Філософія права: проблеми та підходи. 16 страница

З огляду на це, видається доречним відтворити низку положень загальної теорії цінностей та, спираючись на потребовий підхід, застосувати їх для аксіологічної характеристики такого „легістсько-позитивістського” феномена, як державно-вольове, тобто об’єктивне юридичне, право.

Є й ще одна причина, що спонукає до цього. Під впливом антропологізації праводержавознавства – процесу цілком виправданого й своєчасного – відбувається інтенсивне відродження й поширення „природного” праворозуміння. На цьому фоні у названій науці дещо відійшли в тінь, „поскромнішали” дослідження суто юридичних – державно-нормативних – явищ (більше того: критика останніх іноді набуває „нищівного” характеру). Послабити такий дисбаланс – це друга мета, якій підпорядкована ідея (і назва) пропонованого параграфа.

Потребовий підхід як підґрунтя аксіолого-правових досліджень. Загальносоціальне поняття „соціальна цінність” характеризує ті явища об’єктивної дійсності – як матеріальні, так і ідеальні – (або ж їхні властивості), які здатні задовольнити певні потреби суб’єкта, необхідні, корисні для його існування й розвитку.[511] Це поняття нерідко позначається й терміном „благо”. Етимологія вказаних термінів також підтверджує таке слововживання[512] Справді, якщо предмет відноситься до розряду благ, то якраз через те, що він визнається, оцінюється як корисний, потрібний[513].

Тому видається, що найбільш точною є інтерпретація поняття цінності саме як позитивної значимості об’єкта для задоволення потреб суб’єкта.

Воно,таким чином, розкриває позитивне значення різноманітних явищ для життя й діяльності людини, соціальних спільнот, груп, всього суспільства у цілому. Поза їх потреб немає й цінностей. Зміни у потребах – об’єктивна основа й зміни цінностей. Оскільки цінність визначається як властивостями об’єкта – „носія” цінності, так і потребами суб’єкта, вона, отже, втілює єдність об’єктивного й суб’єктивного, опосередковує специфічний, так званий суб’єктно-об’єктний, зв’язок[514]. Елементами цього зв’язку, стосунку виступають: предмет (об’єкт), який має властивість, здатність задовольняти потреби суб’єкта, і суб’єкт, який потребує цього предмета.

У ролі цінностей можуть виступати: біологічний, психологічний, психофізіологічний стан людини (життя, здоров’я, спокій тощо.); умови суспільного життя (соціальні й природні), за яких відбуваються виникнення, розвиток й задоволення потреб; предмети та засоби задоволення потреб – продукти матеріального і духовного виробництва. Оскільки потреби суб’єкта не завжди їм самим усвідомлюються (або ж усвідомлюються не завжди правильно), предмет може ставати цінністю й незалежно від того, чи осмислений він суб’єктом у цій якості, чи ні. Цінність не перестає бути такою лише від того, що вона не є рефлектованою у свідомісті; вона може бути й прихованою (латентною), У протилежному випадку проблема розпізнавання, знаходження, тлумачення цінностей взагалі не виникала б.

Для того, щоб розмежувати об’єктивно існуючі цінності, з одного боку, та їх відображення у свідомості суб’єкта – з іншого, розрізняють цінність (як об’єктивної значимості об’єкта у задоволенні потреб суб’єкта) і оцінку (як відображення цієї значимості у свідомості суб’єкта, тобто як „цінності свідомості”)[515].

Коли ж йдеться про значимість стосовно потреб, то вона й може бути виявлена на основі так званого потребового підходу, тобто шляхом виявлення історично визначених потреб суб’єктів суспільного життя та встановлення ролі, функції (як потенційної, так і реальної) тих або інших предметів, явищ у задоволенні таких потреб.

З викладених вихідних засад випливають наступні методологічні положення для вивчення цінності об’єктивного.юридичного права.

1. Цінність права можна стисло визначити як його позитивну значимість (роль) у задоволенні потреб суб’єктів. Дане поняття може бути позначено також терміно-сполученням „корисність права”.

Деякі автори визначають цінність права як його здатність задовольняти потреби.[516] Така, в принципі прийнятна, дефініція акцентує, однак, лише можливу цінність права. Якщо ж мати на увазі його справжню цінність, то більш точним видається розуміння її як реальної значимості, як фактично здійснюваної правом функції.

2. У тому сенсі, в якому „право... не має своєї власної історії”[517]., воно не має й своєї абсолютної цінності: остання визначається його конкретною роллю, його дійсним значенням у задоволенні історично визначених, змінюванихпотреб учасників суспільного життя.

Отже, встановлення цінності права потребує з’ясувати, принаймні, два основних питання: по-перше, щó являють собою потреби суб’єкта (індивіда, групи, всього суспільства), котрі задовольняються цим правом; а по-друге, які у права є властивості, завдяки котрим воно здатне такі потреби задовольняти. Ось чому цінність права може бути розкрита передусім у рамках потребового дослідницького підходу. Останній же, слід зазначити, може застосовуватися до тієї частини правової аксіології, яка „... складається як із вчення про ідеали державно-правового будівництва, так і з оцінки тих явищ, що вивчаються, з точки зору цих ідеалів”, котрі розглядаються в якості „відповідних наукових, культурних цінностей”[518]. Адже походження, зміст і призначення таких ідеалів-цінностей можуть бути пояснені, в кінцевому підсумку, тими потребами, задоволенню яких вони покликані сприяти.

Інструментальна цінність права. Вона конкретизується, по-перше, як цінність інструментально-розподільча. У соціально неоднорідному суспільстві об’єктивне юридичне право виступає передусім як державний засіб розподілу, надання основних соціальних благ, тобто воно є начеб їх формальним джерелом. Воно стає, так би мовити, „співучасником” задоволення найважливіших потреб суб’єктів, співорганізатором їх життєзабезпечення. Ясна річ, розподіляє блага не само по собі це право, а його „автор” – держава; але вона здійснює це за допомогою якраз об’єктивного юридичного права.

Рівень розподільчої цінності права обумовлюється, вочевидь, двома факторами: по-перше, змістом й обсягом потреб суб’єкта, а по-друге, конкретними видами та обсягами тих благ, котрі саме через право надаються у розпорядження суб’єкта для задоволення його потреб. Тому встановити цінність права у зазначеному аспекті, а також визначити його місце у загальній системі соціальних засобів задоволення потреб відповідного суб’єкта можливо лише виходячи з того, яка ж частина цих потреб задовольняється благами, які забезпечуються саме таким правом. Операціональними показниками, що дозволяють вимірювати „розмір”(рівень) такої цінності права, отримувати її кількісну характеристику, можуть бути, зокрема, наступні індикатори:

· питома вага тих потреб, що задовольняються тільки за посередництвом права, у складі усіх потреб суб’єкта;

· порівняльна значимість для життєдіяльності суб’єкта тих потреб, котрі поза правом не можуть бути задоволені, і тих, котрі задовольняються поза ним;

· ступінь (рівень) задоволення потреб, яке опосередковується правом.

Вочевидь, такі індикатори самі по собі є позаюридичними, „загальносоціальними”, хоча їх відбір проходить на тлі права, начебто за його участю. Кількісне значення (величина) таких показників може змінюватись передусім унаслідок загальносоціальних змін – через: а) виникнення нових потреб (тобто потреб у нових благах); б) розширення чи звуження сфери прояву вже існуючих потреб (тобто збільшення чи зменшення кола суб’єктів, які мають такі потреби); в) кількісної зміни самої потреби (її збільшення чи зменшення); г) актуалізації відповідної потреби, тобто посилення її нагальності у життєдіяльності суб’єктів та відображення цієї обставини в ієрархії усвідомлених установок суб’єктів.

Будь-які коливання означених показників, які можуть бути викликані вказаними причинами, будуть відображати зміни цінності права в її інструментально-розподільчому аспекті. Але при цьому очевидно, що як підвищення такої цінності права не можна ставити „у заслугу” безпосередньо йому, так й її зменшення не слід ставити йому „у провину”. Якщо об’єктивне юридичне право безпосередньо не виробляє матеріальні і духовні блага, то воно само й не „відповідає” за їх вид і обсяг. Тому у даному аспекті цінність права є його похідною, залежною, вторинною характеристикою. Право „у даному відношенні є цінністю такою самою мірою, якою якість цінності мають і політика, і економіка, і мораль, і духовне життя суспільства у цілому. Тут право – при всій його важливості, багатогранності– нічого принципово нового у загальну „номенклатуру” соціальних цінностей не додає (хоча й суттєво посилює, збагачує їх)”,[519] Воно лише начеби забарвлюється у колір тої цінності, котру розподіляє.

По-друге, і нструментально-позначаюча цінність права [520]полягає у тому, що юридичні норми називають, позначають, вказують ті явища (предмети, дії), які –з позиції держави – призначені задовольняти потреби тих чи інших суб’єктів і тому належать до цінностей. Само ж право виступає тут цінністютому, що задовольняє інформаційно-орієнтаційні потреби особи.

Для відображення цінностей у законодавстві може використовуватися описова (дескриптивна) форма викладу, – це має місце зазвичай у преамбулах законів. Проте основною формою вираження цінностей у праві слугують прескриптивні, деонтичні судження. Так, у вигляді обов’язків фіксуються вчинки, котрі мають цінність для відповідних (управоважених) суб’єктів, для держави. У вигляді ж прав подається опис вчинків, які здатні принести користь носіям цих прав та іншим суб’єктам. Нарешті, у формі заборон вказуються такі вчинки, які несумісні з певними цінностями, тобто такі, що руйнують цінні для відповідних суб’єктів й схвалювальні чи допустимі державою суспільні відносини, а також вчинки, що породжують антисуспільні відносини. У праві зазначаються також й „антицінності”, використання яких заборонено для задоволення навіть соціально прийнятнихпотреб (наприклад, використання при досудовому розслідуванні кримінальної справи насильства, погроз, обману для отримання свідчень). Загальна особливість законодавчого відображення цінностей полягає в його офіційному характері, в обов’язковому для всіх значенні.

Безпосередніми об’єктами такого позначення можуть виступати:

а) предмети (явища, події, дії, відносини), корисність яких є очевидною. Причому вони можуть номінуватись у вельми абстрактній формі. (Щоправда, в окремих випадках правозастосовникуюридично дозволяється дещо переоцінювати, коректувати думку законодавця щодо значимості відповідних вчинків, зафіксованих у законодавстві, і за своєю власною оцінкою виключати їх з кола цінностей, що розподіляються або охороняються правом);

б) сама по собі значимість вчинків (явищ, предметів, подій, відносин) без вказівки їх формально визначених ознак, які можуть бути зафіксовані емпірично. Яскравим прикладом такого позначення можуть слугувати оціночні поняття, що вживаються у законодавстві (скажімо, поняття поважних причин, відповідності інтересам дітей, тяжких наслідків). Вони характеризують значимість (особистісну, групову, загальносоціальну) таких вчинків, формально визначені ознаки яких у нормативних актах взагалі не описуються.

Об’єктивна необхідність вдаватися у законодавстві до таких понять обумовлюється тим, що у багатьох випадках ті дії, які є однаковими за їхніми формально визначеними, емпірично фіксованими зовнішніми ознаками, набувають, проте, неоднакової соціальної значимості та й навпаки: дії, різні за формальними ознаками, можуть мати однакову соціальну значимість. Оскільки встановлена у нормах права юридична значимість фактів втілює реакцію держави передусім на їх соціальну значимість, то в наведених випадках використання оціночних понять у нормативно-правових актах стає неминучим. З огляду на це, навряд чи буде перебільшенням висновок про те, що використання оціночних понять в юридичному регулюванні – це специфічна державно-правова закономірність. Звичайно, у різних видах суспільних відносин, у різних галузях права сфера дії даної закономірності не є однаковою.

Коли правозастосовнику потрібно звернутись до оціночного поняття для вирішення справи, він повинен встановити, які реальні факти у досліджуваній ситуації справді мають (чи мали) саме ту соціальну значимість, яка зафіксована у такому понятті і з якою, отже, законодавець пов’язує відповідні юридичні наслідки.

Правозастосовник у даному випадку начеби продовжує й доводить до кінця розпочате законодавцем виявлення цінностей (або ж, навпаки, антицінностей), яким надається юридичне значення;

в) нарешті, одночасно й значимість, і ті відповідні за формальними показниками дії, які таку значимість мають, які її начеби „породжують”. Саме таким шляхом ціннісне (аксіологічне) відображення у законодавстві соціальних реалій забезпечується найповніше.

Завдяки своїй інструментально-позначальній цінності об’єктивне юридичне право використовується як надійний орієнтир у сфері задоволення потреб: „...якісь функції світлофору чи дорожнього знаку, якщо така аналогія доречна, воно виконує на шляху спрямування думки суб’єкта до відповідних цілей та засобів їх досягнення”[521].

По-третє, інструментально-співвимірна цінність права. Відомо, що значимість вчинків, предметів, явищ не є однаковою для кожного суб’єкта і що вона, крім того, змінюється у соціальному часі та соціальному просторі. „ Отже, сама ціннісна предметність об’єктивно ієрархізована, і ця ієрархія є обов’язковою для відповідного способу існування суспільного суб’єкта”[522]. Їй має відповідати, ясна річ, і суб’єктивна ієрархія цінностей (оцінок). У соціально неоднорідному суспільстві одним із засобів формування останньої якраз і слугує право. Воно відбудовує таку ієрархію відповідно передусім до потреб, інтересів домінуючої частини суспільства. Як відзначила А. Поезна у статті „До питання про співвідношення систем цінностей і системи правових норм”, при створенні ієрархії цінностей, котрі являють собою вихідний пункт для правотворчості та які охороняються правопорядком, вирішальним фактором стає співвідношення різних соціальних сил у суспільстві”.[523]

Юридичні норми, що закріплені у системі державних нормативно-правових актів, відображають субординацію різних цінностей, фіксують розрізнення щодо їх рівня, характеризують їх, так би мовити, нерівноцінність – так, як це уявляє собі у першу чергу та частина суспільства, яка „володіє” державою. Завдяки цьому такі норми використовуються задля ранжування, співвимірювання цінностей, яке набуває істотного значення для вибору й прийняття рішень у процесі управління (самоуправління) людською поведінкою.

Така роль об’єктивного юридичного права набуває підвищеної значимості тому, що воно формалізує відповідну ієрархію цінностей та забезпечує її всезагальну обов’язковість.

Інструментально-співвимірна функція права зазвичай реалізується за посередництва таких техніко-юридичних засобів:

А. Розташування опису праворозподілюваних (і правоохоронюваних) цінностей – відповідно до їх порівняльної значимості – у нормативно-правових актах різної юридичної сили. У такий спосіб суб’єктивна (встановлена державою) ієрархія нормативно-правових актів покликана і здатна відображати, більш чи менш точно, об’єктивну ієрархію цінностей.

Б. Відповідна субординація існує, як відомо, й між різними галузями права. Тому порівняльна значимість праворозподілюваних чи правоохоронюваних цінностей може відображатися також шляхом закріплення їх у нормах різної галузевої приналежності.

В. Розподіл, розміщення легального опису цінностей у різних підрозділах (розділах, главах, статтях) одного закону. Послідовність останніх своєрідно відображає порівняльну значимість відповідних цінностей (зазвичай, від більшої до меншої). У ряді випадків шляхом переміщення опису праворозподілюваних (правоохоронюваних) об’єктів з одного розділу законодавчого акта до іншого офіційно фіксується зміна їх порівняльної значимості.

Г. Включення у нормативно-правовий акт вказівки на черговість чи перевагу у виборі тих або інших цінностей у відповідній ситуації, зокрема у разі їх „конфлікту”, коли правотворчий орган „мусить віддавати перевагу відповідним інтересам і цінностям чи захищати одні інтереси та цінності, завдаючи шкоди іншим”[524]

Д. Законодавче закріплення заборони, безумовної неприпустимості зазіхання на певні цінності, які у даній системі суспільних відносин визнаються абсолютними (наприклад, честь і гідність людини, відповідний державний і суспільний лад, громадська безпека). Інші ж блага, яким, з точки зору законодавця, в якихось ситуаціях, зокрема при захисті цінностей абсолютних, може бути завдана та чи інша шкода, є – у порівнянні з першими – цінностями відносними (скажімо, майно).

Е. Встановлення у законодавстві різноманітних за видом (змістом) і розміром (кількістю) заохочень відповідно до рівня цінності дій суб’єкта. Прикладом може бути система державних нагород, „градуйована” стосовно того чи іншого ступеня соціальної корисності певного різновиду вчинків, а також особи, котра їх вчинила.

Є. Законодавче ранжування видів та розмірів санкцій за правопорушення залежно від ступеня цінності об’єкта посягання. Чим більшу цінність має об’єкт, якому завдано шкоду, внаслідок неправомірного вчинку, тим більш сувора санкція передбачається за скоєння останнього. Таким чином, ієрархія санкцій (якщо вона правильна, обґрунтована), будучи начеби прямо пропорційною ступеню корисності правоохоронюваних цінностей, виступає своєрідним відображенням їх власної ієрархії. Крім того, офіційне градуюваннясамих заходів юридичної відповідальності за ступенем їх тяжкості характеризує порівняльну значимість тих цінностей, що їх держава позбавляє правопорушника залежно від тяжкості правопорушення.

По-четверте, інструментально-охоронювальна (захисна) цінність об’єктивного юридичного права полягає у тому, що воно регламентує дії з охорони, захисту цінностей, а у разі їх пошкодження, знищення встановлює порядок їх „ремонту”, відновлення. Тому будь-яке порушення юридичної норми саме „завдяки цінності, яка нею охороняється, діє на суспільство безпосередньо і дуже відчутно”[525]. І, до речі, особливості в юридичному нормуванні процедури захисту різних цінностей також є своєрідним відображенням їх нерівнозначності, ієрархічності. Отож дана функція права щільно примикає до попередньої.

Нарешті, по-п’яте, інструментально-пізнавальна цінність права. Будь-яка соціальна норма імпліцитно втілює узагальнену оцінку, відображення цінності тих відносин, регулювання яких вона здійснює. Завдяки цьому така норма здатна виступати засобом „розшифровки” значимості фактів, на які вона розрахована, до яких вона має застосовуватись. Як зазначалось, правова норма фіксує, в тій чи іншій формі, державну оцінку (відображення) об’єктивної значимості явищ, предметів задля задоволення потреб суб’єктів. Тому здійснювана через таку норму юридична кваліфікація фактів завжди являє собою – за її гносеологічною природою – пізнання їх соціальної сутності. Остання ж якраз і є ніщо інше, як роль, значимість таких фактів у задоволенні потреб.

Отже, виконуючи усі зазначені вище функції, об’єктивне юридичне право якраз і виступає вельми важливою інструментальною цінністю чи то для окремої людини, чи то для певної (здебільшого домінуючої) частини суспільства, чи то для всіх учасників суспільного життя. І тут дуже важливо підкреслити обставину, на яку, між іншим, у свій час звернули увагу румунські фахівці І.Ш. Горганеану і А.К. Олару у статті „До питання про аксіологічну перспективу у вивченні юридичних явищ”: після того (і внаслідок того), як соціальна цінність отримує юридичне закріплення, спирається на підтримку права, вона „змінює своє місце у першопочатковій системі цінностей”[526]. Інакше кажучи, правове обслуговування тих чи інших благ спричиняє зміну (частіше за все у напрямку підвищення) рівня їх цінності. Й у цьому „побічному продукті” функціонування права також можна вбачати його своєрідну, так би мовити, інструментально-коректуючуцінність.

Рівень виконання об’єктивним юридичним правом вказаних функцій залежить від низки обставин. Серед них вирішальну роль відіграє його соціальна сутність: саме зацікавленістю домінуючої частини суспільства, чию волю виражає здебільшого таке право (а подекуди й зацікавленістю усього суспільства), у відповідних цінностях обумовлюється те, яким чином держава застосовує своє право в якості інструмента (засоба) розподілу та захисту останніх. Вельми важливою є роль права й у здійсненні загальносоціальних завдань, однак і вона здійснюється правом також під контролем інтересів домінуючої частини суспільства – виконується у тому обсязі й у тій формі, які ними коректуються.

Якість виконання правом інструментально-ціннісних функцій значною мірою залежить від повноти й точності пізнання, по-перше, потреб особи, домінуючої частини суспільства та інших суб’єктів, а врешті-решт – й усього суспільства і, по-друге, ролі права у задоволенні тих потреб, котрим держава надає юридичного значення. Йдеться, таким чином, про гносеологічну передумову інструментальної цінності права.

У зв’язку з цим ще раз підкреслимо, що пізнання цінностей тих явищ, відображувати, ранжувати, розподіляти, захищати які має держава за допомогою об’єктивного юридичного права, є пізнання його соціальної сутності. Остання ж, відповідно до природи будь-якого соціального, є ніщо інше, як значимість (роль, функція) явищ у суспільній практиці – передусім у задоволенні потреб суб’єктів. Суспільне буття речей, дій й подій – це їх загально-функціональне, тобто ціннісне, буття, це їх суспільне функціонування. Інакше кажучи, соціальна значимість – це, власне, і є соціальна сутність. Тому аксіологічне вивчення явищ не може не бути сутнісним; і навпаки: пізнання соціальної сутності явища – це завжди його оцінювання, котре резюмується у характеристиці його цінності, в його оцінці.

Таке розуміння оцінювання й оцінок дає підставу повною мірою застосувати до них категорії істинності й помилковості.

Задоволення потреб, у процесі якого тільки й конституюється соціальна сутність явища, відбувається у відносинах (зв’язках, контактах, залежностях) суб’єкта(носія) потреби з іншими учасниками суспільного життя, з оточуючою дійсністю в усьому її різноманітті. Отже, виявити цінність (значимість) явища можна шляхом вивчення відносин із задоволення потреб (потребових відносин). Дослідження таких відносин в їх особистісному (суб’єктному), поведінковому й речово-предметному проявах якраз і призводить до пізнання цінності об’єктів потреби.

Результати такого – аксіолого-сутнісного – пізнання фіксуються в оціночних поняттях. Чимало з них, як вже зазначалось, часто використовуються у законодавстві, оскільки держава прямо пов’язує певні юридичні наслідки з відповідною соціальною значимістюявища. Але й у тих випадках, коли оціночні поняття безпосередньо не включаються у норму, передумовою її формування завжди є все ж судження про цінності. „Судження про цінності, корисності того чи іншого способу поведінки, – писала О. Лукашова, – яке відповідає здійсненню інтересів суспільства, класу, групи, стає незалежним від конкретної діяльності, вчинку, але набуває значення масштабу, критерію оцінки майбутніх форм поведінки. Будучи об’єктивованою, оцінка виступає у вигляді вимоги до майбутніх вчинків. Так відбувається трансформація судження про цінність у норму”[527].

Співвідношення оцінок (зокрема, оціночних понять) і соціальних норм (у тому числі норм юридичних) характеризується тим, що будь-яка така норма імпліцитно містить оцінку, хоча не у вигляді самостійної частини норми і не в явно об’єктивованій, „наочній” мовній формі. Оцінка начеби занурилась у норму, не вичерпавши її. Але й норма є явищем, яке дещо відрізняється від оцінки. „Оцінка не наказує безпосередньо, норма не дає безпосередньо оцінки, не кваліфікує”[528]. Норма виконує роль масштабу, оцінювання поведінки саме тому, що в ній „знята”, перероблена оцінка.

З огляду на це, однією з найважливіших передумов дієвості норми є її істинність як адекватного відображення (оцінки) значимості тих явищ, які здатні задовольнити потреби суб’єктів[529]. Помилки у пізнанні цінностей можуть мати у правовому регулюванні своїм наслідком: неспівмірність юридичної сили різних нормативних актів із рівнем цінностей, що ними закріплюються; недоліки у встановленні галузевої приналежності, „прописки” правової норми; неадекватність засобів позитивного юридичного стимулювання чи засобів правового захисту рівню цінності відповідних відносин.[530]

Якщо першим кроком у пізнанні цінностей, які підлягають державно-юридичному розподілу, захисту, є виявлення потреб, то всі відомості стосовно останніх, що містяться в офіційних й інших матеріалах, які постачають різні науки, мають використовуватися у правотворчості. Але пізнання потреби є завжди разом з тим і виявленням тих предметів, об’єктів, які здатні її задовольнити. Отже, інформація про зміст, структуру, класифікацію цінностей, що повинні дістати юридичне закріплення, – інформація, яка надходить з різноманітних джерел, – мусить також максимально враховуватись правотворчими органами.

Оскільки ієрархія потреб визначає, „веде” за собою ієрархію цінностей, то й наукова класифікація потреб набуває важливого методологічного значення в інструментально-ціннісному використанні права: вона слугує ефективним логіко-теоретичним засобом пізнання й ідеологічного відтворення „піраміди” потреб. Як відомо, така класифікація може здійснюватись за різними критеріями: зокрема, за сферою суспільних відносин, життєдіяльності (потреби економічні, політичні, духовні, оборонні тощо.); за ступенем нагальності (потреби насущні, актуальні, перспективні); за суб’єктами (потреби особистісні, групові, – зокрема класові, національні, – загальносоціальні); за роллю потреб у розвитку, удосконаленні особи та суспільства (розумні, нерозумні); за ступенем поширеності (загальні, специфічні, виняткові); за характером об’єктів, що слугують засобом їх задоволення (матеріальні, духовні, соціальні); за ступенем важливості для існування й розвитку суб’єкта (потреби визначальні, основні, другорядні).

Історичність, динамічність потреб обумовлює й зміну відповідних властивостей права як інструмента їх задоволення.

Все вищевикладене про інструментальну цінність права не вичерпує його аксіологічної характеристики. Якраз з позицій потребового підходу до вирішення аксіологічних проблем у праві можливо й необхідно вбачати в об’єктивному юридичному праві ще й його власну цінність. Остання заслуговує на окреме обґрунтування – знову ж з позицій погребового підходу[531].

Власна цінність права. Положення про те, що праву притаманна не тільки інструментальна (опосередкована), але й власна (неопосередкована) цінність, обґрунтовувалось багатьма юристами. Однак питання, у чому ж, власне, вона полягає, вирішується неоднозначно. Наприклад, О. Черданцев вбачав відносну самостійність цінності права у тому що: „а) воно виступає в якості засобу утвердження інших, первинних щодо нього, цінностей; б) цінність права залежить від його змісту; в) цінність права зумовлюється станом законності; г) цінність права є історично мінливою”[532]. Проте, вважаємо, усі вказані ознаки свідчать якраз про протилежне, а саме: про залежність, похідність такої цінності права від інших явищ, що знаходяться поза ним. Самостійність цінності права у наведеному положенні навряд чи проглядається.

Деякі автори вбачають власну цінність об’єктивного юридичного права у тому, що воно здатне надавати суспільним відносинам організованості, узгодженості, сталості. Але ці властивості відносин забезпечуються, тією чи іншою мірою, й іншими соціальними регуляторами. „Власність” же цінності саме права (на відміну від цінності інших соціальних норм) полягає, як видається, у тому, що у соціально неоднорідному суспільстві воно у багатьох випадках здатне забезпечувати означені властивості у найбільшому ступені, у максимальній мірі. Саме у рівні – найбільш високому – задоволення специфічних особистих і суспільних потреб (їх зміст буде схарактеризовано далі) полягає, на наш погляд, специфічність власної цінності права.

Розрізнення двох аспектів цінності права знайшло своєрідне відображення у пропозиціях деяких вчених використовувати, власне, два терміносполучення: „цінності права” (стосовно до яких право – це інструмент) і „правові цінності” (власні переваги права та інших юридичних явищ)[533]. Інші ж автори вживають зазначені вирази як однозначні[534]. У зв’язку з цим заслуговує на увагу намагання розкрити зміст загального поняття правових цінностей. Так, висловлювалась думка, що такими цінностями слід вважати „...закріплені юридичними нормами види поведінки, що виступають засобом досягнення цілей індивіда”[535]. Це твердження є цілком слушним як стосовно можливості чи необхідності такої поведінки (і тоді мова може йти про цінність суб’єктивного юридичного права або цінність юридичного обов’язку), так і щодо самої реальної поведінки (тоді, вочевидь, мається на увазі цінність самої реалізації норм об’єктивного юридичного права). Однак цінність усіх юридичних явищ наведеною дефініцією не охоплюється, і тому вважати останню визначенням вказаного загального поняття навряд чи можливо.

Питання про зв’язок і співвідношення інструментальної цінності та власної цінності права може вирішуватись на основі наступного положення: перша обумовлюється тим, щó розподіляє (захищає) право, а друга – як воно це здійснює.

Дата добавления: 2015-05-22