Полеміка реалізму і номіналізму

Основна проблематика: співвідношення загальних понять і одиничних речей (полеміка реалізму. Ця проблема відома під назвою проблема-універсалій).

Крайні реалісти вважали, що загальні поняття існують до речей, розглядали їх як думки Бога перед актом творення (Ансельм Кентерберійський, П’єр Абеляр).

Номіналісти стверджують, що загальні поняття – це продукти людського мислення, вони є лише назвами предметів (Вільям Оккам).

універсалї» латинського походження (universalia) означає загальні поняття, узагальнюючий клас предметів. Так наприклад, універсаліями є поняття «людина», «тварина», «рослина» тощо. Виникає питання, чи існують ці загальні положення реально, самі по собі, чи вони лише назви, і існують лише у якості слів. Як вирішується ця проблема середньовічними мислителями.

Реалісти, які розділяли точку зору Платона, стверджували, що загальні поняття (або ідеї за Платоном), тобто, універсалії, існують реально, але у невидимому для нас світі. Реальні конкретні речі – це є результат їх породження. Тобто, універсалії існують до речей. Це твердження отримало назву крайній реалізм. (Зауважте, що крайній реалізм подить від платонівського вчення). Наступним видом реалізму є поміркований реалізм. Він стверджував, що універсалії існують у самих речах, у якості не змінних і визначальних основ. Світ ідей і світ речей єдині і створюють навколишню дійсність. У будь-якому предметі присутня ідеальна сутність – універсалія, яка переводить його з неоформленої матерії у придатну річ. Тому поміркований реалізм тяжіє до теорії Аристотеля. Протилежна точка зору реалізму отримала назву номіналізм (лат. «номен» - ім’я). Номіналізм також був крайній і поміркований.

Поміркований номіналізм стверджував, що універсалії існують після речей, у нашій свідомості у вигляді назв речей – понять. Оскільки поняття у латинській мові – це концепт (conceptus), то поміркований номіналізм ще називають концептуалізмом. Крайні номіналісти розглядали крайні поняття (універсалії) безглуздими. Якщо вони не існують реально, навіщо про них говорити.

27.Особливості філософії епохи Відродження,її антропоцентричний та гуманістичний характер:

філософія Відродження датується періодом кінця XIV–XVI століття. Це своєрідне поєднання людського досвіду: матеріального, духовного, правового, етичного і естетичного. Епоха Відродження знаменує розрив із середньовічною філософією та перехід до філософії Нового часу.

На зміну середньовічній «вченості» приходить гуманістична «освіченість». Філософія і наука більше відхилялися від церковної теології, а це послаблювало взаємозв’язок віри та розуму. Тому відкривалися можливості для нового наукового методу та нових релігійних течій. Велике значення на формування нової епохи мали три відкриття: компас, порох та книгодрукування.

Щодо першого, то компас полегшив плавання на морях. Це було передумовою для великих географічних відкриттів. Не менш важливу роль відіграв порох. З допомогою нової зброї європейці здобули військову перевагу над американськими і азіатськими культурами. Книгодрукування мало важливе значення для поширення гуманістичних ідей. Воно сприяло тому, що церква втратила монополію на поширення знань. Важливим винаходом стала телескопічна труба, яка відкрила досі незнані можливості для розвитку астрономії. Наприкінці середньовіччя виросли нові міста, розвивалося мистецтво, торгівля, фінансове господарство.

Свою назву епоха отримує від Ренесансу (від фр. Renaissance – відродження). Цей період позначився відродженням принципів духовної культури античності.

Характерними ознаками цього періоду були:

- рух до звільнення від панування релігії та церкви в усіх сферах суспільного життя. Так звана «секуляризація»;

- повернення до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута в середні віки. Звідси і назва – Відродження;

- у центрі уваги проблема людини.

для ренесансу характерний насамперед новий погляд на людину. Гуманісти сповідували нову віру у людину та людську цінність, а це суперечило однобокому розумінню гріховності людської натури епохи середньовіччя. Людину трактували як щось величне та вартісне.

Відродження, на противагу античності, зорієнтувало себе на людині як індивідуальності; тому основною характеристикою доби називають гуманізм.

Ідеалом стає «людина ренесансу», яка цікавиться усіма виявами життя, мистецтвом, наукою. Людина наважилася бути сама собою. В усіх сферах життя настав небувалий розквіт. Це стосувалося мистецтва й архітектури, літератури і музики, філософії і науки.

Своєрідним проявом гуманізму став раціоналізм, який стверджував пріоритет розуму над вірою. Людина може самостійно досліджувати таїну буття, основи природи.

Основу людських стосунків складає взаємоповага і любов. У філософії епохи Відродження домінує естетичне (те, що відноситься до почуттів) сприйняття світу. Мислителів більше всього цікавить творчість і краса людської особистості, а не релігійні догми.

Бурхливий розвиток мануфактурного виробництва спричинив перехід від феодалізму до раннього капіталізму.

28.Натурфілософія епохи Відродження (М.Кузанський, ДжБруно, М.Коперник, Г.Галілей):

Помітне місце у філософії Відродження належить натурфілософії.

Усі вчені, які належали до цього періоду, створили низку натурфілософських концепцій. Їх визначальними рисами були:

- пантеїзм (pantheos – «все бог»). Це філософсько-релігійне вчення, за яким Бог є безособовим началом, розмитим у всій природі, тотожним з нею;

- усвідомлення нескінченності природи, Всесвіту;

- органістичний погляд на всесвіт. Натурфілософи уявляють світ як живу істоту, яка повною мірою наділена душею. Така позиція називається гілозоїзмом;

- наявність елементів діалектики. Діалектичні тенденції були властиві М. Кузанському (принцип єдності протилежностей); Бернардіно Тепізіо (все у світі відбувається через боротьбу протилежностей).

Представником ренесансного неоплатонізму був німецький мислитель Микола Кузанський (1401-1464).

Центральною проблемою Миколи Кузанського є проблема співвідношення Бога та світу.Бог розчиняється в природі, натуралізується (пантеїзм).

Основною ідеєю філософії Кузанського є вчення про тотожність абсолютного максимуму й абсолютного мінімуму. Це вчення стало передумовою обґрунтування нескінченності світу і створення геліоцентричної системи, а також сприяло діалектичному методу пізнання.

Поняття «абсолютний максимум» (нескінченне) і абсолютний мінімум (неподільне, єдине) Кузанський розглядає у своєму найвідомішому творі «Про вчене незнання». Виходячи з неоплатонівського поняття Єдиного як неподільного (і тому абсолютного мінімуму), Кузанський стверджує, що єдине і нескінченне – тотожні. Абсолютний максимум – це нескінченність, більшого від неї нічого не може бути, вона нічим не обмежується, їй ніщо не протистоїть. Цей абсолютний максимум і є Бог. Бог як абсолютне буття, як абсолютний максимум є всім і включає в себе все інше. Тому з ним співпадає абсолютний мінімум, єдине. Кузанський доходить висновку: у нескінченності всі протилежності співпадають. У Бозі як нескінченності, абсолютному максимумі щезають всі відмінності створеного світу. «У Бозі – все» – це є теза пантеїзму Кузанського. Тому усе в природі, кожна річ і кожне явище є відбиттям Божественного світла і сенсу. Усе в цьому світі збігається з Богом. Таке уявлення стає характерним для натурфілософії Відродження з її прагненням осмислити природу як єдине ціле, елементи якого нерозривно поєднані одне з одним. Пантеїзм Відродження підносив цінність будь-якої окремої речі у світі, природи і людини, ототожнюючи їх з Богом. Людський інтелект, згідно з Кузанським, здатний осягнути єдність протилежностей у нескінченному. Це вміння з’єднувати протилежності у процесі пізнання є ознакою діалектичного методу Кузанського.

Кузанський розгортає проблеми діалектики пізнання сутності та явища. Предметом пізнання є пантеїстичний Бог, котрий існує в нерозривній єдності зі світом природи, що осягається людськими відчуттями.

Людина у Кузанського виступає як боголюдина, вона є творчий початок, її відмінна риса – здатність до пізнання. Процес пізнання розглядається Кузанським не як наближення до істин, даних Богом, а як нескінченне нагромадження і поглиблення людських знань.

Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився у поглядах на світобудову Миколи Коперника (1473-1543.Микола Коперник, спираючись на ідеї давньогрецьких мислителів на основі математичних розрахунків, створює свою геліоцентричну систему, що знайшла своє місце у творі «Про обертання небесних сфер». В ній Коперник дійшов таких висновків: 1) Земля не знаходиться нерухомою в центрі Всесвіту, як вважали Аристотель, Птоломей, всі схоласти і церковники, а обертається навколо своєї осі. 2) Земля обертається навколо Сонця, яке є центром Всесвіту. Ці висновки Коперника відкривали нові горизонти у розвитку астрології.

Джордано Бруно (1548-1600). Пантеїзм філософії природи Дж.Бруно є найрадикальнішим із усіх натурфілософських систем Відродження. Бруно пориває не тільки зі схоластичними уявленнями про світ, але й з основами християнського світобачення. Для Дж.Бруно нескінченним є не тільки Бог, але й природний світ. Більше того, Бруно висуває ідею нескінченної множинності світів, тим самим відверто відмовляючись від геліоцентричної доктрини.

Праосновою всього у Бруно постає Єдине, матерія, яка є не розгорненою причиною всього існуючого. В Єдиному міститься внутрішня здатність бути загальною формою всіх форм. Матерія, за Бруно, може розглядатися подвійно: і в якості форми, і в якості субстрату. Матерія в собі має всі форми; «матерія виробляє форми зі свого лона». Матерія має реальне буття. Здатність матерії утворювати форми Дж. Бруно називає «душею світу». Душа світу – це всезагальна форма світобудови, Світова Душа не тільки притаманна матерії, але й панує над нею, вона є загальним законом, внутрішньою дією матерії, що формує її зсередини. Всезагальна натхненність матерії отримала назву гілозоїзм (від грец. «гіле» – матерія, «зоо» – життя).

італійський мислитель Галілео Галілей (1564-1642). Найважливішим здобутком Галілея було відкриття так званого закону інерції. Він звучить так: «Тіло при відсутності зовнішніх дій перебуває у стані спокою або прямолінійного рівномірного руху».

При розгляді питання про відношення Бога і природи Галілей відходить від пантеїзму і започатковує деїстичне розуміння світу. Бог, на його думку, створив природу, наділив її певним порядком і закономірностями. Однак після цього він не втручається в природу, яка живе і розвивається самостійно.

Найбільшою заслугою Галілея є наукове підтвердження правильності геліоцентричного підходу Коперника до пояснення світу.

Дата добавления: 2015-05-22