Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

ЕТНОПЕДАГОГІКА ЯК НАУКА. СТРУКТУРА ЕТНОПЕДАГОГІКИ




Народ і виховання - це два взаємозв’язані поняття; вони не існують одне без одного. Адже так повелося в історії людства, що кожен народ від покоління до покоління передає свій суспільний і соціальний досвід, духовне багатство як спадок старшого покоління молодшому. Саме так створюється історія матеріальної та духовної культури нації, народу, формується його самосвідомість. Народ завжди виступає вихователем підростаючого покоління, а виховання при цьому набуває народного характеру. Тільки народне виховання, зауважував К.Д.Ушинський, є живим органом в історичному процесі народного розвитку, таке виховання набуває надзвичайної впливової сили на формування національного характеру, національної психологій людини: „Чи дивно після цього, що виховання, побудоване на народних основах, має ту виховну силу, якої немає в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях або запозичених в іншого народу”.Щодо тлумачення поняття „народна педагогіка”, то одне з перших визначень належить російському науковцю Г.С.Виноградову, який характеризував народну педагогіку як „сукупність навичок та прийомів, які використовує народ для формування особистості в певному напрямі, як сукупність народних поглядів , засобів впливу на молоде покоління для його навчання і виховання”.

На Україні найбільш відомими дослідниками проблем етнопедагогіки можна вважати Н. Загладу („Побут селянської дитини”, 1929 р.), Ю.П. Ступку („Виховне значення українського фольклору”, 1960 р.), М.Г. Стельмаховича („Мудрість народної педагогіки”, 1971 р.). Саме М.Г. Стельмахович уперше в сучасній етнопедагогіці відокремлює її складові компоненти :

1.народне родинознавство - фамілогію, що репрезентує знання і досвід українського народу,щодо будівництва міцної, щасливої, здорової сім’ї („З родини йде життя людини”, „Без сім’ї немає щастя на землі”);

2.народне дитинознавство - педалогію, що концентрує у собі усталені погляди народу на дітей, емпіричні знання про умови та рушійні сили їх успішного розвитку;

3.етнодидактику, що відображає знахідки нашого народу в галузі розумового і світоглядного розвитку дітей (реалізовується вона переважно через рідну мову, участь у праці, дитячі ігри та забави);

4.батьківську виховну пансофію, що передбачає народну мудрість соціалізації та етнізації дитини в сім’ї на основі передачі їй матір’ю та батьком духовного і виробничого досвіду, родинно- побутової культури, прищеплення моральної поведінки;

5.педагогічну деонтологію, що обстоює етичну сферу, обов’язкову для кожної людини.

Отже, можна зробити висновок про те, що предметом дослідження народної педагогіки є засоби, методи, прийоми ознайомлення дітей з українськими народними традиціями, культурою, звичаями, оберегами, символами та прилучення їх до національного духовного надбання українського народу. Поняття „народна педагогіка” і „етнопедагогіка” є сумісними, оскільки народна педагогіка знаходить свій вияв в етнопедагогіці. Якщо під народною педагогікою прийнято розуміти емпіричні педагогічні знання, вироблені народом незалежно від того, до якої етнічної спільності він належить, то етнопедагогіка більше вказує на етнічну спрямованість, приналежність народно педагогічних традицій певній етнічний спільності.

Специфічними рисами української етнопедагогіки виступають:

-народна педагогіка існує стільки, скільки існує народ;

-основою народної педагогіки є наївно-реалістичні та стихійно-матеріалістичні погляди народної філософії;

-твори народної педагогіки відображають психологічні погляди українського народу на виховання дітей („Виховуй дитину, поки вона ще в колисці”);

-усі твори народної педагогіки надзвичайно емоційні, переконливі, образні; її характерною рисою є колективний характер творчості;народна педагогіка базується на емпіричних знань.

24.ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ І МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПОРІВНЯЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ

Цікавість до того, як виховуються підростаюче покоління в іноземних державах, виникла ще за часів Стародавнього світу. Саме в цей час виникли перші порівняльні педагогічні нариси Геродота, Тацита, Платона, Ксенофонта.

У середні віки культурна ситуація в Західній Європі не стимулювала зацікавлення до міжнародних порівняльних співставлень у сфері освіти. Це пояснюється тим, що упродовж цілого тисячоліття освіта, як і інші сфери культури, була монополізована католицькою церквою, а основною мовою навчання лишалася латинь. За таких умов навчальні заклади різних країн мало відрізнялися за своєю організацією, цільовими установками, змістом і методами навчання.

Чергова хвиля порівняльних педагогічних досліджень виникла у період пізнього середньовіччя, що було пов’язано з процесом формування націй. Саме на першу половину ХІХ ст. припадає виникнення ряду праць М.- А.Ж.Паризького (1775-1848 рр.), якого по праву вважають засновником порівняльної педагогіки. Він першим підняв питання про вивчення міжнародного досвіду розвитку і становлення освіти як специфічного напряму наукових досліджень. Свої погляди Жюльєн Паризький висвітлив у роботі „Нарис і попередні нотатки до дослідження з порівняльної педагогіки”, датованої 1817 р.

Таким чином, порівняльна педагогіка - це самостійна галузь педагогічного знання, що має свій предмет і специфічні завдання дослідження. Вона аналізує переважно в порівняльному плані стан, основні тенденції та закономірності розвитку педагогічної теорії і практики в різних країнах, геополітичних регіонах і в глобальному масштабі, виявляє відповідність загальних тенденцій та національної або регіональної специфіки, виявляє позитивні й негативні аспекти міжнародного педагогічного досвіду, а також визначає межи можливості переносу зарубіжного досвіду на вітчизняний ґрунт.

Специфічна риса порівняльної педагогіки як галузі наукового знання - її міждисциплінарний характер - пояснюється тим, що завдання широкого порівняльного дослідження нерідко змушують виходити за межи традиційно складеної всередині педагогіки спеціалізації, звертаючись до проблем школознавства, дидактики, теорії виховання, аналізуючи зв’язки педагогічних концепцій з філософією, соціологією, психологією, торкаючись більшою або меншою мірою питань соціально-економічного і політичного розвитку країн і регіонів.

Об’єкт порівняльної педагогіки - школа окремо взятої зарубіжної країни, вивчення особливостей якої здійснюється шляхом співставлення з вітчизняною школою, виявлення схожості та відмінностей. Серед завдань сучасної порівняльної педагогіки як науки найбільш актуальними є такі: співставлення і аналіз стану і розвитку освіти в різних країнах і регіонах; вивчення загальних тенденцій розвитку освіти, що знаходять свій вияв у своєрідних національних формах, які не мають аналогів в інших країнах; співставлення кількісних та якісних показників стану та ефективності освіти в різних країнах.

Серед методів дослідження порівняльної педагогіки найбільш поширеними є : загальнонаукові методи (описовий, порівняльний, індуктивно-дедуктивний) історичний метод; статистичний метод; соціологічний метод.

25.РОЛЬ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ У РОЗВИТКУ ОСВІТИ В УКРІЇНІ В ХІХ СТ.

Кожний період в історії нашого народу, його культурної традиції мав свої характерні особливості, що деякою мірою відрізняли один період від іншого. Минуле ХІХ ст. не стало винятком: його специфічною рисою є те, що в розвитку освіти, науки, культури нашої країни брали участь прогресивно налаштовані представники суспільства, серед яких помітно виділялися постаті письменників, інтелігенція.

Так, Леся Українка (1871-1913 рр.) вступила як поетеса, публіцист і критик. На формування її літературних і демократичних поглядів великий вплив мав дядько по матері М.П.Драгоманов, а також зв’язки з соціально-демократичними організаціями Києва і Львова.

Глибокий інтерес до питання освіти і науки виникнув у Лесі Українки ще в роки дитинства і юності. У цей час вона вже досконало володіла грецькою, латинською, німецькою, французькою, англійською, італійською, польською, болгарською мовами, намагалася вивчити арабську і грузинську. На початку 90-х рр. вона пише підручник під назвою „Стародавня історія східних народів”, за яким збиралася навчати свою сестру Ольгу. У цьому підручнику історія трактувалась як засіб для усвідомлення процесу розвитку людського суспільства, за допомогою якого поетеса намагалася показати справжню сутність стародавніх людських цивілізацій, тяжке становище поневолених народів. Усі положення Л.Українки виклала просто і доступно, уникаючи безапеляційного тону, намагаючись наштовхнути дитину на самостійні роздуми над історичними факторами. З цією метою вона висловлювала сумніви щодо достовірності тих або інших джерел, закликаючи до їх зіставлення, встановлення причин і закономірностей історичних подій.

У ряді статей - „Голос однієї російської ув’язненої”, „Школа” - Л.Українка піддавала різкій критиці систему народної освіти, що на ті часи нагадувала необмежену розмірами Бастилію для тих, хто любить волю, батьківщину і народ.

Ряд цікавих педагогічних нарисів належить Б.Д. Грінченку (1863-1910 рр.) - „Перед широким світом”, „Якої нам треба школи?”, „Народні вчителі і вкраїнська школа”. Їх поява значною мірою була пов’язана з розширенням досвіду вчительської діяльності Грінченка у селищах Введенське, Трійчате, Олексіївка. У 1906 р. він був відзначений найвищою нагородою - премією ім. Костомарова - за 4-томний словник української мови ще в рукописному варіанті.

Б.Д.Грінченку належить ряд підручників для початкової школи „Українська граматика”, „Рідне слово”, написаних українською мовою. Так, „Українська граматика,, складалася з 3-х розділів: букварної частини, „Читання після азбуки” та зразків каліграфічного письма. Навчання грамоти за цим підручником починалося з відомостей про звуки, що становлять основу всякої мови. Сам буквар Грінченко будував за фонетичним принципом, рекомендуючи після опрацювання звукової системи приступати до читання і письма. Значне місце в підручнику відводилося завданням граматичного характеру.

Певну цікавість представляв для вчителів кінця ХІХ ст. „Буквар южноруський”

Т.Г. Шевченка, побудованого за всіма законами педагогічної науки. Основою текстів для читання стали твори усної народної творчості.





Дата добавления: 2015-05-08; Просмотров: 2734; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Читайте также:
studopedia.su - Студопедия (2013 - 2022) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.019 сек.