Філософія права: проблеми та підходи. 18 страница

По-друге, засоби захисту забезпечують можливість застосування конкретних видів державного примусу (у випадку державно-юридичної правозахисної діяльності) або ж вчинення певних дій безпосередньо суб’єктом, право якого порушується (у разі недержавної правозахисної діяльності), для відвернення або недопущення порушення цього права, тобто для здійснення його захисту. Ці юридичні засоби начеби відповідають на запитання, щό саме застосовано, використано в якості захисту (чи то компенсація матеріальної шкоди, чи то визнання недійсним рішення органу державної влади, або ж застосування оперативної санкції в рамках відповідних правомочностей суб’єкта). Дану групу засобів можна вважати засобами матеріально-правового характеру. Не важко помітити, що саме до цієї частини засобів захисту належать і ті юридичні явища, які в літературі найчастіше називаються матеріальними способами захисту цивільних прав[562] і які деякі автори все ж таки позначають терміном „засіб”[563]. Зрозуміло, що такого роду засоби торкаються не лише цивільних, а й на інших прав.

Нарешті, по-третє, засоби захисту регламентують процедуру здійснення захисту права людини. Вони, будучи за своєю суттю приписами процесуального права, визначають порядок начеби „активізації” засобів матеріально-правового характеру. Тому ці засоби захисту відповідають на запитання: як здійснюється захист? Їх слід вважати засобами процесуально-правового характеру.

Резюмуючи, класифікацію засобів захисту за критерієм їх онтологічного статусу можна зобразити у вигляді такої таблиці-схеми.

Юридичні засоби захисту прав людини
засоби сфери правосвідомості	засоби сфери матеріального світу
інтелектуальні засоби-інструменти	інтелектуальні засоби-дії	матеріальні засоби-інструменти	матеріальні засоби-діяння
засоби організаційно-правового характеру	засоби матеріально-правового характеру	засоби процесуально-правового характеру	засоби-документовані дії	засоби-фактичні дії

Запропоновані теоретичні висновки щодо виділення у сфері засобів-інструментів матеріального світу згаданих видів засобів захисту підтверджуються й практикою застосування Судом ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі — Конвенція). У цій статті закріплено вимогу до держав забезпечувати ефективні засоби правового захисту в національному органі в межах внутрішнього правопорядку. Так, вже класичним прецедентним положенням Суду стала його настанова про те, що національні засоби правового захисту мають, по-перше, забезпечувати розгляд скарги про порушення певного права по суті, а по-друге, у разі необхідності передбачати відповідне відшкодування[564]. Розглядаючи справи, Суд нерідко наголошує на відсутності одного із зазначених моментів, що призводить до порушення ст. 13 Конвенції.

Стосовно забезпечення першої вимоги, скажімо, у справі „ Аманн проти Швейцарії” (рішення від 16.02.2000р.) Суд зазначив, що оскільки національний судовий орган мав повноваження приймати рішення за скаргами заявника і він прийняв таке рішення, то порушення ст. 13 Конвенції не було (у випадку ж відсутності такої компетенції право на ефективний засіб правового захисту було б порушено)[565]. У справі „Хан проти Сполученого Королівства” (рішення від 12.05.2000 р.) Суд встановив, що у ситуації заявника національні суди не мали повноважень розглядати по суті його скаргу на те, що втручання органів державної влади у його право на повагу до приватного життя не відповідало закону. Таким чином, держава не забезпечила можливості розглянути скаргу заявника по суті, не кажучи вже про призначення якогось відшкодування[566]. Як бачимо, у цих випадках наголошується, передовсім, на юридичних засобах захисту організаційно-правового характеру.

У справі „Вальсаміс проти Греції” (рішення від 18.12.1996 р.) до дочки заявників адміністрацією школи було вжито дисциплінарний захід у вигляді усунення її від занять. Суд встановив, що у них не було можливості звернутися до національних судових органів з вимогою винести рішення про незаконність цього заходу. Тому заявники не мали в розпорядженні юридичних засобів захисту, які б забезпечили розгляд їхньої скарги по суті[567]. Таким чином, Суд вказав, перш за все, на відсутність засобів захисту організаційно-правового, а також і процесуально-правового характеру, оскільки у національних органів не було достатньої компетенції ухвалити рішення по суті за скаргою заявників, як і не було визначено процесуального порядку звернення до цих органів з такого роду скаргою.

Друга вимога, яка нерозривно пов’язана з першою, передбачає обов’язок держави забезпечити адекватне виправлення, ліквідацію порушення права людини шляхом призначення компенсації чи в інший спосіб, або ж недопущення такого порушення. У цих випадках Суд вже акцентує увагу на засоби захисту матеріально-правового характеру, тобто на тих конкретних заходах державного примусу, які потрібно вжити для ліквідації або недопущення порушення права людини. Наприклад, у справі „Церква Бессарабської Митрополії проти Молдови” (рішення Суду від 13.12.2001 р.) заявники скаржились, зокрема, на відмову державних органів визнати їхню церкву та зареєструвати її. Реєстрація дозволила б церкві отримати статус юридичної особи, що забезпечило б, окрім іншого, й можливість закріпити за нею певні майнові права. Суд встановив, що хоча скарга заявників і розглядалася національними судовими органами, повноважними приймати рішення по суті, однак законодавство держави, яке регулювало цю сферу відносин, не містило положень про можливість застосування таких засобів захисту, на які вказували заявники. Тому національні суди відмовили у захисті, що не відповідало вимогам ст. 13 Конвенції[568].

У справі „Ротару проти Румунії” (рішення Суду від 4.05.2000 р.) заявник стверджував, що зберігання неправдивої інформації про його минуле органами служби безпеки було втручанням у його приватне життя і вимагав знищення цієї інформації та спростування неправдивих відомостей. Національні судові органи, розглядаючи скаргу заявника по суті, відмовили в її задоволенні, оскільки законодавство не містило положень, які б вказували на такий засіб захисту, про який просив заявник: архіви колишньої служби безпеки були передані на зберігання, і вилучення певних відомостей з них не допускалось. Як наслідок, Суд встановив порушення ст. 13 Конвенції[569]. У справі „Кормачова проти Росії” (рішення Суду від 29.04.2004 р.) заявниця скаржилась, зокрема, на відсутність засобів правового захисту від надмірної тривалості судового розгляду її справи. Суд вказав, що у розпорядженні заявниці не було ні засобів, які б дозволили пришвидшити провадження у справі, ні засобів, які б забезпечили адекватну компенсацію за вже вчинене порушення[570]. Отже, ці справи також ілюструють розуміння засобів захисту як засобів-інструментів матеріально-правового характеру.

3. Із запропонованої дефініції поняття державно-юридичного захисту прав людини випливає, що такий захист передбачає можливість застосування будь-якого виду державного примусу. В літературі можна зустріти різні погляди щодо класифікації державного примусу[571], однак на сьогодні не викликає заперечень поділ його, принаймні, на такі види: заходи юридичної відповідальності, заходи відновлення, заходи присікання (припинення), заходи попередження. Наголосимо, що кожна із цих груп заходів державного примусу (тобто не тільки заходи відновлення, які в літературі деколи звуться „заходами захисту” (рос. – „мерами защиты”)) може бути спрямована на забезпечення захисту прав людини[572]. Зокрема, скажімо, такий захід юридичної відповідальності, як компенсація матеріальної шкоди, очевидно, теж виконує правозахисну функцію.

Тому залежно від виду державного примусу, який застосовується в процесі захисту (тобто залежно від конкретної функції у здійсненні правозахисту), усі засоби захисту сфери державно-юридичної правозахисної діяльності поділяються на: а) засоби юридичної відповідальності; б) засоби відновлення; в) засоби присікання (припинення); г) засоби попередження.

Так, Суд уже багаторазово повторював, що відсутність призначення у справі адекватної компенсації за шкоду, заподіяну порушенням права людини, суперечить вимогам ст. 13 Конвенції[573]. Тут, як бачимо, Суд вказує на відсутність засобів відповідальності.

У згаданій нами справі „Ротару проти Румунії” виникла потреба у застосуванні такого засобу захисту, як спростування чи знищення неправдивої інформації. Отже, Суд констатував у цій справі відсутність засобів відновлення.

Що ж до присікальних (припиняючих) засобів захисту наведемо приклад зі справи „Плаксін проти Росії” (рішення Суду від 29.04.2004 р.). Заявник стверджував, що тривалість цивільного провадження у національних судах була надмірною і юридичних засобів захисту від такого порушення його прав, гарантованих ч.1 ст.6 Конвенції, у нього не було. Суд застосував правоположення, згідно з яким у таких ситуаціях національні правові системи повинні, по-перше, передбачати можливість пришвидшити розгляд справи у суді (тобто присікти порушення), а по-друге, призначити компенсацію за вже вчинене порушення (за затримку, що вже відбулася). Отже, у першому випадку йде мова про присікальні (припиняючі) засоби. Те ж саме правоположення відтворене у справах „Мікулич проти Хорватії” (рішення від 7.02.2002 р.), „Кормачова проти Росії” (рішення від 29.01.2004 р.), „Хартман проти Чехії” (рішення від 10.7.2003 р.), „Меріт проти України” (рішення від 30.03.2004 р.) та у багатьох інших.

Ми вже наголошували на тому, що є випадки, коли Суд, інтерпретуючи ст. 13 Конвенції, звертає увагу на попереджувальні юридичні засоби захисту, за допомогою яких порушення права не допускається[574]. Так, у справі „Джабарі проти Туреччини” (рішення від 11.07.2000 р.) заявниця (громадянка Ірану, що втекла з Ірану до Туреччини з метою уникнути покарання за подружню зраду у вигляді закидування камінням) стверджувала, що у разі її депортації до Ірану Туреччина порушить ст. 3 Конвенції, а саме: право людини не бути підданою катуванню. На її думку, у неї не було ефективного засобу правового захисту за законодавством Туреччини для того, аби оспорити рішення про депортацію, а отже, мало місце порушення ст. 13 Конвенції. Оскільки стосовно такої категорії справ, де розглядається питання про забезпечення права не бути підданим катуванню, органи державної влади повинні здійснювати незалежний і глибокий аналіз заяв осіб про можливе порушення цього права, Суд постановив, що судовий механізм перевірки звернення п. Джабарі не відповідав вимогам ст. 13 Конвенції[575]. Аналогічні правоположення формулювались Судом також у рішеннях, ухвалених у справах „Сорінг проти Сполученого Королівства” від 07.07.1989 р., „Вільварджа та інші проти Сполученого Королівства” від 30.10.1991 р., „G.H.H. та інші проти Туреччини” від 11.07.2000 р., „Хілал проти Сполученого Королівства” від 06.03.2001 р. та інших.

Що ж стосується засобів захисту недержавної („самостійної”) правозахисної діяльності, то вони не передбачають безпосереднє застосування державного примусу, оскільки здійснюються суб’єктом самостійно. Такі засоби захисту — залежно від конкретної функції у здійсненні правозахисту — мають в основному присікальний (припиняючий) характер: вони спрямовані на припинення порушення, яке вже, звичайно, розпочалося.

4. Засоби захисту можуть поділятися на певні види й за іншими критеріями. Так, залежно від галузі законодавства можна виділити засоби захисту у сфері цивільного, сімейного, трудового, кримінального, адміністративного права та ін. За суб’єктом використання засоби захисту поділяються на: а) засоби людини (а також юридичної особи) (ними державно-юридична правозахисна діяльність лише ініціюється, однак ще не здійснюється; недержавна („самостійна”) правозахисна діяльність такими засобами ініціюється та здійснюється); б) засоби держави (цими засобами державно-юридична правозахисна діяльність не лише ініціюється, але й здійснюється). За кількістю використання засоби захисту можуть бути одноразові (рішення суду, самозахисні дії) або багаторазові (об’єктивована юридична норма).

Отож засоби захисту становлять одну з трьох означених груп юридичних засобів, за допомогою яких забезпечується функціонування правової держави. Багатогранність явища засобу захисту зумовлює необхідність його класифікації, що, безперечно, сприяє пізнанню даного явища. Знання видових проявів засобів захисту дозволить перенести дискусію в площину адекватного підбору юридичних засобів, необхідних для результативного захисту права людини, що, власне, означає дослідження проблем ефективності засобів захисту. У кінцевому підсумку такі загальнотеоретичні дослідження покликані сприяти удосконаленню концептуально-методологічної основи теорії захисту прав людини.

Навчальне видання

Навчальний посібник для студентів спеціальності „Правознавство”

За загальною редакцією професора П.М. Рабіновича

Переклад “Змісту” посібника англійською мовою – Т.І. Пашук

Коректування – Д.А. Гудима, Т.І. Дудаш

Дата добавления: 2015-05-22