Сутність пізнання. Суб’єкт і об’єкт пізнання

Ф. Ніцше).

ФІЛОСОФІЯ ПІЗНАННЯ

ТЕМА 5. ГНОСЕОЛОГІЯ.

1. Сутність пізнання. Суб’єкт і об’єкт пізнання.

2. Основні форми і способи пізнання.

3. Види і рівні знання. Знання і віра.

4. Проблема істини в філософії. Абсолютна та відносна істина.

“Істина ‒це не те,

що потрібно довести або спростувати,

істина ‒ це те, що потрібно створити”

Із філософською концепцією знання і способами його одержання (пізнання) логічно пов’язана філософська теорія свідомості. На думку Платона, потреба знання є головним мотивом людської мислительної діяльності: “Немає нічого сильнішого за знання, воно завжди і в усьому перевершує і задоволення, і все інше”. Пізнання ‒ це процес здобування, нагромадження, оновлення і систематизації знання про природу, суспільство і духовний світ людини.

Грецькою мовою знання як феномен виражається такими поняттями, як “gnosis” та “epistema”. Філософська традиція, яка ґрунтується на цих поняттях, характеризує вчення про пізнавальний процес як гносеологію та епістемологію. Термін “епістемологія” більш поширений у західних англомовних країнах, йому надають перевагу ті вчені, які досліджують природу наукового пізнання. Поняття “гносеологія” ширше за змістом, воно охоплює будь-які форми і види пізнання людиною навколишнього світу ‒ наукові, донаукові, ненаукові.

Гносеологія (грец. gnosis ‒ пізнання і logos вчення) ‒ галузь філософії, яка вивчає сутність пізнавального процесу, його закономірності та принципи, форми і типи одержання знання про світ в усьому його багатоманітті.

Проблеми пізнання навколишньої дійсності завжди хвилювали мислителів. Однак розгорнута гносеологічна проблематика була осмислена в Нову епоху, коли потреба у достовірному знанні про сутність речей, природних і суспільних явищ стала домінуючою у мотивації філософських пошуків. Суспільні потреби актуалізували питання щодо досвідного характеру одержання знання (емпіризм), можливостей розуму дати знання, адекватне самим об’єктам (раціоналізм). Загострилася і проблема активності суб’єкта в пізнавальному процесі, його можливостей отримати потрібне знання як достовірну, аргументовану інформацію про навколишній світ, здатності людини завдяки своєму досвіду, від якого залежать її почуття і розум, одержати точні, істинні знання про природу, суспільне життя і про себе.

Деякі філософи-скептики (Піррон, Секст Емпірик, М.-Б. де Монтень) висловлювали сумнів щодо можливості отримати істинне знання. Інші філософи, зокрема І. Кант, заперечували здатність людини до пізнання сутності об’єктів (“речі в собі”), агностики обмежували пізнання сферою явищ (“речі для нас”). Цим вони обґрунтовували розповсюджений в сучасній некласичній філософії гносеологія песимізм (лат. ‒ найгірший) ‒ зневіра у можливості людського розуму пізнати сутність речей і процесів, а також можливість керуватися здобутим знанням у практичному житті.

Їх опоненти (Р. Декарт, Г.-В. Лейбніц, Г.-В.-Ф. Гегель) наголошували на необмежених можливостях людського розуму, його пізнавальній могутності, вірі в його здатність осягнути істину. На цьому ґрунтується гносеологічний оптимізм (лат. ‒ найкращий) ‒ віра у всемогутність сили розуму, його здатність озброїти людство істинним знанням, яке уможливлює продуктивне використання природних ресурсів і суспільних надбань.

Відповідно до розуміння природи суб’єкта, об’єкта пізнавального інтересу та їх взаємодії теорія пізнання в історії філософії набувала різних форм, відтінків і напрямів: ідеалістична чи матеріалістична, споглядальна чи діяльнісна гносеологія. Важливе значення при цьому має проблема визначення основного відправного чинника самого “механізму процесу пізнання.

Філософи-сенсуалісти (Дж. Локк, Т. Гоббс, Д. Берклі) визнають головним чинником пізнання людські почуття. На думку англійського філософа Дж. Локка, всі людські знання мають чуттєво-досвідний характер, а людська душа ‒ “чиста дошка” (tabula rasa), “білий папір без будь-яких знаків та ідей”, на якому досвід залишає свої письмена. Теза Дж. Локка, що відчуття є першопричиною виникнення ідей (“всі знання походять від відчуттів”, “в розумі немає нічого, що б первісно не містилося у почуттях”), його вчення про досвідне відображення матеріального світу (емпіризм) є одними із центральних положень сенсуалістичних та емпіричних теорій пізнання.

Філософи-раціоналісти (Р. Декарт, Г.-В. Лейбніц, Б. Спіноза) визнають провідну роль розуму в одержанні знання, вважають його джерелом істини. Рене Декарт був переконаний в тому, що лише розум вказує надійний шлях досягнення істини, оскільки почуття здатні вводити людину в оману. Єдиним достовірним для людини є усвідомлення існування власного розуму. “Мислю, отже існую” (Cogito, ergo sum) ‒ декартівська формула, яка, на його думку, є наріжним каменем науки про людське “Я”, суб’єктивність (мисляча субстанція) і всіх людських наук. Розум, мислення і самосвідомість, а не життєвий досвід, на переконання Декарта, с вирішальними факторами процесу пізнання. Запах, смак, твердість, світло, тепло є вторинними якостями, яким передують первинні якості мислячої субстанції: ідея Бога як найдосконалішої істоти, аксіоми математики. Ідеї, якими керується людський розум, властиві людині від народження. Те, що людина осягає “природним світом” свого мислення, правильно застосовуючи його, насправді істинне, вважав Декарт.

Так, в історії філософії була порушена важлива для теорії проблема методу пізнання ‒ сукупності правил, прийомів, процедур пізнання і відповідної практичної діяльності.

Основними питаннями гносеології:

Ø як людина пізнає оточуючий світ і себе?

Ø які етапи, або ступені пізнання?

Ø що таке істина?

Ø як відрізнити істинне знання від помилки, хибного знання?

Ø як можна (і чи можна взагалі) осягнути істину?

Пізнанняє процесом духовного освоєння світу, спрямованим на досягнення істини, достовірного знання дійсності. Умовою і об’єктивною основою пізнання є суспільно-практична діяльність.

Практика ‒ це матеріальна, чуттєво-предметна діяльність людей.Практика як перетворення людиною природного і суспільного середовища є самим способом існування людини. Практика є основою пізнання, його метою, а також критерієм істинності знань. Практика дає матеріал пізнанню, визначає характер його засобів, рівень і особливості відображення дійсності, зумовлює формування об’єкта і суб’єкта. Практика не лише породжує пізнавальні здібності людей, але й створює ту соціальну атмосферу, що сприяє отриманню знань, їх накопиченню, забезпечує передачу їх іншим поколінням. На основі практики виникає потреба в подальшому розвитку знань.

Процес пізнання є опосередкованим процессом взаємодії суб’єкта і об’єкта пізнання.Він має три складові:

Ø суб’єкт (той, хто пізнає);

Ø об’єкт (те, що пізнається);

Ø інструменти, або засоби пізнання (в якості посередників можуть бути матеріальні засоби ‒ власне тіло, знаряддя праці, прилади або ідеальні ‒ поняття, категорії, художні образи тощо).

Розрізнення суб’єкта і об’єкта є не тільки фундаментальною опорою всієї гносеології, але й людської діяльності загалом. Практична діяльність людей є основою духовного освоєння ними світу. На відміну від тварини, яка ототожнюється з власною життєдіяльністю і не усвідомлює її схему, не виділяє себе з оточуючого середовища, не змінює, а лише пристосовується до нього, людина в своїй діяльності протиставляє себе об’єктивному світу. Тому об’єктивна природа всієї реальності існує тільки для людини. Людина змінює світ свого існування, тому для неї особливої значущості набуває його об'єктивний зміст, яким світ є насправді, самим по собі.

Об’єкт ‒ це те, що виокремлюється людиною в процесі практичної життєдіяльності, з об’єктивного зв’язку природи і суспільства і на що спрямоване її пізнання. Об’єкт пізнання може бути як матеріальним, так і ідеальним.

Сам суб’єкт теж є певним ступенем освоєння об’єктивної дійсності, тому під суб’єктом розуміється не просто людина як така, з органами чуття і мозком, даними від природи, не “гносеологічний робінзон”, а людина як суспільно-історична істота, яка змінюється в історії і змінює свої уявлення про світ і про власну суб’єктивність.

Поділ на об’єкт і суб’єкт є невід’ємною рисою гносеології, адже без такого поділу втрачається сам сенс пізнання – осягнення реальності в її “справжності”, достеменності, а не ілюзорності.

Дата добавления: 2015-05-22