Методичні поради. 1. Хто започаткував німецьку класичну філософію?

Інтернетсайти

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ МАТЕРІАЛУ

1. Хто започаткував німецьку класичну філософію?

2. Чим можна обгрунтувати ідеалістичні погляди Гегеля.

3. В чому суть антропологізму Фейєрбаха?

4. Які ідеї німецької класичної філософії знайшли своє втілення у сучасній філософії?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Вступ до філософії: Історико-філософська пропедевтика: Підручник / За ред. Г.І. Волинки. – К.: Вища школа, 1999. – С. 368-422.

2. Герасимчук А.А., Тимошенко З.І.: Курс лекцій з філософії: Навчальний посібник – К., 1999. – С.77-94.

3. Гулыга А.В. Немецкая классическая философия. – М., 1986.

4. Захара І. Лекції з історії філософії. – Львів, 1997. – С. 328-358.

5. Історія філософії Підручник / За ред. В.І. Ярошовця. – К., 2002.

6. Козовик І. Історія філософії. – Ів.-Франківськ, 1999. – С. 269-300.

7. Ларіонова В.К. Історія етичних учень: Посібник. – Ів-Франківськ, 2004. –С.112-124

8. Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. – К, 2001. – С.115-154.

9. Подольська Є.А. Філософія, – Харків, 1997. – С. 107-131.

10. Сілаєва Т.О. Філософія. Курс лекцій. – Тернопіль, 2000. – С.66-78.

11. Татаркевич В. Історія філософії., Львів, 1999. – Т.2.

12. Філософський енциклопедичний словник. – К., 2002 (відповідні статті).

13. Філософія. Курс лекцій / За ред. Бичка І.В. – К., 1993. – С. 128-158; 185-218.

14. Філософія: Навчальний посібник // За ред. Надольного І.Ф. – К., 1998. – С. 91-120.

15. Філософія: Підручник // Заїченко Г.А. та інші. – К., 1995. – С. 45-51.

16. Філософія: Навчальний посібник // Старовойт С.І., Сілаєва Т.О., Орендарчук Г.О. – Тернопіль, 1997. – С. 51-57.

17. Философский энциклопедический словарь. – М., 1983 (відповідні до теми статті).

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА:

1. Антология мировой философии: В 4 т. – М., 1971. – Т.3. – С. 89-394.

2. Введение в философию. – М., 1989. – Ч. – С. 169-191.

3. Гулыга А.В. Немецкая классическая философия. – М., 1986.

4. Гегель В.Ф. Сущность философии // Антология мировой философии. – Т.3. – М., 1970. – С. 284-288.

5. Шеллинг Ф. Система трансцендентального идеализма // Антология мировой философии: В 4-х т. – Т.3. – М., 1970. – С. 246-247.

6. Л.Фейєрбах. Собр. соч.: В 2-х т. –Т.1. – М., 1970.

www.library.tane.edu.ua/files/EVD/m_prog_kand_filosof.pd

www.tnpu.edu.ua/subjects/87/Filosofiya/navchalna_programa.htm

readbook.com.ua/book/1/6/

www.vuzlib.net/filosofy/02.htm

www.lib.ua-ru.net/inode/7534.html

www.filosof.com.ua/Jornel/M_45/Usyk.htm

5ka.com.ua/90/40405/1.html

www.in1.com.ua/article/20707

revolution.allbest.ru/philosophy/00005590_0.html

www.ualogos.kiev.ua/toprint.html?id=761

iatp.org.ua/cen/libr/iatp5/sekts3-sumy_june2004.doc

Німецька класична філософія є значним і вагомим етапом у розвитку світової філософії, що охоплює напружений, дуже яскравий за своїми результатами, важливий за впливом на духовну історію людства період духовно-інтелектуального розвитку.

Вона представлена сукупністю філософських концепцій Німеччини, зокрема, такими оригінальними мислителями, як Іммануїл Кант (1724-1804), Йоган Готліб Фіхте (1762-1814), Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775-1854), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), Людвіг Андреас Фейєрбах (1804-1872).

Кожний з цих філософів є настільки своєрідним та оригінальним, що виникає питання – чи можна говорити про німецьку класичну філософію як про цілісне утворення? Саме вони і дають змогу говорити про німецьку класичну філософію як про цілісне духовне утворення.

По-перше, всіх представників німецької класичної філософії об'єднує розуміння ролі філософії в історії людства і в розвитку світової культури. Вони вважали, що філософія покликана критично пізнати людську життєдіяльність, зробити предметом спеціального філософського дослідження людську історію і людську сутність. Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель бачать філософію чітко систематизованою наукою, але наукою специфічною. З їхньої точки зору, філософія, живлячись науками, орієнтуючись на науки, має будувати себе як науку гуманістичної спрямованості.

По-друге, представники ні­мецької класичної думки надали філософії вигляду широко розробленої та диференційованої спеціальної системи дисциплін, ідей, понять та категорій. Німецька класична філософія є високо професійною, надзвичайно абстрактною та узагальненою системою філософського освоєння дійсності.

По-третє, німецька класична філософія розробила цілісну діалектичну концепцію розвитку.

По-четверте, німецька класика виробила певні загальні принципи підходу до проблеми історичного розвитку, запропонувавши досліджувати його науково-теоретичними засобами і виділивши деякі його загальні закономірності.

По-п'яте, розглядаючи проблеми людини, німецька класична філософія концентрує увагу навколо принципу свободи та інших гуманістичних цінностей.

Враховуючи ці основні риси німецької класичної філософії, можна виділити також і основні проблеми, дослідження яких перебуває в центрі уваги цього періоду розвитку світової філософії: проблема науковості філософії, онтології, гносеології, філософської антропології, філософії історії, філософії права, філософії релігії, етики, естетики тощо. Для побудови своїх філософських систем мислителі німецької класики виходили з таких принципів: принципу розрізнення закономірностей розвитку природи і культури, принципу активності суб'єкта, принципу історизму. Тому, окреслюючи особливість німецької класичної філософії, слід звернути увагу на наступне: у німецькій класичній філософії відбувається зміщення акценту з аналізу природи – на дослідження людини як автономного світу. Якщо філософи Нового часу сприймали і розглядали людину як природне тіло, яке наділене не тілесною душею, то для І.Канта і Г.Ф.Гегеля саме з людського духу, духовної діяльності людини виводиться весь навколишній світ – як природній, так і культурний.

Звертаючись до другого питання, зазначте, що у філософський діяльності І.Канта виділяють два періоди. Перший період – докритичний. У цей період своєї діяльності Кант розробив космогонічну гіпотезу походження Сонячної системи з величезної газової туманності розріджених у просторі частинок матерії. Ця гіпотеза, була скоригована великим фізиком П’єром Симоном де Лапласом, і нині розглядається астрономами як один із можливих варіантів пояснення походження Всесвіту. У працях цього періоду, в знаменитій «Всезагальній природній історії та теорії неба» (1775р.) Кант виступає як стихійний матеріаліст і діалектик, який обґрунтовує ідею саморозвитку природи. Другий період – критичний. На першому плані в цей період перебуває ідея так званого «коперниканського перевороту» у філософії. До Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає (тобто перебуває пасивною), а світ діє на неї. Кант «перевернув» це співвідношення: він проголосив, що пізнання і знання постають результатом людської (насамперед – розумової) активності. У концепції Канта людина постає творчою і діяльною. Така назва є аналогією з наслідками відкриття М. Коперніка. Копернік припустив, що не Сонце, а Земля з планетами рухаються навколо Сонця. Кант в свою чергу зрушив людину, поклавши край її пасивності.. Вперше у філософії розглядалась не структура пізнаваної субстанції, а специфіка суб’єкта, який пізнається. Кант робить гносеологію основною філософією, предметом якої є не природа, світ, а пізнавальна діяльність суб’єкта, а також утвердження законів людського розуму і його меж.

У цьому контексті він називає свою філософію трансцендентальною, а метод – критичним. Кант підійшов до критичного аналізу пізнавальних здібностей суб’єкта.

Така гносеологічна спрямованість вченого була зумовлена новими підходами у галузі експериментально-математичного природознавства.

Кант змінює своє уявлення про співвідношення раціонального й емпіричного у пізнанні. Так, якщо для Декарта, Спінози, Лейбніца, чуттєве сприйняття було туманне, невиразне, як нижча форма пізнання, то зрозуміло, що розум дає нам чітке пізнання.

Кант вважав, що відчуття, і розум важливі у пізнанні світу.

Кант же стверджує, що відчуття і розсудок мають між собою принципову відмінність. Вони виступають як два різних стовбури в людському пізнанні. Кант згоджується з емпіриками – наші знання про світ одержуємо зі свого чуттєвого досвіду. Але ось тут він повертається до раціоналізму – у нашому розумі також закладені важливі передумови того, як ми сприймаємо навколишній світ. Отже, людський розум має певні властивості, які визначають наше світосприйняття. За Кантом, у нашому розумі закладені певні можливості, і саме вони впливають на весь наш досвід. Які це можливості? За Кантом, незалежно від того, що ми бачимо, ми сприймаємо усі явища у просторі і часі. Кант називав час та простір двома формами людського світобачення. Ці дві форми у нашій свідомості передують будь-якому досвідові. Це означає, що задовго до того, як ми переконуємося у чомусь на досвіді, сприймаємо явища у просторі та часі. Цю здатність сприймати світ у часі та просторі він вважав вродженою. Ці форми (простір і час) є апріорними Час та простір є передусім властивостями нашого розуму, а не довколишнього світу. Людська свідомість формує зовнішні чуттєві враження. Відчуття без понять, і поняття без відчуттів пусті. Цьому присвячується праця І.Канта «Критика чистого розуму». Розробляючи проблеми гносеології, Кант запровадив розмежування на "речі у собі", тобто те, що нам належить пізнати, він їх називає ноуменами (недосяжними для раціонального пізнання), непізнанними, нерозкритими і «речі для нас» – те, що вже ми пізнали, які існують у свідомості суб’єкта, називаються феноменами (ті, що являються). Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду..

За Кантом, чуття дають нам матеріал, сам по собі неоформлений і невпорядкований (відчуття, бачення, дотику, запаху недостатньо задля того, щоб вже отримати знання). Отже матеріал чуття у відношенні до знання має майже нульовий зміст. Розсудок, володіючи формами думки, упорядковує та оформлює матеріал чуття накладанням на нього своїх форм. Названі форми – категорії, за Кантом, притаманні розсудкові за самою природою і тому постають як «апріорні» - позадосвідні, тобто вони є у нашому розсудку. Кант подає категорії за такою схемою:

І. Кількості: єдність, множина, цільність.

II. Якості: реальність, заперечення, обмеження.

III. Відношення: присутність та самостійне існування, причинність та залежність, спілкування.

IV. Модальності: можливість – неможливість, існування – не існування, необхідність – випадковість.

Вказаними категоріями, підкреслює Кант, володіє кожна людина, оскільки вони становлять структуру людського пізнання. Самі ж категорії не є знаннями, а лише формами мислення, які з наочних уявлень утворюють знання. Кант наводить такий приклад: вранці ми вийшли в садок, доторкнулись до каменя, відчули, що він холодний і вологий, вкритий росою. Сформували емпіричне судження сприйняття: камінь холодний та мокрий від роси. Потім сонце нагріло камінь, він став сухим і теплим. Ми створили нове судження, застосувавши категорії розсудку: загальне, причина, необхідність — сонце є причиною теплоти. Тим самим ми чуттєве сприйняття підвели під категорії причини, загального та необхідного.

Таким чином, у Канта виникає два світи: перший – світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі; і другий – світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості. Цей останній Кант визначає як трансцендентний світ

Далі Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку(глузду) та розуму. Апріорні форми чуттєвості розміщують та упорядковують дані відчуттів у просторі та часі, в результаті чого виникають явища. Але самі по собі явища, на думку Канта, ще не дають знань, а являють собою лише необхідний підготовчий матеріал. Щоб з цього матеріалу отримати знання, його необхідно осмислити.

Кант робить висновок, що в процесі пізнання на рівні розсудку ми упорядковуємо чуттєві дані категоріями розсудку, формулюючи закони науки. Отже, закони науки є не відображенням дійсності, а результатом конструктивної діяльності мислення, категорії розсудку. Це означає, що наукове знання можна мислити як синтез відчуття і розсудку.

Третьою здатністю людського пізнання є розум, який на відміну від чуттєвості та розсудку є здатністю опосередкованого пізнання, що прямо і безпосередньо не пов'язане з досвідом.

Розум, наголошує Кант, ніколи не спрямований безпосередньо на предмети досвіду та на досвід взагалі, а завжди має своїм предметом лише результати діяльності розсудку, щоб надати їм всезагального та необхідного характеру. Подібно до того, як розсудок утворює категорії, розум утворює свої поняття – трансцендентальні ідеї. Ідеї розуму – це необхідні поняття, розширені до безумовного, що обслуговують концептуальне пізнання, на відміну від розсудкових понять, які слугують розумінню сприймання, чуттєвого досвіду.

Трансцендентальні ідеї Кант поділяє на три види.

1. Світ психологічних ідей, де досліджується абсолютна єдність мислячого суб'єкта; це мікросвіт людського "Я".

2. Світ космологічних ідей, де вибудовується абсолютна єдність зовнішнього світу. Це макрокосмос: природа, космічна цілісність, "людина в природі".

3. Світ теологічних ідей, де фіксуються абсолютна єдність усіх предметів взагалі: вони вводять людину у світ віри, в якому центральне місце відведене поняттям Бога та безсмертя душі.

Далі Кант формулює досить складну концепцію суперечностей – антиномій, які з необхідністю виникають у людському розумі при спробі мислити світ як єдине ціле, беручи за передумову ідею безумовного чи абсолютного. На думку Канта, неминучі суперечності народжуються в нашому розумі внаслідок того, що поняття абсолютного, безкінечного, застосовані до світу речей у собі, переносяться і на світ досвіду, світ явищ.

Кант виділяє чотири антиномії:

1) світ є конечним у просторі і в часі (теза) – світ є безкінечним у просторі і в часі (антитеза);

2) все у світі є простим і неподільним (теза) – все у світі є складним, і все можна розділити (антитеза);

3) в світі існує свобода (теза) – в світі немає свободи, все відбувається за законами природи, тобто, з необхідності (антитеза);

4) існує Бог як першопричина світу (теза) – не існує ніякої першопричини світу (антитеза).

Згідно з Кантом, і тезу, і антитезу можна довести однаково успішно. У вченні про антиномії, можливості виникнення у розумі суперечностей без порушення законів логіки, Кант поставив і спробував осмислити проблеми діалектики. Проте, виділивши ці суперечності, Кант визнає їхнє існування лише в людському розумі, а не в об'єктивній дійсності і не бачить шляхів їхнього теоретичного вирішення.

Отже, Кант поставив надзвичайно важливі проблеми в дослідженні структури пізнавального процесу, багато з яких лишаються актуальними і в наші дні.

У «Критиці практичного розуму» Кант розробляє теорію моралі. І.Кант серед всіх можливих моральних правил і законів визначає один – основний моральний закон. Цей закон він називає «категоричним імперативом». «Як я мушу чинити, аби бути моральною істотою, аби моя дія мала моральний характер», - ось головний сенс цього закону. Категоричний імператив І.Канта підкреслював моральну самоцінність особистості: чини так, щоб інша людина, була для тебе не засобом, а метою. Коли ж людина розглядається як такий засіб, вона перетворюється на річ. Моральний закон існує для індивіда як повинність, що визначає можливість правильного вибору, тобто, переваги обов’язку над чуттєвими пристрастями. Мораль і етика вчать людину не того, як стати щасливою, а того, як стати гідною.

Продовжувачем ідей І. Канта був Йоганн-Готліб Фіхте (1762-1814), який ще більше підсилив ідею активності суб’єкта у процесі пізнання. Він був переконаний у справедливості твердження великого філософа про науковість філософії. У Канта Фіхте запозичує вчення про «річ у собі» і протиставляє їй мисляче «Я». Зауважте, що Фіхте створив систему суб’єктивної ідеалістичної діалектики, вихідним поняттям якої є самосвідомість. «Я» – це єдина реальність, всемогутня творча сила, що зрештою співпадає із самосвідомістю всього людства. «Я» за Фіхте – це все, що може мислитися. «Я» – абсолютна творча засада, що покладає основу всього сущого й самого «Я» як «не Я». «Я» трактується двояко: 1) «Я», яке людина відкриває в акті самосвідомості, тобто «індивідуальне або емпіричне Я»; 2) «Я» як деяка первинна всеохоплююча визначальна реальність, недосяжна нашій свідомості, це «абсолютне Я»

Три положення є основним у філософії Фіхте: «Я покладає Я» (самотворення, самоствердження); «Я покладає не – Я» (творення всього, що оточує); «Я покладає самого себе, тобто суб’єкт і об’єкт взаємовідносини між ними.

В основі філософії Фіхте лежить твердження, що практично діяльне відношення до предмету передує теоретично-споглядальному відношенню до нього. Свідомість у Фіхте не дана, а задана, породжує сама себе. Очевидність її, гадає Фіхте, засновується не на спогляданні, а на дії, не вбачається інтелектом, а стверджується волею.

Зверніть увагу, що діяльність «Я» відбувається як рух від початкового самоствердження «Я» до протилежності «не-Я», а від нього до сутності, яка є єдністю, синтезом перших двох і «Я», і «не-Я».

Філософія Фіхте в цілому, незважаючи на певні недоліки та суперечності, справила значний вплив на подальший розвиток філософської думки. По-перше, Фіхте спробував поєднати пізнання і природу, людину і світ; по-друге, він розуміє свідомість як діалектичне утворення, в якому почуття, сприймання мисляться як нижчий щабель реалізації самосвідомості; і, по-третє, вчення Фіхте справило вплив на розвиток філософії «активної сторони» тобто на розвиток рефлексії практичних відносин «Я» з зовнішньою реальністю. При конкретизації та більш детальному розгляді філософської системи Шеллінга слід відмітити, що вона складається із: 1) «Системи теоретичної філософії»; 2) «Системи практичної філософії», 3) «Філософії мистецтва» (теологія і мистецтво).

У системі теоретичної філософії Шеллінг при дослідженні проблеми: як вивести об’єкт із суб’єкта, він зіткнувся з фактом, що всі люди сприймають зовнішній світ як незалежний від свідомості. Проблема виявилась у поєднанні цих двох протилежних тверджень. Як це можливо, щоб об’єкт від нас не залежав і в той же час був результатом суб’єктивної діяльності. Вирішуючи її Шеллінг створив теорію підсвідомої творчості.

В системі практичної філософії Шеллінг розглядає проблему свободи і необхідності. Свобода – усвідомлена діяльність, необхідність – підсвідома діяльність. Шеллінг досліджує зв’язок між ними.

Цей зв’язок – перетворення свободи в необхідність: вільна діяльність, об’єктивуючись, перетворюється в діяльність необхідну. Виходить, що свідома діяльність призводить до протилежних результатів. Суперечливість свідомої діяльності він називає необхідністю. Шеллінг вважав, що люди не можуть переслідувати цілі, які можуть повністю здійснитися, і тому не припускав, що антагонізм свободи і необхідності з часом може бути усунутий.

У філософії мистецтва Шеллінг розглядав мистецтво як завершення філософської системи. «Мистецтво – зброя філософії». Мистецтво як форма його змісту («естетичні споглядання») і є процесом пізнання.

Натурфілософія Шеллінга може показати, як природа приходить до розуму, яким чином природа у сходженні своїх потенцій створює в людині розум. Шеллінг вважав, що найвищим результатом емпіричного пізнання є закон. Теоретичне мислення є виведенням законів із принципів. Натурфілософія вища емпірії і передує теоретичному мисленню. Натурфілософія – необхідна сходинка розвитку знань.

В кінці розглянутого питання студенти повинні показати, що в цілому філософія Шеллінга справила великий вплив на європейську філософську думку XIX - XX ст., причому на різних етапах її розвитку виділялись та осмислювались різні аспекти багатогранного вчення Шеллінга. Значним виявився вплив його натурфілософії на українську (М.Максимович) та російську філософію. В XX ст. ірраціоналістичні ідеї німецького філософа знайшли розвиток у філософії екзистенціалізму.

Розкриваючи питання стосовно філософської системи Гегеля, слід зауважити, що основна його заслуга полягає у розробці теорії діалектики і діалектичного методу мислення і світорозуміння.

Саме Гегель весь природний, історичний і духовний світ вперше подав у вигляді руху, змін, перетворень, розвитку. Але цей універсальний процес він відобразив ідеалістично. За Гегелем, об’єктивно, незалежно від нас існує абсолютний Дух, Ідея, як самостійна, духовна субстанція світу. Абсолютна ідея у Гегеля – це чиста думка, яка мислить саму себе. За Гегелем, ця Абсолютна ідея чи розум постійно розвивається, породжуючи спочатку природу, породжуючи суб’єктивний дух – людину, через розвиток людської історії. Абсолютна ідея приходить до абсолютного самопізнання у духовній культурі людства – мистецтво, релігію і найвищий прояв цього духу – філософію. Саме у філософії здійснюється зустріч індивідуального людського розуму із всесвітнім Божественним розумом.

Необхідно проаналізувати метод Гегеля. Свій метод він називає діалектичним. Будь-який розвиток відбувається, за Гегелем, за певною формою – тріадою. Тезис (утвердження), антитезис (заперечення цього твердження) і синтез (заперечення).

Розкриваючи зміст четвертого питання, необхідно виділити особливість діяльності Фейєрбаха. Центром його філософії стала морально-етична та антропологічна проблематика. Матеріалізм, з позиції якого розмірковує Фейєрбах, є антропологічним. У чому це може проявлятися. Для Фейєрбаха природа – це не механізм, а організм, у центрі філософії повинна бути людина як родова істота. Він розглядає людину як єдність душі і тіла.

Значне місце у творчості посідає критика релігії. Релігія зароджується у страху. Людське безсилля породжує богів. Релігія паралізує активність і творчі сили людини, тому він пропонує замінити релігійний культ культом людини, перенести всю любов на людей.

Підсумовуючи здобутки німецької класичної філософії зазначте, що вона постала як вищий етап у розвитку європейської філософії.. Водночас німецька філософія змогла ввібрати в свої теорії проблеми всієї попередньої філософії, надати їм нового вирішення, а тому постала завершальним етапом класичного типу філософствування.

Тема «Сучасна світова філософія»

4 год.

Мета заняття: осмислити своєрідність розвитку західної філософії; ознайомитись із змістом філософських вчень, що започаткували нові напрями і течії у світовій філософії.

Ключові поняття: структура, воля, екзистенція, життя, ірраціональне, підсвідоме, сцієнтизм, позитивізм, парадигма, сублімація, феномен.

Знати: умови, що сприяли формуванню теорій некласичної філософії; ознаки некласичності як загальнокультурного явища; що і в чому некласична філософія не приймала у класичній? Переваги і недоліки некласичної філософії в порівнянні з класичною.

Вміти: проводити порівняння вихідних ідей класичної і некласичної філософії; знаходити і оцінювати ознаки некласичності в провідних течіях європейської філософії.

Розуміти: особливості некласичного способу філософствування; ознаки відходу від класичної філософії та переходу до некласичної.

Дата добавления: 2015-05-22