Філософія права: проблеми та підходи. 14 страница

Зазначені можливості нерідко відображають терміно-поняттям „права людини”, а його загальну спроможність мати такі права – терміно-поняттям „правоздатність”.

Формальна рівність людей існує у двох онтологічних статусах (різновидах): об’єктивному й суб’єктивному. Перший випливає з однаковості, „одноякісності” усіх людей саме як біосоціальних істот, котрі належать до єдиного людського роду, тобто є – у цьому сенсі – якісно однорідними істотами. Тому об’єктивну їх взаємну рівність можна відобразити (й означити) терміно-поняттям „антропна” (або „природно-правова”). Індивіду досить бути (народитись) біосоціальною істотою – й у такій якості він вже є рівним з такими ж іншими істотами (навіть незалежно від того, чи усвідомлено кимось цю обставину).

Суб’єктивна рівність (може, буде більш точним назвати її „суб’єктивізована”) є результатом, проявом свідомого волевиявлення певних суб’єктів, наслідком визнання (підтвердження) ними чи державою об’єктивної формальної рівності людей. Це вже рівність „позитивно-правова” (або, висловлюючись умовно, юридична). Хоча вона має спиратись, так чи інакше, на рівність об’єктивну, відображати її, зумовлюватись нею, проте – під впливом тих або інших конкретно-історичних умов, чинників – може й не співпадати з останньою повністю, „відхилятись” від неї. Історія позитивного, державно-вольового права дає безліч прикладів цього.

Суб’єктивна формальна рівність – залежно, так би мовити, від „автора” її встановлення – може бути розподілена на такі види:

· міжнародна (згадаємо, для прикладу положення ст.1 Загальної декларації прав людини про те, що всі люди народжуються рівними у своїй гідності та правах);

· державна (наприклад, положення ст.24 Конституції України);

· індивідуальна (скажімо, договір між „фізичними” особами, який відображає їхнє обопільне визнання один другого як формально рівних однакових учасників певних взаємних відносин).

Отож, формальна рівність людей – це ніщо інше як рівність передусім їхніх особистих природних правоздатностей. А з огляду на наведену вище двохвидову класифікацію „рівностей”, правоздатність людини завжди існує як природна, а – окрім цього – може також існувати й як „позитивна” (юридична).

Наявність у кожної людини однакової природної правоздатності – об’єктивна першооснова, фундамент також і рівної з іншими людьми юридичної (державно-вольової) правоздатності.

Б) Відносини, засновані на „вільному волевиявленні ” [469]. Оскільки, живучи у суспільстві, людина у своїх волевиявленнях, взагалі кажучи, не може бути абсолютно вільною, незалежною від будь-яких інших суб’єктів, то у даному випадку поняття „вільне” може вживатись лише у спеціальному, вузькому значенні. Вільне від кого (чи від чого) – це вимагає якщо не офіційного, то принаймні доктринального роз’яснення.

Вважаю, що тут йдеться про вільне, незалежне знову ж таки лише від державно-владного нав’язування, диктування, „накидання” учаснику відносин чужої, зовнішньої щодо нього волі (насамперед волі представника держави), якій він має підпорядкувати свою поведінку. Але це аж ніяк не усуває його фактичну (соціальну, матеріальну, моральну, ідеологічно-духовну, емоційну чи іншу) залежність, тобто невільність одного учасника цивільних відносин від інших учасників. Абсолютно вільне волевиявлення – це міфічний індетермінізм. А будь-яка фактична залежність людини, яка об’єктивно обумовлюється соціальною природою її існування й розвитку у суспільстві, засадничо виключає однаковість її реального соціального статусу зі статусом іншої людини.

Ті владні відносини, які конституюються за посередництвом державно-імперативного („публічного”) метода юридичного регулювання, найбільше поширені у галузях позитивного публічного права (хоча й не безвинятково) – конституційного, адміністративного, фінансового, податкового, екологічного, кримінального, процесуального та іншого. І в ч.2 ст.1 ЦК прямо застережено, що навіть якщо ці відносини є майновими, то й тоді до них цивільне законодавство не застосовується (щоправда, крім випадків, передбачених законом).

Вказавши, „від кого” вільними повинно бути волевиявлення учасника цивільних відносин, можна також додати й „від чого” воно має бути вільним: згідно з положеннями ЦК – від обману, насильства (ст. 230, 231) тощо. Щоправда, такі „впливи” повинні бути не просто свідомими, а – більше того – цілеспрямованими, тобто умисно спрямованими на „провокування” певних дій іншої особи (об’єкта такого впливу). Суб’єктом таких впливів може бути вже будь-яка (а не тільки державно-владна) особа.

Водночас видається деяким перебільшенням закріплене у ч.2 ст.1 ЦК положення про те, що наявність будь-якого („іншого”) владного підпорядкування одного учасника відносин іншому учасникові виключає застосовуваність до цих відносин норм цивільного законодавства. Адже владність (нерівність) у стосунках суб’єктів може ґрунтуватись і на таких чинниках (у тому числі – природних), які не пов’язанні із державною волею, не залежать від неї (наприклад, влада батьків стосовно їхніх неповнолітніх дітей; влада тренера спортивної команди щодо її членів; влада релігійної „посадової” особи над віруючими особами). Якщо тлумачити наведене положення ЦК буквально, то й до зазначених „особистих” відносин даний закон не повинен би застосовуватись[470]. Та хіба відповідатиме такий висновок прагненню розробників ЦК максимально розширити коло відносин (обсяг особистих прав), які можуть бути об’єктом захисту цивільним законодавством? Навряд чи.

Про це свідчить і перелік тих особистих немайнових благ, які охороняються цивільним законодавством: здоров’я, життя, честь, гідність і ділова репутація, ім’я, авторство, свобода творчості (ч.1 ст.210 ЦК).

Тому у ч.2 ст.1 ЦК точніше було б вказувати не на „інше”, а саме на „державне” владне підпорядкування.

В) Відносини, засновані „на майновій самостійності їх учасників”. Вважається, що ця властивість відносин теж є необхідною, аби вони набули статусу “цивільних”. Проте, гадаю, й тут не все так просто.

По-перше, якщо говорити про відносини майнові, то не виключені такі ситуації, коли правоздатний суб’єкт, який володіє майновою правоздатністю, взагалі ще не має майна чи то у власності, чи у володінні, а тільки-но користується майном, яке належить іншим особам (скажімо, дитяче ліжко, пеленки, які „використовує” малюк). То в якому сенсі тут можна говорити про „самостійність”?

А по-друге (і це більш важливо), відносини „особисті немайнові” – за їх визначенням, за їх сутністю – мають, звісно, немайнову (у цивілістичному розумінні) природу. Питання ж про майнову самостійність виникатиме у них, як правило, лише у разі відшкодування (компенсації) шкоди, спричиненої порушенням немайнових особистих прав. Сама ж наявність таких прав та їх нормальне, безперешкодне використання зазвичай не потребують від їх носіїв майнової самостійності.

Отож, розглядувана ознака, як видається, навряд чи має загально цивілістичний характер: вона торкається не всіх, а лише частини цивільних відносин. Адже особисті немайнові відносини (як природно-правові, так і позитивно-правові) виникають й існують незалежно від того, чи мають їх учасники яке-небудь майно у власності або ж у володінні, чи у користуванні.

Основні висновки.

1. Як резюме з усього викладеного, запропонуємо – з розрахунку на подальше обговорення – наступну інтерпретацію предмета позитивного цивільного (приватного) права: таким предметом є відносини суб’єктів, чия природна правоздатність, виникаючи від їх народження, є однаковою (рівною) за змістом та обсягом і реалізується на основі їх вільного від державно-владного впливу волевиявлення.

Або інший варіант: це відносини суб’єктів, формально рівних за їх природною правоздатністю, що виникає з моменту народження й реалізується ними на основі вільного, не залежного від державно-владного впливу, волевиявлення.

2. Які б зауваження не викликав ЦК України, які б юридично-регулятивні проблеми не „загрожували” його застосуванню, необхідно акцентувати головне: сприйнявши певною мірою природно-правову доктрину, ЦК забезпечив “прорив” невідчужуваних антропо-соціальних прав людини в українське цивільне законодавство і тим самим підніс на якісно вищий рівень їх державну охорону й захист. З огляду на це, він став винятковим, унікальним галузевим законодавчим актом української держави.

У цьому вбачається величезна заслуга, – можна сказати, законотворчий подвиг – розробників ЦК.

3. Втіливши певні здобутки загальнотеоретичного праводержавознавства, зокрема загальної теорії людських природних прав[471], ЦК слугує, своєю чергою, певним імпульсом для її подальшого розвитку. Адже цей кодекс вміщує чимало своєрідних, нових не тільки для цивілістики, загальноправових положень. І вони – навіть попри (а, можливо, навіть з огляду на) їх дискусійність – не можуть „не помічатись” теоретиками та, зокрема, й філософами права.

§7. Діалектика загального й особливого у
природних правах людини

Універсалізація у розвитку прав людини. Як відомо, у XX—XXI століттях однією із загальних тенденцій розвитку інституту прав людини є його глобальна універсалізація. Про це свідчить, наприклад, те, що до найвизначніших договірних актів ООН з прав людини – Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, Конвенції про права дитини. Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації стосовно жінок, Конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації – приєднались від 70 до 90 відсотків усіх держав світу, а заключний документ проведеної під егідою ООН 1993 р. у Відні Всесвітньої конференції з прав людини підписали представники усіх 170 держав, котрі брали в ній участь.

Узмістовному аспекті зазначена тенденція знаходить прояв у тому, що нині абсолютна більшість держав:

· визнали існування проблем здійснення і захисту невід’ємних, „природних” прав і свобод людини та необхідність поступового розв'язання таких проблем;

· погодились із закріпленням у Загальній декларації прав людини мінімально необхідного переліку назв прав і свобод як своєрідного пакета взірців, що на них має бути зорієнтовано політику кожної цивілізованої, демократичної держави (і справді: більшість цих назв відтворено у переважній частині сучасних конституцій чи інших фундаментальних національних законів);

· домовились про створення міжнародних (наддержавних чи міждержавних) органів, котрі ними ж уповноважені відслідковувати стан дотримання прав людини у відповідних державах-учасницях та піддавати його своєму контролю і впливу, а також дали згоду на виконання рекомендацій і рішень цих органів;

· дійшли консенсусу щодо процедури розгляду питань, пов'язаних із порушенням прав людини у різних державах та визначенням заходів міжнародного реагування на такі порушення.

Проте у розвитку всесвітнього інституту прав людини досить рельєфно виявляється й інша – зрештою, протилежна – загальна тенденція, а саме: урізноманітнення конкретного змісту і обсягу прав людини залежно від того, в якій країні вони мають реалізовуватись[472].

Диверсифікація змісту прав людини. Ця, друга, тенденція найчастіше знаходить свій прояв у процесі розв'язання (теоретичного і практичного) таких проблем;

· з’ясування сутності (визначення поняття) феномена прав людини та можливостей його однозначного розуміння;

· „дозування” прав людини, тобто законодавчу визначення їх конкретного змісту й обсягу шляхом встановлення певних юридичних обмежень стосовно їх здійснення;

· витлумачування прав людини як неодмінної умови їх реалізації, охорони і захисту та можливість (чи, навпаки, неможливість) його офіційної уніфікації на всесвітньому або навіть на регіональному (континентальному) рівнях.

У цій статті розглянемо лише останню із названих проблем[473]. При цьому основна увага приділятиметься характеристиці соціальних чинників, що її викликають, та аналізу логіко-герменевтичного механізму її розв’язання.

1. Конкретно-історичне походження тих можливостей людини, що становлять її основні права, – навіть на всесвітньому, глобальному рівні – визначає, безперечно, неоднаковість їх конкретного змісту і обсягу в різних умовах та в різні часи існування людства. Вже тому уявлення про реально здійсненні права не можуть бути змістовно (а не номінально) універсальними та незмінними. Інша ж причина „різночитань” у тлумаченні основних прав людини корінитися в тому, що їх розуміння не може не залежати і від своєрідних, специфічних інтересів, різних етносів, народів, націй, класів і численних соціальним утворень. А такі інтереси є вже не загальнолюдські, всесвітні, а особливі, „часткові”.

Звідси випливає, що длязакріплення і здійснення за допомогою внутрішньодержавного („національного”) законодавства основних прав людини набувають принципового методологічного значення проблеми розуміння (осмислювання) цих прав відповідними органами держави та іншими суб'єктами даного суспільства. А розв'язання цих проблем має досягатися з урахуванням сучасних положень загальної теорії розуміння (інтерпретації), тобто комплексної галузі знань, яка зветься, за традицією, герменевтикою. Як вже зазначалось, опираючись на цю науку можна, зокрема, пояснювати (та й передбачати), чому законодавство певної держави, якефіксує пануюче у ній конкретно-історичне розуміння основних прав людини, досить часто не збігається (при чому не стільки термінологічно, скільки саме у соціально змістовному плані) із закріпленими у міжнародних нормативних документах „стандартами” таких прав, а ще більшою мірою – із законами інших держав з цих же питань.

Наслідком такої герменевтико-юридичної ситуації стає те, що цінності, котрі у міжнародних документах декларуються і вважаються загальнолюдськими (зокрема основні, невід'ємні права людини), єтакими переважно за їх назвами, найменуваннями, термінами; проте при їх реальному здійсненні, втіленні у життя вони наповнюються цілком конкретним, здебільшого неоднозначним, змістом і обсягом, а отже, насправді функціонують не як загально-, а як окремо- (особливо -) людські. Чого варті загальнолюдські назви прав людини – це виявляється лише тоді, коли вони використовуються для розв’язання реальних життєвих проблем реальних осіб у певних історичних умовах, за конкретних обставин.

Чи не найбільш виразно, рельєфно така ситуація проявляється тоді, коли у процесі державно-правового (юридичного) регулювання неминуче постає проблема меж (обмежування) змісту й обсягу прав людини. Практичне розв'язання цієї проблеми, як засвідчує практика, ніде і ніколи не було універсальним, одноваріантним, уніфікованим. Аналіз проблеми, яка розглядається, має спиратись на певне розуміння таких „параметрів” прав людини, як їх зміст і обсяг.

2. Права людини, як і будь-яке інше явище, характеризуються певними якісними та кількісними показниками. Якісні показники розкриваються насамперед змістом прав людини. Поняття змісту прав людини та поняття обсягуправ людини зустрічаються, наприклад, у ст.22 Конституції України. Зокрема, ч.3 цієї статті встановлює, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав людини. Згадане положення є дуже важливим, оскільки у ньому Конституція України торкається проблеми обмеження прав людини. Адже звуження змісту і скорочення обсягу прав людини якраз і є основним наслідком їх обмеження.

Характеризуючи зміст прав людини, необхідно спиратися на філософську категорію змісту. Як відомо, з філософської точки зору, зміст – це певним чином впорядкована сукупність елементів і процесів, які утворюють предмет чи явище. Структура, внутрішня впорядкованість є необхідним компонентом змісту. Зі зміною структури, організації суттєво змінюється зміст об'єкта, його властивості. Які ж елементи можна виділити у такому явищі, як права людини?

Центральним, стрижневим елементом змісту прав людини є певні можливості людини – можливості діяти певним чином чи утримуватися від певних дій задля задоволення її потреб та інтересів. Як відомо із загальної теорії діяльності, остання характеризується певними складовими, властивостями, рисами. До них належать: мета, предмет (об'єкт) діяльності, умови діяльності, способи (форми) діяльності, засоби діяльності, результати діяльності та інші складові. Найбільш важливими, визначальними серед них є умови та засоби діяльності, оскільки саме ними зумовлюється реальність використання можливостей суб'єкта, тобто їх здійсненність. Тому поняття змісту прав людини можна визначити як умови та засоби, котрі складають можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Таке розуміння розглядуваного поняття сприятиме дослідженню та оцінці міри (ступеня) реальності прав людини.

Щодо кількісних показників прав людини, то вони можуть відображатися поняттям обсягу прав людини. Кількість – це визначеність предмета, яка характеризує його множинність, величину, інтенсивність і ступінь прояву тієї чи іншої властивості. Обсяг прав людини, як і будь-яка кількість, визначається за допомогою певних одиниць виміру (наприклад, кількість певних можливих варіантів поведінки, кількість часу, кількість благ, розмір пільг та ін.). Одиниці виміру „кількості” (обсягу) прав людини не можуть бути універсальними, однозначними, однорідними для всіх і будь-яких прав людини. Характер таких одиниць виміру зумовлюється, насамперед, змістом можливостей, які відображено відповідними правами, а також особливостями носіїв (суб'єктів) прав та специфікою об'єктів цих прав (тобто тих чи інших благ). Наприклад, право на свободу вибору віросповідання може характеризуватися кількістю віровизнань, конфесій, які можуть бути предметом такого вибору. Право здобувати вищу освіту характеризується, зокрема, кількістю вищих навчальних закладів, в яких можна її здобути, а також кількістю спеціальностей, за якими готують фахівців у цих закладах. Право бути обраним Президентом України характеризується кількісними показниками періоду (часового інтервалу), протягом якого можливо його здійснювати.

Отже, зазначені вище одиниці виміру якраз і можуть використовуватися для визначення обсягу відповідних прав людини.

З огляду на викладене розуміння змісту прав людини і обсягу прав людини, а також на щойно наведені приклади, співвідношення цих „параметрів” може відображатися таким положенням; звуження змісту прав людини неодмінно тягне за собою і звуження їх обсягу. Зміни ж в обсязі прав людини, на нашу думку, не завжди (не обов'язково) викликають зміни у змісті права. Поняття змісту прав людини і поняття обсягу (кількісних показників) прав людини не слід ототожнювати із змістом та обсягом поняття про права людини. Останній визначається за правилами формальної логіки.

3. Законодавство стосовно прав людини звичайно осмислюється (інтерпретується, витлумачується) – причому як при його створенні, встановленні, так і при застосуванні, реалізації – у такий спосіб, аби воно могло слугувати реальним засобом, інструментом для досягнення змістовних цілей тих суб'єктів суспільного життя (соціальних спільнот, їх індивідуальних чи колективних представників – як державних, так і недержавних), котрі є учасниками відносин, що регулюються цим законодавством. А оскільки цілі різних суб'єктів суспільних відносин у багатьох випадках не збігаються та й не залишаються незмінними у процесі соціального розвитку; інтерпретація цими суб'єктами правовик текстів, насамперед нормативних, принципово (засадничо) не може бути однозначною, односмисловою, уніфікованою. Будь-яке тлумачення законів „спрямовується” на поліпшення умов існування та життєдіяльності його суб'єкта (або тих спільнот, угруповань, об'єднань, інтереси яких він – усвідомлено чи неусвідомлено – відображає).

У цьому аспекті особливого значення набуває офіційне (тобто формально обов'язкове для правозастосовників) нормативне тлумачення законодавчих та інших нормативно-правових актів. Таке тлумачення, з огляду на його реальну роль, місію у державно-юридичному регулюванні суспільних відносин, можна позначити такими термінами-синонімами, як, скажімо: „динамічне”, „інструментальне”, „функціональне”, „адаптаційне”, „пристосувальне”. І, видається, саме останній з цих термінів – як би „радикально” він не звучав – найбільш точно, адекватно позначає поняття про розглядуване тлумачення. Адже соціальне призначення такого тлумачення полягає, у багатьох випадках, саме у пристосуванні державно-юридичного регулювання до тих змін, котрі відбулися у суспільстві, або ж у наданні домінуючого становища у цьому регулюванні саме такій інтерпретації закону, яка об'єктивно здатна якнайкраще задовольнити потреби певної соціальної групи. Відбувається, так би мовити, інструменталізація закону з огляду на досить конкретні соціально змістовні цілі. Чи не найпереконливішим свідченням цього слугує правотлумачна практика органів конституційного судочинства багатьох країн[474] (і практика Конституційного Суду України, гадаю, не становитиме винятку у цьому відношенні). Зважаючи на це, можна стверджувати, що основна мета діяльності суб'єктів офіційного нормативного (зокрема прецедентного) тлумачення якраз і полягає у забезпеченні певної соціальної доцільності державно-юридичного регулювання суспільних відносин шляхом пристосування (адаптації) обов'язкового варіанта інтерпретації законодавства до оновлених цілей такого регулювання або ж до нових засобів їх досягнення.

Викладені висновки яскраво ілюструє і практика тлумачення Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р. (далі – Конвенція) Європейським судом з прав людини (далі – Суд). Так, у рішенні у справі „ Косадо Кока проти Іспані ї”, ухваленому 24 лютого 1994 р., Суд постановив, що застосування керівництвом колегії адвокатів дисциплінарних санкцій до адвоката, котрий рекламуваввласні послуги, не порушує ст.10 Конвенції (право на свободу вираження поглядів). Суд відзначив, що правила, які регулюють використання реклами членами колегії адвокатів, варіюються залежно від країни; більшість держав-учасницьнамагається пом'якшити ці правила, посилаючись на розвиток суспільства та посилення ролі засобів масової інформації. Суд зауважив також і те, що керівництво колегії адвокатів та національні суди знаходяться у кращому становищі, ніж міжнародний суд для того, аби визначити, яким на той чи інший час буде оптимальний баланс між вимогами належного відправлення правосуддя, професійною гідністю, правом кожного отримувати інформацію про правову допомогу, з одного боку; і можливістю для адвоката робити рекламу своїх послуг, – з іншого. З огляду на це суд дійшов висновку; що на той час (1982 – 1983 рр.) дисциплінарні санкції не могли розглядатися як такі, що не відповідали поставленій меті.

Ще один приклад. У рішенні, ухваленому в справі „ Брумареску проти Румунії ” 23 січня 2001р. Суд відхилив попереднє заперечення уряду Румунії, за яким заявник нібито не використав усіх національних засобів правового захисту (він не звернувся з новим позовом до суду про повернення належного йому майна, хоча міг це зробити). З цього приводу Суд дійшов висновку, що уряд не міг посилатися на неподання заявником нового позову, оскільки результат такого позову є дуже сумнівним, особливо з огляду на дію принципу res judicata. Отже, у даній справі Суд відійшов від буквального тлумачення нормативного юридичного тексту; оскільки таке тлумачення (саме у цій ситуації!) не змогло б забезпечити досягнення цілей захисту прав, закріплених у Конвенції. Суд діє згідно із виробленим у його практиці принципом ефективного захисту прав людини, суть котрого полягає у тому, що норму потрібно тлумачити і застосовувати у такий; спосіб, який може забезпечити максимально ефективний, дієвий, реальний захист прав людини саме уданому випадку.

Для реалізації цього принципу Суд не стільки робить спробу відшукати у нормативному юридичному тексті наміри „творця норми”, закладені останнім в її текст, скільки пристосовує семантичне значення витлумачуваних нормативних положень до цілей європейської спільноти – забезпечити та захистити права і свободи людини. Семантичне значення тексту стає тут об'єктом цілеспрямованої – „прагматичної” у зазначеному сенсі – інтерпретації, в ході якої системі знаків (а точніше, концептів, signatum), котра потенційно може бути витлумачена у різний спосіб (мати різні смисли), на основі семантичного значення як продукту так званої, мовної конвенції якраз і присвоюється, „приписується” певний смисл, що відповідає цілям правової політики Ради Європи (стосовно згаданої Конвенції такі цілі проголошено безпосередньо в її Преамбулі). У такий спосіб Суд реалізує неодноразово проголошений ним фундаментальний постулат, за яким Конвенція є „живим організмом, котрий постійно розвивається”.

У розділі другому вже доводилося аргументувати положення про те, ще здатність нормативного юридичного тексту бути потенційним носієм різних смислів (інтерпретаційна здатність тексту юридичних норм) є його об'єктивною, невід'ємною, а отже, неминучою властивістю[475]. Корені її потрібно шукати, вочевидь, як у різноманітності соціальних інтересів, так і в особливостях самої мови[476], а також у закономірностях здійснення комунікативної діяльності. Це положення, яке відображає одну із загальних герменевтичних закономірностей, переконливо підтверджується практикою офіційної інтерпретації юридичних норм саме щодо прав і свобод людини.

У вітчизняній юриспруденції набуло певного поширення положення про те, що поняттям прав людини відображаються необхідні для існування і розвитку людини її можливості, які об'єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними та рівними для всіх людей. У такому розумінні розглядуваного феномена реалізовано методологічний підхід, який можна назвати „потребовим”[477]. Адже зазначені можливості людини покликані використовуватись для задоволення її життєво необхідних потреб і насамперед у цьому полягає їх (можливостей, тобто прав) особистісна значущість, цінність.

Тому-то й згадана вище інструменталізація законодавства включає, по-перше, істинне пізнання об'єктивно існуючих можливостей для існування та розвитку всіх людей (а також їх об'єднань і спільнот); а по-друге, „наділення” законодавства – у процесі його інтерпретації – таким смислом (змістом), аби воно могло послугувати засобом, важелем здійснення цих можливостей, тобто інструментом використання відповідних прав (а тим самим – і задоволення певних потреб).

У цьому вбачається конкретно-історична об'єктивна зумовленість „смислотворчої” інтерпретації юридичних норм, які закріплюють права людини та засоби їх реалізації. Така інтерпретація, особливо ж її офіційно-нормативний різновид, з необхідністю включає-гносеологічну складову а отже, дозволяє застосувати до неї категорію об'єктивної істини.

Ідеологічним віддзеркаленням об’єктивної діалектики загального та особливого (а подекуди й одиничного) у правах людини є наявність декількох неоднозначних філософсько-антропологічних її інтерпретацій. Найбільш поширеними серед них є концепції абсолютного універсалізму, поміркованого універсалізму та культурного релятивізму.

Абсолютний універсалізм. Окремі науковці обстоюють можливість застосування у всесвітньому масштабі єдиної, універсальної концепції прав людини. Зокрема, А. Робертсон стверджує, що права людини належать індивіду внаслідок самого факту належності до роду людського і мають бути гарантовані на основі принципу рівності (без жодної дискримінації). Неприпустимими є будь-які відмінності на основі принципу регіоналізму: африканець або американець повинен мати права, тотожні тим, якими володіють, скажімо, європеєць чи азіат[478]. Таку позицію слід, очевидно, кваліфікувати як абсолютний універсалізм, тобто доктрину, яка не визнає існування жодних обставин, які могли б якось впливати на модифікацію реалізації прав людини залежно від конкретних часово-просторових умов.

Синонімом терміно-поняття абсолютного універсалізму, яке традиційно характеризує моральні поняття певного суспільства, слід вважати поняття монізму ( останнє використовується нами для характеристики елементів змісту прав людини). Представники цієї течії вважають, що людина як член певного суспільства може не лише може оцінювати моральні системи інших суспільств, але й також встановлювати, яке життя чи життєвий шлях є справжнім людським життям.

Центральною тезою цієї концепції є те, що а) моральність має об’єктивну основу, оскільки людські істоти повинні жити у гармонії з природою та б) людська істота володіє засобами, здатними виявити закономірності людської природи, а відтак набути об’єктивне та загальнозначуще знання про те, яким саме має бути життя людини.

Задля цього слід абстрагуватися від усяких культурних умов і досягти стану трансцендентальної свідомості (чистої раціональності), що, в кінцевому підсумку, і дасть можливість пізнати справжню людську природу.

Об’єктивно існуючий моральний плюралізм різних суспільств моністи пояснюють, посилаючись на такі чинники, як незнання моральних норм, „нерівномірний розподіл” інтелектуальних здібностей, а також вказівкою на регулювання відмінними (за змістом) нормами таких сфер людського життя, які є морально індиферентними, як-от: способи одруження, поховання померлих, виховання дітей. Характерно, що цей напрямок отримав своє продовження у працях деяких класиків лібералізму (Дж. Локк, А. Токвіль, Д. Міль), для яких справжнє людське життя побудоване на принципах автономії, раціонального осмислення, секулярного світогляду, матеріального багатства та технологічного опанування природи[479].

Дата добавления: 2015-05-22