Основні форми і способи пізнання

Будь-яке знання є поєднанням двох протилежних сторін – чуттєвого та раціонального знань, які неможливі одне без одного. Органи чуття надають розумові відповідні дані, факти. Розум їх узагальнює й робить певні висновки. Без органів чуття немає й роботи розуму, а чуттєві дані завжди певною мірою усвідомлені, теоретично навантажені, регулюються розумом.

Формами чуттєвого пізнання (живого споглядання) є:

У теорії пізнання прийнято розрізняти чуттєві і раціональні форми пізнання. Пізнання починається з чуттів. Людина має такі органи чуття: зір, дотик, слух, нюх, смак. Завдяки ним вона отримує чуттєве знання про світ.

Чуттєве пізнання має три основні форми:відчуття, сприйняття і уявлення.

Відчуття ‒ відображення властивостей, якостей предметів і явищ об’єктивного світу, внутрішніх станів організму внаслідок їх впливу на рецептори. Відчуття можна розділити на зорові (відіграють чи не найважливішу роль), слухові, дотичні, смакові, нюхові.

Сприймання ‒ цілісне відображення у свідомості людини предметів і явищ об’єктивної дійсності та їх вплив на рецепторні поверхні органів чуття.

Уявлення ‒ узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який справляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз. До уявлень відносять образи пам’яті, образи уяви. Порівняно із сприйняттям в уявленні немає безпосереднього зв’язку з реальним об’єктом. Це аморфний, нечіткий образ предмета, але в ньому наявне елементарне узагальнення з виділенням певних загальних ознак та відкидання неістотних.

Раціональне пізнання здійснюється завдяки мисленню на таких рівнях, як розсудок (початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми) і розум (вищий рівень раціонального пізнання, для якого притаманне творче оперування абстракціями і рефлексією). Його формами є поняття, судження, умовивід.

Поняття ‒ форма мислення, яка відображає предмети з їх загальними та істотними властивостями; Поняття фіксується в слові, але не тотожне йому.

Судження ‒ форма мислення, в якій засобами ствердження чи заперечення розкриваються зв’язки предметів з їх властивостями або відношення між предметами чи їх множиною; Судження може бути істинним або хибним, його граматичною формою є речення.

Умовивід ‒ форма мислення, за допомогою якої з одних думок (засновків) отримують нові думки (висновки).

Дедалі частіше у філософії утверджується думка, що чуттєве (сенсорне) і розумове (раціональне) в людському пізнанні не є двома роз’єднаними й автономними ступенями, а двома моментами єдиного пізнавального процесу. Ще в античну добу дискутувалася проблема співвіднесення чуттєвого і раціонального знання. Скептик і кінік Діоген Синопський (прибл. 412 ‒ 323 до н. е.) зауважив з приводу теорії об’єктивних ідей Платона, які, за його вченням, можно було пізнати лише умоглядно: “Стіл і чашу я бачу, але ні “стільності”, ні “чашості” не бачу”. На це Платон відповів: “Щоб бачити стіл і чашу, у тебе є очі, а щоб вгледіти “стільність” і “чашість”, тобі бракує розуму”. Думка про єдність чуттєвого і розумового з часом набула статусу постулату (аксіоми). У логічній формі думку про необхідність синтезу чуттєвого і раціонального сформулював І. Кант: “Поняття без почуттів порожні, а почуття без понять ‒ сліпі”.

Раціональне пізнання не зводиться до простої суми даних органів відчуття та їх комбінування (як вважали емпіристи XVII ст., стверджуючи, що немає нічого в розумі, чого до того не було б у відчуттях). Результати мислення дають нове знання, але, крім того, ще й активно впливають на структуру і зміст чуттєвого пізнання.

У філософії визначають ще одну форму пізнання– інтуїцію. Інтуїціяє безпосереднім осягненням справжньої сутності реальності. Інтуїція є раптовим осяянням і проникненням у суть речей. Розрізняють інтелектуальну і містичну інтуїцію. Результатом інтелектуальної інтуїції є, наприклад, очевидність математичних аксіом. Інтуїтивне прозріння є завершальним шляхом наполегливої розумової праці (легенди та оповідання про Архімеда, Ньютона, Менделєєва, Ейнштейна та інших великих мислителів свідчать, що інтуїція до будь-кого не приходить і дурну голову раптом і дарма не просвіт­лює). Містична інтуїція є результатом напруженого душевного життя, духов­них зусиль, емоційних переживань. Шляхом містичної інтуїції відкривається світ вищої реальності.

Способи пізнання розрізняють за сферою їх застосування,адже різні предметні галузі потребують і різних підходів.

Так, предметом пізнання може бути природна реальність, а може бути світ людської історії та культури, або внутрішній світ людини.Вони потребують різних способів пізнання. Причому чим більш складним і розвиненим є предметна реальність, яка пізнається, тим більшу активність набуває об’єкт пізнання, з якою суб’єкту потрібно рахуватися. Наука, що досліджує природну сферу, спирається на експериментальні дані про предмет пізнання. Експеримент є своєрідним насиллям над природою. Як дитина, що хоче дізнатися, що там, всередині іграшки, і для того ламає її, так і вчєний-експериментатор безцеремонно втручається у звязки природного цілого. Не випадково, один із засновників європейської науки Г. Галілей порівнював експеримент з “іспанським чоботом” (різновид страти в епоху Середньовіччя), в який затискується природа, щоб вона вимушена була б розкрити людині свої таємниці. Основна настанова наукового підходу ‒ володіння (за зразком володіння мертвими речами). Але вже експеримент з живою матерією потребує від людини обережності, уваги до внутрішньої активності і самостійності живого (живе ‒ небайдуже до себе, його існування вибіркове). Експерименти з людиною взагалі неможливі, якщо є мета впізнати ЇЇ душу, її саму, а не особливості її психіки.

Розрізняють такі способи пізнання, як пояснення, розуміння і рефлексію.

Пояснення ‒ настанова наукового знання, що потребує розкриття причинно-наслідкового зв’язку явищ, доведення, обґрунтування. Пояснення ‒ це позиція суб’єкта в ролі стороннього, коли суб’єкт не розглядає те, що відбувається в світі як таке, що відбувається і з ним. Це позиція чужого, судді над світом речей.

Розуміння і рефлексія ‒ два способи осягнення людського світу, світу людської культури, історії, людської суб’єктивності. Культурно-історичні явища є результатом людської діяльності, в них втілені мотиви, цілі, цінності людини.

Розуміння і є розкриттям суб’єктивного, смислового плану соціально-культурної реальності, життєвого світу людини, світу її душі. У XX ст. виникає спеціальне філософське вчення ‒ герменевтика, що досліджує процеси розуміння.

Рефлексія ‒ самопізнання, самоусвідомлення.

Рефлексія як розуміння людиною себе безпосередньо пов’язана з розумінням іншої людини. Як можна зрозуміти іншу людину і чи є прозорим для себе власне “Я”? Розмірковуючи над цією проблемою, філософи пропонували такі шляхи, як пізнання іншого “Я” за аналогією з собою, через “вслухування” в світ іншої людини, через співпереживання. Але проблема полягає в тому, що людина не народжується зі знанням власного “Я”, розвиток самосвідомості здійснюється через спілкування з іншими, через інтерсуб’єктивний простір. Людина спочатку дивиться в дзеркало іншої людини, шоб зрозуміти себе.Тому людина сприймає іншого за аналогією з собою, але себе розуміє через аналогію з іншим.

Пізнати іншу людину можна тільки через її активне саморозкриття, через її готовність до діалогу, через її одкровення. За словами одного з філософів, одкровення є там, де реальність сама, своєю активністю, відкриває свій сенс і свою присутність. І щоб це одкровення здійснилося, потрібна співучасть “Я” і “Ти”. Не змінившись сама, не зазирнувши у власне серце, людина не може розраховувати на одкровення іншої людини.

Дата добавления: 2015-05-22