Знання та віра. Можливості та межі наукового знання

Віра – не обгрунтоване розумом прийняття існування чогось (Бога, долі, моральних чеснот іншого) за істину і дії у відповідності з цим прийняттям.

Не так давно ще «передовій» свідомості представлялася вирішеною древня суперечка знання і віри. Передова інтелігенція всіх країн переживала в юності пафос остаточної перемоги знання і безповоротної поразки віри. Але за останні роки картина змінилася. Тепер заперечення віри і виняткове твердження знання стає анахронізмом. Суперечка знання і віри знову загострюється і вимагає перегляду.

Існує три типових рішення питання про взаємовідношення знання і віри, і, як побачимо нижче, рішення ці, незважаючи на розходження, сходяться в тім, що однаково визнають корінну протилежність знання і віри, не шукають загального підґрунтя в глибині. І тому типові рішення ці пропонують вибирати між знанням і вірою і неминуче чи вибирають знання, чи віру, чи відому пропорцію знання і відому пропорцію віри, взаємно один одного обмежуючі. Три рішення формулюються так: 1) верховенство знання і заперечення віри, 2) верховенство віри і заперечення знання, 3) дуалізм знання і віри. Перше рішення довгий час панувало і вважалося самим передовим. Відірваній від народного цілого інтелігенції усього світу повірилось, що вона остаточно вступила в третій фазис розвитку, остаточно звільнилася від пережитків минулого, що знанням для неї вичерпується сприйняття світу і свідоме відношення до світу, що все людство тоді лише стане на висоту самосвідомості, коли вирве зі своєї душі насіння віри і віддасться гордому, самодержавному, усесильному знанню. Войовничий раціоналізм характерний для другої половини XIX століття, хоча позитивний дух цього століття значно відрізняється від просвітнього духу століття XVIII. Романтична реакція початку XIX століття запліднила своє століття історизмом і ідеєю розвитку.

Знання не може знищити віру і замінити віру. Це насамперед повинно бути психологічно визнано. Психологію віри ми зустрічаємо в самих крайніх раціоналістів, у самих фанатичних прихильників науково-позитивного погляду на світ. На це багато разів уже вказувалося. Люди «наукової» свідомості повні всякого роду вір і навіть марновірств: віри в прогрес, у закономірність природи, у справедливість, у соціалізм, віри в науку – саме віри. Візьміть самих великих глашатаїв настання позитивної віри, тих, котрі в ім'я майбутнього людства жагуче заперечували релігійну віру, – Конта, Фейєрбаха, Спенсера, Маркса. О.Конт був не тільки віруючий по своїй психологічній природі, але і дійсний містик: він вірив у людство і скінчив побудовою позитивної релігії людства з культом, що нагадує католицтво. Л.Фейєрбах по природі своєї був релігійним атеїстом і жагучим глашатаєм релігії людства. Спенсер вірив у своє Непізнаване й у світовий розвиток. Маркс вірив у соціалізм, у майбутнє суспільство, у розумну діалектику матеріального економічного процесу; психологія віри лежить в основі раціоналістичного, «наукового» марксизму. Усі ці люди заперечували віру своєю свідомістю, але вони вірили в різні речі, часто настільки ж невидимі, як і об'єкти справді релігійної віри. Вимога наукового обґрунтування віри, доказу істинності віри психологічно безглузда і виявляє нерозуміння самої природи віри.

Раціоналістичний позитивізм є одна з форм заміни віри знанням, гностицизм і теософія – інша форма того ж; перша форма – для людей, позбавлених фантазії й уяви, що дорожать обмеженнями знання, друга форма – для людей з фантазією й уявою, що дорожать розширенням сфери знання.

ВЕРА - состояние субъекта, тес­но связанное с духовным миром личности, возникающее на основе определенной информации об объ­екте, выраженной в идеях или образах, сопровождающееся эмоцией уверен­ности и рядом др. чувств и служащее мотивом, стимулом, установкой и ориентиром человеческой деятель­ности. В истории философии и психо­логии различают три вида теорий В.: эмоциональные, рассматривающие В. преимущественно как чувство (Юм. Джеме и др.); интеллектуальные, в к-рых В. трактуется как феномен интеллекта (Дж. Ст. Милль, Брента-но, Гегель и др.); волевые, признаю­щие В. атрибутом воли (Декарт, Фих­те и др.). В. является необходимым элементом индивидуального и обще­ственного сознания, важным момен­том деятельности людей. Объекты В. — факты, явления, тенденции развития природной и социальной действитель­ности — не даны субъекту чувственно и выступают лишь в виде возможности. При этом объект В. представляется существующим в действительности, образно, эмоционально. В качестве субъекта В. может выступать индивид, социальная группа и об-во в целом. В. отражает не только объект, но гл. обр. отношение к нему субъекта, а тем самым и общественное бытие субъекта, его потребности и интересы. Особым случаем проявления феномена В. является религиозная В., порождасмая специфическими условиями суще­ствования об-ва, прежде всего классо­вого, а именно: бессилием людей в процессе их взаимодействия с природ­ной и социальной средой и потребно­стью в компенсации этого бессилия, в восполнении их отчужденного (От чуждение) бытия иллюзорным поту­сторонним миром, соответствующим их ценностным установкам Теология признает религиозную В неотъемле­мым свойством человеческой души или же благодатью, даруемой богом В этом смысле В. противопоставляется разуму, знанию.

ЗНАНИЕ - продукт общественной материальной и духовной деятельности людей; идеальное выражение в зна­ковой форме объективных свойств и связей мира, природного и человечес­кого. 3. могут быть донаучными (жи­тейскими) и научными, а последние разделяются на эмпирические и теоре­тические. Кроме того, в обществе на­личествуют мифологические, художест­венные, религиозные и т. п. 3. Сущность 3. не может быть понята без раскры­тия общественно-исторической обу­словленности человеческой деятельно­сти. В 3. кристаллизуется, преемствен­но накапливается и объективируется общественная сила человека. Этот факт служил (и служит) основой объектив­но-идеалистических представлений о первичном и самодовлеющем характе­ре идеальных образований и духовной активности. В 3. осуществляется пере­вод разрозненных представлений в тео­ретически систематизированную обще­значимую форму, удержание того, что может быть сохранено, передано, пре­емственно развито в качестве устойчи­вой опоры последующей человеческой деятельности.

Дата добавления: 2015-05-08