Філософія права: проблеми та підходи. 15 страница

Поміркований універсалізм. Проміжну позицію як щодо монізму (абсолютного універсалізму), так і щодо релятивізму, займає поміркований (мінімальний) універсалізм. Представники цього напряму поділяють постулат про те, що моральне життя може бути організоване декількома різними рівноцінними способами. Іншою тезою їхнього вчення є те, що моральне життя різних людських спільнот повинно будуватися на системі загальновизнаних моральних цінностей[480].

Представники поміркованого універсалізму, з одного боку, поділяють положення моністів щодо існування певної загальної системи цінностей (обмежуючись, проте, визнанням самого факту існування такої системи). Однак їхні розбіжності з моністами полягають у тому, що між різними способами організації суспільного життя немає ієрархічних відносин, а також у тому, що існує певний мінімум, „поріг” моральних цінностей, забезпечуючи дотримання яких суспільство може організовувати своє життя так, як воно цього забажає.

Всередині течії поміркованого універсалізму немає одностайності щодо того, як можна визначити такий мінімум універсальних моральних принципів. Одні автори пропонують звертатися до людської природи, інші – до емпірично підтвердженого міжкультурного консенсусу, треті – до раціонально обґрунтованих принципів гіпотетичного консенсусу за умов незнання своїх специфічних, партикулярних властивостей (Дж. Роулз, Хемшає)[481]. Однак, незважаючи на спосіб, у який пропонується досягнути системи мінімальних загальних (спільних) властивостей, усі автори сходяться на думці про те, що такі властивості все ж існують.

Утім (навіть враховуючи недоліки інших конкуруючих із ним позицій) поміркований універсалізм все ж може бути підданий критиці на підставі таких аргументів:

1) цей напрям ґрунтується на тому, що загальнозначущі принципи можна вивести із загальної людської природи або ж із універсального чи гіпотетичного консенсусу. Тим не менше залишається дискусійним питання про те, чи можна з’ясувати характеристики людської природи у позакультурному середовищі; людська природа, що її риси, властивості виводяться із культур різних суспільств, виявляється надто багатогранною та суперечливою, щоб на її основі можна було би з’ясувати принципи, придатні для побудови внутрішньо несуперечливої, змістово визначеної системи моральних цінностей;

2) що стосується загального консенсусу щодо принципів, притаманних усім людським культурам, то вони формулюються настільки абстрактно, що втрачають усяке нормативне значення або ж визначаються змістово у такий спосіб, що не можуть бути сприйняті іншими культурами без звинувачення в етноцентризмі. До перших (абстрактно сформульованих) віднесемо, скажімо, принцип захисту життя людини; до других – принцип безумовного захисту права приватної власності чи вільного вибору партнера по шлюбу[482].

Наприклад, упродовж майже всієї історії людства у різних спільнотах нерівність статей вважалася цілком прийнятним явищем. Расизм, дискримінаційне ставлення до іноземців, зневага до бідних – це явища, культивовані багатьма культурами. В історичному аспекті такі риси властиві багатьом суспільствам, однак навряд чи їх можна вважати загальними принципами людських відносин.

Культурний релятивізм. Саме поняття культурного релятивізму, як його розуміють у межах теорії захисту прав людини, не є суто юридичним, оскільки воно було запозичене з категоріального апарату моральної філософії та антропології.

Культурний релятивізм у контексті теорії прав людини визначено як „точку зору, згідно з якою місцеві культурні традиції (включаючи релігійну, політичну та юридичну практику) детермінують існування громадянських та політичних прав, що ними користуються особистості у певному суспільстві”[483].

Культурний релятивізм вбачає сутність історичного розвитку не у поступовому формуванні єдиної всесвітньої цивілізації, а в ізольованому співіснуванні окремих культур, які є сукупністю систем соціально-культурних цінностей, що не взаємодіють і не збігаються.

Отже, головною тезою цього вчення є заперечення існування будь-яких універсальних юридичних або моральних стандартів прав людини, які можна було б вважати надійним і об’єктивним критерієм, якому має відповідати внутрішня політика кожної держави.

Розглянемо головні положення концепції релятивізму. Головною його засадою є теза про те, що системи моральних цінностей різних суспільств детерміновані такими явищами, як історія, традиції, географічні обставини та світогляд.

Представники цього напряму стверджують, що, на відміну від наукового пізнання та його наслідків, які ґрунтуються на об’єктивних критеріях, системи моральних вірувань не можуть бути предметом самостійного дослідження чи перевірки на підставі достеменно відомих фактів.

Людина як представник певного суспільства не може оцінювати систему моральних цінностей іншого суспільства, оскільки її розуміння оточуючої дійсності (як у матеріальній, так і в нематеріальній формах) сформоване культурою її середовища настільки, що вона неспроможна „чисто” (неспотворено) сприймати інші моральні цінності[484].

Відповідно, релятивісти заперечують можливість дослідження феномена культури крізь призму природи людини, яка, на їхнє переконання, не може існувати у позакультурному (позасоціальному) середовищі.

Застосовуючи порівняльний метод дослідження, звернемо увагу на той факт, що кожна з вищенаведених концепцій (як універсалізму, так і релятивізму) так чи інакше відображає діалектику взаємовідносин індивіда, суспільства, держави.

Видається, що антагонізм розглядуваних позицій зумовлений наголосом, як правило, на одній зі сторін розглядуваних концепцій: а) в одному випадку – на принципових та незмінних характеристиках природи індивіда; б) в ішому ж – на вічно змінних соціальних (у широкому розумінні) умовах.

За такого підходу відбувається механічне роз’єднання діалектично пов’язаних елементів, які не тільки перебувають у постійному зв’язку, але й зберігають, детермінують свої суттєві ознаки лише через та завдяки механізмові такої їх взаємодії.

Права людини можуть бути реальними лише за двох умов: якщо вони виражають, з одного боку, головні цілі усього людства (як сучасної світової спільноти, пов’язаної загальними інтересами, потребами, суперечностями), а з іншого – цілі кожної людини, породжені відносинами, які характеризують її становище, як фактичне, так і юридичне, у кожній державі[485].

Розділ 4. Природні права людини та
об’єктивне юридичне право
(потребовий підхід)

§1. Поняття потребового підходу
та його роль у з’ясуванні соціальної сутності правових явищ

Поняття й вимоги потребового дослідницького підходу. Таким підходом є аксіоматична ідея про те, що соціальна природа, соціальна сутність явищ – це їх здатність слугувати засобом задоволення потреб суб’єктів суспільства [486].

З огляду на це, стає зрозумілим, що розкрити сутність соціального явища можливо тільки встановивши: а) потреби яких суб’єктів (тобто чиї потреби) задовольняє досліджуваний феномен: чи потреби окремих індивідів (фізичних осіб), чи-то їхніх спільнот, об’єднань, чи-то суспільства в цілому та б) які ж саме види таких потреб він задовольняє.

Ідея, настанова, „парадигма”, котра спрямовує дослідження на виявлення зазначених соціальних фактів, якраз і втілює, „уособлює” такий дослідницький підхід, який названо потребовим.

У вітчизняній загальнотеоретичній юриспруденції терміно-поняття „потребовий підхід” було вперше застосовано, якщо не помиляюсь, на початку 80-х років минулого століття й інтерпретовано тоді як виявлення історично зумовлених певних потреб суб’єктів суспільного життя і встановлення ролі, функції (як потенційної, так і реальної) тих або інших предметів, явищ у задоволенні таких потреб.[487]

Нині ж потребовий підхід вирізняється й аналізується – у його власне методологічному статусі – також в інших галузях знань.[488]

Не вдаючись до потребового підходу, взагалі навряд чи можливо встановити соціальну сутність явищ (зрозуміло, за умови, якщо таку сутність витлумачувати саме так, як було щойно викладено). Отож, гадаю, не буде надмірним перебільшенням стверджувати, що потребовий підхід – це єдино можливий інструмент з’ясування соціальної сутності будь-яких явищ соціуму (зокрема й явищ правових).[489]

Викладеним зумовлюються місце та роль такого підходу в усій системі дослідницьких підходів до вивчення яких би то не було соціальних явищ. З одного боку, він не може абсолютизуватись, фетишизуватись, оскільки – як і будь-який інший підхід – має об’єктивні межі своєї застосовуваності, а тому не підміняє й не витісняє інші дослідницькі підходи. Проте, з другого боку, останні втрачають свою евристичність, наукову ефективність, корисність, якщо залишається невідомою (або ж спотвореною) сутність тих явищ, котрі становлять їх об’єкт, тобто якщо застосування інакших підходів не спирається на осягнення цієї сутності.

Варто відзначити, що свого часу спробу такого підходу задекларував відомий український вчений-правознавець С. Дністрянський, опублікувавши – як „виїмок з університетських викладів” брошуру „Чоловік і його потреби у правнім системі”. Метою цієї праці він, виходячи з того, що „на людських потребах стоїть також право, в першім ряді право приватне”, і що „право служить цілям заспокоєння людських потреб”, вважав, зокрема, за необхідне, зокрема, „познакомитись з правною сутию потреб”. Адже, на його погляд, право має обов’язок висказувати правила про способи набування дібр[добра′– це, у даному випадку, синонім слів „блага”, „цінності” – П.Р.] для заспокоювання всіх потреб – як індивідуальних, так [і] суспільних.[490]

Для використання потребового підходу у дослідженні сутності правових явищ повинні бути забезпечені принаймні дві передумови.

По-перше, слід осягнути загальне розуміння потреб суб’єктів (що вимагає, зокрема, з’ясування співввідношення цих потреб з такими суміжними, „спорідненими” явищами, як інтерес, мотив, цілі суб’єктів),[491] а також виокремити основні різновиди таких потреб, здійснюючи їх класифікацію.

По-друге, мають бути здобуті змістовні знання загальносоціальних („національних”), групових та індивідуальних потреб у тому суспільстві, де сформувався, функціонує та розвивається досліджуваний правовий феномен.[492]

За реалізації зазначених передумов якраз і стає можливим з’ясувати, чи здатне досліджуване правове (зокрема державно-юридичне) явище бути засобом, інструментом задоволення певних – чи-то індивідуальних, чи-то групових, чи-то загальносоціальних – потреб (і якщо здатне, то якою мірою). Зокрема з’ясувати чи є воно єдиним таким явищем (у разі ствердної відповіді на це питання відповідні потреби можна буде вважати правовими), чи є лише одним із таких засобів.

Застосування потребового підходу істотно полегшується, якщо в об’єктивному юридичному (позитивному) праві – насамперед у законодавстві – текстуально задекларовується, заради задоволення яких потреб встановлено певні юридичні норми.

Проведений мною саме під таким кутом зору аналіз Конституції України та п’ятнадцяти чинних українських кодексів[493] виявив наступне.

В Основному Законі терміно-поняття „потреби” вживається у 5 статтях (де згадуються, зокрема, потреби мовні (ст.12), громадян (ст.41), соціального захисту (ст.47). ЦК вміщує його у 17 статтях (в яких йдеться, зокрема, про потреби особисті (ст.865), побутові (ст.31), власників квартир (ст.382), у матеріальному забезпеченні та догляді (ст.749). У СК згадане терміно-поняття фіксується у 5 статтях (де мовиться, зокрема, про потреби дитини (ст.97,188), у матеріальній допомозі (ст.199). У ГК воно включено до 18 статей (в яких згадуються, зокрема, потреби громадян (ст.39), особитсті (ст.62), господарські потреби учасників асоціації (ст.120,152). У ЖК розглядуване терміно-поняття використано у 9 статтях (де зазначаються, зокрема, потреби побутові (ст.4,186), у поліпшенні житлових умов (ст.35,54,59). У ЗК його вміщують 28 статей, у ВК – 25, у ГПК – 12, у МК – 11, у КЗПП – 10, у КПК – 9, у ЦПК та КН – по 8, у ЛК – 5, у КУАП – 4, у КК – 3, у БК – 1 стаття.

Загалом же у проаналізованих законах терміно-поняття „потреби” вжито 178 разів!

До цього варто також додати ще й випадки застосування у законодавстві України терміно-поняття „інтерес”. Адже останній є зазвичай ні чим іншим, як усвідомленням певними суб’єктами своїх потреб. Текстовий аналіз усіх зазначених вище законів виявив, що поняття інтересу зустрічається у них понад 100 разів.

Така законодавча стилістика, безперечно, сприяє реалізації потребового підходу – причому не тільки у теоретичній юриспруденції, але й у практичній.

А далі спробуємо застосувати (або принаймні схарактеризувати можливості застосування) потребового підходу у з’ясуванні сутності такого явища, яке відображається терміно-поняттям „права людини”.

§2. Соціальна сутність прав людини

Вступні зауваження. З давніх-давен філософією встановлено, що кожному феномену завжди притаманні сутність і явище. Суб’єктам соціуму явище стає відомим вже у процесі їхньої буденної, „утилітарної” практики. Сутність же може бути виявлена зазвичай лише за посередництвом спеціалізованої – наукової – діяльності.

Ці положення видаються, зрештою, аксіоматичними.

Осягнення, збагнення сутності якого б то не було явища – головна функція науки. Теорія, котра не виконує цієї функції, навряд чи взагалі може заслуговувати на науковий статус.

Викладене, вочевидь, стосується й феноменів соціальних, а також усіх тих наук, що їх досліджують.

Коли на початку 90-х років минулого століття у вітчизняній загальнотеоретичній юриспруденції виникла необхідність випрацювати нові теоретико-методологічні засади, зорієнтовані насамперед на людину, на забезпечення її прав і свобод, тоді видалося підставним підтримати соціальний (точніше – соціально-детерміністичний) підхід до інтерпретації таких прав.[494] І тоді, відповідно до цього підходу, було запропоновано наступне визначення їх загального поняття: права людини – це певні можливості, які необхідні для її нормального існування й розвитку за конкретно-історичних умов, які об’єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку суспільства та мають бути загальними та рівними для всіх людей[495].

Вдумливе читання цієї дефініції дозволяє, гадаю, дійти висновку про те, що відображена у ній інтерпретація прав людини ґрунтується не просто на соціальному, а, власне, на соціально-потребовому підході. Адже існування й розвиток людини відбувається зазвичай тільки-но в процесі задоволення її потреб; а цей процес, ясна річ, опосередковується здебільшого такими „засобами”, які є природно-історичними наслідками діяльності інших суб’єктів, тобто результатами суспільного виробництва (і матеріального, і духовного).

Проте у наведеннй вище дефініції означений підхід ще не був виражений явно, словесно; він закладений у неї лише начеби імпліцитно, так би мовити, латентно. Тому останнім часом, аби гранично чітко „викристалізувати” названу методологічну засаду, задекларувати її „відкритим текстом”, дефініцію загального поняття прав людини було уточнено у такий спосіб, що у ній вже прямо вказано на такі можливості людини, які необхідні саме „для задоволення потреб” її нормального існування й розвитку.

У „знятому” вигляді наведений аспект розуміння прав людини може бути стисло – як квінтесенція – відображений таким твердженням: будь-яке право людини – це право на задоволення її певних потреб. [496]

У цьому дістає прояв (окрім іншого) гуманістичність потребової інтерпретації прав людини, й у цьому вбачається чи не найістотніша її перевага.

З обстоюваного тут розуміння прав людини випливають додаткові аргументи й щодо класифікування людських прав, яке було запропоновано мною бодай п’ятнадцять років тому.[497] Нагадаю, що з усіх можливих таких класифікацій основною була названа така, підставою (критерієм) якої послугували різні види (групи, комплекси) індивідуальних потреб, котрі задовольняються шляхом здійснення, використання певних прав.

З огляду на такий критерій було виділено:

- фізичні права (або, за іншою термінологією, життєві, вітальні, соматичні), здійснення яких задовольняє найважливіші, базові, визначальні потреби людини у забезпеченні її біологічного, „тілесного” існування, виживання, безпечного психофізичного розвитку. У разі порушення, руйнації, ліквідації прав цієї групи втрачають сенс, зводяться нанівець будь-які права людини, що належать до інших груп. Саме тому основне класифікування прав людини має розпочинатись якраз із фізичних прав;

- особистісні права, здійснення яких задовольняє потреби людини у формуванні, безпечному функціонування й розвитку її як особистості, тобто носія тих або інших духовно-моральних індивідуальних властивостей[498];

- культурні права, реалізація яких задовольняє потреби людини у доступі до культурних надбань свого народу та інших народів (зокрема у здобутті знань), у її самореалізації шляхом створення різноманітних цінностей культури.

Спільною особливістю усіх означених видів прав є те, що їх належність кожній людині та їх використання нею не може формально залежати від яких би то не було соціальних чи „демографічних” властивостей людини. Тому-то й у структурі розглядуваної класифікації прав людини вони „розташовуються”, так би мовити, на першому плані. Й у цьому, до речі виявляється гуманістичність потребового дослідницького підходу.

Далі йдуть:

- економічні права, здійснення яких задовольняє потреби людини в її самореалізації у господарській (економічній) діяльності, зокрема шляхом участі у виробництві матеріальних благ або у наданні послуг;

- нарешті, політичні права, реалізація яких задовольняє потреби людини у визначенні загальних соціальних умов свого індивідуального існування й розвитку шляхом її участі в управлінні суспільством і державою.

Таким чином, саме з позицій потребового підходу стає можливим обгрунтувати й продемонструвати недовільність, невипадковість певної ієрархізації названих видів прав людини, більш переконливо аргументувати термінологічні позначення кожного з цих різновидів.

Адже відносна субординованість прав людини має бути в основі своїй похідною від „піраміди” індивідуальних потреб. А останні, як відомо, фундаментально класифікуються на, передовсім, базові – біологічно-матеріальні (їм відповідають життєві, вітальні права), а далі – духовні (які задовольняються здебільшого особистісними й культурними правами) і соціальні – у вузькому, спеціальному значенні (яким в основному економічні та політичні права).

Як наслідок, стає можливим уточнити належність існуючих (та й –з часом – майбутніх) прав людини до однієї з вище названих їх груп (так, право на гідний рівень життя і споживання, права на безпечне природне довкілля, житло, соціальне забезпечення належатимуть, вочевидь, до прав фізичних; право знати своїх батьків, жити у своїй сім’ї „тяжіє” до групи особистісних прав).

Варто зауважити, що наведена градація прав людини має не тільки дослідницьке і навчальне значення, але й може бути корисною у конструюванні та вдосконаленні юридичних механізмів їх охорони і захисту, оскільки ефективність таких механізмів значною мірою зумовлюється специфікою відповідних прав, яка якраз і відбивається їхньою класифікаційно-видовою належністю.

Додамо також, що й інші відомі у літературі класифікації людських потреб можуть бути використані задля побудови різноманітних своєрідних класифікацій прав людини (скажімо, поділ потреб на індивідуальні та колективні).

Споживчі права людини крізь призму потребового підходу. Йдеться про те, що розглядуваний підхід до „праволюдинної” проблематики неминуче висвітлює й такий її фрагмент, як право людини на достатній (гідний) рівень життя, зокрема на належне споживання.

Будь-яке право людини – це, як відзначалось, визнання можливості задоволення її потреб. Цю соціальну сутність прав людини хіба що не найбільш рельєфно, безпосередньо, демонструє блок споживчих прав – (які є, вважаю, конкретизацією права на гідний рівень життя).

Споживчі права людини – це порівняно „молода” ділянка її прав: питання про них постало лише у XX ст. Проте на сьогодні вже сформовані міжнародні – всесвітні та європейські – стандарти таких прав. А у багатьох державах запроваджено певні юридичні механізми їх охорони та захисту, створено державні й громадські структури для спостереження й контролю за дотриманням прав споживачів. Інтенсифікуються наукові дослідження зазначеного інституту та його вивчення у вищих навчальних закладах економічного й юридичного профілів.

Безпосередні прояви потребового підходу стосовно інтерпретації прав споживачів можна спостерігати насамперед у тому, що саме поняття потреб досить інтенсивно використовується у характеристиках, описах, визначеннях поняття цієї групи прав як в офіційних джерелах, – чи то міжнародних, чи то національних – так і в джерелах доктринальних (наукових, навчальних, довідкових). Проілюструємо цю ситуацію низкою прикладів.

По-перше, коли декларується цільова спрямованість, соціальне призначення споживчих прав, тоді нерідко безпосередньо згадуються людські потреби. Так у затверджених Резолюцією 39/48 Генеральної Асамблеї ООН від 9 квітня 1985 р. „Керівних принципах на захист прав споживачів” виголошується, що ці принципи спрямовані „на задоволення таких законних потреб”, серед яких є, зокрема, захист економічних інтересів споживачів (п.3 розд. ІІ); а одна з цілей даних принципів полягає у тому, аби ”сприяти створенню програм виробництва і розподілу, які б відповідали потребам і бажанням споживачів” (п.1б розд. І). У цьому ж документі також наголошується на тому, що політика ефективної підтримки сталого розвитку має враховувати цілі „задоволення базових людських потреб усіх членів суспільства” (п.5 розд.ІІ).

У преамбулі Програми захисту прав споживачів на 2003-2005 роки, затвердженій Указом Президента України від 11 грудня 2002 року, йдеться про „задоволення потреб споживачів” у продовольчих і промислових товарах.

Якщо брати до уваги, що мета суб’єкта відображає, так чи інакше, усвідомлений його інтерес, то до наведених прикладів можна додати й такі випадки, коли в юридичних актах з проблематики прав споживачів мовиться про інтереси останніх. Наприклад, у Програмних діях Європейського Союзу (далі – ЄС) щодо захисту прав споживачів (1975р.) констатується, зокрема, й право на „захист економічних інтересів”. А в Амстердамському договорі ЄС виголошується, що до загальної мети ЄС належить і “захист економічних інтересів споживачів” (ст.153, колишня ст.129а).[499]

Ще більш рельєфно, „наочно” потребові засади подекуди проявляються тоді, коли у класифікаціях (або ж у переліках) споживчих прав виділяють як самостійне, окреме „право на задоволення основних потреб” (так ставить питання Міжнародна організація спілок споживачів – International organization of consumer’s unions або інакше – Consumer’s International (СI)[500] Означене право деякі фахівці розшифровують як „право на основні (базові) товари і послуги, які забезпечують виживання, – на адекватне харчування, одяг, житло, санітарні умови, охорону здоров’я, освіту”[501], тобто майже ототожнюючи його з правом на достатній рівень життя. А між іншим, “достатність” життєвого рівня навряд чи може бути виявлена поза врахування рівня задоволення потреб (зокрема питомої ваги тих потреб, які цілком задоволені).

Аналогічна позиція спостерігається й у тих випадках, коли поняття споживчих праввизначається як можливості людини забезпечувати її життєві потреби (фізичні, соціальні, духовні й інші) за посередництва надбання й споживання якісних товарів та послуг.[502]

Оскільки з позиції реалізації споживчих прав йдеться про споживання якісних (належної якості), а не будь-яких товарів і послуг, то й інтерпретація поняття „якість” у даному випадку навряд чи можлива поза межами потребового підходу. І справді, наприклад, Міжнародною організацією зі стандартизації (ISO) було санкціоновано у 1994 році таку дефініцію згаданого поняття: „якість продукції – це сукупність характеристик об’єкта, що відносяться до його здатності задовольняти існуючі та передбачувані потреби”.[503]

Розглядуваний підхід знаходить чіткий прояв і тоді, коли розкривається зміст поняття, можна сказати, базового для означеної групи прав – поняття „споживач”. Так, у Законі Російської Федерації „Про захист прав споживачів” від 7 лютого 1992 року визначається, що споживач – це громадянин, який замовляє, придбаває або використовує товари, послуги „виключно для особистих, домашніх та інших потреб, не пов’язаних із здійсненням підприємницької діяльності”. У дещо неявній формі така позиція відображається й у Хартії захисту прав споживачів, затвердженій Резолюцією 25-ої сесії Консультативної Асамблеї ЄС (1973 р.), де встановлюється, що споживач – це „особа, яка користується товарами і послугами з особистою метою”.[504]

У доктринальних джерелах можна зустріти, скажімо, такі дефініції, згідно з якими споживач – це „особа, яка використовує діяльність інших суб’єктів безпосередньо для задоволення своїх потреб”[505].

І нарешті, коли розкривається сутність такого поширеного знаряддя забезпечення споживчих прав, як послуга, потребовий підхід теж об’єктивується. Скажімо, у Законі України „Про житлово-комунальні послуги” від 24 червня 2004 року визначається, що комунальна послуга – це „результат господарської діяльності, спрямованої на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи у забезпеченні холодною та гарячою водою, водовідведенні, газо- та електропостачання, опалення...”(ст.1).

Хоча використання категорії потреб є притаманним майже всім доктринальним інтерпретаціям поняття послуги, проте серед них більш-менш чітко вирізняються такі три позиції: 1) послугою є власне сама (і не тільки сама) діяльність, яка й становить безпосередній предмет споживання, суто споживче благо; 2) послугою є матеріалізований результат цієї діяльності, відокремлений від неї, у процесі споживання якого потреба й задовольняється; 3) послугою може бути як сама діяльність, так і відокремлений від неї її матеріалізований результат.[506]

З приводу цих позицій дозволимо собі висловити декілька міркувань. Видається, що є підстава розрізняти наступні явища: а) діяльність зі створення умов ( передумов) і відносно самостійних засобів для задоволення потреб; далі б) діяльність, яка сама по собі, як така, вже є засобом задоволення потреб; і нарешті, в) діяльність, яка є засобом усунення перешкод, „гальм” у процесі задоволення потреб.

Перший вид діяльності можна відобразити поняттям „робота” (і опосередковується він здебільшого договорами підряду). Другий же різновид діяльності якраз і може найбільш адекватно відображатись поняттям „послуга” (й опосередковується він найчастіше договорами надання послуг). А третій вид діяльності є, власне, правозахисним, правоохоронним її варіантом, засобом гарантування ефективності двох попередніх видів інструментів задоволення людських потреб (і опосередковується він, зазвичай, вже недоговірними зобов’язаннями).

Такі міркування можуть слугувати обгрунтуванням нетотожності терміно-понять „робота” і „послуга”, які вживаються, зокрема, в українському законодавстві. У протилежному ж випадку ці терміно-поняття доведеться вважати синонімами.

Наведені щойно матеріали, вважаємо, досить виразно демонструють неодмінність, неминучість застосування потребового підходу у визначенні соціальної сутності, а також шляхів і засобів юридичного забезпечення й гарантування споживчих прав і тим самим – права людини на достатній рівень її життя (та й, зрештою, яких би то не було її інших прав).

Загальні висновки. На закінчення нагадаємо, що евристичний потенціал означеного концептуального підходу аж ніяк не обмежується таким об’єктом дослідження, як права людини. Цей підхід – наголосимо ще раз – був і лишається неперевершеним, незамінним, можна сказати, єдино можливим дослідницьким інструментом виявлення сутності будь-яких соціальних явищ, зокрема держави та кожного з елементів її правової системи та її механізму юридичного регулювання (законодавства, законності, офіційної правової ідеології, юридичних відносин тощо).

Спроби з’ясувати – саме з позицій даного підходу – сутність деяких з державно-юридичних явищ нам вже доводилося робити раніше.[507]

Й останнє. Не буде, мабуть, особливим перебільшенням положення про те, що оскільки „людська історія є історією людських (суспільних) потреб та їх задоволення”[508], остільки й історія права є історією задоволення потреб людини за посередництва права. Цим і зумовлюється значення концептуально-дослідницького потребового підходу в праводержавознавстві.[509]

§3. Цінність юридичних норм для особи:
інструментальна та власна

Водночас із „реструктуризацією” у філософії права такого її підрозділу, як правова аксіологія, почастішали публікації з ціннісно-правової тематики[510]. Проте цей – загалом безперечно позитивний – процес подекуди супроводжується оминанням, „забуттям” деяких попередніх вітчизняних (у широкому розумінні) праць, які здавалося б, не повинні лишатись поза увагою й сучасних дослідників (ну хоча б тому, щоб останнім не доводилося, як то кажуть, „винаходжувати велосипеди”).

Дата добавления: 2015-05-22