Комп’ютерний набір – Д.А. Гудима 3 страница

[363] Голенбах Д. Розвиток римо-католицької теорії прав людини // Релігійна свобода і права людини: богословські аспекти: У 2 т. – Львів, 2000. – Т.1. – С.98.

[364] Іван Павло ІІ. Енцикліка „Сеntesimus annus” (“Сотий рік”) // Церква і соціальні проблеми. Енцикліка „Сотий рік”. Матер. міжнар. конференції. – Львів, 1993. – С.476, 513.

[365] Малєвіч Ю. Незахідна концепція прав людини // “Ї”. Незалежний культурологічний часопис. – 2001. – № 21. – С.272.

[366] Голенбах Д. Вказ. праця. – С.191. У цьому ж контексті Ф. Мазурек відокремлює норму моральності (norma normans), котрою є сама гідність, від норми моралі (norma normata) як регулятора поведінки, інспірованого цією гідністю (див.: Mazurek F.J. Цит. праця. – С.54).

[367] Голенбах Д. Вказ. праця. – С. 192.

[368] Хартия Европейского Союза об основных правах (2000) // Хартия Европейского Союза об основных правах: Комментарии / Под ред. С.Ю. Кашкина. – М., 2001. – С. 61.

[369] Баумгартнер Х.М. Философская концепция для Европы // Актуальные проблемы Европы (2000 – 1). Образ Европы: оценки и дискуссии: Реф. сб. / РАН, ИНИОН. – М., 2000. – С. 15.

[370] Недаремно Г. Кельзен, А. Фердрос, В. Туманов, Е. Цахер вважають, що внутрішня логіка доктрини природного права у кінцевому рахунку призводить до ідеї Бога. Як видається, позиція цих дослідників досить адекватно відображає, умовно кажучи, саму „природу природного права”. Попри те, що в історії правових учень відомі спроби використання ідеї природного права „у світських цілях”, саме „божественне” природне право є найбільш послідовним вираженням зазначеної ідеї.

[371] Маритен Ж. Человек и государство: Пер. с англ. – М., 2000. – С.75, 78.

[372] Шевчук С. Порівняльне прецедентне право з прав людини. – К., 2002. – С.271.

[373] Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. Навч. посібник для студентів вищих закладів освіти I-IV рівнів акредитації. – К.; Львів, 2001. – С.14.

[374] Спиркин А.Г. Философия: Учебник. – М., 2000. – С.11-15.

[375] Словник біблійного богослов’я / Ксав’є Леон-Дюфур та ін. / За ред.Софрона Мудрого. – Львів, 1996. – С.20.

[376] Волков Ю.Г., Поликарпов В.С. Человек: Энциклопедический словарь. – М., 2000. – С.234.

[377] Johnson P. Psychology of Religion. - N.-Y.-Nashville, 1945. - С.15.

[378] Лукашевич М. Соціологія релігії. – Львів, 1999. – C.4.

[379] Введенский А. Религиозное сознание язычества. – М., 1902. – С.10.

[380] Мень А. История религии / Сост. А. Борисов и др. - М., 1999. – Кн.1: В поисках пути истины и жизни. – С.8.

[381] Енцикліка Святійшого отця Івана-Павла ІІ до єпископів католицької церкви “FIDES ET RATIO” (“Про співвідношення віри і розуму”). – К. – Львів, 2000. – С.117.

[382] Философский энциклопедический словарь / Ред.-сост.: Губский Е.Ф. и др. – М., 1999. – С.64.

[383] Краткий словарь по философии / Под общ. ред. И.В. Блауберга, И.К. Пантина. – М., 1982. – С.37.

[384] Культурология. ХХ век. Энциклопедия / Ред.-сост. С.Я. Левит. – СПб., 1998. – Т.1: А-Л. – С.107.

[385] Платонов К.К. Психология религии. Факты и мысли. – М., 1967; Борунков Ю.Ф. Структура религиозного сознания. – М., 1971; Угринович Д.М. Психология религии. – М., 1986.

[386] Угринович Д.М. Введение в религиоведение. – М., 1985. – С.34.

[387] Соціальна філософія. Короткий енциклопедичний словник / За ред. В.П. Андрущенка, М.І. Горлача. – К.-Харків, 1997. – С.86.

[388] Релігієзнавство: Підручник / За ред. В.І.Лубського, В.І.Теремка. – К.: Академія, 2000. – С.30; Угринович Д.М. Введение в религиоведение. – С.40.

[389] Соціальна філософія. Короткий енциклопедичний словник / За ред. В.П. Андрущенка, М.І. Горлача. – С.86.

[390] Речицький В.В. Свобода, віра та держава // Права людини в Україні. Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини: Вип. 15. – К.-Х, 1996. – С.48.

[391] Проблема новітніх релігійних рухів в Європарламенті // Людина і світ. – 1998. – №8. – С.32.

[392] Философский энциклопедический словарь / Ред.-сост.: Е.Ф. Губский, Г.В. Корабльова, В.А. Лутченко. – М., 2000. – С.161.

[393] Угринович Д.М. Введение в религиоведение. – С.42.

[394] Петрушенко В.Л., Щербакова Г.Н. Вера в духовном мире личности. – Львов, 1989. – С.67-68.

[395] Енцикліка “Fides et Ratio” – С.63.

[396] Там само. – С.113.

[397] Введенский А. Философскіе очерки. Выпускъ І. О философіи въ Россіи, о мистицизмъ и критицизмъ В.С. Соловьева, о свободе воли, о смыслъ жизни, объ отношеніяхъ въры къ знанію. – СПб., 1901. – 250с.

[398] Фромм Э. Психоанализ и этика. – М., 1998. – С.306.

[399] Франк С. Л. Духовные основы общества. – М., 1992. – С.220.

[400] Там само.

[401] Педагогическая энциклопедия / Под ред.: И.А. Каирова, Ф.Н. Петрова и др. – М., 1968. – Т.4: Сн – Я. – С.338.

[402] Новий тлумачний словник української мови: У 4 т. / Укл. В. Яременко, О. Сліпушко. – К., 1998. – Т.3: Обе-Роб. – С.267.

[403] Смирнов Л.А. Убеждение как философская категория. – Калинин, 1973. – С.10.

[404] Там само. – С.15.

[405] Философский энциклопедический словарь / Ред. – сост.: Е.Ф. Губский, Г.В. Корабльова, В.А. Лутченко. – С.363, 306.

[406] Там само. – С.169.

[407] Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави: Навч. посібник. – 3-є вид. – К., 1995. – С.8; Рабінович П. Основні права людини: поняття, класифікації, тенденції //Український часопис прав людини. – 1994. – №4. – С.16.

[408] Рабінович П.М. Свобода віровизнання та проблеми її державного забезпечення в Україні // Права людини в Україні. Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини: Вип. 15. – К.-Х., 1996. – С.43; Рабінович П.М. Свобода віровизнання: філософсько-правові та державно-юридичні аспекти // Вісник Академії правових наук України. – 2001. – №2 (25). – С.108.

[409] Ярмол Л. Свобода віровизнання людини: поняття, елементи, законодавче закріплення // Вісник Академії правових наук України. – 2001. – № 2 (25). – С.115-122.

[410] Релігієзнавчий словник / За ред. проф. А.Колодного, І.Б. Лобовика. – К., 1996. – С.63.

[411] Universal Declaration of Human Rights // http://www.un.org/Overview/rights.html.

[412] Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms as amended by Protocol No. 11 // http://conventions.coe.int/treaty/en/Treaties/Html/005.htm.

[413] International Covenant on Civil and Political Rights // http://www.unhchr.ch/html/menu3/b/a_ccpr.htm.

[414] International Convention on the Elimination of All Forms of Racial Discrimination // http://www.unhchr.ch/html/menu3/b/d_icerd.htm.

[415] Declaration on the Elimination of All Forms of Intolerance and of Discrimination Based on Religion or Belief // http://www1.umn.edu/humanrts/instree/d4deidrb.htm.

[416] Convention on the Rights of the Child // http://www.unhchr.ch/html/menu3/b/k2crc.htm.

[417] Framework Convention for the Protection of National Minorities // http://conventions.coe.int/Treaty/EN/Treaties/Html/157.htm

[418] Charter of fundamental rights of the European Union // http://europa.eu.int/eur-lex/pri/en/oj/dat/2000/c_364/c_36420001218en00010022.pdf.

[419] Constitution of the Republic of Hungary // http://net.jogtar.hu/jr/gen/getdoc.cgi?docid=94900020.tv&dbnum=62.

^[420] Constitution of Estonia // http://www.oefre.unibe.ch/law/icl/en00000_.html.

^[421] Проте у більшості національних актів містяться інакші за формою юридичні конструкції: ст.10 Декларації прав людини та громадянина 1789 р. встановлює заборону утисків навіть за релігійні погляди, якщо їх прояв не порушує громадського порядку; Поправка І до Конституції США 1791 р. (http://www.house.gov/Constitution/Amend.html) забороняє Конгресу видання законів, які встановлюють будь-яку релігію чи забороняють її вільне віросповідання; ст.19 Конституції Королівства Бельгія 1831 р. передбачає свободу культів, їх публічне відправлення, а також свободу виражати свої погляди у будь-який спосіб; ч.1 ст.14 Основного закону Австрії 1867 р. „Про загальні права громадян королівств і земель, представлених в імперській раді” ґарантує повну свободу совісті й віросповідання; ст.19 Конституції Великого Герцогства Люксембурґ 1868 р. встановлює свободу культів, їх публічного відправлення, так само як і свободу вираження релігійних поглядів; §8 розділу 2 Форми правління Фінляндії 1919р. надає громадянам право здійснювати релігійні обряди та виходити з релігійної общини, до якої вони належать, і вільно вступати в іншу; ст.44 Конституції Ірландської Республіки 1937 р. визнає, що повага до публічного поклоніння є виконанням обов’язку перед Всемогутнім Богом (ч.1), свобода совісті і свобода професійного та повсякденного відправлення релігії гарантуються (ч.2.1⁰); Конституція Японії 1946 р. розмежовує свободу думки та совісті (ст.19) і свободу релігії (ч.1 ст.20); ст.19 Конституції Італійської Республіки 1947 р. закріплює право вільно сповідувати свої релігійні вірування, пропагувати їх і відправляти відповідний культ; ч.1 ст.4 Основного Закону Федеративної Республіки Німеччина 1949 р. забезпечує непорушність свободи віросповідання, совісті та свободи проголошення релігійних і світоглядних поглядів; п.6 §1 глави 2 Форми правління Швеції 1974 р. передбачає свободу релігії; ч.1 ст.13 Конституції Греції 1975 р. проголошує непорушність свободи совісті, а ч.2 – визнає будь-яку відому релігію вільною та забезпечує безперешкодне відправлення культових обрядів; ч.1 ст.41 Конституції Португальської Республіки 1976р. встановлює недоторканність свободи совісті, релігії і культу; ч.1 ст.16 Конституції Іспанії 1978 р. ґарантує свободу ідеології, віросповідання та відправлення культу; п.a ст.2 Конституційного акта Канади 1982 р. передбачає свободу совісті й віросповідання; ч.1 ст.6 Конституції королівства Нідерланди 1983 р. надає кожному право вільно сповідувати свою релігію чи релігійні переконання; ст.21 Конституції Намібії 1990 р. наділяє кожного правом на свободу думки, совісті та переконань (п.b) і свободою віросповідання й пропаганди релігії (п.с); ст.41 Конституції Республіки Хорватія ґарантує свободу совісті, релігії та інших переконань, а також вільне публічне сповідування релігії; ч.1 ст.37 Конституції Республіки Болгарія 1991 р. проголошує свободу совісті, думки і вибору віросповідання та релігійних або атеїстичних поглядів; ст.14 Декларації прав і свобод людини та громадянина Росії 1991 р. ґарантує свободу совісті, віросповідання, релігійної чи атеїстичної діяльності; ч.1 ст.41 Конституції Республіки Словенія 1991 р. передбачає вільне сповідування релігійних й інших переконань; ч.1 ст.24 Конституції Словацької Республіки закріплює свободу думки, совісті, релігії та віросповідання; ч.1 ст.26 Конституції Литовської Республіки 1992 р. забороняє обмеження свободи думки, віросповідання та совісті; ч.1 ст.15 Хартії основних прав і свобод Чеської Республіки 1992 р. встановлює свободу думки, совісті та віросповідання; ст.31 Конституції Республіки Узбекистан 1992 р. ґарантує свободу совісті й передбачає право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої і не допускає примусове нав’язування релігійних поглядів; ст.28 Конституції Російської Федерації 1993р. проголошує свободу совісті та віросповідання; ст.31 Конституції Республіки Білорусь 1994 р. закріплює право самостійно визначати своє ставлення до релігії, сповідувати будь-яку релігію чи не сповідувати ніякої, висловлювати та поширювати переконання, пов’язані зі ставленням до релігії, брати участь у відправленні релігійних культів, ритуалів, обрядів; ч.1 ст.31 Конституції Республіки Молдова гарантує свободу совісті; ч.1. ст.35 Конституції України 1996р. забезпечує право на свободу світогляду і віросповідання.

[422] Конвенція про захист прав людини та основних свобод (офіційний переклад) // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 1999. – №2. – С.20.

[423] Приклади такого підходу зустрічаються у ч.1 ст.37 Конституції Республіки Болгарія, у ч.1 ст.24 Конституції Словацької Республіки тощо.

[424] Рабінович П.М. Права людини і громадянина у Конституції України (до інтерпретації вихідних конституційних положень). – Х., 1997. – С.35.

[425] Case of Cha’are Shalom Ve Tsedek v. France (Appl. no. 27417/95), ECHR Judgment, 27/06/2000 // http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?action=html&key=32452&portal=hbkm&source=external&table=285953B33D3AF94893DC49EF6600CEBD49.

[426] Constitution of the Republic of Lithuania // http://www3.lrs.lt/c-bin/eng/preps2?Condition1=239805.

[427] Загалом же визнання релігії державною не вважається порушенням права на свободу думки, совісті та віросповідання, що підтвердила Європейська Комісія у справі „Darby v. Sweden”, констатувавши, що „системи з державною релігією самі по собі не можуть вважатися такими, що порушують ст.9 Конвенції. Насправді, подібний устрій існує у багатьох державах-учасницях й існував там задовго до розробляння та підписання Конвенції” (§45). Так, у ряді європейських держав існують різні варіанти державних релігій: у Болгарії – Болгарська Православна Церква, у Греції – Грецька Православна Церква, у Данії та Норвегії – лютеранство, на Мальті – Римо-Католицька Церква, в Сполученому Королівстві – Англіканська та Шотландська Церкви, у Фінляндії – Фінська Євангелічно-Лютеранська та Фінляндська Православна Церкви, у Швеції – Шведська Лютеранська Церква.

[428] Толковый словарь живого великорусского языка / Сост. В.И. Даль: В 4 т. – М., 1980. – Т. ІV. – С. 256.

[429] Савельев В.Н. Свобода совести: история и теория. – М., 1991. – С.97.

[430] Ловинюков А.С. Закон СССР “О свободе совести и религиозных организациях” (1990 г.) // Советское государство и право. – 1991. – №4. – С.11.

[431] Розенбаум Ю.А. К разработке проекта Закона СССР “О свободе совести” // Советское государство и право. – 1989. – № 2. – С.93.

[432] Рудинский Ф.М., Шапиро М.А. Свобода совести и религий: международно-правовые акты и национальное законодательство // Государство и право. – 1992. – №5. – С.14.

[433] Бабій М.Ю. Свобода совісті: філософсько-антропологічне і релігієзнавче осмислення. – К., 1994. – С.35; Бабій М.Ю. Свобода совісті: сутність і структура // Релігійна свобода: гуманізм і демократизм законодавчих ініціатив в сфері свободи совісті (міжнародний і український контекст) / За заг. ред. А. Колодного, О. Сагана. – К., 2000. – С.6.

[434] Бабій М.Ю. Свобода совісті: сутність і структура // Там само. – С.6.

[435] Академічне релігієзнавство: Підручник / За ред. проф. А. Колодного. – К., 2000. – С.669-671.

[436] К разработке проекта Закона СССР “О свободе совести” (Отклики читателей) // Советское государство и право. – 1989. – № 6. – С.64.

[437] Черемных Г.Г. Свобода совести в Российской Федерации - М., 1996. – С.24.

[438] Лернер Н. Релігійні права людини на основі документів ООН // Релігійна свобода і права людини: правничі аспекти: У 2 т.– Львів, 2001. – Т. 2. – С.126-127.

[439] Ликвидация всех форм нетерпимости и дискриминации на основе религии или убеждения // Права человека: Серия исследований 2. – Нью-Йорк, 1989. – С.3.

[440] Лернер Н. Вказ. праця. – С.130.

[441] Там само. – С.135.

[442] Case of Hasan et Chaush v. Bulgaria (Application no. 30985/96), ECHR Judgment, 26/10/2000 // http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?action=html&key=32635&portal=hbkm&source=external&table=285953B33D3AF94893DC49EF6600CEBD49.

[443] Відмовляючи у захисті права, передбаченого п.1 ст.9 Конвенції, громадянину ФРН, який хотів, щоб його прах був розвіяний на рідній землі, Комісія у 1981 році констатувала, що таке бажання „не можна розглядати як сповідування переконання (виділення авт.) на практиці”, оскільки сповідування розглядається як „відображення якого-небудь послідовного погляду на основоположні проблеми”. (Гомьен Д., Харрис Д., Зваак Л. Европейская конвенция о правах человека и Европейская социальная хартия: право и практика. – М., 1998. – С.342).

[444] Мова йде, зокрема, про процеси богослужіння, медитації, ритуальних танців і співів, читання молитов, проповідей, дотримання постів, здійснення священних таїнств.

[445] У справі „Arrowsmith v. the United Kingdom” (1978) Європейська комісія зауважила, що „термін „відправлення” (виділення авт.), як він вживається у пункті 1 статті 9, не охоплює кожну дію, в основі якої лежить та чи інша релігія або переконання чи яка вчиняється під їх впливом” (Гомьен Д., Харрис Д., Зваак Л. Указ труд. – Там само).

[446] У справі „Kokkinakis v. Greece” (1993) Суд визначив відмінність між проповідуванням і протиправним прозелітизмом: „Перше відповідає справжньому євангелізму... Друге є його зловживанням або спотворенням. Воно може... набувати форму пропонування матеріальних чи соціальних благ з метою залучення нових членів до церкви або чинення неналежного тиску на нещасних чи нужденних людей; воно може спричинити навіть жорстокість” (§48). Прозелітизм не підлягає захисту згідно зі ст.9 Конвенції 1950р. і у тому випадку, коли при цьому має місце зловживання державною (зокрема, військовою) владою для вербування нових прихильників: „Те, що у цивільній сфері могло вважатися безпечним обміном думками, котрі адресат вправі прийняти чи відхилити, у рамках життя військових може бути сприйнято як приставання або як чинення тиску” (Case of Larissis et al. v. Greece, ECHR Judgment, 24/02/1998, §51 // http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?action=html&key=31853&portal=hbkm&source=external&table=285953B33D3AF94893DC49EF6600CEBD49).

[447] Case of Kokkinakis v. Greece (Application no. 14307/88), ECHR Judgment, 25/05/1993 // http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?action=html&key=31541&portal=hbkm&source=external&table=285953B33D3AF94893DC49EF6600CEBD49.

[448] Case of Hasan et Chaush v. Bulgaria (Application no. 30985/96), ECHR Judgment, 26/10/2000 // http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?action=html&key=32635&portal=hbkm&source=external&table=285953B33D3AF94893DC49EF6600CEBD49.

[449] Таку ситуацію можна було здавна спостерігати у цивільних законах окремих європейських держав. Так, чинне нині австрійське Загальне цивільне уложення 1811 року констатувало, що „кожна людина, будучи істотою, наділеною розумом, має права з моменту народження і тому повинна шануватись як особистість” (§ 16).

[450] Прикметно, що останнім часом й у російській цивілістичній літературі з’являються „перші ластівки” більш точного терміновживання (див., напр.: Пиляева В.В. Цивильное право: Энциклопедический словарь. – М., 2003; Актуальные проблемы процессуальной цивилистической науки. – Саратов, 2003).

[451] Це можна пояснити, зокрема, й тим, що проектанти ЦК, з одного боку, повинні були в основному зберегти традиційний, можна сказати, загальновживаний терміно-поняттєвий інструментарій, а з іншого – прагнули відобразити у цьому законі нетрадиційний для нього, якісно інший, предмет.

[452] До таких прав можна віднести, наприклад, права на непогіршення умов особистої життєдіяльності, на розвиток, на існування саме у суспільстві („право на соціум”), на вибір і сповідування певного, зокрема релігійного, світогляду, на вибір мови навчання та спілкування.

[453] Вельми важливе розмежування природних прав людини на фактичні чи актуальні (як узаконені, так і нелегалізовані) та гіпотетичні або потенціальні, зазвичай, не береться до уваги навіть тоді, коли здійснюється розгорнута класифікація, здавалося б, усіх таких прав, що їх бере під захист ЦК. (Див., напр.: Коробцова Н.В. Цивільно-правова охорона таємниць особистого життя людини. – Х, 2005. – С. 28-34).

[454] Так, на думку професора А. Довгерта сутністю таких прав є розумність і справедливість (див., напр.: Довгерт А.С. Цивільне законодавство України // Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар. – К., 2004. – С.11-13); це дає підставу вважати його, скоріше за все, прихильником так званої етичної природно-правової доктрини. Натомість, професор З. Ромовська схиляється до здебільшого біологічної інтерпретації цього явища, в якій присутня й теологічна аргументація (див., напр.: Ромовська З. Цивільна правоздатність громадян // Право України. – 1994. – №10. – С.51-53).

[455] Див., напр.: Право на повагу до приватного і сімейного життя, житла і таємниці кореспонденції: Загальні підходи застосування статті 8 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Рим, 1950). – К., 2004. – С.6-97.

[456] Див., наприклад, Рабінович П. Природне право: діалектика приватного й публічного // Право України. – 2004. – №9.

[457] До речі, є ситуації, коли з моменту народження людини у неї виникають і майнові права – у тому числі й такі, які, будучи теж природними, регулюються, однак, не цивільним, а іншим галузевим законодавством (наприклад, права новонародженої дитини, від якої відмовились батьки, або дитини-інваліда на забезпечення державою належних умов її існування й розвитку). Більше того, навіть щодо окремих природних прав, які ЦК відносить до немайнових (наприклад, право людини на сім’ю – ст.291), він прямо застерігає можливість застосування до них не тільки цивільного законодавства (ч.1 ст.9).

[458] Див.: Довгерт А.С. Вказ. праця. – С.5.

[459] Цього висновку, можливо, не виникало б, якби наведене формулювання мало такий вигляд: “особисті та майнові відносини”.

[460] Щоправда, у цивілістиці, як відомо, сконструйовано, крім поняття „фізична особа”, ще й поняття „юридична особа” (ст.80, 83 ЦК). А явище, яке відображається останнім, може у деяких випадках бути, так би мовити, безлюдним – взагалі не включати живих осіб, а „уособлювати” лише якесь майно, бути його штучною, умовною персоніфікацією та й більше того – взагалі не мати матеріального субстрату, відповідника (хоч би, скажімо, благодійні фонди).

[461] Наприклад, відносини виборця з кандидатом у депутати – це теж „особисті” (у широкому розумінні) відносини, але їх „виборчого” змісту цивільне законодавство не торкається – незважаючи навіть на те, що їх учасники формально не підпорядковуються один одному.

[462] Певна інтерпретація прав, які (будучи відрізненими від прав фізичних (вітальних, життєвих), культурних, економічних та політичних) було названо „особистісними”, обґрунтовувалась мною здавна (див., напр.: Права людини в Україні. Вип.3. – К., 1993. – С.8; Вісник Академії правових наук України. – 1994. – №2. – С.26; Український часопис прав людини. – 1995. – №1. – С.14-15.

[463] До речі, терміносполучення „юридична рівність” викликає й таке запитання: а що являє собою „неюридична” рівність (знову ж за умови, якщо „юридична” є синонімом слова „правова”)? І відповідь можлива, мабуть, тільки одна: неюридична рівність є рівністю не формальною, а фактичною, „матеріальною” (скажімо, однаковий ступінь, рівень задоволеності неоднакових за змістом і обсягом потреб різних людей). Та й розглядаючи рівність юридичну, слід розрізняти рівність суб’єктів між собою та їх рівність перед законом, перед державою (судом).

[464] Формальними” доречно вважати такі властивості, параметри феномена, які характеризують як спосіб його внутрішнього конституювання (структуру), так і зовнішній прояв, спосіб об’єктивування, „явлення”. Йдеться, отже, про ознаки оформленості, сформованості певного змісту. Стосовно питання, що розглядається, це – до того ж – властивості, котрі можуть бути зафіксовані емпірично.

[465] Див.: Маркс К. Капітал. Критика політичної економії. Т.1. – К., 1954. – С.92, 170, 178, 537.

[466] До таких вчених належать, насамперед Ю. Габермас (Німеччина) та деякі його однодумці у Росії (А. Поляков, І. Честнов) і в Україні (С. Максимов).

[467] Взаємовідносини людей, наголошує Г.Плеснер, формуються за типом „ворог-товариш”. Індивід виявляє в іншій особі щось близьке та знайоме, „своє”, яке, однак, через належність іншому породжує почуття страху. Тому, живучи у суспільстві, людина відчуває у собі зіткнення двох протилежних начал: „свого” та „чужого”, при цьому останнє має визнаватися усіма без винятку. У цьому, за словами Е. Левінаса, полягає „право на незалежність”, оскільки індивід сам є „засобом скінченності” відносно дій будь-кого іншого. Таке обмеження можливості реалізації прав є первинним і створюється укоріненням різних форм моральної та соціальної поведінки, а також відповідних звичаїв в інстинктивній сфері буття. В А. Гелена воно отримало назву „інстинкт взаємності” й інтерпретується як вроджена схильність людини діяти з урахуванням інтересів інших, що визначає природу майже всіх форм нашої життєдіяльності; у М. Шелера подібне явище розкривається через поняття любові, яка є засобом пізнання абсолютних цінностей, що складають дух – сутність індивіда (Д.Гудима).

[468] У вітчизняній цивілістиці це поняття активно обґрунтовувалось, зокрема, З. Ромовською (див., напр.: Ромовська З. Вказ. праця. – С.51-52).

[469] Такі обов’язкові властивості психічно-вольової сфери учасника „цивільних” відносин, як „вільність” і „власний розсуд” у його виборі своєї поведінки, зафіксовано й у ч.1 ст.271. В іншому місці ЦК ще більш категорично застерігає, що „волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі” (ч.3 ст.203).

[470] І чи не з цієї причини ЦК передбачив (ч. 1 ст. 9), що до сімейних відносин (а вони, ясна річ, є природними) має застосовуватись, зазвичай, не тільки цивільне, а й інше законодавство (у його, ясна річ, приватноправовій частині)?

[471] Це констатували, зокрема, А. Довгерт (див.: Українське право. – 1997. – №1. – С.16) і Н.Кузнєцова (див.: Цивільний кодекс України. Науково-практичний коментар. – С.220).

[472] Дослідженню зазначених тенденцій, діалектики універсальних і конкретно-історичних властивостей прав людини присвячено численні наукові праці (див., напр.: Рабінович П.М. Права людини: концептуальні засади // Права людини і громадянина: проблеми реалізації в Україні. — К., 1998. – С.13; Заблоцька Л. Виникнення та формування міжнародник стандартів у галузі прав людини // Український часопис прав людини. – 1995. – № 1. – С.38; Мережко О. Культурний релятивізм і природа фундаментальних прав людини // Український часопис прав людини. – 1996. – № 1. – С.55; Добрянський С. Застосування Конвенції про захист прав людини та основних свобод як вияв діалектики загального та одиничного у праворозумінні //Право України. – 2000. – № 12. – С.37; Апель К.О. Етноетика та універсалістська макроетика: суперечність чи доповнюваність? // Політична думка. – 1994. – № 4. – С.85; Габермас Ю. До легітимації через права людини. – К., 1999. – С.53.

[473] Висвітлення інших див.: Український часопис прав людини. – 1995. – №1; 1997. – №3-4: Вісник Академії правових наук України. – 1995. – №2; 1996. – №6.

[474] Див., напр.: Равное правосудие на основе закона. Верховный Суд в жизни Америки. – М., 1995. – С.57-58, 63-65, 69-74. 78-79.

[475] Див., напр.: Правоведение. – 1983. – № 5; Правова держава. – К., 1998. – Вип.9; Вісник Академії правових наук України. – 1999. – № 2.

[476] Див., напр.: Космеда Т. Аксіологічні аспекти прагмалінгвістики: формування і розвиток категорії оцінки. – Львів, 2000.

[477] Про потребовий підхід та його евристичні можливості мова йтиме у четвертому розділі.

[478] Robertson A.H. Human Rights in the World. – New Heaven, 1972. – Р.14.

[479] Tzvetan T. The Conquest of America // The Question of the Other. – New York:, 1981. – Р.64.

[480] Pieter Van D. A Common Standard of Achievement. About Universal Validity and Uniform Interpretation of International Human Rights Norms // Human Rights: Chinese and Dutch Perspective. – The Hague, Kluwer Law International, 1996. – Р.72.

[481] Minow M. Rights and Cultural Difference // Identities, Politics and Rights, 2000. – Р.355.

[482] Sohn L. The New International Law: Protection of the Rights of Individuals Rather Than States // American Law Review. – 1982. – Vol. 32. – № 16. – Р.53.

[483] Fernando R. International Human Rights and Cultural Relativism // Virginia Journal of International Law. – 1985. – Vol. 12. – № 4. – Р.870-871.

[484] Minow M. Rights and Cultural Difference // Ibid. – P.350.

[485] Серкова В.В. К вопросу о двойственном характере прав человека. – СПб., 1996. – С.6.

[486] Див., напр.: Рабінович П.М. Загальна теорія права і держави Конспект лекцій. – Львів, 1992. – С.18-19; Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. Посібник для студентів спеціальності „Правознавство”. – Бородянка, 1993. – С.24-25.

[487] Див., напр.: Рабінович П.М. Социалистическое право как ценность. – Львов, 1995. – С.10.

Пізніше доводилося спостерігати опосередковане використання такого підходу й у галузевій юридичній науці. (Див.,наприклад, Баринов Н.А. Имущественные потребности и гражданское право.-Саратов,1987).

[488] Див.,наприклад, Мусин Г.Х. Потребностный подход в технико-технологической деятельности:Учебное издание.-Уфа, 2002; Галимов Б.С., Мусин Г.Х. Биосоциосистема: опыт потребностного подхода.-Уфа.-2000.

[489] Тому, до речі, означений підхід можна назвати, з деякою умовністю, соціально-сутнісним.

У літературі слушно відзначається, що „необхідність потребового підходу до природи, суспільства, людини зумовлюється вже тим, що потреба є сутнісною властивістю як „органічного, так і соціального світу” (Галимов Б.С., Мусин Г.Х. Вказ.праця. – С.32.)

[490] Див.: Дністрянський С. Чоловік і його потреби у правнім системі. Розвідка з австрійського права.-У Львові, 1900. Накладом Наукового Товариства Шевченка.-С.3,4.

Дата добавления: 2015-05-22