Методичні поради. www.thales.iatp.org.ua/bejnaim_rish.html

Інтернетсайти

www.thales.iatp.org.ua/bejnaim_rish.html

uk.wikipedia.org/wiki/Історія_філософії

www.mavicanet.com/directory/ukr/2114.html

www.apologet.kiev.ua/content/view/852/38/

www.vuzlib.net/kult/24.htm

www.philosophy.ucu.edu.ua/content.php?id=113&lng=UA

www.repetitor.co.ua/essays/essay.aspx?essayId=2642&page=2

www.iai.donetsk.ua/_u/iai/dtp/CONF/10/articles/sec3/s3a2.html

www.lib.ua-ru.net/inode/8278.html

www.library.tane.edu.ua/files/EVD/m_prog_aspirantyra.pdf

www.ucu.edu.ua/ukr/current/chronicles/article;3209/

www.instur.kiev.ua/viewtopic.php?t=1121&sid=1f6756f246893bd9e17cdf33d7800de6

При відповіді на перше питання зазначте, що основною причиною радикальних змін, які відбулися у світогляді під час переходу від античності до середньовіччя, було руйнування античного полісу (основної форми державного та громадського життя) як ґрунту всієї античної цивілізації, а разом з тим руйнування всього укладу життя і розповсюдження нової релігії – християнства.

Зневірившись у всьому матеріальному, люди звертали свої погляди та надії до духовного. Ця ідея духовного знайшла втілення у християнській релігії. Більшість ранніх християнських письменників розглядали християнство як істинну «філософію», яка повинна була продовжувати і довершувати ту роботу, котру антична філософська думка здійснила частково, тобто, займатися пошуком щастя та спасіння людини. Поява християнства призвела до духовної революції. Відбувається велика зміна у світоглядах.

Пригадайте, такий факт. Увесь греко-римський світ належить до індоєвропейського типу культури. Особливостями цієї культури є: «спекулятивне» мислення, циклічний погляд на історію, політеїзм, який межує з пантеїзмом, форма діяльності – споглядання, ідея переселення душі. Щодо християнства, яке набуло свого розповсюдження і утвердження (380 р. стає датою утвердження християнства державною релігією у Римській імперії), то воно за своєю типологією належить до семітської культури, для якої характерним був монотеїзм, лінійний погляд на історію, головним органом сприйняття стає слух, тому стає важливим слухати і прислухатися до слова Божого, самозаглиблення і медитація замінюється читанням Св. Письма.

Далі виявіть відмінності між античним світоглядом і середньовічним. Проведений порівняльний аналіз дає можливість окреслити особливості християнського світогляду, який характеризується: теоцентризмом, антропоцентризмом, креаціонізмом. Крім того, зазначте, що світогляд «середньовічної людини» спирався, з одного боку, на античну філософію, а з іншого, на християнство. При цьому зробіть акцент, що християнство відкриває ще один вимір людського існування – дух. Віра стає засобом пізнання. З огляду на ці особливості світогляду середньовіччя формується і філософія середніх віків.

Окреслюючи особливість середньовічної філософії, вкажіть, що утверджується своєрідний спосіб філософствування. Своєрідність цього способу – у його тісному зв’язку з релігією. Тобто, філософія цього періоду є релігійно насиченою. Вона послуговується релігійними поняттями, і будь-яка філософська концепція зводиться до вчення Церкви.

Провідна роль належить теології. У межах теології філософське мислення виконує «службову роль – служницею теології». Наступною особливістю є ретроспективність. Це означає, що середньовічна філософія звернена у минуле. Найдавнішим документом є Біблія, в якій закодована істина, і яку повинна розшифрувати, розкрити і пояснити філософія. Традиціоналізм теж був однією з рис середньовічної філософії. Останньою особливістю є дидактизм – вчительський, повчальний характер філософських систем. Тому середньовічна філософія справедливо отримала назву схоластики.

Окреслюючи основні проблеми середньовічної філософії, підкресліть, що у центрі всіх філософських систем середньовіччя була продовжена традиція античної філософії, а саме, проблема буття.

На відміну від античної філософії середньовічні філософські системи теоцинтричні, діє принцип креаціонізму. Бог проголошується абсолютним буттям, початком і основою світу, його причиною і кінцевою метою. У середньовічній філософії відбувається подвоєння світу. Світ Бога і світ його творіння, який змінюється і не є досконалим.

У гносеології метою пізнання виступає Бог. Більшість середньовічних філософів вважають, що Бога не можна пізнати з допомогою відчуттів, або розуму. Пізнання Бога лежить на шляху віри, Божого одкровення.

Зазначте, що основне гносеологічне питання, яке супроводжувало усю середньовічну філософію, можна сформулювати так: «Що є пріоритетним у пізнанні Бога: віра чи розум».

Антропологія середньовіччя опиралася на такі християнські догми: природа людини, гріхопадіння, спокутування і воскресіння.

Людина виступає в середньовічній філософії як «творіння Бога», що складається з душі і тіла. Душа людини – це частка Божа в ньому, сутність людини. Тіло надане людині для виконання місії «царя природи». Крім душі і тіла Бог наділяє людину розумом і свободою волі.

Окреслюючи друге питання, відзначте, що до ідейних джерел середньовіччя слід віднести: 1) грецько-єврейську релігійну філософію, представником якої був Філон з Олександрії; 2) неопіфагореїзм; 3) неоплатонізм. Історичні рамки їх існування і розвитку окреслені періодом І –VІ ст. після Р.Х.

При аналізі творчості Філона, зазначте, що він був, з одного боку, представником юдейської богословської традиції, а з іншого, поділяв дії грецької філософії. Із грецьких доктрин на нього мали вплив особливо платонівська й піфагорійська, але також і стоїчна.

Як релігійний мислитель-теософ, Філон був переконаний, що основним предметом інтелектуальних роздумів має бути Бог. Але Філон відійшов від єврейського Бога і наблизився до абстрактного поняття Бога, який вже був створений піфагорейсько-платонівською і стоїчною філософією. Філон використав поняття логоса (з цим поняттям ми зустрічаємося у стоїцизмі. Тут логос трактується як закономірність, необхідність, порядок). Філонів логос набуває нових якостей. Він стає особистістю, головною силою, завдяки якій Бог творить світ. Логос Філона – це посередник між Богом і світом. Тут логос подібний до Бога і наділений його атрибутами. Він називає його «Первородний Син Божий», «Ангел, який віщує від Бога». Логос є особою. Це відділяло Філона не тільки від Платона, але й від стоїків, та й взагалі від греків; то був цілком східний мотив. Логос є особою, ангелом, посередником між Богом і світом, посланцем і заступником Бога. Його творцем є Бог, а він, у свою чергу, є творцем світу, є тим, хто сформував світ з матерії. Цим можна стверджувати, що Філон підійшов до трактування Бога як особи. Крім того, Логос ототожнювався як раціональне начало – царство божих думок і ідей, що служать моделями для творення. (Пригадайте, що з теорією ідей пов’язана філософія Платона. Його ідеї - це правзірці матеріального світу, вони існують уособлено). Ці ідеї існують не самостійно, а в Бозі і його думками.

І наступною ознакою Логоса є Душа космосу.

У зв’язку з цим треба зазначити, що цінним у Філона є те, що ним було закладено принципи, які лягли в основу християнського вчення про боголюдину.

Наступним підґрунтям християнської філософії стає філософія неоплатоніків. Пригадайте, що її засновник Плотін, який систематизував об’єктивний ідеалізм Платона. Плотін переосмислив платонівську ідею «благо» як Єдине і тлумачив її як абсолютне буття. Єдине не творить, а випромінює інші форми буття. Таке випромінювання складає основу вчення неоалатоніків про еманацію. Пригадайте, на які основні ступені буття еманує Єдине. Який характер носить цей принцип розвитку?

Цікавим є погляд на неоплатонічну людину. Завданя людини, за Плотіном, полягало в тому, щоб її душа повернулася до Єдиного. (Пригадайте, на відміну від піфагорійсько-платонівського вчення про переселення душі)

Підбиваючи підсумок з обговорення цього питання, зазначте, якщо неоплатонізм як філософська доктрина і не мала потреби у християнстві, то ідеологи християнства потребували деяких положень неоплатонівської філософії, особливо після Нікейського Собору, коли відбувається систематизація складного християнського віровчення.

Третє питання слід почати з періодизації середньовічної філософії. Зазначте, що середньовічна філософія умовно поділяється на два періоди – патристику і схоластику.

Патристика (ІІ – VІІІ ст.), в свою чергу, поділялась на: апологетичну і систематичну.

Перший період патристики (ІІ – ІІІ ст.) пов’язується з діяльністю апологетів. Завданням, яке вони ставили перед собою, був захист християнського віровчення від язичників. Другий етап (ІV –VІІІ ст.) полягав в опрацюванні і систематизації церковних доктрин, він є завершальним і пов’язаний зі своєрідним осмисленням нагромаджених понять. У патристиці розділяють дві течії – західну (латинську патристику) і східну (грецьку патристику).

Основним завданням патристики, початкові кроки якої здійснюють отці церкви, – обґрунтувати та створити головні догмати християнського віровчення, а з іншого – розгорнути активну діяльність у напрямі захисту і збереження чистоти ідеалу від єретиків, язичників.

Одним з перших представників східної (грецької) апологетики вважається Юстин Мученик (І полов. ІІ ст.). Юстин уперше почав ототожнювати поняття Логос з Христом. Відтак Логос стає першим і визначальним поняттям християнського віровчення, що дає йому право заявити в «Апології»: «Всі ті, хто жив згідно з Логосом, є християнами...».

Другим відомим апологетом був Тертуліан (160 – після 220 р.). Він був переконаний в несумісності філософії і християнського вчення, тобто, проголосив, що віра і знання (розум) не сумісні. Його відомий вислів: «Вірую, бо це абсурдно». З цього виходить, що треба тільки вірити, хоча сліпа віра абсурдна з точки зору розуму і знання; треба тільки вірити тому, що абсурдно зрозуміти недосяжних свідомості, положення віри. Тому філософія, яка спирається на знання, має бути повністю усунена, бо вона усуває людську душу від істини. Саме цим утверджується положення про те, що віра є шляхом отримання знання, який принципово протилежний до розумового шляху.

Підбиваючи підсумок, зазначте, що першочерговою проблемою апологетів стає проблема співвідношення віри і розуму, де вірі віддається пріоритет. По-друге, зробіть акцент на тому, що вже у другій половині ІІ ст. апологети обговорюють важливий догмат монотеїзму – догмат троїчності єдиного Бога – Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого. Саме цей термін вперше, завдяки Тертуліану, з’явився у християнській літературі («тринітарний осіб», person).

Відомим західним патристом був Аврелій Августин (Блаженний) (354-430). Завдання, яке ставив собі Августин, значною мірою перегукувалося з тим, що вже робили попередні отці церкви. Найвідоміші його праці «Сповідь», трактат «Про Трійцю» (виклад теологічних поглядів), «Про Град Божий» (містяться його історіософські погляди).

Релігійний світогляд Августина наскрізь теоцентричний.

Зазначте, що основними темами його роздумів були проблеми буття і часу, руху історії, а також особистість людини, її воля і розум. Августин, як і його попередники, намагався вирішити основне питання: співвідношення віри і розуму.

Августин не вважав, що віра виключає розум із пізнавального процесу, чи функціонально підмінює його. Він не поділяв тертуліанівської концепції чистої віри і повного заперечення розуму. Мислитель, швидше, допускав можливість гармонії віри і розуму. І хоча сфера віри не збігається зі сферою розуму, між ними, на його думку, все ж не існує непрохідної межі. Врешті-решт, віра стимулює і прокладає дорогу до розуміння. На основі віри складаються умови «узгодженого розуміння». Водночас без мислення, розуму не може існувати і віра. Діалектику розуму і віри він трактує так: «Людина має бути розумною, щоб воліти шукати Бога». Ця позиція Августина і вивела мислителя на знамениту тезу – «вірю, щоб розуміти», «розумію, щоб вірити». Але не слід думати, що Августин урівнює у правах та можливостях розум і віру. У віри – авторитет вищий. Він ставив її на перше місце, вважаючи, що вона прокладає шлях до знання. У праці «Про Трійцю» він пише: «Віра запитує, розум віднаходить». Тобто, переконання в пріоритеті віри над розумом не змінилося: віра не потребує виправдання перед розумом, але розум має пояснити, яким чином він може свідчити про Божественні справи. Цим дана відповідь: «Починаючи з віри, ми поліпшуємо наше бачення». У відомому творі «Про християнську науку» Августин заявляє, що наука сама собою не може бути самоціллю, її основне і визначальне завдання – бути засобом поширення та зміцнення християнського віровчення.

Зауважте, що Августин, будучи християнським мислителем, цілком логічно намагався відстояти і утвердити теологічну формулу про перевагу віри над розумом, а також і переважаючу силу релігійного авторитету над можливостями філософського мислення. Але зазначте й те, що він не робив жодних кроків, щоб усунути філософію із духовної сфери.

Щодо онтологічної проблематики, то Бог у концепції Августина представлений як абсолютно істинне і найвище буття. Виходячи з вимог християнської догматики, Августин представляє сутність Бога у відповідності з догматом триєдності: Отець, Син-Логос і Святий Дух. Не менш важливим стає той факт, що мислитель заперечує теорію еманації, котру він замінює вченням про творення (креаціонізму). За Августином, Бог створив світ із нічого, тобто, він створив не лише порядок і влаштування в світі, а й саму субстанцію (першу матерію). Принцип креаціонізму формує погляд на світ як на своєрідну ієрархічну побудову, в якій кожному предмету відведене відповідне місце. Зверніть свою увагу на те, що у контексті філософсько-теологічних доведень Августина особливе місце посідає трактування проблеми часу. Фактично до нього жоден мислитель не приділив їй стільки уваги і не провів глибокого філософського аналізу. Августин розмірковує над проблемою, що було «до» і «після» творення світу. За Августином, час не існував до створення світу, а є результатом Божої творчості і появився, або ж «існує тільки зі світом».

Бог створив час, який не існував до нього. Сам Бог перебуває поза часом. Людина пов’язана із часом. Час є людським поняттям, наш розум має здатність розкладати події на «до», «зараз» і «після». Він існує лише в розумі людини.

Як про це розмірковує Августин, дізнаємось з його цитат: «Я прекрасно розумію, що таке час, поки не замислююсь про це. Але коли замислююсь, зовсім не можу зрозуміти, що таке час».

Проблема визначеності часу є актуальною і для сучасності. Так висловлює свою думку доктор філософських наук О.С. Розумовський: «Часу як фізичної сутності не існує, жоден фізик, вчений його ще не виміряв. Те, що ми називаємо теорією часу у фізиці, – це теорія часів. Реально існує рух зміни. Час – це лише ім’я, поняття, для визначення змін взагалі».

Цю ж думку свого часу висловив І. Кант. Він називає час як апріорну форму внутрішнього відчуття. За Кантом, час – це «та сукупність, в якій утримуються всі наші уявлення». Для нього зміна – це сутність часу. Російський академік Грабов з цього приводу, узагальнюючи, вказує, що «час так само, як простір, є конструкцією свідомості».

Як бачимо, припущення Августина знайшло своє підтвердження у сучасній науковій думці. Дуже цікаво вирішує Августин проблему добра і зла. У своїх поглядах на зло Августин схилявся до неоплатоністів. Як і Плотін, він вважав, що зло – це «відсутність Бога». Творіння Бога є тільки добрим. Августин вважає, що зло породжує людський непослух. Його слова стають підтвердженням його думки: «Добра воля – це справа Бога, погана воля – це відхід від справи Бога».

Августин будує драбину істот, виділяє людину із царства природи. Основними характеристиками людини вважав душу (Бога в людині) і свободу волі. Душа є розумною, не матеріальною, індивідуально створеною Богом для кожної людини окремо. Основними функціями душі є розум (здібність відображати думки Бога), пам’ять (здібність зберігати події), воля (що надає людині активність). Людина є вільною в межах заданої Богом долі і повинна використовувати волю, щоб йти шляхом добра, а не зла. Спасіння людини можливе, коли людина вірить в Бога і діє на основі моральних принципів, сформульованих Біблією.

Обговорюючи останнє питання, окресліть основні періоди схоластичної філософії. Зазначте, що у розвитку схоластики виділяють чотири періоди:

ІХ ст. – підготовчий період;

ІХ-ХІІ ст. – період суперечок про роль віри і розуму;

ХІІІ ст. – «золотий вік» схоластики, що завершується створенням офіційного вчення римо-католицької церкви – томізму;

ХІV ст. – криза схоластики.

До пізднього періоду схоластики належали Ансельм Кентерберійський, Іван Розцелін, П’єр Абеляр. Основна проблематика: співвідношення загальних понять і одиничних речей (полеміка реалізму. Ця проблема відома під назвою проблема-універсалій).

Крайні реалісти вважали, що загальні поняття існують до речей, розглядали їх як думки Бога перед актом творення (Ансельм Кентерберійський, П’єр Абеляр).

Номіналісти стверджують, що загальні поняття – це продукти людського мислення, вони є лише назвами предметів (Вільям Оккам).

Розглядаючи останнє питання, акцентуйте увагу на періоді схоластики, що відносився до другого етапу розвитку середньовічної філософії. Зазначте, що етап схоластики триває протягом ІХ – ХV ст. і виступає продовженням розвитку етапу патристики. У цей час у римо-католицькій церкві відбувається раціоналізація християнського віровчення, коли основні догми намагаються обґрунтувати з допомогою філософії.

Схоластика пов’язується з іменами таких його теоретиків, як Еріуген, П’єр Абеляр, Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський.

Основна увага зосереджувалась на таких проблемах:

- суперечка між реалізмом і номіналізмом;

- докази Божого буття.

Особливу увагу приділіть проблемі універсалій. Вкажіть, що термін «універсалї» латинського походження (universalia) означає загальні поняття, узагальнюючий клас предметів. Так наприклад, універсаліями є поняття «людина», «тварина», «рослина» тощо. Виникає питання, чи існують ці загальні положення реально, самі по собі, чи вони лише назви, і існують лише у якості слів. Як вирішується ця проблема середньовічними мислителями.

Реалісти, які розділяли точку зору Платона, стверджували, що загальні поняття (або ідеї за Платоном), тобто, універсалії, існують реально, але у невидимому для нас світі. Реальні конкретні речі – це є результат їх породження. Тобто, універсалії існують до речей. Це твердження отримало назву крайній реалізм. (Зауважте, що крайній реалізм подить від платонівського вчення). Наступним видом реалізму є поміркований реалізм. Він стверджував, що універсалії існують у самих речах, у якості не змінних і визначальних основ. Світ ідей і світ речей єдині і створюють навколишню дійсність. У будь-якому предметі присутня ідеальна сутність – універсалія, яка переводить його з неоформленої матерії у придатну річ. Тому поміркований реалізм тяжіє до теорії Аристотеля. Протилежна точка зору реалізму отримала назву номіналізм (лат. «номен» - ім’я). Номіналізм також був крайній і поміркований.

Поміркований номіналізм стверджував, що універсалії існують після речей, у нашій свідомості у вигляді назв речей – понять. Оскільки поняття у латинській мові – це концепт (conceptus), то поміркований номіналізм ще називають концептуалізмом. Крайні номіналісти розглядали крайні поняття (універсалії) безглуздими. Якщо вони не існують реально, навіщо про них говорити.

Зауважте, що для ранньої схоластики була характерна крайня форма реалізму (платонівський погляд). У період розвитку схоластики, тобто, зрілого Середньовіччя ґрунтовно утвердився помірний реалізм – аристотелівська точка зору, що примирювала матеріальний світ з ідеальним..

Серед філософів періоду розквіту схоластики, та й Середньовіччя взагалі слід виділити італійського релігійного мислителя Фому Аквінського (1225-1274). Латинською мовою його ім’я звучить як Томас, тому його вчення отримало назву томізму. Сьогодні томізм в оновленому вигляді є філософською основою католицизму, а одне з сучасних напрямів філософії отримало назву неотомізму. Схоластика як спроба синтезу віри і розуму, релігії та філософії, отримала у вченні Фоми найвищого свого розвитку. Фома Аквінський належав до тих мислителів, котрі намагалися поєднати філософію Аристотеля (Фома був прихильником вчення Аристотеля) з християнським вченням. Уперше у середньовічній філософії Аквінат робить спробу прокласти міст між світською наукою, філософією і божеською мудрістю (релігією).

Як вважав Фома, між тим, що говорить нам філософія, або ж розум, і тим, що говорить християнська віра, не має жодної суперечності. Різними дорогами, як міркує Фома, можна, безсумнівно дійти до однієї і тієї ж мети. Теолог розпочинає з Бога, стверджує його існування, розкриває абсолютну сутність як першопричину буття і, отже, отримує абсолютну істину. Філософ, йдучи своїм шляхом, розпочинає з речей і предметів цього світу, проте логікою свого мислення також приходить до пізнання першопричини Буття і сутності існуючого – до Бога. Він говорив, що до Бога ведуть два шляхи – це розум та відчуття. З цих двох шляхів найпевнішим є, звичайно, шлях віри та одкровення. При цьому, розмірковуючи над роллю філософії, коли вона ставала фактором зміцнення віри та засобом обґрунтування цілої низки догматів, Фома Аквінський хоча і не повторює відомої тези Даміані про те, що філософія покликана бути служницею теології, все ж сходиться на думці, що її істини, видобуті природним розумом, слугують приготуванням до віри. Але проте навіть у цій іпостасі, як вважає Аквінат, філософія не втрачає своєї автономії, незалежності, бо її методи і принципи аж ніяк не асимілюються теологією.

Розглядаючи систему пізнання, за Фомою Аквінським, слід наголосити, що абсолютною істиною й абсолютним джерелом знання є Бог. Бога можна пізнавати апріорі (через причину) чи апостеріорі (через наслідки). Бога можна пізнавати через віру, одкровення, або через пізнання речей, які створені Богом, з допомогою відчуттів і розуму. Таким чином, за Фомою, і наука, і філософія, і теологія мають один предмет вчення – Бога. Наука повинна пояснити причинно-наслідкові зв’язки світу, філософія – допомогти раціонально обґрунтувати ідею існування Бога, теологія – триєдність Бога, воскресіння, вознесіння тощо. Об’єктивна істина існує і в її осягненні вірою і розумом.

За Фомою, докази повинні мати апостеріорний характер. У «Сумі теології» він пропонує п’ять доказів до визнання Бога. Пригадайте ці докази існування Бога.

Із арсеналу аристотелівської філософії запозичує Аквінат і наступні дві категорії – «форму» і «матерію». Форму Фома розглядає як те, що є «діяльним початком, завдяки котрому речі стають реальною д0,ійсністю». Тобто, форма виступає оформленням кожної речі, предмета, надання їм окремого статусу. Подібно як і в Аристотеля, форма є активним і визначальним першопочатком. Стосовно трактування матерії, то вона не може бути самостійним діяльним першопочатком, яким виступає форма. Матерія – це лише чиста потенційність тілесних предметів. Формою, що визначає сутність людини, на думку Аквіната, є душа, яка формує її розум.

За Фомою, душа людини – є формуючий принцип, у всіх її життєвих проявах. Душа людини безтілесна, нематеріальна, незалежна субстанція, безсмертна, чиста форма. Фома розрізняє вегетативну душу (функції – обмін речовин, розмноження), сенситивну (чуттєве сприйняття, прагнення до свободи), людську (наділена мисленням і волею). Фома Аквінський надає пріорітет розуму над волею. Розум керує волею. Сенс життя людини – щастя, яке є любов до Бога. Основними моральними принципами є помірність, мужність, мудрість, справедливість, віра, надія, любов. В своїй поведінці людина повинна опиратися на Божі заповіді. Свобода волі є передумовою моральної поведінки людини. Покажіть, як співвідносяться, за Фомою, свобода волі і розуму.

За Аристотелем Фома Аквінський теж будує піраміду буття і цю схему легко приписує до теології. На думку Фоми, ця піраміда щораз досягає вищого ступеня: від рослин і тварин - до людини, від людей - до ангелів, а від ангелів - до Бога.

У підсумку щодо діяльності Фоми Аквінського, зазначте, що значення для світової духовної культури полягає у тому, що він створив розгалужену систему католицького віровчення, яке пояснювало всі проблеми людини і світу.

Таким чином, розглянутий період середньовіччя відзначився глибокою релігійною спрямованістю християнського світобачення. В центрі осмислення - духовні цінності людини. Філософія середньовіччя успішно засвоювала духовні складники людського буття.

Тема: «Філософія епохи Відродження»

Мета: наголосити, що епоха Відродження несе в собі суттєві світоглядні переорієнтації, окреслює перехідний характер епохи, яка була суперечливою і неоднозначною; виявити, що було характерними парадигмами філософського мислення.

Ключові поняття і категорії: макрокосм, мікрокосм, пантеїзм, особистість, реформація, контрреформація, гуманізм, антропоцентризм.

Знати: які зміни відбулись у християнському світобаченні в епоху Відродження; чому гуманістичний світогляд підносить цінність окремої людини; якими були провідні змістові акценти у ренесансній філософії.

Вміти: пояснити особливості ренесансної трансформації християнського світосприйняття; окреслити єдину логічну лінію у розвитку філософських шкіл європейського Відродження; знаходити аналогії між історичними процесами Відродження та сьогоденням.

Розуміти: особливість гуманізму як феномену європейської історії; світоглядне підгрунтя формування вихідних принципів класичної науки.

ПИТАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ:

I. Ідейний зміст світогляду Ренесансу і характерні риси цієї доби.

- що слід розуміти під назвою «Відродження»;

- в чому виявляється зміна проблематики епохи Відродження;

З запропонованого уривку (див. «Самостійна робота» завд. №4) обгрунтуйте:

• у чому суть змін, які відбуваються в добу Відродження?

• який ідеал людини формується в ту добу?

• яка нова суть людського життя, свободи утверджується?

- основні етапи епохи Відродження і їх особливість;

- основні світоглядні проблеми;

- риси ренесансної філософії.

З запропонованого уривку (див. «Самостійна робота» завд. №5) з’ясуйте:

• чим окреслюється антропоцентрична спрямованість філософського мислення?

• в чому проглядаються суттєві відмінності людського самоусвідомлення часів середньовіччя та Відродження? Які властивості людини постають у наведених твердженнях як найперші?

- чим визначається гуманізм раннього італійського Відродження (Данте Аліг’єрі, Франческо Петрарка; Джовані Піко делла Мірандола; Марсіліо Фічіно; Лоренцо Валла).

II. Реформація і її ідеї:

- чим був викликаний реформаційний рух епохи Відродження;

- провідні ідеї реформаторів: Цвінглі, Мартіна Лютера, Жана Кальвіна, Томаса Мюнцера;

- значення ідей протестантизму для сучасності.

III. Філософські ідеї натурфілософії та природознавства:

- основні ознаки пізнього Відродження;

- пантеїстична спрямованість натурфілософії Відродження;

- центральна проблема філософії М.Кузанського. Пантеїзм його онтологічної проблематики;

- в чому виявилось його вчення про «збіг протилежностей»;

- теорія пізнання М.Кузанського. Ступені пізнання;

- геліоцентрична система М.Коперніка. Чому вона стала революційним переворотом світорозуміння;

- в чому виявилась відмінність пантеїзму Джордано Бруно від пантеїзму М.Кузанського;

- гілозоїзм Д.Бруно;

- в чому полягає заслуга Г.Галілея;

- як впроваджує Галілей ідею «подвійної істини»;

- в чому виявився механістичний матеріалізм вченого.

IV. Соціальні теорії Відродження:

З уривку праці Н.Макіавеллі «Государ» (див. «Самостійна робота» завд. №2) з’ясуйте:

• що означає ідея громадянського суспільства? В чому його суть?

• яка має бути позиція правителя, якщо він прийшов до влади з допомогою народу?

• які кроки належить робити правителю, щоб його шанували?

• поміркуйте, пріоритет якому правителю віддали би ви і чому?

- соціально-утопічні вчення Т.Мора і Т.Кампанели

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ЛОГІЧНОГО ОПРАЦЮВАННЯ:

Завдання 1. З допомогою словника дайте визначення поняттям: гілозоїзм, геоцентризм, геліоцентризм, реформація, індивідуальність, пантеїзм, утопія, антропоцентризм, панпсихізм.

Завдання 2. Робота з першоджерелом.

З праці Нікколо Мак’явеллі «Государ» з’ясуйте:

• що означає ідея громадянського суспільства? В чому його суть?

• яка має бути позиція правителя, якщо він прийшов до влади з допомогою народу?

• які кроки належить робити правителю, щоб його шанували?

• поміркуйте, пріоритет якому правителю віддали би ви і чому?

«...такого роду єдиновладдя – його можна назвати громадянським - установлюється на вимогу чи знаті, чи народу. Оскільки немає міста, де не відособились би два цих начала: знать прагне підкорити і утискувати народ, народ не хоче перебувати у підкоренні та гнобленні; зіткнення ж цих начал вирішується трояко: або єдиновладдям, або безвладдям, або свободою.

Єдиновладдя установлюється чи знаттю, чи народом, залежно від того, кому першому випадає нагода. Знать, бачучи, що вона не може протистояти народові, висуває кого-небудь із своїх і проголошує його правителем, щоби за його спиною вгамувати свою пожадливість. Так само і народ, бачучи, що не може чинити опір знаті, звеличує когось одного, щоби в його владі знайти для себе захист. Тому, хто приходить до влади з допомогою знаті, важче утримати владу, аніж тому, кого привів до влади народ, бо якщо правитель оточений знаттю, котра шанує себе як рівна йому, то він не може ні вказувати, ні мати незалежний спосіб дій. Тоді як той, кого привів до влади народ, править один і довкола нього немає нікого, чи майже нікого, хто не прагнув би йому скорятися.

Так що, коли правитель прийшов до влади з допомогою народу, він має намагатися утримати його дружбу, що зовсім не важко, бо народ вимагає тільки, щоб його не утискували. Але якщо правителя привела до влади знать наперекір народові, то перший його обов'язок - заручитися дружбою народу, що знову ж таки неважко зробити, якщо взяти народ під свій захист. Люди ж такі, що, бачучи добро з боку тих, від кого чекали зла, особливо прив'язуються до благодійників, тому народ ще «більше прихилиться до правителя, ніж якби сам привів його до влади. Заручитися ж підтримкою народу можна по-різному... [...]

... правителю належить бути у дружбі з народом, інакше у важкі часи він буде скинутий з престолу...[...]

Ніщо не може викликати до правителя такої шани, як воєнні справи і надзвичайні вчинки. [...]

Величі правителя сприяють також незвичайні розпоряд­ження усередині держави,... інакше кажучи, коли хто-небудь здійснює значне у громадянському житті, погане чи добре, то його корисно нагороджувати чи карати таким чином, щоби це пам'яталось якомога довше. Та найголовніше для правителя - постаратися всіма своїми вчинками скласти собі славу великої людини, наділеної розумом видатним.

Правителя поважають також, коли він відкрито заявляє себе ворогом чи другом, тобто, коли він без хитань виступає за одного проти іншого - це завжди краще, аніж стояти осторонь.

Правитель повинен також показувати себе покровителем талантів, пригортати обдарованих людей, вшановувати тих, хто проявив себе в якомусь ремеслі чи мистецтві. Він має спонукати громадян спокійно займатися торгівлею, землеробством і ремеслами, щоб одні облаштовували свої володіння, не боячись, що ці володіння у них відберуть»

Завдання 3. За схемою дайте характеристику філософам: Піко делла Мірандола; Марсіліо Фічіно, Лоренцо Валла, Цвінглі, Мартін Лютер, Жан Кальвін, Томас Мюнцер.

№ п/п

Ім’я філософа

Період, до якого належить

Напрям, течія, до якого належить

Проблема, яка була у центрі уваги філософа

Назвіть філософські поняття, введені філософом

Завдання 4. Прочитайте наведені нижче характеристики епохи європейського Відродження і обґрунтуйте:

• у чому суть змін, які відбуваються в добу Відродження?

• який ідеал людини формується в ту добу?

• яка нова суть людського життя, свободи утверджується?

«Ренесансна природа була сповненою божественних сил, постаючи, перш за все, предметом самостійного та некорисливого споглядання і лише у своєму крайньому трактуванні поставала предметом експерименту та технічного перетворення. Ренесансна людина мислила себе, у першу чергу, творцем та художником подібно до тої абсолютної особистості, створінням якої вона себе усвідомлювала.

В епоху західноєвропейського Ренесансу провідне місце зайняв сам себе стверджуючий та активно функціонуючий людський індивідуум з усіма власними небесними сподіваннями та земною обмеженістю, з усією своєю радісно-творчою силою та й з усіма власною немічністю, тугою та невпевненістю...».

(О.Ф.Лосєв)

Завдання 5. В чому, на ваш, погляд проглядають суттєві відмінності людського самоусвідомлення часів середньовіччя та Відродження? Які властивості людини постають у наведених твердженнях як найперші?

«Я вміщую тебе у центр світу, щоби звідти тобі було зручніше оглядати все, що є у світі. Я не зробив тебе ні небесним, ні земним, ні смертним, ні безсмертним, щоби ти сам, вільний та славний майстер сформував себе за тим взірцем, якому віддаєш перевагу»

(Піко делла Мірандола)

ЗАВДАННЯ ДЛЯ КОНТРОЛЮ І САМОКОНТРОЛЮ:

1. Яка основна риса і особливість філософського мислення епохи Відродження?

2. Що означає антропоцентризм?

3. Хто із філософів Відродження висунув ідею громадянського суспільства? В чому її суть?

4. Порівняйте гео- і геліоцентричні системи Всесвіту.

5. В чому виявився гуманізм християнський і гуманізм епохи Відродження.

6. Порівняйте християнський ідеал людини і ідеал людини епохи Відродження.

7. В чому відмінність розуміння праці в античній філософії Середньовіччя і епохи Ренесансу.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Історія філософії: Підручник / За ред. В.І. Ярошовця. – К., 1999. – С.214-235.

2. Козовик І. Історія філософії.- Івано-Франківськ, 1999. – С.197-211.

3. Надольний І.Ф. Філософія: Курс лекцій. – К., 2000. – С. 50-55.

4. Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. – Львів., 2001. – С.93-107.

5. Предмет і проблематика філософії: Навчальний посібник / За ред. М.А. Скринника, З.Є. Скринник. – Львів, 2001. – С.117-131.

6. Причепій Є.М. Філософія: Посібник. – К., 2001. – С.81-87.

7. Татаркевич Г. Історія філософії. – Львів, 1999. – Т.2. – С. 7-25.

8. Філософський енциклопедичний словник – К., 2002.

9. Хамітов Н. Історія філософії: проблема людини. – К., 2000.

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА:

1. Антология мировой философии. – М., 1970. – Т.2.

2. Бичко І.В. Від сталінізму до гуманізму. – К., 1988.

3. Горфункель А. Гуманизм и натурфилософия итальянского Возрождения. – М., 1977.

4. Горфункель А. Философия эпохи Возрождения. – М., 1986.

5. Кравців Б. Ренесанс і гуманізм на Україні // Європейське Відродження та Українська література XVI-XVII ст. – К., 1993.

6. Кузанский Н. Сочинения. – М., 1979. – Т.2.

7. Філософія: Хрестоматія / Упор. Данчик І. – Кам’янець-Подільський, 2000.

Дата добавления: 2015-05-22