Методичні поради. www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/dovi4.htm

Інтернетсайти

www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/dovi4.htm

www.ycheba.com.ua/index.php?go=Files&in=view&id=7088&cat=67

www.mavicanet.com/directory/ukr/11182.html

free.msoffice.com.ua/viewfree.php?diplomID=11179&pageid=4

www.franko.lviv.ua/faculty/Phil/ist_ukr_fil.pdf

www.niss.gov.ua/Aspirant/kandprog/090003.htm

ualogos.kiev.ua/toprint.html?id=239

works.tarefer.ru/42/100348/index.html

kneu.net.ua/index.php?option=com_remository&Itemid=29&func=fileinfo&id=20

Обґрунтовуючи перше питання, зазначте, що філософія Відродження датується періодом кінця XIV–XVI століття. Це епоха, яка пов’язується з цілісною культурою, що увібрала в себе все життя людини. Це своєрідне поєднання людського досвіду: матеріального, духовного, правового, етичного і естетичного. Епоха Відродження знаменує розрив із середньовічною філософією та перехід до філософії Нового часу.

На зміну середньовічній «вченості» приходить гуманістична «освіченість». Невдовзі після смерті Фоми Аквінського однорідна християнська культура почала втрачати свою пріоритетність. Філософія і наука більше відхилялися від церковної теології, а це послаблювало взаємозв’язок віри та розуму. Тому відкривалися можливості для нового наукового методу та нових релігійних течій. Велике значення на формування нової епохи мали три відкриття: компас, порох та книгодрукування.

Щодо першого, то компас полегшив плавання на морях. Це було передумовою для великих географічних відкриттів. Не менш важливу роль відіграв порох. З допомогою нової зброї європейці здобули військову перевагу над американськими і азіатськими культурами. Книгодрукування мало важливе значення для поширення гуманістичних ідей. Воно сприяло тому, що церква втратила монополію на поширення знань. Важливим винаходом стала телескопічна труба, яка відкрила досі незнані можливості для розвитку астрономії. Наприкінці середньовіччя виросли нові міста, розвивалося мистецтво, торгівля, фінансове господарство. Усі процеси уможливили розвиток індивідуальності, її фантазії, творчості. Водночас висуваються нові вимоги до особистості.

Свою назву епоха отримує від Ренесансу (від фр. Renaissance – відродження). Цей період позначився відродженням принципів духовної культури античності.

Характерними ознаками цього періоду були:

- рух до звільнення від панування релігії та церкви в усіх сферах суспільного життя. Так звана «секуляризація»;

- повернення до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута в середні віки. Звідси і назва – Відродження;

- у центрі уваги проблема людини.

(Пригадайте, якщо у центрі уваги античності було природно-космічне життя, у середні віки – Бог і пов’язана з ним ідея спасіння, то в епоху Відродження в центрі стає людина. Тому, філософське мислення цієї епохи характеризується як антропоцентричне).

Зазначте, що для ренесансу характерний насамперед новий погляд на людину. Гуманісти сповідували нову віру у людину та людську цінність, а це суперечило однобокому розумінню гріховності людської натури епохи середньовіччя. Людину трактували як щось величне та вартісне.

Відродження, на противагу античності, зорієнтувало себе на людині як індивідуальності; тому основною характеристикою доби називають гуманізм.

Ідеалом стає «людина ренесансу», яка цікавиться усіма виявами життя, мистецтвом, наукою. Людина наважилася бути сама собою. Нове мислення вело до нового світогляду. Людина вже не існувала тільки для Бога. Бог створив людину і для неї самої. Метою стало подолання усіх кордонів. І це також було чимось новим у порівнянні з античним гуманізмом з його душевним спокоєм, помірністю у бажаннях. В усіх сферах життя настав небувалий розквіт. Це стосувалося мистецтва й архітектури, літератури і музики, філософії і науки.

Своєрідним проявом гуманізму став раціоналізм, який стверджував пріоритет розуму над вірою. Людина може самостійно досліджувати таїну буття, основи природи.

Основу людських стосунків складає взаємоповага і любов. У філософії епохи Відродження домінує естетичне (те, що відноситься до почуттів) сприйняття світу. Мислителів більше всього цікавить творчість і краса людської особистості, а не релігійні догми.

Така антропоцентрична спрямованість Відродження зумовлювалася змінами в економічному розвитку. Бурхливий розвиток мануфактурного виробництва спричинив перехід від феодалізму до раннього капіталізму.

В еволюції філософської думки Відродження виділяють такі періоди:

1. гуманістичний (XIV–XVI) – вирішуються проблеми людини, утверджується її велич і могутність. Заперечуються догми церкви (Франческо Петрарка, Лоренцо Валла);

2. неоплатонічний (XV–XVI) – з позиції ідеалізму намагалися пізнати явища природи, Космосу, розвивали вчення Платона (Микола Кузанський, Джованні, Піко делла Мірандола, Парацельс);

3. натурфілософський (XVI–поч. XVII) – спираються на наукові і астрологічні відкриття, робиться спроба змінити уявлення про будову Всесвіту і основи світобудови (Микола Копернік, Джордано Бруно, Галілео Галілей);

4. реформаційний (XVI–XVII) – спроба перегляду церковної ідеології (Жан Кальвін, Томас Мюнцер, Мартін Лютер);

5. політичний (XV–XVI) – пов’язується з проблемами правління державою (Нікколо Мак'явеллі);

6. утопічно-соціалістичний (XVI–XVII) – пошуки ідеального суспільства (Томас Мор, Томмазо Кампанелла).

Характеризуючи гуманізм раннього італійського Відродження, зазначте, що батьком «гуманізму» вважають видатного поета і мислителя Франческа Петрарку (1304 - 1457). Людина для нього – вінець світобудови. Вона наділена свободою волі. Гуманізм, на думку Петрарки, полягає в тому, щоб людина усвідомила свою унікальність і навчилася жити напруженим життям, відкриваючи у собі своєю діяльністю багато закладених у ньому Богом смислів. І нагородою за таке життя буде безсмертя, але не в небесному сенсі, а в земному – як слава і пам’ять нащадків.

Саме індивідуальність і самозаглиблення, на думку Петрарки, мають давати творчий поштовх людському життю, в чому і полягає гуманізм світогляду видатного італійського поета.

Наступним гуманістом, чий досвід слід розглянути, був Данте Аліг’єрі (1265 – 1321), який прагнув по-новому переосмислити характер відносин між Богом і людиною. За Данте, людське існування має бути підпорядковане людському розуму, корінь людського буття полягає у свободі волі, яку можна реалізувати лише через реальне діяння.

Найповніше гуманістичні ідеї впровадили у своїй творчості (перша половина XV століття) Лоренцо Валла і Джаноццо Монетті. Дж. Монетті досліджував достоїнство людського тіла. У досконалості будови тіла він шукав пояснення досконалості людського розуму. За Монетті, «людина є найкращою», «більша частина того, що можна бачити у світі, влаштоване і упорядковане людьми завдяки їх праці». Людина для Монетті, більш витончена, ніж Бог. Монетті не заперечував «божественного закону» у людському житті, але зміст його зводив до дотримування вимог природи. Він не погоджується з тим, що життя праведної людини має складатись із страждань. Людина, за Монетті, має бути сильнішою від своєї долі. Обов’язок людини полягає в тому, щоб навчитися керувати і правити світом. Гуманіст хитався у відповіді на питання: хто має свободу волі: Людина чи Бог.

Наступний крок у становленні європейського гуманізму зробив Лоренцо Валла (1407-1457). Він піддав жорсткій критиці аристотелівське вчення про Бога, вічність світу, першодвигун. Бог у філософії Валли виступає у якості початку, що створює речі, які дають людині насолоду. Тобто, за його роздумами не Людина має служити своєму творцю, а навпаки, Бог має служити Людині, даючи їй можливість випробувати насолоду.

У численних творах він гостро критикує середньовічну ідеологію і схоластичну філософію. Лоренцо зіставив середньовічний погляд на людину з сучасним. Так, якщо середньовічні захисники виспівують прагнення до труднощів, то ми говоримо про прагнення до задоволення; вони закликають до безмежних страждань; ми – до насолоди; вони – до смерті; ми – до життя.

Ренесансно-гуманістичні ідеї викликали істотні деформаційні процеси в римсько-католицькій церкві, привели до її реформи, або так званої реформації (від лат. reformatio – перетворювати, виправляти). При розкритті цього питання зауважте, що Реформацію і Ренесанс об’єднує те, що вони є явищами однієї історичної епохи, мають загальну антифеодальну спрямованість, в їх основі лежить антифеодальний рух. Якщо Ренесанс висуває вимогу перетворення суспільства шляхом розширення світської освіти, то Реформація спрямована проти монопольного становища католицької церкви. Реформація демократизувала церкву, поставивши внутрішню особисту віру понад зовнішніми проявами релігійності.

Реформація, яка виходить за межі Італії, стає загальноєвропейським явищем, масовим народним рухом. Попередниками реформаційного руху на Заході були Дж.Віклеф (Англія, XIV століття), Я.Гус (Чехія, XV століття), Дж.Саванарола (Італія, XV століття). Вплинула на реформаційний рух і творчість Еразма Ротердамського. Але власне церковна реформація починається з виникненням протестантизму, засновниками та ідеологами якого стали Мартін Лютер, Ульріх Цвінглі, Жан Кальвін і Томас Мюнцер.

Розпочав Реформацію у південній частині Німеччини Мартін Лютер(1483-1546). Він виступав проти церкви як єдиного посередника між Богом і людиною. Віра, за Лютером, є єдиним засобом спасіння душі. Добрі справи не можуть замінити віру. Вони – продукти віри, але не шлях до спасіння. Віра дарується людині безпосередньо Богом, тому немає принципової різниці між мирянами і духовенством. Таїнство Хрещення дає право кожній людині мати священство і керувати церковною громадою. Релігія – це внутрішня справа кожної людини. Існує персональне відношення людини до Бога, особиста провина, особисте спасіння. Продовжувачем справи Лютера був Жан Кальвін (1509-1569). Він систематизував ідеї Лютера, розвинув вчення про абсолютне визначення людського життя. За Ж. Кальвіном, кожна людина має бути переконана в тому, що Бог вибрав для неї таке життя, на яке вона заслуговує. Ознакою Божої ласки є успіх у професійній діяльності. У німецькій частині Швейцарії реформація почалася 1523 року, де Цвінглі виступив проти торгівлі індульгенціями як найгрубішого порушення кодексу християнства.

Реформація була тісно пов’язана з містичними середньовічними вченнями. З найрадикальнішим викладенням містичного богослов’я ми зустрічаємося у релігійно-філософських поглядах Томаса Мюнцера.

За реформацією наступає контрреформація – боротьба католиків за відновлення втрачених позицій. Вона почалася в середині XVI століття і тривала усе XVII століття. Закінчилася контрреформація певною релігійною апатією і примиренням обидвох рухів. Католицькими залишилася Іспанія, Ірландія, Франція, Польща, Латинська Америка, протестантськими – значна частина Швейцарії, Німеччина, Скандинавія, Англія, США. Внаслідок релігійної боротьби і католицизм, і протестантизм стали віротерпимішими, церкви відмовилися від авторитарності і стали виходити з інтересів окремої особистості.

Помітне місце у філософії Відродження належить натурфілософії. Розглядаючи це питання, зазначте: якщо гуманістична філософія епохи Відродження зробила поворот європейської філософської думки від онтологічної проблематики до антропологічної (естетичної, соціально-політичної), то радикальне переосмислення, повернення до онтологічної проблематики, але вже на новому якісному рівні здійснив ренесансний неоплатонізм, який позначився новим поглядом на природу.

Усі вчені, які належали до цього періоду, створили низку натурфілософських концепцій. Їх визначальними рисами були:

- пантеїзм (pantheos – «все бог»). Це філософсько-релігійне вчення, за яким Бог є безособовим началом, розмитим у всій природі, тотожним з нею;

- усвідомлення нескінченності природи, Всесвіту;

- органістичний погляд на всесвіт. Натурфілософи уявляють світ як живу істоту, яка повною мірою наділена душею. Така позиція називається гілозоїзмом;

- наявність елементів діалектики. Діалектичні тенденції були властиві М. Кузанському (принцип єдності протилежностей); Бернардіно Тепізіо (все у світі відбувається через боротьбу протилежностей).

При цьому дослідники природи перебували, з одного боку, під впливом успіхів природознавства й античних матеріалістичних традицій, а з іншого, – платонізму, неоплатонізму та аристотелізму. Тому одні мислителі стали послідовниками атомістичної концепції (Г. Галілей, М. Монтень, П. Шаррон), інші – пантеїстичної (М.Кузанський, Дж. Бруно).

Представником ренесансного неоплатонізму був німецький мислитель Микола Кузанський (1401-1464).

Центральною проблемою Миколи Кузанського є проблема співвідношення Бога та світу. Зберігається традиційна ідея Бога, хоча отримує тут свою інтерпретацію. Бог розчиняється в природі, натуралізується (пантеїзм).

Основною ідеєю філософії Кузанського є вчення про тотожність абсолютного максимуму й абсолютного мінімуму. Це вчення стало передумовою обґрунтування нескінченності світу і створення геліоцентричної системи, а також сприяло діалектичному методу пізнання.

Поняття «абсолютний максимум» (нескінченне) і абсолютний мінімум (неподільне, єдине) Кузанський розглядає у своєму найвідомішому творі «Про вчене незнання». Виходячи з неоплатонівського поняття Єдиного як неподільного (і тому абсолютного мінімуму), Кузанський стверджує, що єдине і нескінченне – тотожні. Абсолютний максимум – це нескінченність, більшого від неї нічого не може бути, вона нічим не обмежується, їй ніщо не протистоїть. Цей абсолютний максимум і є Бог. Бог як абсолютне буття, як абсолютний максимум є всім і включає в себе все інше. Тому з ним співпадає абсолютний мінімум, єдине. Кузанський доходить висновку: у нескінченності всі протилежності співпадають. У Бозі як нескінченності, абсолютному максимумі щезають всі відмінності створеного світу. «У Бозі – все» – це є теза пантеїзму Кузанського. Тому усе в природі, кожна річ і кожне явище є відбиттям Божественного світла і сенсу. Усе в цьому світі збігається з Богом. Таке уявлення стає характерним для натурфілософії Відродження з її прагненням осмислити природу як єдине ціле, елементи якого нерозривно поєднані одне з одним. Пантеїзм Відродження підносив цінність будь-якої окремої речі у світі, природи і людини, ототожнюючи їх з Богом. Людський інтелект, згідно з Кузанським, здатний осягнути єдність протилежностей у нескінченному. Це вміння з’єднувати протилежності у процесі пізнання є ознакою діалектичного методу Кузанського.

Вчення Кузанського спричинило руйнування старої, схоластичної картини світу, яка ґрунтувалася на філософії Аристотеля і геоцентричній астрономії Птоломея. Вважалося, що центром нескінченного світу є Земля. Кузанський заперечував наявність фізичного центру Всесвіту. Бог присутній у всьому світі, виступає і його межею, і його центром. Тому Земля є часткою світу як «обмеженого максимуму», центр якого «всюди і ніде».

Гносеологія філософії Відродження була спрямована проти схоластичного догматизму. Вона висувала на перший план досвід, чуттєве сприйняття як перший крок у процесі пізнання.

Кузанський розгортає проблеми діалектики пізнання сутності та явища. Предметом пізнання є пантеїстичний Бог, котрий існує в нерозривній єдності зі світом природи, що осягається людськими відчуттями.

Людина у Кузанського виступає як боголюдина, вона є творчий початок, її відмінна риса – здатність до пізнання. Процес пізнання розглядається Кузанським не як наближення до істин, даних Богом, а як нескінченне нагромадження і поглиблення людських знань.

Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився у поглядах на світобудову Миколи Коперника (1473-1543). Важливим полем боротьби, на якому проходило змагання між консервативними силами суспільства та новою наукою, була астрономія.

Микола Коперник, спираючись на ідеї давньогрецьких мислителів на основі математичних розрахунків, створює свою геліоцентричну систему, що знайшла своє місце у творі «Про обертання небесних сфер». В ній Коперник дійшов таких висновків: 1) Земля не знаходиться нерухомою в центрі Всесвіту, як вважали Аристотель, Птоломей, всі схоласти і церковники, а обертається навколо своєї осі. 2) Земля обертається навколо Сонця, яке є центром Всесвіту. Ці висновки Коперника відкривали нові горизонти у розвитку астрології.

Геліоцентрична теорія, закладена М. Коперником, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини в ньому, відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства.

На початку XVII століття німецький астроном Йоганн Кеплер оголосив результати своїх спостережень, які доводили, що планети рухаються по еліпсоподібних, овальних орбітах із Сонцем.

Учений стверджував також, що швидкість планет збільшується в залежності від наближення до Сонця, і рух їх сповільнюється відповідно з віддаленням від Сонця. Кеплер вперше поставив Землю в один ряд з іншими такими ж планетами й підкреслив існування одних і тих же фізичних законів у Всесвіті.

До досягнень філософської думки Ренесансу належить філософія природи Джордано Бруно (1548-1600). До основних трактатів Бруно віднесемо філософські діалоги «Про причину, принципи та Єдине», «Про нескінченність, Всесвіт та світ». У цих творах філософ порушує проблеми нескінченності світу, його динамічної єдності та вічності.

Пантеїзм філософії природи Дж. Бруно є найрадикальнішим із усіх натурфілософських систем Відродження. Бруно пориває не тільки зі схоластичними уявленнями про світ, але й з основами християнського світобачення. Для Дж. Бруно нескінченним є не тільки Бог, але й природний світ. Більше того, Бруно висуває ідею нескінченної множинності світів, тим самим відверто відмовляючись від геліоцентричної доктрини.

Праосновою всього у Бруно постає Єдине, матерія, яка є не розгорненою причиною всього існуючого. В Єдиному міститься внутрішня здатність бути загальною формою всіх форм. Матерія, за Бруно, може розглядатися подвійно: і в якості форми, і в якості субстрату. Матерія в собі має всі форми; «матерія виробляє форми зі свого лона». Матерія має реальне буття. Здатність матерії утворювати форми Дж. Бруно називає «душею світу». Душа світу – це всезагальна форма світобудови, Світова Душа не тільки притаманна матерії, але й панує над нею, вона є загальним законом, внутрішньою дією матерії, що формує її зсередини. Всезагальна натхненність матерії отримала назву гілозоїзм (від грец. «гіле» – матерія, «зоо» – життя).

Пантеїзм Бруно мав натуралістичний характер, тяжів до матеріалістичного світогляду. На відміну від М. Кузанського, який природу розчиняв у Бозі, підносив її до Бога, Бруно, навпаки, Бога «зводить» до природи, саму природу перетворює на Бога, визначаючи її як «Бога в речах». Пантеїстична філософія природи Дж. Бруно завершує розвиток ренесансного мислення. Пізніше, разом з розвитком природознавства на експериментальних і математичних засадах, починається криза і згасання гуманістичної традиції.

Ідеї Коперника розвинув відомий італійський мислитель Галілео Галілей (1564-1642). Найважливішим здобутком Галілея було відкриття так званого закону інерції. Він звучить так: «Тіло при відсутності зовнішніх дій перебуває у стані спокою або прямолінійного рівномірного руху».

При розгляді питання про відношення Бога і природи Галілей відходить від пантеїзму і започатковує деїстичне розуміння світу. Бог, на його думку, створив природу, наділив її певним порядком і закономірностями. Однак після цього він не втручається в природу, яка живе і розвивається самостійно.

Найбільшою заслугою Галілея є наукове підтвердження правильності геліоцентричного підходу Коперника до пояснення світу. Основний твір Галілея – «Діалог про дві найголовніші системи світу – Птолемеївську та Коперниканську» (1632). Вчений був переконаний, що книга природи є закритою для нас, але щоб ми змогли відкрити й читати цю книгу, потрібна математика, бо вона написана математичною мовою. Галілей розвиває нову методологію, що ґрунтується на експерименті та математиці. Він запровадив експериментально-математичний метод дослідження природи, Космосу. Раціоналізм Галілея вже провіщає природознавство Нового часу, а його філософська методологія – методи Декарта, Спінози, Лейбніца.

При обговоренні останнього питання, зазначте, що епоха Ренесансу відома не тільки новими підходами до проблеми людини і природи, а й соціально-політичними теоріями. Основним спонукальним мотивом стає антропоцентризм доби Відродження. Поряд з теорією держави розробляються теорії природного права.

Ідею сильної централізованої держави проводив видатний державний діяч Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Макіавеллі визнає державу вищим виявом людського духу, а служіння їй – метою, сенсом і щастям людського життя. Мислитель вважає, що виховання людей має здійснювати держава. У найвідомішому трактаті «Державець» (1532) Макіавеллі описує способи створення сильної держави в умовах, коли доброчинство в народі перебуває на низькому рівні. Макіавеллі обґрунтовує необхідність сильної монархічної влади, абсолютизму. Державець повинен бути правителем нового типу, абсолютним деспотом. При цьому він не мусить бути пов’язаний з будь-якими правовими нормами, релігією чи власним словом. Правитель має керуватися реальними фактами, бути жорстоким. Лише в такий спосіб глава держави зможе панувати над стихією людської поведінки. Мораль у Макіавеллі часто визначається як зразок цинізму та аморальності у поведінці. Зазначте, що відомий термін «мак’явеллізм» з часом став синонімом політики, що керується принципом «мета виправдовує засоби». Зрозуміло, що така модель держави була виявом конкретних історичних подій, і її слід розглядати у зв’язку з інтересами тодішнього італійського громадського суспільства.

Зверніть увагу на те, що у добу Відродження з’являються також теорії, що досить критично реагують на зростання майнової нерівності. Мислителі починають вести мову про ідеальну державу, де ідеї соціальної рівності посідають чільне місце. Найяскравіше втілення утопічні ідеї XVI століття знайшли у творчості Томаса Мора і Томмазо Кампанелли.

Томас Мор (1478-1535) – один з найосвіченіших людей Відродження. Найпомітнішим твором Томаса є «Утопія». В «Утопії» мислитель змальовує ідеальне суспільство. Зразок такого суспільства автор знаходить у творі Платона «Держава». Основною опорою держави стає справедливість. На острові Утопія створено суспільство соціальної рівності. Там немає приватної власності, в основу соціального устрою покладена суспільна власність. Людина є найвища цінність і тому вона повинна жити щасливо, працювати і розвиватися духовно й інтелектуально. Зверніть увагу, що Томас Мор був одним із засновників утопічного соціалізму. Свої уявлення про нове суспільство він не вважав фантазією. Був впевнений, що з допомогою освіченого правителя його ідеї можна здійснити. Через ілюзійність і нездійсненність його вчення ввійшло в історію як «утопічне».

Наступним діячем, що сформулював свій суспільний ідеал, був ТоммазоКампанелла (1568-1639), італійський філософ, поет, політичний діяч, монах-домініканець. Більше 30 років провів за гратами, де і створив десятки творів з філософії, політики, астрономії, медицини, в тому числі «Місто Сонця». У своєму творі «Місто Сонця» мислитель чітко проводить думку про необхідність великих суспільних перетворень, що мають бути спрямовані на реалізацію Царства Божого на Землі, закликає, згідно з християнською мораллю ліквідувати приватну власність і пов’язану з нею експлуатацію людини людиною. Державний лад описаного ним Сонячного міста уособлює первосвященик – Сонце. Його помічниками є Влада, Мудрість і Любов. Кожний з них займається своїм призначенням: справами війни і миру, мистецтва і науки. Любов турбується за продовження роду. Приватної власності у місті Сонця не існує.

Як і Платон, Т. Кампанелла стверджує, що керувати державою має філософ, мудрець. Саме він знає все, або майже все, тому він може взяти на себе відповідальність за інших людей.

«Сонячна» держава – це союз життєрадісних людей, які вільні від влади речей. Це союз людей, які розвивають свої фізичні, духовні сили. До кінця свого нелегкого життя Кампанелла вірив, що у світі настане час, коли люди будуть жити за звичаями держави, яка була створена його мріями.

Таким чином, підсумовуючи досягнення епохи Відродження, зазначте, що це була «епоха великих відкриттів». Філософія цього часу забезпечила незалежність наукового знання від теології і схоластики. Розроблені натурфілософією Відродження цілісне уявлення про єдність людини і природи, Землі і безкінечного Космосу, знайшли продовження у космізмі К.Е.Ціолковського, в ідеях А.Л.Чижевського, у понятті ноосфери В.І. Вернадського.

Етичні концепції Відродження перебували під впливом епікурейської школи, яка найбільше відповідала ідеалам гуманізму. Зрозуміло, що атараксія епікурейців і апатія стоїків були неприйнятними для етики Відродження. Необхідно зазначити, що в етиці цієї епохи мали місце елементи індивідуалізму, егоїзму та волюнтаризму.

Тема: «Філософія Нового Часу»

Мета заняття: докажіть, що філософія Нового Часу – це принципово новий рівень у розвитку європейської філософії: вона розвивається в діалозі з експериментальною наукою, досягає нового рівня деталізації власної проблематики.

Ключові поняття: емпіризм, раціоналізм, сенсуалізм, деїзм, механіцизм, субстанція.

Знати: в чому проявилася новизна історичної епохи; якими були основні світоглядні принципи у новоєвропейському світогляді; основні риси філософії Нового Часу.

Вміти: визначати зміст основних філософських позицій, що сформувалися в епоху Нового Часу; пояснювати внутрішній зв’язок між світоглядними позиціями філософії Нового Часу і напрямами новоєвропейської філософії.

Розуміти: найважливіші особливості розвитку філософії у зв’язку з основами індустріального суспільства; особливості тлумачення людини й суспільства у філософії Нового Часу.

ПИТАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ:

І. Філософії Нового Часу і її особливість:

- соціокультурні умови, що призвели до змін у світогляді і переорієнтації проблематики;

- визначальні риси філософії Нового Часу;

З запропонованого цитати (див. «Самостійна робота» завд. №5) з’ясуйте:

• на яких позиціях ґрунтується філософія Нового Часу. Які характеристики цього періоду можна виділити?

• які протилежні методи дослідження виникають у філософії Нового Часу і чому?

- чим зумовлена увага до раціоналізму і емпіризму?

- відмінність раціоналізму від емпіризму.

ІІ. Проблема методу пізнання в філософії Ф. Бекона:

- емпіризм як основа наукового знання та істини;

З наведеного уривку (див. «Самостійна робота» завд. №6) визначте:

• який із наведених методів почав широко використовуватися в період Нового Часу. Який з зазначених методів особисто вам здається найпривабливішим? Чи використовуються ці методи у сучасній науці?

- метод індукції як основний метод пізнання запропонований Ф.Беконом.

Використовуючи працю Ф.Бекона «Новий Органон» (див. «Самостійна робота», завдання № 2) з’ясуйте:

• що стає метою та призначенням пізнання;

• що може перешкоджати процесу пізнання за Ф.Беконом;

• як за Беконом досягти істинного знання?;

• на чому має ґрунтуватись людське пізнання?;

ІІІ. Сенсуалістична філософія:

- сенсуалізм як напрям у пізнанні

- Т.Гоббс і Д.Локк послідовники емпіризму;

- Дж. Локк і його погляди на пізнання;

З праці Д.Локка «Есе про людське розуміння» (див. Самостійна робота, завдання № 4) дайте відповіді:

• сенсуалізм як напрям у пізнанні;

• що таке ідея і яка природа її утворення у процесі пізнання;

- Дж. Берклі і його позиція радикального сенсуалізму;

- основне кредо емпіризму, яке сформулював Д.Юм. Його об’єктивно-ідеалістична концепція.

IV. Процес пізнання Р.Декарта

- дедукція та раціоналізм Р.Декарта.

З наведеної цитати (див.«Самостійна робота» завд. №7) з’ясуйте:

• у чому бачите різницю в підходах до процесу пізнання між Ф.Беконом і Р.Декартом;

Звернувшись до праці Р.Декарта «Міркування про метод» (див. «Самостійна робота», завдання № 3) з’ясуйте:

• як трактує процес пізнання Р.Декарт?;

• на якій підставі Р.Декарт раціональне пізнання вважає точнішим, ніж чуттєве;

• у чому суть вислову «мислю – отже я існую»;

• у чому полягає специфіка раціональної дедукції, запропонованої Р.Декартом?;

• які правила моралі виводить Р.Декарт зі свого наукового методу;

V. Вчення про субстанцію:

- розуміння субстанції Р.Декартом;

- поняття субстанції в філософії Б.Спінози;

- як Спіноза розуміє свободу людини?;

- об’єктивно-ідеалістична філософська система Лейбніца. В чому сутність його «монадології»?;

- метод пізнання за Лейбніцом.

VI. Проблема людини та суспільства у філософії Просвітництва і французьких матеріалістів XVIII ст.

З наведеної цитати (див. «Самостійна робота», завдання № 9) з’ясуйте:

• що проголошує філософія Просвітництва основою гідності людини;

• пояснить зв’язок гідного мислення з людською моральністю?

- завдання філософії Вольтера; його осмислення історії і місця людини;

- Ж.-Ж. Руссо і його погляди на людину;

- Д.Дідро і його філософські погляди;

- вчення Ж. Ламетрі, П. Гольбаха, Ш. Монтеск’є

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ЛОГІЧНОГО ОПРАЦЮВАННЯ:

Завдання 1. З допомогою словника дайте визначення поняттям: механіцизм, сенсуалізм, натуралізм, індукція, дедукція, детермінізм. емпіризм, раціоналізм, деїзм, метод, субстанція, монада, природнє право, суспільний договір.

Завдання 2. Робота з першоджерелом.

Використовуючи працю Ф.Бекона «Новий Органон», з’ясуйте:

• що стає метою та призначенням пізнання?

• що може перешкоджати процесу пізнання за Ф.Беконом?

• як, за Беконом, досягти істинного знання?

• на чому має ґрунтуватися людське пізнання?

"Новий Органон" (1620) (повна назва "Новий Органон або істинні вказівки для тлумачення природи") – основний філософський твір Ф. Бекона. У ньому сформульований індуктивний метод нової науки та основні принципи емпіризму.

Бекон ставить завдання сформулювати правильний метод дослідження природи, щоб досягти царства людини на землі. Природою можна оволодіти лише підкоряючись їй, не спотворюючи її образ, а осягаючи причини і закони, що діють у ній. Досягти об’єктивного знання важко, оскільки людина, що пізнає, може помилитися. Джерелом помилок є особливості суб'єкта, який прагне пізнавати. Тому слід знайти засоби для усунення суб'єктивних пе­решкод, які Ф. Бекон називав "ідолами", або "примарами". Ідоли – це різного роду забобони або схильності, якими обтяжена свідомість людини. Ф. Бекон виокремлює чотири види ідолів:

- Ідоли роду. Вони пов'язані з вірою в істинність найкращого. Ці ідоли кореняться у самій людській сутності, в почуттях і, особливо, в розумі людини, і позбутися їх надзвичайно важко. Людський розум, за Ф. Беконом, подібний кри­вому дзеркалу, яке спотворює все те, що відображається в ньому.

- Ідоли печери пов’язані з індивідуальними особливостями людей, з їх психологічним складом, схильностями і пристрастями, вихованням тощо. В цьому смислі кожна людина дивиться на світ немовби зі своєї печери, і це призводить до суб'єктивного перекручування картини світу.

- Ідоли майдану. Їх джерело – спілкування людей за допомогою мови. Разом із використанням мови людина безсвідомо засвоює всі забобони попередніх поколінь, що містяться у мовних висловах, і внаслідок цього потрапляє в полон помилкових поглядів.

- Ідоли театру є наслідком віри в авторитети, що заважає людині самостійно, без упереджен­ня, досліджувати природу.

Протидією цим ідолам служать мудрий сумнів і методологічно правильне дослідження. Істинним "знаряддям" пізнання називають індукцію, яка є ра­ціональною методологією аналізу дослідних даних.

Структуру індукції становлять "таблиці відкриття". Сутність їх у тому, що: збирається достатня кількість різних випадків явища, причина або "форма" якого відшукується ("таблиця присутності"); потім підбирається максимальна кількість випадків, що найбільш схожі з попередніми і в яких це явище відсутнє ("таблиця відсутності"); потім підбираються випадки, в яких спостерігається зміна інтенсивності певного явища ("таблиця ступенів"). Порівняння цих таблиць дає змогу виключити фактори, які не супроводжують постійно явище, що досліджується. В результаті можна виявити його причину, закон або "форму".

Процесу індуктивного аналізу сприяють ситуації, в яких природа явища, що досліджується, виявляється більш очевидною, ніж звичайно. Ф. Бекон називає їх прикладами переваги. Дію індуктивного методу ілюструють на прикладі знаходження "форми" тепла.

Ф. Бекон – противник як схоластичної методології, так і вузького емпіризму. Показовим є його алегоричне зображення трьох можливих шляхів пізнання:

- шлях павука, тобто, спроба розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях відображає абстрактний раціоналізм;

- шлях мурашки. Цей шлях відображає однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження чистих фактів;

- шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у мед, так і справжній вчений перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину.

У праці Ф.Бекона набуває нового напрямку і уявлення про мету та призначення пізнання. Відомий афоризм Ф.Бекона "знання – сила" відображає ідею експериментальної науки, яка приносить людині практичну користь. Отриман­ня знання орієнтується на його практичне засто­сування.

Праця "Новий Органон" незакінчена, хоча Ф.Бекон працював над нею понад 10 років.

Завдання 3. Робота з першоджерелом.

Звернувшись до праці Р.Декарта «Міркування про метод» з’ясуйте:

• як трактує процес пізнання Р.Декарт?;

• на якій підставі Р.Декарт раціональне пізнання рахує більш точнішим ніж чуттєве;

• у чому полягає специфіка раціональної дедукції, запропонованої Р.Декартом?;

• у чому суть вислову «мислю – отже я існую»;

• у чому сутність теорії «вроджених ідей»?;

• які правила моралі виводить Р.Декарт зі свого наукового методу;

"Міркування про метод" (1637) – один із найважливіших творів Р. Декарта, у якому стис­ло викладено принципи його філософії. Складається з 6 частин: про науки (частина 1); про науковий метод (частина 2); про мораль (частина 3); про існування Бога та безсмертя душі (частина 4); про проблеми фізики (частина 5); про засоби розвитку наук (частина 6).

У першій частині Р. Декарт, визначивши розум як "...здатність правильно судити і розрізняти істинне від хибного", стверджує, що ця здатність однаковою мірою властива всім людям на відміну від тварин, які її позбавлені. Той факт, що деякі люди досягають великих успіхів у пізнанні, пояснюється їх вмінням керувати власним розумом. "Здоровий глузд є річ... найбільш поширена у світі".

Тому центральною проблемою науки і філософії, вважав Р. Декарт, є проблема методу, який потрібен для керування розумом та успішного просування у пізнанні природних закономірностей. При цьому формальну логіку Р. Декарт оцінював невисоко. Вона придатна, на його думку, лише для пояснення відомих істин, а не для відкриття нових. З усіх наук, які "є сукупністю заплутаних суперечливих відомостей", Р. Декарт надає перевагу математиці "за достовірність і очевидність її доказів". Математичні прийоми дослідження Р. Декарт спробував поширити на все достовірне знання:

Р. Декарт формулює "основні правила методу".

В основі першого правила лежать принципи очевидності, "ясності й виразності" в судженнях і уявленнях про предмети. Не слід приймати за істинне нічого такого, яке б не було попередньо визнаним безумовно істинним. Треба старанно уникати поспішності та упередженості у своїх судженнях.

Друге правило передбачає розчленування на частини труднощів, що зустрічаються, щоб легше було їх подолати.

Третє правило наукового методу полягає в керуванні ходом своїх думок, починаючи з предметів найпростіших і таких, що легко пізнаються, і підніматися поволі, як по східцях, до пізнання найбільш складних, від доведеного до недоведеного (рух від простого до складного).

Четверте правило вимагає ретельного огляду поля дослідження і порядку його (дослідження) проведення, щоб не допустити ніяких втрат і ви­падіння логічних ланок.

По суті, основні правила наукового методу зводяться до наступного: починати з простого й очевидного; шляхом дедукції отримувати складніші висловлювання; діяти при цьому так, щоб не пропустити жодної ланки, тобто зберігати без­перервність ланцюга умовиводів. Для забезпечення виконання цих правил необхідна інтуїція, за допомогою якої схоплюються початкові факти дослідження, і дедукція, яка дає змогу отримувати наслідки з них.

Зі свого наукового методу Р.Декарт виводить правила моралі:

1) підкорятися законам і звичаям своєї країни, притримуючись невідступно релігії, тобто, бути законослухняним;

2) залишатися найтвердішим і рішучим в реалізації прийнятих рішень. Один раз, прийнявши якусь думку, хоча б і сумнівну, слід дотримуватися її, немовби вона цілком правильна;

3) завжди прагнути перемагати скоріше себе, змінювати свої бажання, а не порядок світу. Слід змиритися з думкою, що в повній нашій владі пе­ребувають тільки наші думки, і що після того, як ми зробили все можливе, те, що нам не вдалося, треба розглядати як щось абсолютно неможливе.

"Нарешті, в завершення цієї моралі, – говорить Р.Декарт, – я зробив огляд різних занять людей в цьому житті, щоб постаратися вибрати краще з них".

Р.Декарт визначає основи метафізики, форму­лює відомий вислів: "Я мислю, отже я існую". З цього приводу говорить: "Я звернув увагу на те, що в той час, коли я схилявся до думки про ілю­зорність всього на світі, було необхідно, щоб я сам, таким чином міркуючий, дійсно існував".

Говорячи про сутність людини, Р. Декарт ствер­джує, що нею є душа, що мислить. "Я – субстанція, вся сутність або природа якої полягає в мисленні..." І далі: "Моє Я, або душа... абсолютно відмінна від тіла... і якщо б його зовсім не було, вона не перестала б бути тим, чим вона є". Наша душа безсмертна.

Чітко проявляється раціоналізм Декарта: "...спимо чи бадьоримося, ми повинні довіря­тися в судженнях наших тільки очевидності нашого розуму". Р. Декарт наводить приклади. Сонце бачимо дуже чітко, але воно не такої величини, як бачимо. Можна уявити левову голову на тілі кози, але це не означає, що існують на світі химери. У п'ятій частині свого твору Р. Декарт накрес­лив схему послідовного осягнення природних явищ – "великої книги світу". При цьому вважав, що правила механіки є універсальними "правилами природи".

Підкреслює також характерні риси людського інтелекту: користування словами, знаками й універсальність людського розуму.

На завершення Р. Декарт підкреслює практичну спрямованість нової наукової методології, вищою користю якої є сприяння тому, щоб "...зробитися господарями і володарями природи".

Для цього потрібно також здоров'я, турбота про благо інших, найважливішими мають бути турботи не про сучасне, а про майбутнє, потрібна також свобода діяльності.

Завдання 4. Робота з першоджерелом.

З праці Д.Локка «Есей про людське розуміння» дайте відповіді:

• сенсуалізм як напрям у пізнанні;

• що таке ідея і яка природа її утворення у процесі пізнання;

Дата добавления: 2015-05-22