Життєві корені і філософський сенс проблеми буття

Поняття “ буття ” вперше застосував у філософії Парменід (V-IV ст. до н.е.). В період Парменіда частина людей перестала вірити у міфологію, оцінюючи її вигадку. Тим самим руйнувалися основи тодішнього розуміння світу, базу якого складали боги і традиції. Саме тоді Парменід поставив на місце влади богів – владу думки. Він обґрунтовував наявність у світі нової сили, здатної утримувати світ людини і Всесвіт у порядку і гармонії, забезпечувати стабільність і надійність.

За допомогою поняття буття філософи розробляли потім різні концепції світу. Кант створює гносеологічну концепцію буття. Буття розглядається як здатність людини виходити за сферу суб’єктивності і обґрунтовувати усе суще. У контексті марксистської ф-ії буття ототожнюється з природою буття взагалі є відкрите питання, починаючи з тієї межі, де припиняється поле зору. Неотомісти вищою реальністю визнають чисте буття і розуміють його як божественний першопочаток, що має духовний зміст. На думку неопозитивістів, питання про відносини мислення до буття не наукове, бо філ-кий аналіз не поширюється на об’єктивну реальність, а обмежується лише безпосереднім досвідом або мовою.

За Мартіном Хайдеггером, буття виникає із заперечення ніщо, тоді як ніщо дозволяє сущому занурюватися, завдяки чому розкривається буття. Буття – своєрідна просіка, що відкриває таємницю сущого і робить його доступним і розумним. Сенс буття якраз і полягає у розкритті таємниці. Такий сенс може проявлятися лише у наявності людського існування, розкриття якого відбувається завдяки настроям. А сенс існування – у виявленні буття як просіки всього сущого.

У вітчизняній філософії існують різні підходи до розуміння буття. Г.Сковорода виділив три світи: мікрокосм, макрокосм, світ символів. Матеріаліст І.Франко розумів під буттям природу. І все ж кожен із способів вирішення проблеми містить питання, невизначеність, які стимулюють нові філ-кі пошуки.

У широкому розумінні буття є захоплююча реальність, гранично загальне питання про суще взагалі. Буття є те, що існує: матерія, речі, властивості, зв’язки і відносини. У формі духовної реальності існують ідеї, теорії, гіпотези, навіть плоди найбурхливішої фантазії, казки, міфи та ін. Отже, буття охоплює і матеріальне, і духовне. Буття – загальна основа практично діяльного і пізнавального освоєння людиною світу. Важливою особливістю категорії буття вважається обов’язкова наявність у реальних речах певних властивостей. Щоб мати які-небудь властивості, річ спочатку повинна бути. І в такому розумінні буття передує всьому, що є у світі. Не випадково і Біблія починається з “Книги буття”, а Євангеліє від Іоанна зі слів “Спочатку було слово”. Це, очевидно, можна розуміти і так, що створенню світу уже передувало буття абсолютного змісту.

Характеристика загальної категорії буття дає можливість виділити деякі сторони системи: Людина – Світ, які осмислюються за допомогою поняття буття.

Перша: тема життя і смерті людини. У процесі життя у кожної людини виникають питання: “Що таке життя?”, “Скільки я проживу?”, “У чому сенс життя?”, “Що буде зі мною після смерті?”… релігійні, етичні та філософські системи дають на них різні відповіді. Одні вважають, що з фізичною смертю людини вмирає і душа, інші визнають потойбічне життя, треті – життя після смерті. Специфіка буття людини полягає в тому, що людина одночасно має три відносно різні буттєві виміри. Перший вимір людини фіксує реальне буття окремої людини як мислячої і відчуваючої істоти. Другий вимір пов’язаний з тим, що людина належить до виду Homo Sapiens, який береться на конкретному етапі еволюції світу. Третій вимір характеризує людину як соціально-історичну людину. Тільки в єдності всі три виміри дозволяють правильно визначити суть системи Людина – Світ, зрозуміти її місце у світі, що змінюється, відповісти на питання про сенс життя, про буття людини.

Друга сторона в системі Людина – Світ пов’язана з осмисленням суперечливої єдності неминущого буття як цілого і минулого буття окремих речей, їх властивостей і відносин. Міркування про мінливість буття неминуче приводять до виникнення проблеми часу. Буття відображає рух, зміни фрагментів буття, фіксує час їх існування.

Третя сторона у системі Людина – Світ – Світ дозволяє глибоко зрозуміти структуру буття, осмислити його види і форми, простежити їх взаємозв’язок. Існують такі форми буття: 1) буття речей, властивостей, відносин, процесів природного і штучного походження; 2) буття людини; 3) буття соціального, в якому розрізняють соціальне життя окремої людини і буття суспільства як цілого; 4) буття ідеальне (духовне), що поділяється на суб’єктивоване ідеальне (індивідуальне), об’єктивне (позаіндивідуальне) і об’єктивоване ідеальне (сукупність завершених творінь духу); 5) буття біосферне (земна оболонка, охоплена біологічним життям).

Буття природи (перша природа), її речі, властивості, стани, процеси характеризуються тим, що буття природне об’єктивне, первинне і не залежить від свідомості людини. Природа безкінечна в часі і просторі, була завжди, є і буде. Штучна природа створюється на основі мети, покладеної в діяльність людини, і включає знаряддя праці, промисловість, інфраструктуру…

Буття людини характеризується рядом особливостей. Людина – частина природи і, як усе живе, підкоряється її законам. Людина – істота, яка володіє свідомістю і здатна до людських форм спілкування. Наявність свідомості у людини якісно виділяє її серед інших високорозвинених тварин і надає її буттю нових особливостей: 1) завдяки свідомості людина на основі предметно-практичної діяльності задовольняє свої потреби і тим самим взаємодіє з іншими формами буття; 2) людина має не тільки свідомість взагалі, але й душу, що дозволяє їй усвідомлювати саму себе, свою історичність, свою неминучу смерть; 3) людина, суспільна істота, тому що не здатна стати людиною поза соціальним оточенням, у повній ізоляції від інших людей.

Буття соціального (суспільства) є частина матеріального світу, що відособилася від природи, форма життєдіяльності людей, що історично розвивається. Буття соціального – результат цілеспрямованої і доцільно організованої сумісної діяльності великих груп людей на основі спільних інтересів і договору.

Суб’єктивне (ідеальне) буття притаманне окремій людині і є результат соціалізації, внутрішньої духовної діяльності, що не припиняється до кінця життя (свідомість, переживання, почуття, думки, ідеї, знання…).

Об’єктивне ідеальне буття є надіндивідуальні, відчужені (самостійно існуючі) форми духовності, носієм яких виступають соціальні спільності, народ, суспільство (мова, мораль, моральність, ідеали, цінності (краса, справедливість, істина)).

Об’єктивне ідеальне втілене у сукупності завершених творінь свідомості людини. Будь-який твір індивіда можна розглядати як єдність матеріального і визначеного ідеального.

Дата добавления: 2015-05-08