Завдання №7. А)Якою була основна проблематика середньовічної філософії

Завдання №6

А)Якою була основна проблематика середньовічної філософії. Основні періоди та представники

Починається середньовічна філософія з періоду апологетики, тобто захисту й обґрунтування християнства.

Патристика — період в історії духовності європейського суспільства И—VIII ст., перехідний період від античності до Середньовіччя, представлений сукупністю теологічних, філософських та політико — соціологічних доктрин християнських мислителів, "Отців Церкви". У ньому виокремлюються три етапи: ранній, або апологетичний, зрілий та пізній. Поступово філософська апологетика у Середньовіччі поповнилась філософською схоластикою.Схоластика (від грец. шкільний, вчений) — тип релігійної філософії, який характеризується поєднанням теолого-догматичних передумов з раціоналістичною методикою та інтересом до формально-логічних проблем.За уявленнями схоластів, світ існує не самостійно, а лише в причетності до Бога. Не слід шукати істину, оскільки її подано в божественному одкровенні. Філософія має за допомогою розуму лише обґрунтувати і викласти цю істину, реалізуючи три завдання: перше — проникнути в істини віри і так наблизити їх зміст до духу людини, яка мислить; друге — надати релігійній істині систематичну форму за допомогою філософських методів (методів розуму); трете — використовуючи філософські аргументи, виключити критику святих істин. У цілому, схоластичне філософствування було зосереджене па доведенні реального існування універсалій та буття Бога.

Б)Якими є головні складові суспільства як системи. Якими є особливості їхньої взаємодії

В)Що таке відчуження. Хто з філософів розробляв це поняття. Які ви знаєте шляхи подолання відчуження

А)Порівняйте середньовічну та ренесансну філософії. Що спільне і що відмінне

У середньовічному світогляді, який ґрунтується на християнській релігії (теоцентризм), світ вперше набуває часового вектора (спрямування) – час втрачає циклічність, світ рухається від створення його Богом до майбутнього "страшного суду". Історія набуває направленості. Центральне місце людини в світі обумовлене тим, що вона є вищим творінням Бога, створена за образом і подобою його. Суттєва відмінність людини від усього тваринного світу в середньовічному світогляді вбачалася в духовності. За цим критерієм зрівнювалися всі люди. Визнання природної (людина – творіння Бога) і духовної рівності людей було величезним кроком вперед у самопізнанні людини, але кроком суперечливим. Адже воно не означало визнання соціальної, економічної та політичної рівності. Філософія Відродження датується періодом кінця XIV–XVI ст. У цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним. У центрі уваги останнього була людина. Характерною рисою світогляду епохи Відродження є орієнтація на мистецтво. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського буття та його величезна цінність. Саме людина, її тілесність, почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюються і змальовуються такими, якими вони є насправді: не носієм гріховності (Середньовіччя), а як вища цінність і онтологічна реальність. Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили й таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є її гуманізм.

Б)В чому особливості взаємозв’язку індивідуального та соціального

Індивідуальне та соціальне - це ті полюси, між якими виникає смислове поле проблем буття людини в суспільстві. Сам термін "індивід" буквально означає "неподільний", а "соціальне" можна перекласти як "сумісне". Поняття "індивідуальне" виражає окремішність людей, притаманність кожному з них певної міри буттєвої остаточності, що забезпечує йому безумовну присутність у світі. Поняття ж "соціальне", навпаки, виражає таку якість людського буття, що виникає на фунті співбуття людей, завдяки взаємній присутності їх у світі. Індивідуальне становить загальний вимір людського буття, здійснюваного як співбуття. Це певний спосіб взаємодії природно-неповторного з соціальним за переважання першого. Людина включається у співбуття з іншими людьми як індивідуальне буття.

В)Опишіть зв'язок, який існує між такими поняттями як: свобода-вибір-відповідальність.

Свобода є деяким інтегрованим виразом і разом з тим способом ствердження можливішого виміру людського буття. Чимало мислителів узагалі вважають свободу визначальною характеристикою людини. На цьому, зокрема, особливо наголошується в екзистенційній філософській традиції. "Бути людиною - це бути вільним"26, - підкреслює Карл Ясперс. У звичайному житті, коли говорять про свободу, мають на думці радше за все непримусовість наших дій, можливість діяти на свій розсуд, за покликом власних бажань. У філософії та етиці такий варіант свободи вже давно називають "свободою від". Мається на увазі те, що єдиним змістом її стає суцільне голе бажання відкинути всі форми обмеження, всі механізми регуляції нашого життєвого процесу - від різного роду державних і громадських настанов аж до того самого "свого розсуду" й голосу сумління. Свобода живе й дихає вибором. Свобода, власне, є самою собою тільки тоді, коли вона живить численні рішення людини щодо ситуації й щодо себе. Здійснюючи вибір, ми тим самим надаємо якійсь одній із численних можливостей право перетворитися на дійсність. Надаючи їй перевагу перед усіма іншими, ми допускаємо її в дійсне буття й через це маємо відповідати за повноту її реалізації й за її подальшу долю в бутті. Найперше це справджується стосовно наших вчинків. Вчинок - це вихідна одиниця, нероз’ємна далі ланка нашої поведінки. Вибираючи мету й спосіб здійснення вчинку, ми тим самим уже вступаємо в новий вимір людського буття - вимір відповідальності, де чинні моральні, правові та інші настанови. Лише за умови, що ми перебуваємо у вимірі відповідальності, ми посідаємо своє місце в людському співтоваристві. Людина вибирає, здійснює смислозначущі рішення тією мірою, якою вона є дійсним носієм і стверджувачем свободи. Але вона не вільна вибирати, чи бути чи не бути їй відповідальною за свій вибір, свої рішення, свої дії. Відповідальність приходить до людини без поклику, спонтанно, як відгук самого буття на потривоження його свободою. Від-повідальність є засвідченням здійснення свободи й знаком її необоротності. Через відповідальність свобода немовби знов повертається до буття, даруючи йому свої здобутки.Відповідальність - це немовби шлюбний союз буття й свободи. Можливо, саме тому - через її подвійну смислову наповненість - вона така відчутна для нас. Здатного гідно прийняти й витримати відповідальність вона робить ще вільнішим, а слабкодухого вона відлякує. Відповідальність не тільки ’’закріплює” свободу, повертає її до буття. Вона до того ж розширює й зміцнює людський грунт свободи. Змушуючи людину в кожному окремому вчинку дбати про гідний добір і дотримання смислу, відповідальність сприяє ущільненню смислової структури людини, прискорює процес кристалізації в ній індивідуальності та зростання особистісного начала. А це робить людину ще більш здатною до вільного зусилля, до того, щоб жити й зростати у просторі свободи. Отже, відповідальність діє в людському бутті як індивідуалізуючий принцип, як механізм підтримування й зміцнювання свободи.

Дата добавления: 2015-05-08