Основні підходи до розуміння суспільства. 1. Основні підходи до розуміння суспільства

О. Бісмарк).

ТЕМА 7. ФІЛОСОФІЯ СУСПІЛЬСТВА

1. Основні підходи до розуміння суспільства.

2. Суспільство як саморозвинена система.

3. Суспільство і особистість.

4. Правова держава. Громадянське суспільство.

“Революцію готують генії,

здійснюють фанатики,

а плодами її користуються

пройдисвіти”

Людське суспільство ‒ одне із найскладніших з відомих науці явищ дійсності. Питання, чому виникає суспільство, за якими законами воно розвивається, чому одне суспільство змінює інше, хвилювали мислителів усіх часів і народів. Добре відомо, що людина не може існувати поза суспільством. Адже, як помітив ще Аристотель, поза суспільством може жити тільки геній чи божевільний.

Соціальна філософія – розділ філософського знання, що досліджує найбільш загальні характеристики суспільного життя, колективної людської діяльності, а також місце особистості в суспільстві.

Термін “суспільство” ‒ поняття багатозначне. Його можна розглядати як у широкому, так і у вузькому розумінні.

У вузькому розумінні він має такі значення:

Ø суспільство як сукупність суспільних відносин. Кожне суспільство є не просто сукупністю людей, а являє собою єдину систему соціальних відносин, цілісний соціальний організм, що розвивається певною мірою незалежно від інших соціальних організмів;

Ø суспільство як певний етап людської історії (первісне суспільство, індустріальне суспільство, інформаційне суспільство тощо);

Ø окреме, конкретне суспільство, що є самостійним суб’єктом історії (українське суспільство, американське суспільство і т. д.).

Суспільство в широкому розумінні ‒ це відокремлена від природи частина матеріального світу, що являє собою історично розвинену форму життєдіяльності людей, основою якої є людська праця, суспільне виробництво; це все людство в цілому, тобто вся сукупність суспільних організмів, що існували й існують на нашій планеті.

Суспільство вивчає безліч наук: соціологія, історія, археологія, історія держави і права та багато інших, кожна з яких має свій аспект вивчення суспільства.

Соціальна філософія під поняттям “суспільство” має на увазі продукт цілеспрямованої і розумно організованої спільної діяльності великих груп людей, об’єднаних не на основі спільності, а на основі спільних інтересів і договору. Поняття “суспільство” ширше, ніж поняття спільність, тому не всяка спільність є суспільством, але будь-яке суспільство має риси спільності.

Чинники, що сприяли відокремленню людини від природи, і які зробили людей здатними до суспільного буття:

Ø біологічний пріоритет людини, завдяки якому та сама людина отримала можливість жити більш складним соціальним життям;

Ø біологічна неповноцінність людини: фізична, психологічна слабкість людей як біологічних істот зробила їх неконкурентними у природному середовищі, а інстинкти самозбереження і виживання штовхнули до об’єднання;

Ø природний поділ на людей сильних і слабких, владних і тих, хто схильний до підкорення;

Ø соціальні інстинкти, які є сильнішими за тваринні інстинкти;

Ø природний альтруїзм (схильність до безкорисливої турботи про інших і готовність жертвувати заради них;

Ø егоїзм і агресивність людей, для яких природним станом є війна, звідси – небезпека взаємознищення і необхідність контролю за власними діями, що привело до взаємної угоди, до суспільного договору між людьми;

Ø здатність до праці, яка створила людину і суспільство.

В розумінні поняття “суспільство” потрібно виділяти два аспекти, два виміри ‒ індивідуальний і соціальний.

По-перше, суспільство ‒ це самі люди в їх суспільних відносинах. Всі суспільні явища є врешті-решт результатом дій індивідів, їхніх цілей, бажань, думок, вільного вибору. Причому діють ці індивіди не відокремлено один від одного, тому суспільство є не просто сукупністю індивідів, а відкритою системою їх спілкування, взаємозв’язків і взаємодій.

По-друге, суспільство є такою системою, що здатна до саморегуляції. Процес упорядкування та організації суспільних відносин породжує відносно самостійні і незалежні від індивідів форми суспільної інтеграції і регулювання відносин між індивідами, між соціальними спільнотами, між людиною і природою (виникає система норм і правил, прав і обов’язків, заборон і дозволів).

Саме така суперечлива особливість суспільної реальності ‒ бути продуктом взаємодії індивідів, відбитком їх суб’єктивності (цілей, інтересів, бажань) і разом з тим незалежним від них надіндивідним, об’єктивним утворенням ‒ обумовлює специфіку соціальної закономірності (соціальної детермінації), що якісно відрізняється від закономірностей природи. Суспільне буття та історія людства, оточуючий нас предметний світ складаються з зусиль конкретних індивідів, є результатом їх діяльності, продуктом конкретно-історичної форми відношення людей до природи. Проте саме цей результат стає об’єктивною умовою людського існування. Незважаючи на те, що люди самі творять свою історію і суспільне життя, форма включення їх в суспільно-історичний процес обумовлена не тільки ступенем освоєння ними культурної спадщини, не тільки їх суб’єктивними прагненнями, свободою вибору, але й об’єктивними умовами матеріального виробництва, досягнутим рівнем суспільного розвитку, в тому числі ‒ рівнем суспільної свідомості. Отже, те, що має назву “соціальної детермінації”, є фактором залежності людей від продуктів та результатів їх власної діяльності. Із сукупної діяльності індивідів розвиваються нові об’єктивні історичні обставини, які, в свою чергу, визначають наступний розвиток людей. Тим самим, не існує закономірних тенденцій історії без діяльності людей. Люди знаходяться в залежності від об’єктивних умов і обставин життя, але разом з тим створюють і змінюють ці обставини.

Однією з перших концепцій розуміння суспільства і джерел його розвитку є релігійно-міфологічна модель, що виникла в епоху рабовласництва. Суспільство, як і окрема людина, крізь призму даної моделі розглядалися в системі загального світового (Божого) порядку ‒ космосу (Бога), що виступає джерелом і першоосновою всього сущого.

Яскраву і змістовну сторінку в історію розвитку знань і уявлень про про суспільні форми буття людини вписала філософія античності. У працях античних філософів (Сократ, Демокрит, Платон, Аристотель, Епікур) фундаментальною тезою грецької ідеї держави була гармонія (пропорційність), справедливість, яка мала виступати єднальною силою суспільства.

Платон (427‒347 рр. до н.е.) намагався зрозуміти причини виникнення нерівності людей, несправедливості в організації суспільного життя. Він вважав, що люди мають потребу в спільному поселенні для задоволення потреб у їжі, житлі, одязі. Таке спільне поселення називається державою. Воно забезпечує захист населення і своїх територій від зовнішніх ворогів і підтримує порядок усередині країни. Як зробити це суспільство справедливим?

Платон намалював ідеал справедливої держави, якою керують обдаровані і добре підготовлені, високоморальні люди, дійсно здатні мудро керувати державою. Основним принципом ідеальної держави Платон вважав справедливість. Керуючись справедливістю, держава вирішує найважливіші завдання: захисту людей, забезпечення їх матеріальними благами, створення умов для їхньої творчої діяльності і духовного розвитку. Платон розділив людей на три групи:

Ø Керманичі- філософи, що керують державою;

Ø Стратеги-воїни, що стоять на сторожі держави;

Ø Виробники-землероби і ремісники, які забезпечують задоволення життєвих потреб.

Учень Платона ‒ Аристотель (384‒322 рр. до н.е.) став найвидатнішим ученим стародавності. Він вважався основоположником багатьох наук, у тому числі і наук про суспільство. Розвиваючи ідеї Платона, Аристотель виділив поряд з державою сім’ю і селище як особливі типи спілкування, але державу поставив над усім. Аристотель не заперечував приватну власність і вважав, що опорою держави повинні бути середні верстви суспільства. Украй бідних він відносив до громадян “другої категорії”, дуже багатих підозрював у застосуванні “протиприродного способу” придбання матеріального статку.

До основних завдань держави філософ відносив недопущення надмірного росту політичної влади особистості, запобігання зайвого нагромадження майна громадянами, утримання в покорі рабів. Як і Платон, Аристотель не визнавав рабів громадянами держави, стверджуючи, що ті, хто не в змозі відповідати за свої вчинки, не можуть виховати в собі багато чеснот, вони раби за природою і можуть здійснювати лише волю інших.

У цілому ж давньогрецькі мислителі відстоювали ідею першості держави перед особистістю. У їхніх працях держава мала широкі права стосовно людини, питання ж про права людини стосовно держави взагалі не ставилися.

Якщо релігійно-міфологічна концепція виникла на ґрунті античної філософії, то теологічна концепція зародилася в надрах схоластичної філософії, філософії Середньовіччя. Суспільство ототожнювалося з тілом Христа. Середньовічне мислення було теоцентричним: реальністю, що визначає усе суще, у тому числі і в громадському житті, для нього була не природа, а Бог

Августин Аврелій (354‒430) у праці “Про царство Боже” писав, що кожне суспільство має спільні цінності, проте одні живуть заради тіла, земних утіх (світська держава), інші ж ‒ в ім’я духовних цінностей (царство Боже). Ставлення до Бога поділяє людей на два суспільства і цей умовний поділ має виключно моральний характер. Стан людей “світської держави” такий, що вони завжди чимось незадоволені. їх відрізняє заздрісність, користолюбство, підступність. Тому Августин Аврелій писав, що суспільство, яке складається з людей “світської держави”, подібне до моря, в якому одна риба з’їдає іншу. В такій державі не може бути спокою, миру ‒ там один конфлікт породжує інший.

Ці негаразди не можуть мати місця в “царстві Божому”. У цьому суспільстві ‒ лад і гармонія. Ніхто нікого не кривдить, ніхто нікому не заздрить, як не заздрять ангели архангелам. У “царстві Божому” кожен повинен мати те, що має: один ‒ менше, другий ‒ більше, але і перший, і другий задоволені своєю долею.

Вчення Августина Аврелія про “світську державу” і “царство Боже” розвинуло започатковану ще Платоном і Аристотелем думку про матеріальне і духовне життя суспільства.

Фома Аквінський уявляв суспільство у формі велетенського пірамідального ланцюга. Чим ближче до вершини, тим кожне наступне кільце ланцюга (а в мислителя ‒ це суспільні стани) зменшується в розмірі, але набуває вищих якостей. Останнє в цьому ланцюгу піраміди кільце спрямоване безпосередньо до Бога. Зазначимо, що в ХІІ‒ХІV ст. у Європі теологічні концепції про суспільство тісно переплітаються з практичними вимогами феодалізму. Концепція Августина Аврелія про “царство Боже” дуже нагадувала “ідеальну державу” Платона. Це був ідеал держави і суспільства.

Розвиваючи концепцію “ланцюгово-пірамідального” суспільства, середньовічні мислителі постійно акцентувати увагу на арістотелівській тезі про суспільний характер людини. Цю тезу підтримував і Фома Аквінський. Він вважав, що особа тісно пов’язана з сім’єю, де вона працює і відпочиває, державними інститутами, різного роду корпоративними інтересами.

У Новий час поширилась натуралістична концепція громадського життя, представниками якої були Ісаак Ньютон, Рене Декарт, Шарль Луї Монтеск’є, Джон Локк та ін., хоча перші натуралістичні ідеї можна знайти ще у творах давньогрецьких філософів. Так, наприклад, Демокріт висловлював думку про те, що все громадське життя має природне походження, Аристотель же висунув ідею про природне походження соціального розшарування людей.

Томас Гоббс (праця “Левіафан”) суспільство вважав великим тілом, тілом штучним, складним для подолання природної роздрібненості, боротьби всіх проти всіх. Людська поведінка мотивується особистою корисливістю, суспільство – засіб задоволення корисливості.

Натуралізм (від лат. natura ‒ природа) як філософський принцип розглядає соціальні явища винятково як дію природних сил: фізичних, географічних, біологічних і т. ін.

Відповідно до даного принципу тип суспільства і характер його розвитку визначаються кліматичними умовами і географічним середовищем (географічна школа ‒ Лев Мєчников, Василь Ключевський та ін.), біологічними, расовими, генетичними особливостями людей (соціальний дарвінізм: Томас Мальтус, Людвіг Гумплович, Вільям Самнер; расово-антропологічна школа: Жозеф Артур де Гобіно й ін.), космічними процесами і ритмами сонячного випромінювання (Олександр Чижевський, Лев Гумільов).

Таким чином, натуралізм вищі форми буття зводить до нижчих, а людину ‒ до рівня тільки природної істоти. Головний недолік даної концепції полягає в ігноруванні якісної своєрідності людини, у приниженні людської активності, у запереченні людської волі.

На відміну від натуралістичної концепції ідеалістична модель ізолює людину від природи, перетворює духовну сферу громадського життя на самодостатню субстанцію. Таке ідеалістичне розуміння історії виникає в результаті абсолютизації духовного фактора в людському бутті і знаходить своє відбиття в принципі: “Ідеї правлять світом”. Таким чином, якщо з погляду натуралізму розвиток суспільства визначається дією законів природи, то в ідеалізмі функцію творчого початку виконує світовий розум (об’єктивний ідеалізм), нічим не обмежена людська активність, насамперед духовно-вольова (суб’єктивний ідеалізм).

Вершиною об’єктивно-ідеалістичної моделі розуміння суспільства є погляди Гегеля, який висловив ряд геніальних здогадів про закономірності розвитку суспільства. За Гегелем, історія рухається вперед не як стихійний процес. Вона складається з дій окремих людей, кожна з яких прагне реалізувати свої здібності та егоїстичні цілі. Однак внаслідок дій людей, що дбають про свій інтерес, виникає щось нове, що відрізняється від їхніх первісних задумів. У цьому, вважає Гегель, і полягає “хитрість історичного розуму”, саморозвиток і самопізнання якого і являє собою власне історичний процес. Держава – це божественна воля у тому розумінні, що вона є Дух, присутній на землі, що розгортається, щоб бути сучасною формою організації світу – писав Гегель.

З погляду марксизму, що ґрунтується на роботах Чарльза Дарвіна, Льюїса Моргана, праця і виробничі відносини, що виникли на її основі, є головними матеріальними силами, які привели до появи і вдосконалення власне людської форми існування ‒ суспільства. К. Маркс вважав, що в суспільстві діють свої особливі закони, що не мають ніякого відношення до осіб, які складають суспільство, а сам індивід “включається” у зовнішнє спілкування тільки як природній член будь-якого людського колективу.

Дата добавления: 2015-05-22