Поняття і правове забезпечення зайнятості населення

Правове регулювання зайнятості населення та працевлаштування

Проблеми забезпечення повної зайнятості в державі та боротьби з безробіттям належить до найбільш складних і таких, що важко розв’язуються. Ці проблеми мають місце в усіх державах світу, у т. ч. й у розвинутих країнах із ринковою економікою. В економіці розрізняють природне (безробіття як природний продукт економічного розвитку), фрикційне (короткочасні пошуки та очікування роботи) та структурне (незбіг попиту і пропозицій на робочу силу внаслідок змін у структурі споживчого попиту) безробіття. Розрізняють також офіційне безробіття, яке враховує осіб, зареєстрованих державною службою зайнятості, і приховане (реальне) безробіття[70].

Як зазначає І.В. Зуб, перехід України до нових суспільно-економічних відносин зумовив необхідність докорінного реформування ринку праці, який функціонував у радянський період і характеризувався майже повним тотальним державним контролем над ним, що в свою чергу забезпечувало фактично повну зайнятість населення незалежно від економічного ефекту такої зайнятості[71]. Сучасний ринок праці в Україні формується з урахуванням таких тенденцій, як зменшення чисельності працюючих у суспільному виробництві та зростання нерегламентованої зайнятості; зменшення чисельності та частки зайнятих у промисловості й будівництві; повільне зростання зареєстрованого безробіття на фоні вимушеної неповної зайнятості населення (відпустки без збереження заробітної плати, неповний робочий день, тиждень) тощо.

У ст. 43 Конституції України зазначено, що держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та виду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Відносини із забезпечення зайнятості та працевлаштування регулюються Законами України «Про зайнятість населення»[72], «Про колективні договори і угоди»[73], «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»[74], «Про об’єднання роботодавців»[75], «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття»[76]. Окремі положення про зайнятість населення містяться в КЗпП (глава III-А «Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників»).

Відносини із забезпечення зайнятості регулюються також відповідними Указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства праці та соціальної політики України Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття та деяких інших центральних органів виконавчої влади, а також угодами та колективними договорами.

Окремими прикладами можуть бути основні напрямки проведення державної політики зайнятості на період до 2009 року, затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 5.07.2006 р. № 922. Постановою Кабінету Міністрів України від 14.02.2007 р. № 219 затверджено новий порядок реєстрації, перереєстрації та введення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних.

Постановою Кабінету Міністрів України від 31.01.2006 р. № 70 «Про реалізацію ст.19 і 20 Закону України», «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» затверджено низку положень: Порядок реєстрації підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, що використовують найману працю; Порядок подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування та ін.

Законодавство України про зайнятість приймається відповідно до Конвенцій і рекомендацій Міжнародної організації праці (МОП). Серед них є конвенція № 2 «Про безробіття» 1919 року, № 122 «Про політику в галузі зайнятості» 1964 року та ін., які ратифіковані Україною.

Згідно з конвенцією МОП № 122 кожна держава – учасник цієї конвенції проголошує і здійснює активну політику, спрямовану на сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості.

Згідно зі ст.1 Закону України «Про зайнятість» під нею розуміється діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих та суспільних проблем, і така, що, як правило, приносять їм дохід у грошовій або іншій формі. За п. 3 цієї статті до зайнятого населення в Україні належать громадяни, які проживають на території країни на законних підставах:

а) працюючі за наймом на умовах повного чи неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні і за кордоном, у фізичних осіб;

б) громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, у т. ч. підприємці, особи, зайняті індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їх сімей, що беруть участь у виробництві, а також члени особистих селянських господарств, діяльність яких здійснюється відповідно до Закону України «Про особисте селянське господарство»;

в) обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління та громадських об’єднаннях;

г) що проходять службу в Збройних Силах України, Службі безпеки України, Державній прикордонній службі України, органах внутрішніх справ України, інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, Державній службі спеціального зв’язку та захисту інформації України, альтернативну (невійськову) службу;

д) які проходять професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; навчаються в денних загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах;

е) працюючі громадяни інших країн, які тимчасово перебувають в Україні і виконують функції, не пов’язані із забезпеченням діяльності посольств і місій.

Законодавством України можуть передбачатися й інші категорії зайнятого населення.

Усі інші громадяни вважаються незайнятими (безробітними).

Законодавством встановлюються державні гарантії зайнятості населення, які поділяються на основні, тобто такі, що мають загальний характер і стосуються всього населення, і додаткові – встановлені для окремих категорій населення.

Закон України «Про зайнятість населення» встановлює такі основні державні гарантії права на вибір професії та виду діяльності:

а) добровільність праці, вибір або зміну професії та виду діяльності;

б) захист від необґрунтованої відмови від прийняття на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи;

в) безплатне сприяння у підборі підходящої роботи і працевлаштування відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб усіма доступними засобами, у т. ч. шляхом професійної орієнтації і перепідготовки;

г) компенсація матеріальних витрат у зв’язку з направленням на роботу в іншу місцевість;

д) виплата вихідної допомоги працівникам, які втратили постійну роботу на підприємствах, в установах і організаціях, у випадках і на умовах, передбачених чинним законодавством;

е) безплатне навчання безробітних нових професій, перепідготовка в навчальних закладах або в системі державної служби зайнятості з виплатою матеріальної допомоги;

ж) виплата безробітним в установленому порядку допомоги по безробіттю, матеріальної допомоги по безробіттю, матеріальної допомоги членам сім’ї, які перебувають на їх утриманні, та інших видів допомоги;

з) включення періоду перепідготовки та навчання нових професій, участь в оплачуваних громадських роботах, одержання допомоги по безробіттю та матеріальної допомоги по безробіттю до стажу роботи, а також до безперервного трудового стажу;

и) надання роботи за фахом на період не менше трьох років молодим спеціалістам – випускникам державних навчальних закладів держави, раніше заявленими підприємствами, установами, організаціями.

Державні органи забезпечують публікацію статистичних даних та інформаційних матеріалів про пропозиції та попит на робочу силу, можливості працевлаштування, професійної підготовки і перепідготовки, професійної орієнтації і соціально-трудової реабілітації, у т. ч. інвалідів.

Законом також передбачені додаткові гарантії зайнятості для окремих категорій населення, зокрема:

а) жінкам, які мають дітей віком до 6 років;

б) одиноким матерям, які мають дітей віком до 14 років або дітей-інвалідів;

в) молоді, яка закінчила або припинила навчання в середніх загальноосвітніх школах, професійно-технічних та вищих навчальних закладах, звільнилася із строкової військової або альтернативної (невійськової) служби і якій надається перше робоче місце, дітям (сиротам), які залишилися без піклування батьків, а також особам, яким виповнилося 15 років і які за згодою одного із батьків або особи, яка їх замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу;

г) особам передпенсійного віку (чоловікам після досягнення 58 років, жінкам – 53 років);

д) особам, звільненим після відбуття покарання або примусового лікування;

е) інвалідам, які не досягли пенсійного віку.

Для працевлаштування зазначених у п. 1 ст. 5 Закону України «Про зайнятість населення» категорій громадян (крім інвалідів, які не досягли пенсійного віку) місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за поданням центрів зайнятості встановлюють квоту робочих місць для підприємств (об’єднань), установ і організацій незалежно від форм власності та організаційних форм з чисельністю працюючих понад 20 осіб для бронювання ними 5% загальної кількості робочих місць, у тому числі з гнучким формами зайнятості.

У разі якщо на підприємстві (об’єднанні), в установі, організації працює понад 20 осіб, які належать до категорії громадян, зазначених у п. 1 ст. 5 даного закону, квота для цих підприємств не встановлюється. Чисельність працюючих, які належать до категорії громадян, зазначених у п. 1 цієї статті, ураховується при встановленні квоти для цих підприємств (об’єднань), установ, організацій. У разі скорочення чисельності або штату працівників підприємств (об’єднань), установ і організацій у розмірі, що перевищує встановлену квоту, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад зменшують або взагалі не встановлюють квоти для цих підприємств (об’єднань), установ, організацій.

Порядок квотування і бронювання робочих місць та працевлаштування на них зазначених категорій громадян встановлюється Кабінетом Міністрів України.

У разі відмови в прийомі на роботу громадян із категорій, зазначених у п. 1 цієї статті (крім інвалідів, які не досягли пенсійного віку), у межах установленої броні з підприємств (об’єднань), установ, організацій державна служба зайнятості стягує штраф за кожну таку відмову в розмірі 4 мінімальних заробітних плат. Одержані кошти спрямовуються до Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття і можуть використовуватися для фінансування витрат підприємств (об’єднань), установ, організацій, які створюють робочі місця для цих категорій населення понад установлену квоту.

Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття»[77] створено в Україні спеціальну систему соціального страхування, яка є також державною гарантією соціального захисту громадян на випадок безробіття.

Державна політика зайнятості населення в Україні базується на таких принципах:

а) забезпечення рівних можливостей усім громадянам, незалежно від положення, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії, у реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів і суспільних потреб;

б) сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганню безробіттю, створення нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;

в) координація діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямами економічної і соціальної політики на основі державної та регіональних програм зайнятості;

г) співробітництво професійних спілок, асоціацій (спілок) підприємств, власників підприємств, установ, організацій або уповноважених ними органів у взаємодії з органами державного управління в розробленні, реалізації та контролі за виконанням заходів щодо забезпечення зайнятості населення;

д) міжнародне співробітництво у вирішенні проблем зайнятості населення, у т. ч. праці громадян в Україні.

З метою створення умов для здійснення громадянами права на працю держава відповідно до ст. 13 Закону України «Про зайнятість населення» передбачає:

а) заходи інвестиційної та податкової політики, спрямовані на раціональне розміщення продуктивних сил, підвищення мобільності трудящих, створення нових технологій, заохочення підприємництва, створення малих підприємств і застосування гнучких режимів праці та праці вдома, інші заходи, які сприяють збереженню і розвитку системи робочих місць;

б) забезпечення прав і інтересів працівників, створення сприятливих умов на виробництві, удосконалення законодавства про зайнятість населення і працю;

в) проведення аналітичних та наукових досліджень структури економіки і прогнозування подальших змін якості й розподілу робочої сили;

г) регулювання зовнішньоекономічної діяльності в частині залучення і використання іноземної робочої сили в Україні на основі квотування і ліцензування;

д) сприяння в разі необхідності створенню додаткових робочих місць підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності, а також поліпшенню умов праці в суспільному виробництві;

е) організацію професійної орієнтації.

На території України запроваджується збір статистичної інформації та адміністративних даних, які відображають стан ринку праці та становище у сфері зайнятості населення.

Як зазначає І.В. Зуб, слід звернути увагу на те, що законодавець окремо встановлює право на вибір професії, а окремо – право на вибір виду зайнятості. Це пов’язане в першу чергу з тим, що особа, яка має певну професію, у більшості випадків може обирати вид зайнятості, у межах якого вона працюватиме[78].

З гарантіями права на вибір виду зайнятості тісно співвідноситься гарантія забезпечення права громадян на працю. Відповідно до ст. 5 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України:

o вільний вибір виду діяльності;

o безплатне сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб;

o надання підприємствами, установами, організаціями відповідно до їх попередньо поданих заявок роботи за фахом випускникам державних вищих навчальних, професійних навчально-виховних закладів;

o безплатне навчання безробітних нових професій, перепідготовку в навчальних закладах або в системі державної служби зайнятості з виплатою стипендії;

o компенсацію відповідно до законодавства матеріальних витрат у зв’язку з направленням на роботу в іншу місцевість;

o правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння в збереженні роботи.

Дата добавления: 2015-05-10