об'єктивного ідеалізму.

ГЕЛЕН Арнольд (1904—1976) -4- німецький філософ, представ­ник ідеалістичного напряму у "філософській антропології". >

ГЕЛБРЕЙТ Джон Кеннет (нар. 1908) — американський еко­номіст і публіцист, творець теорії "нового індустріального суспіль­ства".

ГЕЛЬВЕЦІЙ Клод Адріан (1715—1771) — французький філо­соф-матеріаліст, один з діячів Просвітництва.

ГЕРАКЛІТ з Ефеса (бл. 520 — бл. 460 до н.е.) — давньогрець­кий філософ-матеріаліст і стихійний діалектик.

ГІЗО Франсуа (1787—1874) — французький історик, один з творців домарксової концепції класової боротьби.

ГОББС Томас (1588—1679) — англійський філософ-матеріаліст, один з представників механістичного детермінізму.

ГОЛЬБАХ Поль Анрі (1723—1789) — французький філософ-про-світитель, один з основоположників школи французького матеріалі­зму та атеїзму, ідеолог французької буржуазної революції.

ДАНИЛЕВСЬКИЙ Микола Якович (1822—1885) — російський публіцист, філософ, соціолог і природознавець, ідеолог панславізму, представник концепції "історичного кругообігу", циклічності історич­ного процесу.

ДЕКАРТ Рене (1596—1650) — французький філософ, математик і природознавець, представник класичного раціоналізму.

ДЕМОКРІТ з Абдери (бл. 460 — бл. 370 до н.е.) — давньогрець­кий філософ, один із засновників атомістичної теорії, найяскравіший представник античного матеріалізму.

ДЖЕЙМС Вільям (1842—1910) — американський філософ-іде-аліст, психолог, один із засновників прагматизму.

ДЬЮЇ Джон (1859-1952) — американський філософ-ідеаліст, пси­холог і педагог, один з представників прагматизму. ЕМПЕДОКЛ з Акраганта (бл. 490 — бл. 430 до н.е.) — давнь­огрецький філософ-матеріаліст.

ЕПІКУР (341 — бл. 270 до н.е.) — давньогрецький філософ-матеріаліст, послідовник Демокріта.

ЗЕНОН з Елеї (бл. 490 — бл. 430 до н.е.) — давньогрецький філософ, представник елейської школи, автор відомих апорій, що об­ґрунтовували неможливість руху.

ЗІММЕЛЬ Георг (1858—1918) — німецький філософ-ідеаліст, соц­іолог, представник філософії життя. Його праці справили значний вплив на розвиток соціології XX ст.

КАМЮ Альбер (1913—1960) — французький філософ, письмен­ник і публіцист, представник екзистенціалізму.

КАНТ Іммануїл (1724—1804) — німецький філософ і вчений, родоначальник німецької класичної філософії.

КАРЄЄВ Микола Іванович (1850—1931) — російський історик, філософ і соціолог, представник суб'єктивної соціології.

К'ЄРКЕГОР (Кіркегор) Серен (1813—1855) — данський теолог, філософ-ідеаліст і письменник, попередник екзистенціалізму.

КОНТ Огюст (1798—1857) — французький філософ і соціолог, один із засновників позитивізму та соціології.

КОПЕРНИК Міколай (1473—1543) — польський астроном і мис­литель, творець геліоцентричної системи світу.

ЛАПЛАС П'єр Сімон (1749—1827) — французький астроном, ма­тематик і фізик, творець гіпотези походження сонячної системи; за філософськими поглядами близький до французького матеріалізму.

ЛЕВКІПП (бл. 500—440 до н.е.) — давньогрецький філософ-мате­ріаліст, засновник античної атомістики, вчитель Демокріта.

ЛЕЙБНІЦ Готфрід Вільгельм (1646—1716) — німецький філо­соф-ідеаліст, математик, фізик, юрист, історик, мовознавець, винахід­ник. Справив значний вплив на розвиток німецької класичної філо­софії.

МОНТЕСК'Є Шарль Луї (1689—1755) — французький філософ-просвітник, правознавець, письменник, основоположник географічно­го напряму в соціології.

МОСКА Гаетано (1858—1900) — італійський соціолог, юрист, політолог, творець однієї з концепцій еліти.

НЩШЕ Фрідріх (1844—1900) — німецький філософ, представ­ник ірраціоналізму та волюнтаризму. Його ідеї справили відчутний вплив на філософію життя.

ПАРЕТО Вільфредо (1848—1923) — італійський економіст, соц­іолог і політолог, автор теорії еліт.

ПІРС Чарлз Сандерс (1839-1914) — американський філософ, логік, математик і природознавець. Один із засновників прагматизму, осно­воположник математичної логіки й семіотики.

ПЛАТОН Афінський (427—347 до н.е.) — видатний давньог­рецький філософ, творець класичної концепції об'єктивного ідеаліз­му, автор понад 30 діалогів, у яких розглядаються основні філо­софські проблеми.

ПЛЕССНЕР Гельмут (1892—1985) — німецький філософ, один із основоположників філософської антропології.

ПОППЕР Карл Раймунд (1902—1994) — австрійський філософ, логік, соціолог.

ПРОТАГОР з Абдери (бл. 480—410 до н.е.) — давньогрецький філософ, найяскравіший представник школи софістів.

ПТОЛЕМЕЙ Клавдій (бл. 100 — бл. 168) давньогрецький астро­ном, математик і географ, творець геоцентричної теорії будови Все­світу.

РЕНАН Жозеф Ернест (1823—1892) — французький філософ, історик релігії, філолог.

РІККЕРТ Генріх (1823—1892) — німецький філософ і соціолог, один з головних представників баденської школи неокантіанства.

РОТХАККЕР Еріх (1888—1965) — німецький філософ, психолог і соціолог культури, представник культурно-антропологічного напряму у філософській антропології.

РУССО Жан Жак (1905—1980) — французький просвітник, філо­соф, соціолог і письменник, представник деїзму, просвітник ідей фран­цузької буржуазної революції.

САРТР Жан Поль (1905-1980) — французький філософ і пись­менник, один з основних представників французької феноменології, засновник атеїстичного екзистенціалізму.

СОКРАТ (бл. 470—399 до н.е., жив в Афінах) — давньогрець­кий філософ-ідеаліст, учитель Платона.

СОРОКІН Пітирим Олександрович (1889—1968) — американсь­кий соціолог російського походження, один з родоначальників концепції соціальної стратифікації і соціальної мобільності.

СПЕНСЕР Герберт (1820—1903) — англійський філософ і соц­іолог, один з родоначальників позитивізму.

СПІНОЗА Бенедикт (Барух) (1632—1677) — голландський філо-соф-матеріаліст, представник пантеїзму та атеїзму.

ТОЙНБІ Арнольд Джозеф (1891 — 1975) — британський історик і філософ, представник концепції культурно-історичних циклів сусп­ільного розвитку.

ТОЛАНД Джон (1670—1722) — англійський філософ-матері-аліст, прибічник натуралістичного пантеїзму та атеїзму.

ТОФЛЕР Алвін (нар. 1928) — американський соціолог, футуро­лог і публіцист, автор одного з варіантів концепції постіндустріаль-ного суспільства.

ФАЛЕС Мілетський (бл. 625 — 547 до н.е.) — давньогрецький філософ-матеріаліст, засновник мілетської школи філософів.

ФЕЙЄРБАХ Людвіг (1804—1872) — німецький філософ-матері­аліст та атеїст.

ФІХТЕ Йоганн Ґотліб (1762—1814) — представник німецької класичної філософії, суб'єктивний ідеаліст.

ФІЧИНО Марсидіо (1433—1499) — італійський філософ-неопла-тонік і гуманіст.

ФРЕЙД Зігмунд (1856—1936) — австрійський невропатолог, пси­хіатр, психолог, творець теорії психоаналізу.

ФРОММ Еріх (1900—1980) — німецький філософ, психолог і соціолог, з 1933 р. у США; один із засновників неофрейдизму.

ШЕЛЕР Макс (1874—1928) — німецький філософ і соціолог, один із засновників філософської антропології, аксіології і соціології знання.

ШЕЛЛІНГ Фрідріх Вільгельм Йозеф (1775—1854) — німець­кий філософ, об'єктивний ідеаліст, представник німецької класичної філософії.

ІПОПЕНГАУЕР Артур (1788—1860) — німецький філософ-іде-аліст, прибічник ірраціоналістичної і песимістичної філософії.

ШПЕНГЛЕР Освальд (1880—1936) — німецький філософ-іде-аліст, представник філософії життя і творець однієї з концепцій куль­турно-історичних циклів суспільного розвитку.

ЮНҐ Карл Густав (1875 —1961) — швейцарський психолог і психіатр, творець аналітичної психології і теорії архетипів. Справив великий вплив на розвиток міфології, релігії та фольклору.

ЯСПЕРС Карл (1883—1969) — німецький філософ-екзистенці-аліст і психіатр.

СЛОВНИК ТЕРМІНІВ

АБСОЛЮТ (лат. absolutus — безумовний, необмежений) — по­няття філософії для позначення вічного, нескінченного, досконалого і незмінного суб'єкта, першопочатку всього сущого, яке не залежить ні від чого іншого і протиставляється відносному й кінцевому буттю, творить його з себе.

АВТОРИТАРИЗМ — (від лат. autoritaris — вплив, наказ, цілко­вита влада) політичний режим, який характеризується зосереджен­ням необмеженої влади в руках окремих осіб або групи осіб, обме­женням, звуженням політичних прав та свобод громадян та гро­мадсько-політичних організацій, повноважень представницьких інсти­тутів влади, їх суворою регламентацією, незаперечним підпорядку­ванням владі всіх соціальних структур.

АГНОСТИЦИЗМ (грец. а — не, gnosis — знання, тобто недоступ­не пізнанню, непізнаване) ■— вчення, що частково чи повністю запе­речує можливість пізнання людиною дійсності.

АДЕКВАТНИЙ (лат-adequatus — рівний, прирівняний) — відпо­відний, співмірний, еквівалентний. У теорії пізнання термін "адек­ватний" служить для позначення точного відтворення у формах людсь­кої свідомості об'єктивних зв'язків і відношень дійсності. Внаслідок цього людське знання стає істинним.

АНІМІЗМ (лат. animus — дух, душа) — віра в духовні, нематері­альні істоти, які впливають на життя людей і тварин, об'єкти та явища матеріалістичного світу. Анімістичні уявлення — елемент будь-якої релігії.

АНТРОПОГЕНЕЗ (грец. anthropos —. людина і genesis — поход­ження, виникнення) — процес історико-еволюційного формування фізичного типу людини, початковий розвиток її трудової діяльності, мови, а також соціального життя суспільства. Вчення про антропо­генез — розділ антропології.

АНТРОПОМОРФІЗМ (грец. anthropos — людина morphe — фор­ма) — уподібнення людині, перенесення на явища неживої природи, тварин, небесні тіла і т.д. людських властивостей, наділення нежи­вих предметів і тварин рисами психіки людини, а також її тілесними особливостями, наприклад, міфологічних істот.

АНТРОПОЦЕНТРИЗМ (грець. — anthropos — людина і лат. centrum — центр) погляди, згідно з якими людина є центром світо­будови, її вищою цінністю та метою.

БІОСФЕРА (грец. bios — життя і sphaira -куля) — "земна обо­лонка", яка охоплена життям і має своєрідну геологічну та фізико-хімічну організованість і проходить у своєму розвитку певні епохи. Зона активного життя, що охоплює частину атмосфери й літосфери, гідросферу і становить цілісну динамічну систему, в якій усі живі організми та середовище їх проживання органічно взаємопов'язані і взаємодіють між собою.

БУТТЯ — філософське поняття, що означає реальність, яка існує об'єктивно, тобто незалежно від свідомості людини.

БУТТЯ СУСПІЛЬНЕ — поняття, що позначає матеріальні відноси­ни людей з природою та один з одним, які виникають разом із станов­ленням суспільства та існують незалежно від суспільної свідомості.

ВИЖИВАННЯ — творення людиною чи суспільством певного типу оптимальних умов для свого існування. Поява поняття вижи­вання як феномену суспільної свідомості є свідченням загрози існу­вання суспільства як феномену. Виживання людини як виду і роду.

ВИСНОВОК — форма думки, судження, логічна дія, внаслідок якої з одного чи кількох певним чином пов'язаних суджень утво­рюється нове судження, що містить нове знання. Цей перехід від засновку до остаточного судження здійснюється за певним прави­лом логіки (правило висновку).

ВІДЧУТТЯ — вихідний, найпростіший чуттєвий образ, відобра­ження окремих властивостей предметів і явищ суб'єктивного світу, що виникає внаслідок їхньої дії на органи чуттів людини і збуджен­ня нервових центрів кори головного мозку. У відчутті виявляється загальнобіологічна властивість усієї живої матерії — чуттєвість.

ВІРА — світоглядна позиція і психологічна настанова, що ґрун­тується на бездоказовому визнанні істини того чи іншого явища. Віра — це впевненість у правильності певних ідей, які на даний момент неможливо перевірити, довести практично. Віра у надпри­родне — основа релігійної свідомості.

ВЛАДА — реальна можливість здійснювати свою волю в сусп­ільному житті, нав'язувати свою волю іншим.

ВОЛЯ — здатність до вибору мети діяльності і внутрішні зусилля, необхідні для її здійснення. Це специфічний акт, що є незвідним до свідомості та діяльності як таких. Не всяка свідома дія, навіть пов'яза­на з подоланням певних перешкод на шляху до мети, є вольовою. Голов­не у вольовому акті полягає в усвідомленні ціннісної характеристики мети дії, її відповідності принципам і нормам особистості. Для суб'єкта волі характерним є не переживання "я хочу", а настанова "я мушу". Здійснюючи вольову дію, людина протистоїть владі актуальних потреб, імпульсивних дій. За своєю структурою вольова дія розпадається на прийняття рішення та його реалізацію. Часто супроводжується бороть­бою мотивів, за умови, що мета та актуальні потреби не збігається.

ВСЕСВІТ — безкраїй матеріальний світ. Включає в себе безконечне різноманіття окремих тіл, їхніх систем та інших космічних утворень, що виникають внаслідок еволюції матерії. В широкому розумінні — предмет дослідження всього природознавства. У спеціальному — аст­рономії, якадосліджує виникнення, структуру та розвиток різних косм­ічних утворень, їх часово-просторовий розподіл, і космології, що вивчає питання еволюції та будови всесвіту як цілого. Вік галактики оці­нюється в понад 10 млрд., Сонця — 5, Землі — 4,6 млрд. років.

ГЕНІЙ (лат. — genius) — людина, яка має вище творче обдару­вання, що виявляється у створенні якісно нового, відкритті раніше невідомого і значного для людської культури.

ГЕОГРАФІЧНЕ середовище — поверхня Землі, де живе людина; сукупність предметів і явищ природи (земна кора, частина атмосфери, гідросфера, грунт, рослинний світ), які На тому чи іншому етапі залучені до процесу суспільного виробництва і є умовою існування суспільства.

ГІДНІСТЬ — поняття моральної свідомості, в якому виражаєть­ся уявлення про самоцінність людської особистості, її моральну рівність з іншими. Категорія етики, що відображає ставлення індив­іда до самого себе і суспільства до нього. Як форма прояву мораль­ної та соціальної свободи, гідність включає право людини на повагу, визнання її прав і одночасно передбачає усвідомлення нею свого обо­в'язку і відповідальності перед суспільством.

ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ — це добровільні об'єднання гро­мадян, що створюються жителями тієї чи іншої місцевості, країни чи кількох країн на основі спільних, в тому числі й політичних, інте­ресів та для реалізації спільних для членів цієї організації цілей.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО — це сукупність існуючих у суспільстві відносин особистостей, сімейних, соціальних, економіч­них, культурних, релігійних та інших структур, які розвиваються поза рамками директивного втручання та регулювання держави.

ГУМАНІЗМ — у вузькому значенні слова — ідейна течія епохи Відродження. Ширше тлумачення гуманізму пов'язане з розумінням його як сукупності поглядів, світоглядної настанови, згідно з якими людина визнається вищою цінністю, вільною істотою, здатною до без­межного розвитку та вдосконалення. Гуманізм — це система по­глядів, що історично змінюються, яка визнає цінність людини як осо­бистості, її прав на свободу, щастя, розвиток і вияв усіх здібностей, яка вважає благо людини критерієм оцінки соціальних інститутів, а прин­ципи рівності, справедливості, людяності — бажаною нормою взаємин між людьми. Як цілісна система поглядів, гуманізм виникає в епоху Відродження. У цей період в ньому можна виділити два напрямки: філософсько-релігійний та утопічно-соціалістичний. У 17—18 ст. гу­маністичні ідеали асоціювалися з ідеями про природну рівність людей, про те, що сутність людини, можливості її вільного буття полягають у її розумності, служінні своїм усвідомленим потребам та інтересам. Гуманісти цього періоду прагнули знайти способи поєднання інтересів суспільства та окремої особистості, основним з яких визнавали ідеологію розумного егоїзму та приватну власність. Для розвитку гуманізму велике значення має ідея І. Канта про вічний мир як умову соціальної гармонії і прогресу. Сучасні гуманістичні погляди акцентують на тако­му політичному і соціальному ладі та суспільних відносинах, за яких були б реально гарантовані основні права і свободи особи (демократичний устрій суспільства, відсутність внутрішніх і зовнішніх конфліктів, соц­іально-політична і культурна рівність можливостей тощо). Для су­часного гуманізму характерним є не лише визнання самоцінності людського життя, а й життя в цілому (екологізація гуманістичних ідей). Гуманістична ідеологія — в діяльності і програмах партій і рухів (правозахисних, гуманітарних, антивоєнних, екологічних і т.п.) впливає на ідеологію партій та діяльність інститутів влади.

ДЕМОГРАФІЯ — наука про закономірності розвитку структури, розміщення та динаміку народонаселення. Демографія досліджує про­цеси відтворення народонаселення, під якими розуміють процес жит­тя населення, його безперервне буття, відновлення існування у виг­ляді сукупності окремих індивідів та різноманітних соціальних спільностей, що є суб'єктами відповідних суспільних відносин.

ДЕМОКРАТІЯ — (від грец. demos — народ та krator — правлін­ня) у буквальному розумінні — влада народу. У найбільш уживано­му значенні — форма політичного, державного устрою, яка випливає з визнання народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади, його невід'ємного права брати участь у вирішенні спільних держав­них справ, з визнанням принципів свободи, рівності та інших прав людини та громадянина, передбачає запровадження відповідних про­цедур та правових гарантій їх реалізації у всіх сферах життя сусп­ільства. Демократія — це конкретно-історичне втілення ідей рівності і справедливості у процедурах прийняття рішень відповідно до волі більшості з визнанням і повагою до прав та потреб меншості, ша­нобливе ставлення до закону і порядку. Демократія передбачає запе­речення монополії на істину, визнання свободи і рівності громадян в обговоренні та вирішенні спільних проблем, права на існування ба гатьох різноманітних поглядів та уподобань.

ДЕТЕРМІНІЗМ (лат. determinare — визначити) — вчення про за­гальний, закономірний зв'язок причинної зумовленості всіх явищ ма­теріального й духовного світу. Детермінізм заснований на визнанні об'єктивного характеру причинності, тобто такого зв'язку, в якому одне явище (причина) за певних умов породжує інше (наслідок).

ДІАЛЕКТИКА (грец. dialektike — мистецтво вести бесіду, супе­речку) — теорія і метод пізнання явищ дійсності у їхньому розвитку й саморусі, вчення про найбільш загальні закономірні зв'язки, зако­ни становлення й розвиток природи, суспільства, мислення. Як тео­рія, методи та методологія, діалектика протилежна метафізиці.

ДОГМА (грец. dogma думка, вчення, рішення) — вчення чи ок­ремі його положення, які вважаються істинними без доказів, критич­ного осмислення й практичної перевірки, лише на основі релігійної віри або сліпого підкорення авторитету.

ДОГМАТИЗМ — спосіб мислення, що оперує незмінними понят­тями, формулами, догмами, ігнорує при розгляді якихось проблем конкретні умови місця і часу.

ДОКАЗ — процес (метод) обґрунтування істинності судження (вис­ловлювання). У широкому значенні доказ розуміють як встановлення істинності судження не лише шляхом логічного розміркування, а й з опертям на практичну, дослідну перевірку, емпіричні свідчення.

ДОЛЯ — поняття, що виражає міфологічні, релігійно-ідеалістичні та філософські ірраціоналістичні уявлення про визначеність подій і вчинків у житті людини якимсь надприродним началом.

ДУХ — поняття, що означає неречовинне начало на відміну від матеріального, природного начала. Питання про співвідношення духу і матерії є основним питанням філософії. В матеріалізмі дух є "ви­щим цвітом" матерії (Ф.Енгельс). В ідеалізмі він виступає як понят­тя (панлогізм), субстанція (пантеїзм) або особистість (теїзм, персо­налізм). В раціоналізмі визначальною стороною духу вважається мис­лення, свідомість, в ірраціоналізмі — позамисленні аспекти — воля, почуття, уява, інтуїція і т.п. В давньогрецькій філософії поняття духу спочатку мислилось як найтонший субстрат з деякими ознаками ма­терії. У Платона і Аристотеля дух (розум, нус) стає найважливішим поняттям — він є першорушієм космосу та формотворчим началом. Біблійно-християнська традиція представляє дух перш за все як осо-бистісний абсолют та особисту волю Бога, що творить світ і людину з нічого. У філософій Нового часу отримує розвиток раціоналістичне розуміння духу насамперед як розуму, мислення (Декарт, Спіноза, фран­цузькі матеріалісти 18 ст.). Німецька класичне філософія особливо розробляє інтелектуалістичну сторону духу. Як самосвідомості Шеллінг представляв всю природу як момент прояву духу, Гегель вибудував філософію світового духу, що виражає себе як система логічних кате­горій, які розвиваються. В ірраціоналістичних трактуваннях (Ніцше, Шопенгауер) розвиваються інтуїтивістські (Бергсон, Лосський) та ек-зистенціалістські інтерпретації. В екзистенціалізмі дух протиставляєть­ся розуму: він є перш за все воля, що випливає з дійсної екзистенції. Позитивізм (неопозитивізм) взагалі ліквідує проблему духу як мета­фізичну, тобто таку, що стоїть поза сферою наукового дослідження.

ДУХОВНІСТЬ — поняття, що позначає здатність людини відчу­вати і усвідомлювати реальність та образи цієї реальності, які безпо­середньо чи опросередковано спрямовують діяльність людини.

ДУША — поняття, що виражає історично змінні погляди на псих­іку та внутрішній світ людини. В релігії, ідеалістичній філософії та психології — поняття про особливу нематеріальну субстанцію, що незалежна від існування тіла. Поняття душі формується на основі анімістичних уявлень про особливу силу, що існує в тілі людини, тварини, іноді і в рослині, що залишає тіло у сні, чи у випадку смерті. З такою інтерпретацією душі пов'язана ідея про переселення душ і в давній індійській філософії, у піфагорійців та орфіків. Давньогрецька натур­філософія просякнута уявленнями про загальну одухотвореність кос­мосу. Платон і неоплатоніки розвивають вчення про світову душу як один з універсальних принципів буття. У Аристотеля душа — активне доцільне начало живого тіла, що невіддільне від нього. В монотеї­стичних релігіях душа розглядається як створене Богом безсмертне, неповторне духовне начало. В пантеїзмі — як індивідуальний прояв єдиної духовної субстанції. В філософії Нового часу термін душа став вживатися для позначення внутрішнього світу людини, психіки.

ЕКОЛОГІЯ (грец. oikos — дім, місцеперебування та logos — вчен­ня, наука) — розділ біології, що вивчає закономірності взаємовідно­син живих організмів з навколишнім середовищем, а також органі­зацію та функціонування надорганізмових систем — популяцій, видів, біоценозів і т.п.

ЕЛІТА — найкращі представники колективу, частини суспіль­ства, соціальної групи, верстви чи прошарку, політичного чи соціаль­ного руху, група людей, що володіє такими якостями, які виділяють їх зі свого середовища і роблять вибраними.

ЕМОЦІЇ — (лат. emoveo — збуджую, вражаю, хвилюю) — реакції людини і тварин на дію подразників зовнішнього і внутрішнього середо­вища, суб'єктивні переживання значущості цієї дії, які є сигналами, що дають змогу організму точніше орієнтуватися у зовнішньому середовищі, ефективно задовольняти свої потреби й уникати шкідливих впливів. Емоції виявляються у вигляді почуття задоволення і незадоволення, страху, суму, радощів, гніву і т.п. Вони служать головним механізмом внутрішнього регулювання психічної діяльності та поведінки.

ЖАНР (від франц. — рід, вид) — термін, що визначає родові й видові особливості художньої творчості. В літературі класифікації творів відбу­ваються в значенні літературного роду (епічний жанр), літературного виду (повісті, роману, поеми) та літературного підвиду (історичний, сімей­но-побутовий, пригодницький романи, детектив і т.п.). В музиці виділя­ють Ж. оперний (комічна, велика, лірична, муз. драма і т.п.), симфоніч­ний (симфонія, сюїта, увертюра, симфонічна поема), камерний (соната, квар­тет, романс і т.п.). Поняття Ж. визначає також характер творчості і пов'язану з нею манеру виконання (легкий і т.п.). В образотворчому мистецтві 5К. розрізняють за предметом зображення: побутовий, істо­ричний, батальний, анімалістичний, портрет, пейзаж, натюрморт і т.п.

ІДЕАЛ (франц. ideal, від грец. idea — першообраз, ідея) — доско­налість, довершеність у чомусь, взірець, вища мета, що визначає прагнен­ня й діяльність людей. Уявлення про найвищу досконалість, яка як взірцем, нормою і найвищою метою, визначає певний спосіб і характер дії людини чи певної соціальної групи (класу, верстви, нації і т.п.), ідеальний образ, що визначає спосіб мислення та діяльності людини чи суспільства, класу, соціальної групи. Ідеал конкретно чи ілюзорно відоб­ражає корінні суспільні інтереси. Залежно від сфер людської життєді­яльності формуються суспільні, політичні, етичні, естетичні та інші іде­али, що є виразом активно-творчого ставлення людини до дійсності і відіграють роль кінцевих життєвих орієнтирів. Перетворення природ­них предметів відповідно до ідеалу є специфічно людською формою жит­тєдіяльності, оскільки передбачає спеціальне створення образу мети діяль­ності до її фактичної реалізації. Ідеал у своєму кінцевому сенсі є уяв­ленням про мету людини і людства в цілому. Може бути суспільно-політичним як уявлення про досконалий, найбільш бажаний суспіль­ний лад; моральний — уявлення про досконалі морально-етичні якості людини та досконалі і бажані відносини між людьми; естетичний — з точки зору відповідності уявленням про красу. Також ідеали можуть бути індивідуальні, особисті, колективні, класові, національні, суспільні і т.п. Етичний ідеал у суспільній свідомості представлений двома основ­ними системами етичних нормативів: релігійною та світською. Релігійні етичні вчення протиставляють світську мораль уявленням про існу­вання непорушного і незмінного "божественого закону", розглядають її або як недосконале втілення людьми божественого, або взагалі як ан­типод, повну протилежність вищим моральним заповідям Бога. Світський моральний ідеал обґрунтовується потребою людей у взає­модії, організації найкращого співжиття, досягнення згоди і реалізація спільного інтересу. Є історично змінним. Основними ідеалами мораль­ного ідеалу сучасного демократичного суспільства є взаємопорозуміння, толерантність до поглядів і дій інших, ідеали гуманізму, автономність індивіда, гідність людини та право на власну життєву позицію. Це протиставляється примусовій одностайності, колективізму, тотальному підкоренню життя особистості ілюзорним інтересам спільноти.

ІДЕАЛІЗМ (франц.idealisme, від грец. idea) — протилежний матері­алізму концептуальний підхід, заснований на визнанні первинності ду­ховного, нематеріального начала (психіки, свідомості, мислення) і вто­ринності, похідного від нього матеріального (природного, фізичного).

ІДЕОЛОГІЯ — система поглядів та ідей (політичних, правових, етн­ічних, релігійних, естетичних, філософських), за допомогою яких відбу­вається усвідомлення й оцінка становлення людей одне до одного, до зовнішньої природної й соціальної дійсності, конкретних їх виявів. Ідеологія — це форма соціального самоусвідомлення суб'єктами сусп­ільного життя. У ній відбувається визначення цілей і способів соціаль­ної діяльності щодо реалізації потреб та інтересів груп людей.

ІНТЕЛЕКТ — (від латинського ітелектус — пізнання, розуміння, розум) — здатність мислення, раціонального пізнання, на відміну від таких душевних здатностей, як почуття, воля, інтуїція, уява. За своїм змістом термін "інтелект" є перекладом давньогрецького "нус" (розум) і тотожний поняттю розум. У схоластиці він вживався для позначення вищої пізнавальної здатності (надчуттєве осягнення духовних сутнос-тей) на противагу розуму (ratio) як нижчій пізнавальній здатності (до елементарної абстракції). Протилежне трактування інтелекту давав І.Кант, вважаючи його здатністю до утворення понять, а розум — як здатність утворювати метафізичні ідеї. Таке застосування терміна отримало по­ширення в німецькій класичній філософії і остаточно було закріплене в концепції розуму у Гегеля. В зоопсихологи під інтелектом (ручним мисленням) вищих тварин розуміють їхню здатність до неочікуваних вирішень завдань, легкість засвоєння одного разу знайденого рішення, переносом її на ситуацію дещо відмінну від первинної і врешті до розв'­язання "двофазних задач". У людини інтелект — це рівень здатності до мислення, що розуміється як процес цілеспрямованої зміни уявлень, який відбувається відповідно до правил і законів логіки. Часто його тракту­ють як здатність людини створювати абстрактні поняття.

Дата добавления: 2015-03-29