Методичні поради. www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/dovi2.html

Інтернетсайти

www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/dovi2.html

library.kr.ua/elmuseum/chizhevsky/philosophy2.html

www.ae-lib.org.ua/_phil_ant.htm

www.repetitor.co.ua/essays/essay.aspx?essayId=2815

diplomz.co.ua/other/3169/

www.internetri.net/antiq.php

www.djerelo.com/index.php?Itemid=161&id=2477&option=com_content&task=view

library.kr.ua/elmuseum/chizhevsky/philosophy.html

www.studentu.org.ua/index.php?go=Files&in=view&id=51

www.diplom-service.com/16516.html

www.ukma.kiev.ua/ua/faculties/fac_gum/filosophy/home_page/templ/antic_templ.htm

www.philosophy.ucu.edu.ua/content.php?id=112&lng=UA

thales.iatp.org.ua/czyzhzm.html

libr.org.ua/book/79/2401.html

www.evrica.com.ua/filospetry/

www.philosof.onu.edu.ua/elb/metodichki/shevcov/shevcov_1.pdf

Розкриваючи зміст першого питання, зазначте, що філософія, яка з’являється в Елладі приблизно 600 р. до Р.Х., визначає новий спосіб мислення, що приходить на зміну релігійному. На відміну від східної філософської парадигми, що пояснювала світ у фантастичному дусі, західна філософська парадигма, вироблена насамперед давньогрецькими мудрецями, характеризувалася пильною увагою саме до предметно-речового світу. Відбувається перехід до мислення, яке керується пізнанням розуму. Перші грецькі філософи мали за мету знайти природне пояснення змін у природі. Вони розробили науковий спосіб мислення. Цим античні філософи заклали фундамент майбутньої природничої науки. Для нас є цікавим не те, про що вони думали, а як саме думали.

Філософи на власні очі бачили зміни, що постійно відбуваються у природі.

Але як вони відбуваються? Спільним для перших філософів було переконання, що за всіма змінами у природі повинна стояти первісна праматерія. Тому, окреслюючи завдання перших грецьких філософів, зводимо їх до основ праматерії та природних процесів.

В історії античної філософії існує певна періодизація, за якою відбувається переорієнтація філософської проблематики.

І період ранньогрецької філософії – докласичний – охоплює епоху від виникнення філософського мислення (на початку VI ст. до Р.Х.) до часів Сократа (кінець V ст. до Р.Х.). Філософію цього періоду називають – докласичною (Фалес, Анасимен, Анаксимандр, Геракліт, Піфагор, Парменід, Зенон). Провідна тема: космогонічна (виникнення і будова світу-космосу).

ІІ період – класичний (2 пол. V ст. до Р.Х. – ІV ст. до Р.Х.). Суть цього періоду – в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. Сюди слід зарахувати: Протагора, Горгія, Сократа, Платона, Аристотеля. Антропологічна проблематика.

ІІІ період (IV ст. до Р.Х. – VI ст. після Р.Х.) пов’язаний з епохою еллінізму в Римській імперії (епікуреїзм, стоїцизм, неоплатонізм). Етична проблематика. Духовний досвід індивіда.

Зверніть увагу, що запропонована періодизація зумовила особливості античної філософії:

1) антична філософія стає першою формою європейської філософії;

2) в античному суспільстві філософія вперше відокремилася від інших сфер життєдіяльності людини і набуває автономного характеру;

3) антична думка відкрита і глибоко людська;

4) мудрість античного філософа звернена до людей, виростає з проблем життя, має діалогічний характер.

Зазначте, що центральне місце в давньогрецькій філософії займали онтологічні проблеми, зокрема пошуки об’єктивної основи всього сущого, яке тлумачилося або в матеріалістичному розумінні, або в ідеалістичному.

При обговоренні другого питання потрібно зауважити, що рання грецька філософія мала дві гілки – іонійську філософію та італійську філософію.

Саме в іонійській гілці розвинутою стає перша філософська школа – мілетська. Представниками були Фалес, Анаксимандр, Анаксимен. До іонійської також відносимо Геракліта, До італійської філософії зараховуємо Піфагора, Емпедокла, Анаксагор і елейську школу. Представники елейської школи – Ксенофан, Парменід, Зенон.

Стихійно-матеріалістичні ідеї були представлені філософами мілетської школи, видатними природодослідниками й натурфілософами, які включали природничі теми у космогонічні контексти.

Фалес (624 – 547 до Р.Х.). Він перший поставив завдання виявити єдине, знайти початок всього сущого – праматерію. На думку Фалеса, вода – джерело всього сущого.

Анаксимандр (610 – 546 до Р.Х,) – учень Фалеса. Створив першу геометричну модель Всесвіту, першу географічну карту, гіпотезу про походження людини. Вирішуючи завдання першопочатку буття, ввів поняття «апейрон» (безмежне, неозначене). Філософський зміст «апейрон» суттєво переважає зміст поняття «вода» Фалеса.

Анаксимен (588 – 525 до Р.Х.). В означенні першоелементу Анаксимен надав перевагу «повітрю». Тому, всі речі – модифікація повітря, які з’являються внаслідок його згущення чи розрядження. Повітря є рухоме.

Відзначаючи позитивні здобутки мілетських філософів, відмітимо:

1) розвивається традиція осмислення «що є все» (суще);

2) три мілетських мислителі розробляють єдину проблему – «космогенеза» (виникнення і сутності світобудови);

3) вони утворюють першу філософську школу;

4) мілетці створюють дві концепції виникнення єдиного:

а) з’єднання і роз’єднання різноякісних початків (Анаксимандр);

б) виникнення шляхом згущення і розрідження субстанції (Анаксимен).

Мілетці ввели кілька важливих принципів:

а) принцип оживлення – бути – значить «бути живим». Буття і Життя – єдині;

б) принцип трансцендентності – буття більше того, що ми знаходимо у світі;

в) принцип єдності мікро- і макрокосма. Людина є мікрокосм, яка схожа на макрокосм.

Геракліт Ефеський (544 – 480 до Р.Х.) продовжував матеріалістичну лінію мілетців був засновником античної діалектики. Його діалектика споглядальна. Він уважав, що саме постійні зміни є найхарактернішою властивістю природи.

Його діалектика виявилась у тезі: «Все тече, все змінюється». Все перебуває у русі і ніщо не триває вічно. Геракліт вказував, що світові властиві суперечності.

Так, якщо б ми ніколи не хворіли, то звідки б знали, що таке бути здоровим? Якщо б не знали голоду, то як би могли втішатися ситістю? Якби не було війни, могли б оцінити мир? На думку філософа, якби не існувало суперечностей, світ перестав би існувати.

Зауважте, що Геракліт хоча і вживає слово «Бог», але відрізняє його від релігійного Бога. Для Геракліта, Бог означає щось таке, що охоплює увесь світ. Тому замість Бога він часто вживає грецьке слово «логос», що означає мислення. Для нього це ототожнювалось з «всесвітнім розумом», або законом, що є спільним для всіх.

Геракліт, як і його попередники, замислювався над проблемою першооснови світу. Такою першоосновою був вогонь. Вогонь стає джерелом життя. Перехід вогню у різні форми породжує різні стани.

За Гераклітом, життя є горіння і згасання. Коли вогонь розгорається, він здійснює «шлях вверх»; при згасанні – «шлях вниз», тобто, активність вогню викликає народження, розквіт в процесах, і згасання – їх кінець і перехід у нові форми.

Дуже цікавим є погляд Геракліта на проблему людської душі. Душа виникає з вологи, але має здатність висихати. Існує суттєва різниця між «сухою» і «вологою» душею, яка і визначає відмінність між розумним і нерозумним чоловіком. Розрізняє чуттєве та раціональне пізнання. Віддає перевагу відчуттям.

Щодо етичних поглядів, то Геракліт зазначав, що людське життя – це діалектика. Сьогодні він на вершині успіху, а завтра – впаде вниз від невдач. Геракліт радить не загубити себе, рятувати свою душу. Філософ переконаний, що людині важко боротися з гнівом, любов’ю, насолодою. Негативним для людини є зарозумілість, марнославство, гордовитість.

Державні уподобання Геракліта були на боці правління мудреців – аристократів, які б у своїх діях спиралися на закон.

Представником італійської філософії, засновником ідеалістичного трактування першооснов був Піфагор (540 – 496 р. до Р.Х.) – релігійний, політичний діяч, засновник піфагоризму, математик. Сам він вперше застосовує поняття «філософія» («розміркування про зміст життя»), «любомудріє». Піфагор і його учні називали себе філософами – ті, які є любителями мудрості, а не філософами-мудрецями. Тільки божеству надано мудрість, а людина лише прагне до неї.

Піфагор заснував Піфагорський союз, який переріс у філософську школу, яка більше нагадувала релігійну общину.

Саме піфагорійці почали називати світ космосом, маючи на увазі його гармонію і досконалість(косме – з грецького, означає «краса»).

Піфагор погоджувався з мілетцями, що нас оточують різні предмети, але у всіх них має бути єдина світова основа. В чому вона? За Піфагором, всі речі можна порахувати. Саме число присутнє в усіх речах, є єдиною з’єднуючою основою, тому його можна назвати першопочатком світу. Піфагор та його послідовники порушили проблему кількісного вираження сущого. В основу своєї філософії піфагорійці ставлять число. Космос є великою абсолютною впорядкованою системою чисел. Світ уявляється у певній геометричній фігурі. За Піфагором існує п’ять фігур: з куба виникає земля, з піраміди – вогонь, а з восьмикутника – повітря, з дев’ятикутника – вода, з дванадцятикутника – сфера Всесвіту. У вченні піфагорійців Бог розглядається як великий «геометр». Число не матеріальна сутність, воно ідеально і в цьому відмінність піфагорського погляду від мілетського. Зі всіх чисел основною є одиниця. Кожна цифра має своє математичне визначення. Одиниця – крапка, двійка – дві крапки і їй відповідає пряма, трійці відповідає площина, четвірці – простір. Цей простір можна поділити на чотири стихії: землю, воду, вогонь, повітря. Кожна з цих стихій при взаємодії утворює безліч речей. Піфагорійцями було розроблене вчення про переселення душ (метапсихоз). Душа є безсмертною, оскільки вона мандрівна.

Поміркуйте, як сформувалися відмінності філософських доктрин мілетців і Піфагора.

Обговорюючи питання італійської філософії, зауважимо, що представниками елейської школи були Ксенофан, Парменід, Зенон. Вони зробили певний крок до визначення субстанції.

Пригадаємо: якщо в іонійців субстанція фізична, у піфагорійців математична, то у елеатів вона вже філософська, ця субстанція – буття. Елеати формулюють філософське питання про співвідношення буття і мислення.

Ксенофан – вводить філософське розуміння Бога як чогось Єдиного. Бог, за Ксенофаном, – всевидющий, всемислячий, всечуючий. Бог Ксенофана – це чистий розум. Бог – це недосяжний початок, він один, він не має форми. Саме з нього все виникає.

Продовжує його вчення Парменід Елейський (540 – 450 р. до Р.Х.). Він розвинув поняття Єдиного Ксенофана у поняття Буття. Його буття означає «бути». Буття – це все, що існує. За Парменідом, якщо щось існує, то це означає, що воно завжди було (інша справа, що воно могло бути в минулому, в іншій формі, але його не могло не бути взагалі). Тому, за думкою Парменіда, якщо зараз щось є, то це означає, що воно було і буде, тобто, існує вічно. Те, що існує, – вічне. Якщо чогось не має зараз, це означає, що його не було і не буде ніколи. Саме цими доказами Парменід стверджує, що Буття – вічне. Він народжує думку: «Буття існує, небуття не існує». За Парменідом, те, що вічне, воно неподільне, а якщо воно неподільне, то цільне. А це означає, що в ньому нічого не може рухатися. З цього випливає ще одна характеристика Буття – воно нерухоме. Буття не тільки нерухоме (бо якщо є рух, то є будь-які зміни), але й незмінне.

Зауважте, що за логікою, розумового погляду Буття вічне, неділиме, незмінне, нерухоме. Таку картину Буття дає наш розум. Наші відчуття (зір, дотик, тощо) змальовує іншу картину. Все у світі виникає і зникає, складається з частин, ділиться, рухається, змінюється.

Виникає запитання: «Яка з цих картин світу є істиною?» – та, яку дають нам органи чуття, чи та, яку малює досконаліший розум. Парменід стверджував, що відчуття нас вводять в оману і не узгоджується з висновками розуму.

За Парменідом, існує 2 форми пізнання: «шлях знання» і «шлях погляду (враження)»:

- «шлях знання» – це шлях, основою якого є розум;

- «шлях враження» – уявлення, які складаються під впливом вражень (чуттєве пізнання).

За Парменідом, чуттєве пізнання неістинне. Мінливий, непостійний світ, даний нам у чуттях, – це щось ілюзорне, у справжній світ ми проникаємо розумом. Наше мислення, проникаючи за межі чуттєвого світу, зливається з буттям. Парменід ототожнює буття і мислення, говорить: «Якщо я мислю – значить існую».

1. Буття – це світ істини.

2. Якщо людина сприймає чуттям – то світ змінний – характеризується як небуття.

3. Якщо розумом – світ сприймається як буття.

Отже, Парменід визнає існуючим лише те, що мислиться і виражається у слові.

Він ототожнює мислення і буття: «Мислення і буття – одне і те саме».

Таким чином, Парменід обґрунтовує традицію абсолютизму. Абсолютизм трактується як традиція у філософії, що заснована на ідеї вічності і незмінності буття, і заперечує небуття як щось рівнозначне буттю.

На підтримку і захист Парменіда, що буття вічне, неподільне, все, що мислиться з протиріччями, є небуття, виступив Зенон (490 – 439р. до Р.Х.).

Аристотель називає його винахідником діалектики. Він перший заснував діалог як форму викладання проблем, як засіб досягнення істини. Основне завдання Зенона – доказати, що буття є неподільним і мислиться без протиріч. Бо там, де мислення є з протиріччями, рух – це небуття.

Зенон висунув декілька апорій (труднощів, парадоксів):

1. Дихотомія.

2. Ахілл і черепаха.

3. Стріла.

4. Стадій.

Аналіз цих апорій ведеться від протилежного. У зв’язку з чим виникають апорії?

На основі протиріч, які виникають між нашим розміркуванням і досвідом.

Зенон доводить, що якщо існує рух, то виникають протиріччя.

Розглядаємо апорію «Стріла». Вона доказує, що стріла, яка летить, насправді знаходиться у стані спокою. У кожний момент часу стріла, за Зеноном, займає певне положення, яке дорівнює її величині. Це означає, що стріла у кожний момент нерухомо перебуває у стані спокою, а сума спокоїв не дає жодного руху.

У своєму вченні Зенон зіткнувся з проблемою невідповідності між формами мислення, в яких не допускаються логічні суперечності, і реальною дійсністю, якій притаманні ці суперечки.

Зенон готував грунт для ідеалізму.

Отже, розмірковуючи, хто з філософів мав рацію: Парменід з його «розумом», який заперечував існування будь-яких змін, чи Геракліт з «досвідом відчуттів», що фіксують постійні зміни, – зверніть увагу на наступного філософа, що намагався знайти вихід з плутанини, в якій борсалася філософія.

Емпедокл (495 – 435 р. до Р.Х.). Його вчителями вважають Ксенофана, Парменіда та Піфагора.Був прибічником Геракліта, вірив своїм відчуттям (людина повинна вірити в те, що бачить, а бачить постійні зміни у природі).

Зауважте, що Емпедокл спростовує твердження, начебто у природі існує єдина праматерія (з однієї води або повітря не може утворюватися кущ, або зародитись метелик).

Він вважав, що природу творять чотири первісні матерії або «корені». Це були: земля, повітря, вогонь і вода. Ці зміни у природі спричинилися рухом цих матерій, їх сполученням і розпадом. (До прикладу візьміть зразок з кухарської практики. Якщо мати тільки борошно, то не вдасться спекти пирога, але якщо мати яйце, муку, молоко і цукор, то з цих чотирьох складників можна спекти безліч всяких ласощів).

Те, що Емпедокл вважав за основу «кореня» природи землю, повітря, вогонь і воду, було не випадковим. Згадайте, попередньо вже інші філософи намагалися це довести (Фалес – вода, Анаксимен – повітря, Геракліт – вогонь).

Емпедокл довів, що зміни у природі спричинені синтезом і розпадом чотирьох «коренів». Поміркуйте, що змушувало різні види матерії сполучатися докупи і творити нове життя?

Відповідь на це дає сам філософ. Він вважав, що в природі діють дві різні сили. Це «Любов» і «Ненависть». Сила, що поєднує матерії – «любов», що роз’єднує, – «ненависть». Для нас є важливим той факт, що Емпедокл розрізняє «матерію» і «силу».

Емпедокл реалізує чуттєве пізнання. Всі органи беруть участь у пізнанні світу, вони є головні.

Розум є досконалим, ефективним засобом. Він здатен пізнати «корені» речей і дві космічні сили – любов і ненависть.

Наступний філософ, котрий теж не погоджувався з тим, що якась праматерія (вода або повітря) може перетворюватися в усе, був Анаксагор (500 – 428р. до Р.Х.). Він дає нове розуміння буття. Його основний твір «Про природу». За Анаксагором, природа побудована з безлічі крихітних частинок. Вчений називав ці крихітні складові «зернами», або «зародками», «насіннями» речей. Аристотель дає їм назву «гомеометрії». Вони є пасивні, тому треба було активне начало. Цю силу Анаксагор називає «розумом» або НУСом.

Він має 2 функції:

1) рухає світом;

2) пізнає світ.

Анаксагор вважає, що все пізнається через протилежне: холодне через тепле.

Заслуга Анаксагора: він мислить множино. Буття множинне, немає порожнечі. За Анаксагором, світовий розум править світом, визначає теперішнє, минуле і майбутнє.

Розкриваючи зміст останнього питання зауважте, що Демокріт (460 – 370р. до. Р.Х.) примирив елейську і гераклітівську точки зору. Він здійснив синтез двох переконань. Як і Геракліт, він рахував, що все у світі знаходиться у русі, змінюється, але як і елеати, вважав, що Буття є неподільне і незмінне. Ці міркування ґрунтувалися на тому, що Буття вічне, а вічне не може ділитися. За Демокрітом, існує певна частинка, яка неподільна. Якщо вона неподільна, то не може бути знищена, так як не складається з частин, які можуть розпастися. Вона існує вічно, а тому і є дійсною основою Буття, його носієм. Ділиме грецькою звучить як «томос», тому неподільне «атомос», «атом».

У Демокріта атом – це неподільне, вічне. Основна здатність атома – завжди бути. Атом (неподільний) приречений на незмінне існування. В своєму вченні про атом, як частки неподільної, вічної, незмінної, філософ поділяв погляди елейських філософів. Але як і Геракліт, Демокріт визнавав, що світ змінюється. За Демокрітом, атоми рухаються у порожнечі. У своєму русі вони стикаються, з’єднуються, народжуючи нові речі, роз’єднуються – викликають їх загибель.

Чому речі відрізняються одне від одного, якщо вони зроблені з одного матеріалу? Саме тому, що атоми з’єднані в кожній речі у різних пропорціях.

Зверніть увагу на такі міркування Демокріта: будь-який предмет – це тимчасова комбінація атомів і існує до тих пір, поки вони разом. Все, що нас оточує, не є справжньою реальністю і тому, не є справжнім буттям. Існує реально лише світ атомів, а все, що ми чуттєво сприймаємо, є їх породженням.

Наведемо приклад. Всім відомо таке мистецтво, як мозаїка: набір кольорових фішок і скла, з яких можна скласти картину, потім зруйнуємо, побудуємо іншу.

Чи існують ці малюнки реально? Ні, тільки набір мозаїчного скла. Так і світ, за Демокрітом, уявляється не як речі і їх властивості, а як сума атомів, що є справжньою реальністю.

Поміркуйте, чи можливо назвати світ, за демокрітівською точкою зору, віртуальною реальністю?

За атомістичною теорією будови світу:

- вся природа складається з атомів;

- атоми мають кількісні властивості, а не мають якісних;

- атоми відрізняються формою, місцем знаходження, порядком;

- властивістю атомів є рух;

- атоми рухаються в порожнечі, яка є матеріальною.

Атомістичну теорію Демокріт переносить на людину. За його трактуванням, душа складається з атомів, але на відміну від тих, які складають матеріальний світ, атоми душі тонкіші і делікатніші.

У Демокріта чітко визначена матеріалістична лінія в історії філософії. Він вперше чітко сформулював положення, що рух є одвічною властивістю матерії.

Теорія пізнання:

Існує 2 поняття пізнання: «темне» (з допомогою почуттів) та «істинне» (завдяки розуму). Саме тоді, коли сваряться розум і почуття, – народжується істина.

Демокріт розробив теорію «витікання». З предметів, з їх поверхні стікають копії цих речей, торкаються атомів пізнаного об’єкта (душі), викликаючи певні відчуття, оформлюються у думку про них.

«Подібне пізнається подібним».

Демокріт своїм вченням обґрунтував атомістичний матеріалізм чим чітко визначив матеріалістичну лінію в історії філософії. Він вперше сформулював положення, що рух є одвічною властивістю матерії. Тим самим своїм атомістичним вченням Демокріт підвів риску під грецькою натурфілософією.

Етика Демокріта – це етика щастя – гедонізм. Метою життя людини є безтурботний щасливий стан, а це означає відсутність будь-яких пристрастей і страху.

Підсумовуючи, можемо наголосити, що рання антична філософія демонструвала свій зв’язок з життям. Але наступні античні вчення поставили інші проблеми.

Заняття 2: «Давньогрецька класична філософія»

Дата добавления: 2015-05-22