Системи сучасної України

ТА ПРОБЛЕМИ РЕФОРМУВАННЯ ПРАВОВОЇ

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ТРАДИЦІЯ ПОСТМОДЕРНУ

Р. В. М. Братасюк

THOUGHT OF CATHOLICISM

GNOSEOLOGICAL PROBLEMS IN NATURAL LEGAL

S. P. Rabinovych

У природно-правовій думці католицизму

Гносеологічна проблематика

С. П. Рабінович

У статті розглядаються гносеологічні аспекти природно-правової докт­рини католицизму, відо­браженої в офіційних документах католицької церкви і в працях католицьких теологів і філософів. Обґрунтовується положення про те, що особливістю католицького праворозуміння є гносео­логічний дуалізм. Цей дуалізм може бути розглянутий на трьох рівнях: а) дуалізм lex divinae та lex naturalis як нормативних джерел пізнання прав людини; б) дуалізм індивідуальної моральної свідомості та офі­ційної доктрини церкви як форм виявлення природного права; в) дуалізм апріорно-фідеїстичного ме­тоду обґрун­туван­ня прав людини та соціально-емпіричного способу їх змістовного “на­пов­нення”. Вказується на внутрішню суперечливість гносеологічного дуалізму як концептуально-методологіч­ного підходу у природно-правовій концепції католицизму.

The article concerns the cognitive aspects of natural-law doctrine of Catholi­cism, which are reflected in the documents of Catholic Church and in the works of Catholic theologists and philosophers. The author puts forward the arguments for idea, that the specific feature of the catholic law understanding is cognitive double-meaning. This double-meaning could be studied at three levels of reflection: a) dou­ble-meaning of lex divinae and lex naturalis as normative cognitive sources of human rights; b) double-meaning of individual moral conscience and official Church doc­trine as forms revealing natural law substance; c) double-meaning of prior fidestic method of human rights substantiation and sociably empirical ways of human rights specification. The author also draw attention to substantional contradiction of cogni­tive double-meaning as conceptual methodological approach in natural law concepts of Catholicism.

Тернопільська академія народного господарства

Нинішні дослідники констатують, що на зміну модерному стилю мислення прийшов постмодерний, який, як і попередні способи ми­слительної діяльності, складає основу і пе­реду­мову всіх установок людської свідомості [5; 2; 15]. Стиль мислення епохи або інтелек­туальна традиція епохи – це сукупність най­різноманітні­ших смислів і значень, понять і категорій, зага­льних схем мислення, принци­пів, мислиннєвих домінант, взірців, парадигм тощо, які, складаючи цілісну і ди­намічну сис­тему, є імпліцитною пе­редумовою теоретич­ного мислення епохи, тими “майже непоміт­ними для неї окулярами, через які вона ди­виться на світ” [6, с. 134]. Будучи од­ним із найістотніших елементів у механізмі соці­о­культурної детермінації найрізноманіт­ніших культурних утворень, стиль мислення епохи або її інтелектуальна традиція охоплює своїм впли­вом і політико-правову сферу, ви­значає основи установок правосвідомості, окреслює особливо­сті юридичного мислення, його го­ризонт, форми і стилі його проявів, об’єкти-вації в розмаїтних складових право­вої реаль­ності. Цей вплив інте­лектуальної тради­ції доби може бути дуже знач­ним. А від стилю юридичного мислення, як стве­рджують сучасні західні дослідники, залежить без­по­се­редньо специфіка, стиль правової сис­теми [26].

В українській правничій науці поки що ін­те­рес до цієї проблематики невеликий. Окремі ас­пекти цієї проблеми висвітлені та­кими нау­ко­вцями, як: М. Козюбра, А. Коз­ловський, О. Бан­дура, Л. Петрова, С. Шевчук та ін. [27; 11; 7]. Недостатня розробленість цієї теми в науковій літературі й зумовила вибір теми даної статті.

Стара, довготривала інтелектуальна тра­диція, усталені, з кількавіковою історією способи мис­лення можуть так сильно впли­вати на юридичне мислення і правову реаль­ність через нього зага­лом, що вони можуть стати майже нечутливими до змін реального життя. Слушно з цього при­воду пише україн­ський правник В. М. Селіванов, наголошу­ючи, що старі взірці мислення, засто­сування принципу “права сили”, забезпечення існую­чого юридичного культурного природного процесу “відтворення традиційних методів та форм та народження нових способів автори­тар­ного прав­ління” ведуть суспільство в кін­цевому підсумку до “демократичного без­прав’я” [24, с. 81-82].

Сучасний світ змінюється під впливом стилю мислення, інтелектуальної традиції, яка багато в чому відрізняється від попере­дньої модерної, основною домінантою якої є класичний раціона­лізм з його тяжінням до фундаментальності, ку­мулятивності, прагнен­ням до моноістини, моно­критерію її, мономето­дологізму, аналітичністю, логіко-раціональ-ним обґрунтуванням, загалом “науковіруван­ням” (Лук’янець В., Соболь О.), заперечен­ням ціннісної парадигми тощо.

Постмодерна інтелектуальна традиція уже в основному склалася, і можна стверджувати, що вона не сприймає ніяких типів “духовного моно­полізму”, “монізму”, “центризму” тощо. Пост­модерний розум звільняє себе від прете­нзій на тотальне панування, він антитоталіта­рний, він не шукає єдності та уніфікації в со­ціальній дійсно­сті, він – за розмаїття альтер­натив і тенденцій, плюралізм, він прагне ствердити та захистити унікально-неповторне одиничне, окремішне. Ло­гоцентр постмоде­рну складають такі поняття та категорії як: людина, творчість, свобода, справе­дливість, краса, право, множинність, унікаль­ність тощо на відміну від логоцентру модерної інтелек­туа­льної традиції, що складається з таких по­нять і категорій як: Розум, Логос, Наука, Іс­тина, Сис­тема, ціль, єдине, влада, закон, дер­жава.

Постмодерний стиль мислення відобрази­вся в сучасній економіці, що має дуже вира­зну персо­налістичну окресленість (малий та середній біз­нес), в різних персоналістичних сучасних релі­гіях (наприклад, реформоване християнство за­хідної парадигми), в філосо­фії (екзистенціа­лізм, персоналістична філо­софія, герменевтика тощо), в соціально-полі­тичній сфері (стверджен­ня де­мократичних, соціально орієнтованих, лібе­раль­них держав та громадянського суспільс­тва з його персо­налістичними цінностями тощо).

Правова культура європейського Заходу та­кож вбирає в себе основні домінанти пост­модер­ного стилю мислення. Інакше і бути не може, бо ж право в усіх формах його буття є складовою культури, культурним феноме­ном, який відчуває на собі усі більш-менш значні впливи, зміни, що у ній відбуваються [29]. Німецький філософ права А. Кауфманн пи­сав: “Ідея права є ідеєю персонально окрес­леної людини – або ж взагалі нічим... В кін­цевому підсумку, пізнання людей /.../ є рівно­значним пізнанню права” [8, с. 442]. Людина постійно змінюється, а з нею і право.

В сучасному західному суспільстві на ос­нові постмодерного стилю мислення форму­ється постмодерна правова реальність. Вона ґрунту­ється на ідеї ключової ролі суб’єкта в пізнанні та діяльності як свідомого, цілесп­рямованого носія особистісних неявних ког­нітивних передумов, які першопочатково со­ціально, історично, куль­турно обумовлені, герменевтичне розкриття яких забезпечує адекватність отримуваного знання. Поскільки будь-яка правова теорія залежить від особис­тості вченого, тому закони наукового ми­с­лення часто не співпадають із законами ло­гіки, а метод науки є складним проявом осо­бистості науковця. Сучасна правнича науки все більше і більше пронизується принципом суб’єктивнос-ті. Суб’єктивними можуть бути не лише окремі ідеї вчених, але й цілі сис­теми знань, метасис­теми. Отже, сучасна захі­дна юриспруденція, бу­дучи пронизана домі­нантою суб’єктивності, ствер­джує принцип плюралізму в поглядах на істину, методи її досягнення, крите­рії її тощо. Якщо на­уко­вець-юрист мовить своїй аудиторії правду, то не треба сприймати її за уні­версальну – пост­мо­дерна раціональність не пре­тендує на мо­ноіс­тину. Навпаки, вона орієнтує на ідею, що право є не стільки істинним, скільки істинні­сним [8]. Воно поєднує в собі логічно-ра­ціо­нальний, пси­хологічний, матеріальний, духо­вно-ідеаль­ний, екзистенціально-ірраціональ­ний, соціаль­ний тощо аспекти [17; 8; 3; 25; 13]. Пост­модерна ін­телектуальна традиція, на відміну від модер­ної, яка наполягала на мо­ноістині та моно­методі, схильна цінувати ко­жний підхід, кожний інтеле­ктуальний напря­мок, бо вони дозволяють поба­чити правову реальність багатопланово, як цілі­сне, скла­дне, динамічне утворення, що є не­від’ємною складовою світу людини. Постмодер­ний стиль мислення зумовлює використання принципу доповнюваності і в правовому знанні – т. з. інтегративна юриспруденція є відображен­ням цієї мислительної установки.

Орієнтація на принцип плюралістичності, звернення до поліметодологізму – характерна риса постмодерного правового мислення [4, с. 15]. Думається, що в сучасній юриспруде­нції використання фіксованих методів пі­знання є ці­лком виправданим, але недостат­нім – правова реальність набула нових харак­теристик, тради­ційні, наприклад, норма – розмиваються стають плинними [19, с. 41]. По­єднання, взаємодопов­нюваність класично-раці­ональної, некласичної та посткласичної мето­дології, буде, мабуть, найефективнішим спосо­бом дослідження сучас­ного правового розвит­ку. Методологія логіки життя вияви­лася нині значно продуктивнішою від логіки методу.

Апеляція постмодерного мислення до прин­ципу плюралістичності в корені змінює погляд на проблему розуміння права, струк­туру, витоки його, функції, судочинство, за­галом правозасто­сування. В сучасній зарубі­жній літературі все більше звучить ідея деце­нтралізованої демокра­тії, в умовах якої дер­жава, оцінюючи свою нор­мотворчу роль, ба­чить її в зближенні позицій, суспільному об­говоренні чи вільних перегово­рах, – тобто узаконює правову систему, що вста­новлю­ється самими сторонами. Для того, щоб бути адекватним соціальній реальності, право, в якійсь своїй частині повинно породжува­тися са­мими сторонами, – підкреслює фран­цузький на­уковець А. Гарапон [1, с. 282]. Так, пише він, стає очевидним, що, крім дер­жави, яка раніше утримувала монополію на нормотворчу діяль­ність, розвиваються інші джерела права: ринки, професійні спілки, сім’я тощо. А. Гарапон під­креслює, що зміст норми “не варто шукати бі­льше в області со­ціальної поведінки: стандарти­зованої чи під­даної фантазії кожного – зміст но­рми висту­пає предметом визначення в кожному конк­ретному випадку” [1, с. 283].

Наприклад, ст. 372-1 Цивільного кодексу Франції передбачає, що “якщо батьки і матері не могли домовитися про те, чого вимагають інте­реси дитини, тоді практика, якої вони притриму­валися в подібних ситуаціях, може служити їм нормою”. В цьому випадку сім’я наділяється по­вноваженнями бути “автором” свого власного права. Суддя не робить ви­сновків, ґрунтуючись на якійсь моделі або експертній стороні стосовно інтересів ди­тини. Він зробить це, вислухавши сторони. Норма не має більше позитивного змі­сту, зате процедура стає видом сприйняття реа­льності, єдиним способом застосування загаль­них цінностей, таких як рівність чи пропорційне представництво в конкретних ситуаціях [1].

Суддя, що знаходиться в сфері перети­нання багатьох світів, покликаний грати го­ловну роль в цьому позбавленому локалізації пошукові сми­слу. Єдність права не прине­сено в жертву оста­точно, але його не шука­ють більше на глобаль­ному рівні, на рівні державної юридичної пози­тивної системи. Смисл шукають казуістичним способом, свій – для кожного визначеного випа­дку, тобто в децентралізованому просторі. Внут­рішня ці­лісність і логічність продовжують бути ме­тою, але тепер не даються одразу. Децентралі­зація права вказує на занепад тра­дицій єдино­го автора нормативного порядку. Як бачимо, в цих умовах незрівнянно зростає роль судді і судо­чинства. Континентальна правова сис­тема пере­стає бути “закритою”, вона відкри­вається, впус­каючи прецедент, апелюючи до живого права. В цих умовах розширюється “набір” критеріїв іс­тини, їх об’єктивність до­повнюється суб’єктивними моментами.

Західноєвропейське континентальне право в умовах постмодерну все більше наближа­ється до людини, стає невід'ємним елементом її інди­віду­ального буття, набирає рис персо­налістично­сті. Про це свідчать філософсько-правові конце­пції та вчення, що з’явилися в Західній Європі про­довж ХХ ст.: феномено­логічна філософія права, екзистенціальна, правнича герменевтика, різні концепції від­родженого природного права. Всі вони, як правило, прагнуть захистити уніка­льно-непо­вторне особистісне “Я” від дегумані­зова­ного позитивістсько-легістського праворозу­міння і такої ж практики.

За останнє десятиліття українські юристи мали змогу познайомитися з фундаменталь­ними роботами таких західних науковців як: Р. Дво­ркін, Л. Фуллер, Т. Оноре, Дж. Роулз, Ф. Гайєк, Дж. Ллойд та ін., в яких обґрунто­вується ідея ціннісного виміру в праві, ствер­джується прин­цип нерозривного зв’язку права і моралі в сучас­ному суспільному роз­витку. Л. Фуллер, напри­клад, стурбовано пише про те, що “ще не було часів, які могли б ясніше виявити безглуздість погляду, ні­бито право лише віддзеркалює факт узаконе­ної суспільної влади”. Так само не було ще часів, коли “небезпечність серйозного сприй­няття цього погляду була більшою”, ніж нині [25, с. 149]. Р. Дворкін, критикуючи позицію “твердого” позитивізму, наголошує, що в ни­ніш­ніх умовах “... правознавству ще дове­деться ви­будовувати містки між юридичною та мораль­ною теоріями” [3, с. 35]. Прикме­тно, що про це говорить послідовник Х. Ха­рта, неопо­зитивіст.

Нинішнє право покликане бути гуманістич­ним. Незрівнянно змінилася лю­дина ери комп’ютерної культури, інформа­ційного суспі­льства – вона вимагає шани до себе як автоном­ної істоти, здатної до самови­значення, а тому “кожний від­ступ від прин­ципів внутрішньої мо­ралі права є зневагою гідності людини як відпо­відальної особи”, – слушно акцентує Л. Фуллер [25, с. 154].

В постмодерному юридичному мисленні від­чувається глибокий антропологічний по­ворот, розуміння невід’ємності права від людської са­мості, його взаємозв’язку з усім розмаїттям люд­ської життєдіяльності. З огляду на це, критично-примусова функція права від­ходить на задній план, “сила /.../ пе­рестала яв­ляти собою особливо важливий складовий еле­мент права”, – підкрес­лює Д. Ллойд [14, с. 49].

Сьогодні в плані реформування національ­ної правової системи зроблено немало, але ще треба вирішити чимало проблем, – спра­ведливо зазна­чають такі українські дослід­ники, як Н. М. Оні­щенко, В. Опришко, Л. А. Луць, В. Шаповал, М. Козюбра, А. Заєць, П. Рабіно­вич, Ю. Шемшу­че­нко, Ю. Оборотов, О. Ющик та ін. [20; 31; 16]. На передній план виходить такий аспект цієї проблеми як пере­орієнтація правової науки на соціальну цін­ність правової системи, забезпе­чення соціа­льної справедливо­сті, свободи і пра­вової рів­ності громадян.

Нова модель правової системи України має ґрунтуватися на найновіших досягненнях світо­вої та вітчизняної не лише правової ду­мки, а й всієї людинознавчої науки, на “всій сукупності знань” про людину і суспільство, як писав росій­ський правознавець С. Муром­цев [18, с. 31].

Нині в Україні реформа правової системи “пробуксовує”, надовго затягнулася в часі, тим самим пригальмувавши поступ українсь­кого су­спільства в напрямі демократичних перетворень. Це пов’язано з прорахунками у визначенні зага­льної стратегії розвитку України, невизначені­стю соціальної складо­вої реформ, неефективні­стю економічної по­літики, гальмуванням адміні­стративної рефо­рми, складнощами політичної реформи тощо. Але є ще чинники й іншого плану. Реформа­ційні процеси у сфері права ви­магають нау­кової розробки “відповідних орієн­тирів, нау­кових понять та категорій, парадигм та кон­цепцій”, що відображали б адекватно реалії життя, – підкреслює Н. М. Оніщенко. – “Не усві­домлена сьогодні актуальність теоретич­ного осмислення впливу соціокультурного чинника на становлення правової системи і зворотного впливу правової системи на соці­окультурну сферу” [20]. Справді, українські правознавці проявили поки що мінімальну увагу до цього аспекту проблеми, помітних фу­ндаментальних досліджень в цьому плані, на жаль, немає, за ви­нятком одного-двох [29; 24].

Українська правова реальність тісно пов’я-зана з культурним чинником суспіль­ного роз­витку, із загальним рівнем розвитку культури суспільс­тва, певною культурою по­ведінки його громадян як суб’єктів права, шкалою цінностей суспільс­тва, культурою діяльності законодавця, судочин­ства, культу­рою мис­лення кожного пе­ресічного суб’єкта права і всіх тих, хто творить закони і застосовує їх. “Норми права можуть зміню­ва­тися від розчерку пера законодавця, – пи­сали Д. Рене та К. Жоф­фре-Спінозі. – Але в них немало таких елемен­тів, які не можуть бути довільно змі­нені, поскі­льки вони найті­сніше пов’язані з нашою цивілі­зацією, з на­шим спосо­бом думання” [23].

Україна заявила про свій європейський ви­бір, взяла курс на ринкові відносини. Правова сис­тема Ради Європи ґрунтована на постмоде­рній інтелектуальній традиції, яка ввібрала в себе такі риси як: верховенство права, принцип антропо­центризму плюраліс­тичного підходу (плюраліс­тичної демократії, плюралізму мето­дологічного, плюралістич­ності істини в праві, плюралістич­ності дже­рел права, плюралізм в правотворчості тощо), принцип інтер­суб’єктивності (“я” – ін­ший), домінування при­ватноправового над пуб­лі­чно-пра-вовим, домі­нанти особистісно-цінніс­ного підходу до права, логоцентр з такими по­няттями та категоріями як: людина-особис­тість, творчість, свобода, право, справедли­вість, краса, добро, благо, іс­тина, плюралізм, унікаль­ність, ідею не­від’ємності моралі від права тощо.

Візьмемо для прикладу проблему захисту прав людини. Україна ратифікувала Європей­ську Конвенцію про захист прав людини та основних свобод 1950 року в 1997 році. Ви­рішення цієї проблеми здебільшого знахо­дить своє втілення в прецедентному праві Європейського Суду з прав людини, ґрунто­ваному на принципі плюралісти­чного під­ходу, властивого постмодерній інтелек­туаль­ній традиції. Україна хоч і підписала Кон­вен­цію, проте її суддя керується у вирішенні про­блем захисту прав людини насамперед пра­во­вою нормою, сформульованою сувере­ном, тобто законодавцем – в ній міститься право.

Наше національне законодавство, ґрунто­ване на домінанті моноджерела права, не вважає пре­цедент формою права. Хоча норми нашої Кон­ституції мають пряму дію і най­вищу юридичну силу, українські судді, як правило, вирішуючи справу, роблять це на підставі “конкретизую­чого” закону, а не пря­мої дії норм Конституції – принцип верхо­венства права, верховенства лю­дини над дер­жавою та й просто антропоцейтри­чний підхід поки що в нашій правовій реально­сті не при­жилися. На жаль, як зазначає С. Шев­чук, наша юридична наука залишена нам у спа­д­щину з радянських часів, розглядає юридичну природу прав людини виключно з позитивіст­сь­ких пози­цій [28, с. 14], а отже, ґрунтована на модерній ін­телектуальній традиції. Пра­вова реа­льність України, як зазначалося, до­нині прони­зана домі­нантою вищості закону від права. Пра­вова сис­тема Європейського Союзу ґрунтована на ідеї цілком протилеж­ній. Старій ліберальній ідеї про захист прав людини на підставі закону прихо­дить на зміну експериментальна ідея про необ­хід­ність захисту прав людини від закону [28, с. 519], але на підставі конституційних або кон­вен­ційних норм про права людини.

Українська правова реальність не визнає, на жаль, принципу природних прав людини, а, отже, невідчужуваних прав – прав, які не нада­ються дер­жавою, а мають витоки поза держа­вою. Доміна­нта моноджерела права, тобто но­рми, “автором” якої є держава, до­нині пронизує українську пра­вову реальність, а тому в про­блемі реалізації прав людини в Україні і захисту їх безпосеред­ньо в суді є чимало складнощів.

Правова реальність Європейського Союзу ґрунтована на домінанті унікально-особистіс­ного над державою, українська правова реаль­ність, на жаль, за невеликим винятком, реалізо­вується на домінанті загального, гру­пового інте­ресу або дер­жави над окреміш­ним, особистісно-унікальним.

Поскільки основоположні принципи, на яких ґрунтована правова реальність України виво­дяться з правової доктрини, стає зрозу­мілим, яка велика відповідальність за вихід із нинішньої кризи лежить на юридичній науці. Але вона та­кож зазнає нині серйозної мето­дологічної кризи, зумовленої комплексом причин, в т. ч. і теоре­тико-гносеологічного плану: нерозробленістю цієї проблеми у віт­чизняному правознавстві, від­сутністю аналізу в цьому напрямі зарубіжного досвіду, теорії і практики демократичного розви­тку, право­вий фетишизм, сліпа віра у всесиль­ність за­кону як науковців-юристів, так і носіїв влади, не­здатність подолати його на тлі зростаю­чого правового нігілізму. Хоча уже всередині 90-их років у вітчизняному науковому юридич­ному співтоваристві визріла думка, що соціа­льна цін­ність та ефективність здобутків пра­вознавства визначається його методологіч­ною обґрунтова­ністю [21, с. 19].

Чимало сучасних відомих українських прав­ників акцентують на необхідності плю­ралістич­ного підходу до проблеми методу в юридичній науці [9; 12]. П. М. Рабінович слушно зазначає, що “роздержавлення” мето­дології в юридичній науці, безсумнівно, плі­дний процес, який демок­ратизує юридичну думку, “пошуки істини, виві­льняє, стимулює дослідницьку енергію, дозволяє більш повно і всебічно осягнути предмет дослі­дження” [22, с. 24]. Справедливо наголошує на ідеї необхідності нового правового світогляду і нового, тобто адекватного нинішній ситуа­ції як в Україні, так і поза її межами, право­вого мис­лення В. М. Селіванов [24, с. 391]. Носіями його мають стати і пересічний гро­мадянин, і посадова особа. Його треба вироб­ляти, – ним треба прак­тично оволодіти через систему освітньої юриди­чної підготовки. Принцип плюралізації має бути застосований як до різноманітних правових про­блем, так і до способів їх розв’язання. Суспільс­тву треба здійснити перехід від тоталітарного пра­во­вого мислення, може навіть від “допра­во­вого” мислення і свідомості тоталітарного суспі­льства до демократичного, плюралісти­чного, правового мис­лення ринкового суспі­льства [24, с. 428-433].

Якщо зважати на те, що методологія право­знавства – це основа створення і вико­ристання наукового апарату, за допомогою якого пізна­ються і пояснюються закономір­ності виникнення і розвитку права як соціо­культурного явища, то нескладно зрозуміти актуальність трансформа­цій методології пра­вознавства від монометодо­логії до полімето­дологізму. Українським право­знавцям, що користуються в основному класич­ною (моде­рною) методологією, ґрунтованою на раціо­нальному та об’єктивістському підходах, на­лежить пережити доволі складну духовну ево­люцію, бо західна (європейська) методо­логія че­рез некласичну форму, тобто ґрунто­вану на принципах свободи вибору та суб’єктивності, трансформувалася, як вище зазначалося, в пост­модерну, посткласичну, ґрунтовану на принци­пах визнання нераціо­на­льного (ірраціонального) в праві, плюралі­зму та інтерсуб'єктивності (“я” – “інший”) [4, с. 15].

Методологія правознавства поряд з аналі­зом юридичного знання і безпосереднього процесу пізнання правової дійсності має по­ширюватися також і на онтологічну пробле­матику, пов’язану з уявленнями про правову реальність, які вихо­дять за межі юридичної науки і вимагає для по­яснення методів філо­софії, етики, тощо.

Сучасні українські правознавці наголошу­ють на необхідності особистісно-ціннісного підходу до аналізу правової реальності [10] – це шлях до заперечення абсолютизації прин­ципів об’єктив-ності і раціоналізму в пізнанні права і визнання принципу суб’єктивності та нераціона­льного, тобто можна стверджувати, що відбува­ється по­ступова адаптація елемен­тів постмодер­ної інтелек­туальної традиції до вітчизняного правознавства.

Звичайно, еволюція правознавства, як і будь-якої іншої галузі знання, повинна відбу­ватися поступово, без впадань у крайнощі. Трансфор­мація модерної інтелектуальної традиції в пост­модерну вимагає зваженого підходу. Не мож­на відразу заперечувати всю методологію мо­дерну, мудріше, мабуть, буде вдатися до поєд­нання та взаємодоповнення обох традицій.

Інтелектуальна традиція є чинником, який сприяє запобіганню відриву правової реаль­ності від соціальної дійсності. Щоб запобігти цьому відриву, право має бути пізнавальним і пізнава­ним, воно має пізнавати само і має бути пізнаним [8]. Правова система України стала на шлях ре­формування. Цей процес об’єктивний, необхід­ний. Трансформація його в русло постмодерної інтелектуальної традиції через підвищену гносе­ологічно-інте­лекуальну напругу і юридичної еліти, і пере­січних гро­мадян прискорить адапта­цію України до єв­ропейських міждержавних пра­вових систем (Ради Європи, Європейського Союзу), виходу її на якісно вищий рівень розви­тку.

Підсумовуючи сказане вище, можемо кон­ста­тувати наступне:

1. Правова реальність, будучи невід’ємною складовою культури, відчуває на собі всі її впливи. Інтелектуальна традиція епохи або, що те ж саме, стиль мислення епохи вплива­ють на правовий розвиток безпосередньо, а право дуже чутливо реагує на ці впливи;

2. Правова реальність континентальної сис­теми формується під впливом основних домінант постмодерної інтелектуальної тра­диції, яка апе­лює до принципу плюралізму в питаннях розу­міння права, істини в праві, ме­тодології права, витоків права, трактування функцій його, а та­кож в правозастосуванні. Постмодерне правове мислення характеризу­ється антропологічним підходом до права, звер­танням до ціннісно-осо­бистісного виміру тощо.

3. Під впливом постмодерної інтелектуа­ль­ної традиції континентальна правова сис­тема втра­чає характер “замкненої”, “відкри­вається”, впус­каючи живе право. Це свідчить одночасно про зближення правових систем в умовах інтег­рацій­них процесів в сучасній Єв­ропі.

4. У права є тільки одна мета – людина-осо­бистість, її життя, свободи, приватний ін­терес, її доля, безпека, творчість тощо. Попри всі про­блеми, якими супроводжується поча­ток рефор­мування правової реальності Укра­їни, є споді­вання, що вищезгадана мета права стане і метою правового реформування в українському суспі­льстві. Змінюється світ, змінюється епохи, у ко­жній з яких свій дух. Його вбирає в себе інтелек­туальна традиція, щоб втілити потім у різні фо­рми реальності, в т. ч. і правовій. Україна стоїть на початку но­вої епохи, найважливішою озна­кою якої є інша людина, порівняно з традиціона­ліст­сько-соціалістичною українською людиною, і їй не­обхідна буде адекватна її духу і мис­ленню пра­вова система. Буде жаль, якщо че­рез якусь ви­падковість ця необхідність не здійсниться.

Звичайно, в межах однієї статті висвітлити повно і ґрунтовно підняту проблему доволі скла­дно. Ми розпочали її дослідження, усві­домлю­ючи, наскільки вона є багатоаспект­ною і склад­ною. Хотілося б щоб вітчизняні науковці заціка­вилися цією проблемою більш предметно, бо її дослідження в умовах Євро­пейського вибору України не є надуманим.

Дата добавления: 2015-05-22